З Аліною Шпак, заступником директора Українського інституту національної пам’яті, і Ігорем Куликом, директором архіву Служби безпеки України, розмовляє Пьотр Фальковський
Що відбувається з документами радянських спеціальних служб, які залишилися в Україні?
Аліна Шпак: – В Україні ситуація є такою ж, як у Польщі до створення ІНП. Документи перебувають в архівах різних установ: СБУ, МВС, прокуратури, судів тощо. Це велика проблема, бо вони розпорошені по багатьох архівах, а УІНП має передбачений законом обов’язок їх досліджувати.
Тому ми приїхали до Польщі у складі групи з 14 осіб із наших установ та декількох неурядових організацій, які займаються архівами в УІНП, щоб чомусь навчитися та використати досвід Польщі. Ми також були у інших країнах, напр. у Чехії, Німеччині та Литві. УІНП готує проект закону про архіви та другий проект закону про УІНП. Ці два документи створять засади, які дозволять зібрати в УІНП всі документи, які залишили по собі спеціальні служби Радянського Союзу.
Ігор Кулик: – У Польщі нас дуже цікавлять правові питання, пов’язані з передачею архівів від СБУ до УІНП, а також організація доступу до них. Також цікаво, як це відбувалося в Польщі, де вивчення минулого користується громадською підтримкою. СБУ є спеціальною службою, що діє на пострадянській території та шукає способи морально та фактично відмежуватися від радянського минулого. Те, що архів СБУ не буде вже архівом КДБ, відіграє велику роль. Хочемо продемонструвати, що пориваємо з практикою КДБ.
На яких засадах буде надаватися доступ до цих документів?
А.Ш.: – У різних країнах докладні підходи є різними, але загальні засади спільні. По-перше, зібрання всіх архівних фондів у одній цивільній та незалежній установі. Вони не можуть бути в існуючих на даний час спеціальних службах, бо ті зараз виконують зовсім інші функції. По-друге, вільний доступ до цих матеріалів для здійснення наукових досліджень. Так само буде в Україні.
УІНП має також брати участь у процесі люстрації. Як він проходить в Україні?
А.Ш.: – Закон про люстрацію діє більше двох місяців. Специфіка українського закону полягає в тому, що вона стосується не тільки радянського періоду, а також 2010–2013 років, тобто часів перебування при владі президента Віктора Януковича. Закон передбачає, що особи, які належать до певних категорій, не можуть виконувати державних функцій. До цих категорій, наприклад, належать співробітники та агенти КДБ, керівництво комуністичної партії від рівня району та вище. Це так звані історичні категорії. До цього наближаються сучасні категорії. Вони охоплюють осіб, які працювали щонайменше 10 місяців на високих посадах в період перебування при владі Януковича. Люстраційний Закон містить також постанови пов’язані з майновими деклараціями осіб, які виконують публічні функції. Якщо хтось має маєток або високі видатки, які перебільшують доходи, він також не може виконувати державних функцій. До іншої категорії належать співробітники міліції, які брали участь у придушенні протестів на Майдані, а також прокурори та судді, які в той час не зберегли незалежність та порушували закон, а також особи, які в той час займали високі державні посади. Специфіка української люстрації, як її історичної частини, так і сучасної, полягає у тому, що суворо заборонено займати високі посади, а не тільки існує зобов’язання щодо подання відповідної декларації.
Скільки осіб втратить посади?
А.Ш.: – Процес люстрації ще триває. Згадані у законі особи зараз перевіряються на предмет приналежності до окремих категорій. Ми почали з гори, або з членів Кабінету Міністрів, потім ми перевіряли осіб, що перебувають на інших керівних посадах в уряді, після цього в інших центральних установах, а потім в органах влади на місцях. Ми маємо план люстрації на два роки. Вважаю, що проблеми можуть мати близько 2 тис. осіб. Це скоріше управлінці нижчого рівня. Зрозуміло, що міністри та їхні заступники були замінені ще у лютому, до того часу як було оголошено люстрацію.
Як українське суспільство ставиться до люстрації?
А.Ш.: – По різному. Більшість вважає що люстрація необхідна. Проте, з’являється багато питань. Коли йдеться про історичну частину, яка стосується радянської епохи, то привертає увагу той факт, що йдеться про справи більше як 22-річної давнини, тобто досить віддалені. Натомість у питаннях сучасної категорії є також жваве сподівання, що стосовно багатьох осіб не закінчиться тільки люстрацією та відстороненням з посади, а наступить також карна відповідальність. Наприклад, командири відділів міліції, які атакували протестувальників, повинні бути покарані відповідно до кримінального кодексу.
Чи документи КДБ, що знаходились в Українській ССР збереглися та повністю доступні архівістам?
I.K.: – Нажаль, ні. Кількість документів, знищених наприкінці комуністичних часів є ще більшою ніж у Польщі. Це пов’язано з тим фактом, що були додаткові два роки поступового переходу від радянської України до України незалежної. В цей період багато документів було спалено, знищено, вивезено до Росії. Відомо про великі зібрання вивезені до Москви ще у 1992 році. Це відбувалося без жодного офіційного документу. Це робили співробітники спеціальних служб України. Але і теж їх залишилося дуже багато в архівах СБУ, МВС, розвідки та ін.
Чи багато ще в СБУ колишніх офіцерів КДБ?
I.K.: – Ще є певна кількість співробітників, які розпочинали службу в органах КДБ. Після закінчення люстрації їх вже не буде. Відомо, що під час анексії Криму та на початку війни на Сході деякі працівники СБУ не були лояльними стосовно України, то власне були давні люди КДБ.
Що є найцікавішим для українських істориків у архіві ІНП?
А.Ш.: – Співпраця між українськими архівами та ІНП триває вже багато років. Ще у 1996 р. підписано угоду про співпрацю, потім ще одну. Найбільше нас цікавить інформація про долі українців у роки війни, про жертви політичних репресій, про Голодомор, про період Великого терору 1936–1939 рр, про акцію «Вісла». Це є дуже подібним до того, що цікавить істориків ІНП в наших архівах, тільки вони шукають відомості про долі поляків. Існує видавнича серія, у якій йдеться про різні спільні теми, вона нараховує вже дев’ять томів. У кожному з них наявні документи з польських та українських архівів, що видані обома мовами. Наприклад, стосовно Голодомору є цікаві відомості про те, як мешканці з території західної України, які в той час були у складі Польщі, намагалися допомагати землякам з радянської сторони. Інше питання – реакція світу на Голодомор. Про це є матеріали в архівах польської розвідки. Цікавими є також матеріали 80-х років, що стосуються 50-ої річниці Голодомору. У зв’язку з цим у світі було багато акцій. Польські спеціальні служби дуже цікавилися пов’язаними з цим настроями.
I.K.: – Завдяки спільним дослідженням з’явилися дві книги з документами про Голодомор, що зберігаються у польських архівах. Незабаром вийде том присвячений ліквідації відділів ОУН та УПА у Закерзонні. ІНП надав документи про долі окремих осіб з різних українських формувань та польської самооборони, а архів СБУ надав декілька тисяч фотокарток цих осіб.
Польща декілька років проводить пошуки місць поховання поляків – жертв комуністичних репресій, у Володимирі-Волинському, але відомо, що таких місць є більше.
А.Ш.: – Ми дійшли згоди, що ІНП та УІНП створять спільну робочу групу, яка буде займатися цими питаннями. Якщо йдеться про Володимир-Волинський, то шукаємо, але на даний час нічого знайти не вдалося. У архіві СБУ є багато документів ОУН та УПА, бо коли радянські служби затримували когось з цих формувань або знаходили криївки, то конфіскували документи. Їх є багато.
I.K.: – У 50-х роках створено групу, яка методично впорядковувала документи про національно-визвольні рухи на території СРСР. Це мало на меті показати успіхи НКВС у боротьбі з цими «бандами». Але в результаті цього повстала найбільша колекція документів, створених національними рухами в колишньому СРСР.
Чи є шанс, що з’явиться якісь нові відомості про місця поховань жертв катинського злочину на Україні? Відомо, що у Биківні є менше тіл поляків, ніж осіб з т.зв. українського катинського списку…
А.Ш.: – Не тільки катинський злочин, але й всі масові вбивства трактувалися радянськими службами винятково, а інформація на цю тему вважалася особливо вразливою. Тому багато документів було знищено. Не має жодного списку місць масових поховань. У минулому році ми знайшли інструкцію КДБ для місцевих органів влади щодо дій у разі виявлення великої кількості людських кісток. Такі ситуації виникали у зв’язку з будівництвом житлових мікрорайонів на околицях міст у 50-х роках. Згідно з інструкцією, ці місця належало залити бетоном та з’ясувати, чи це є місця масових поховань жертв інфекційних хвороб, наприклад, тифу чи туберкульозу. Тому для УІНП створення зараз реєстру місць масових поховань є одним з найбільших, але й найскладніших викликів.
I.K.: – Часом в документах наявні формулювання, які ми не можемо зрозуміти, напр. йде мова про те, що когось поховано «у спеціальному об’єкті №2» управління НКВС певної області, але не відомо, де знаходиться цей об’єкт. У випадку деяких великих міст ми зараз знаємо про що йдеться.
Це власне Биківня під Києвом, П’ятихатки під Харковом та декілька інших. У випадку з меншими місцевостями, в яких також були тюрми НКВС і мали бути місця поховань, вони залишаються не відомими. Документів немає. Також ті люди, які працювали при похованнях, не жили довго, їх позбувалися, вони часто потрапляли до Сибіру або також були розстріляні.
Пьотр Фальковський, “Nasz Dziennik”
Додано 13.01.2015
