— Стихійний ленінопад можна порівняти зі смітниковою люстрацією. Люди робили й те, і друге з безвиході. Держава не запропонувала зрозумілих інструментів, — каже 34-річна Ярина Ясиневич, керівник програм Центру досліджень визвольного руху. 12 січня міністр культури В’ячеслав Кириленко сказав, що держава “заохочуватиме будь-які громадські ініціативи, пов’язані з очищенням України від пам’яток діячам комуністичного минулого”. 550 пам’ятників Леніну знесли. Ще близько 1700 залишаються в містах і селах України. Від початку 2015 року пам’ятники комуністичному вождю повалили на Харківщині й Одещині. У Херсоні демонтували барельєф Леніна.

— Якщо держава своєчасно не зробила цього, громада має повне право сама позбутися символів, що увіковічнюють репресії. Пам’ятниками Леніну й іншим комуністичним діячам влада позначала свою територію. Тому їх треба позбутися.

Чи готове суспільство до повного очищення від символів радянського минулого?

— Коли почався стихійний ленінопад 8 грудня 2013 року, стало зрозуміло, що люди хочуть і готові до цього. Але для багатьох пам’ятники комуністичному режиму — це елементи простору, на які вони не звертають уваги. Стоїть собі, то хай і стоїть. Але повз них ходять діти. Їм у школі розповідають про Голодомор і його організаторів. А тут вони бачать гранітного вождя або гуляють по вулиці Леніна. Є гарний вислів Вацлава Гавела: якщо людина не звертає увагу на пропаганду в тоталітарній країні, значить, ця пропаганда досягла своєї мети.

Що саме має зробити держава?

— Пам’ятники тоталітаризму можна поділити на дві групи. Більшість — стандартні штамповані пам’ятники Леніну з піднятою рукою. І є невеличка частка, що має мистецьку цінність. Іноді їх створювали митці, у яких не було інших замовлень від держави. І перші, і другі потрібно зняти. Ті, що становлять мистецьку цінність, можна перенести в одне місце і створити музей. Там можна було б і показати, до чого призвела пропаганда. Зараз під охороною можуть бути стандартні Леніни з кепкою в руці. Мінкульту треба ще раз переглянути реєстр пам’яток. У Прибалтиці не залишилося жодної назви вулиці й жодного монумента комуністичним діячам. Там стоять пам’ятники людям, які чинили спротив тоталітаризму.