Фото: humus.livejournal.com
Українець за походженням генерал-полковник Кузьма Дерев’янко підписує акт капітуляції Японії
Рівно 70 років тому, 2 вересня 1945-го закінчилася Друга світова. Україна зустріла її кінець класичним “нон-вінером”
Вона вийшла з війни, не досягнувши своїх цілей, але достатньо сильна, аби бути фактором впливу на рішення переможців
2 вересня 1945 року підписанням акту капітуляції між військами союзників з одного боку і урядом Японії — з іншого офіційно закінчилася Друга світова війна. За Радянський Союз документ на борту лінкора Міссурі підписав генерал-полковник Кузьма Дерев’янко — українець за походженням.
Церемонія підписання Акта про капітуляцію. Представник СРСР генерал К. М. Дерев’янко підписує Акт
Інколи дрібниці демонструють, наче у збільшувальному склі, усю складність і неоднозначність ситуації. Генерал Дерев’янко здійснив символічний акт, який фактично завершив найбільший воєнний катаклізм у історії людства. Він був представником народу, чиї демографічні втрати у війні є одними з найбільших. Здавалося б, достойний символ — народ, який поніс найбільші втрати у війні, має повне право остаточно її закінчити. Але генерал Дерев’янко підписував акт капітуляції Японії не як представник України, а як представник Радянського Союзу. І “дивіденди” від його підпису збирав ніяк не Київ.
Акт про капітуляцію Японії від усіх союзних сил підписує Дуглас Мак-Артур
Той самий казус відбувся з прийняттям України до ООН. При заснуванні ООН саме уряд Радянського Союзу, точніше, особисто Сталін, наполягав на тому, щоб в ООН було включено всі 15 республік СРСР. Мета була проста — мати на майбутнє побільше голосів при прийнятті важливих рішень. Це чудово розуміли США і Англія — тому остаточно “сторгувалися” на тому, що членами ООН стануть Радянські Росія, Україна та Білорусь.
Лінкор Тихоокеанського флоту ВМС США “Міссурі”, на якому було піддписано Акт про капітуляцію Японії. Токійська затока, 1945 р.
І при обговоренні питання членства України в ООН, і при обговоренні повоєнних кордонів у Східній Європі Сталін активно “козиряв” великими втратами України у війні, які мали б бути справедливо відшкодовані. Відома фраза, сказана ним представникові Англії, коли він наполягав на включенні Західної України до складу УРСР: “Якщо ми віддамо цю територію полякам, українці нас не зрозуміють”.
Міністр закордонних справ Японії М. Сінеміцу підписує Акт про капітуляцію. Зліва перед столом – генерал Мак-Артур і адмірал Ч. Німіц.
Диявол сидить у дрібницях. Ясна річ, що Сталін не хвилювався за результат “демократичних” виборів. Але мимоволі “вождь народів” висловив неприємну для нього самого правду — з Україною годі було не рахуватися. Навіть якщо вона знекровлена війною, навіть якщо вона розтерзана двома тоталітаризмами — неможливо зігнорувати настільки величезну територію, ще й розташовану у самому центрі Європи. Природа не терпить порожнечі. “Україна — серце Європи. Хто володіє Україною — володіє Європою. Хто володіє Європою — володіє світом”. Ця фраза була сказана Густавом Штреземаном, майбутнім рейхсканцлером Веймарської республіки, влітку 1914 року під час його виступу у Райхстазі. Так він обґрунтовував, чому Німеччина повинна розпочати війну з Російською імперією.
Момент підписання Акта про капітуляцію Японії генералом Й. Умедзу.
Але і членство в ООН, і підписання акту капітуляції саме українцем — усе це було не більше, ніж символічними жестами. Здавалося б, Україна заслужила визнання — через її території двічі прокотився фронт, на землях України відбулися найбільш вирішальні битви Другої Світової, демографічні втрати України, за деякими підрахунками, сягають 10 мільйонів людей. Але — делегатів від України на засідання ООН призначали у Москві, а генерал Дерев’янко ставив підпис від імені не України, а Радянського Союзу.
Від імені США Акт про капітуляцію підписує командувач Тихоокеанським флотом Німіц
Втім, попри формальність усіх жестів, без них було ніяк. Україна була занадто важлива для самого існування СРСР. А її вожді чудово пам’ятали 20-ті роки, коли вже після краху УНР — на війну з якою пішло 3 роки навіть при колосальній перевазі сил і ресурсів — довелося витратити ще півдесятиліття, щоб побороти усі повстанські республіки. По суті, Україна затихла тільки через Голодомор. І навіть після нападу нацистської Німеччини на СРСР, солдати-українці масово здавалися в полон — тільки б не воювати “за Сталіна”. А поки тривали перемовини про капітуляцію і кордони — у лісах Західної України господарювали повстанці і боротьба з ними забере в “непереможного” Союзу ще мало не десять років.
Так, Україна не досягла своєї політичної мети. Не була самостійним суб’єктом політичних процесів. Але вона досить наблизилася до своєї цілі — Незалежності, була в стані завдати достатньо клопоту “сильним світу цього”, щоб ігнорувати її було небезпечно. Україна зустріла кінець Другої світової класичним “нон-вінером” — не досягнувши своїх цілей, але достатньо сильна, аби бути фактором впливу на рішення переможців.
Тим більше, що формальне членство в ООН і формальні підписи під документами у будь-який момент могли стати реальною силою. Уявімо фантастичну ситуацію — раптом Україна стає незалежною за життя генерала Дерев’янка і генерал оголошує про згоду прийняти громадянство України. Що тоді? Наново підписувати договір, уже за присутності учасника від РСФСР, як правонаступника СРСР? Ще простіше — представник України в ООН у будь-який момент міг стати не рупором ідей “світового пролетаріату”, а трибуною для поширення інформації про Україну у світі на найвищому рівні. Все, що для цього було треба — політична воля.
Від СРСР Акт підписує генерал-лейтенант К. Н. Дерев’янко. Біля мікрофона – Мак-Артур.
У СРСР добре розуміли, що такий шлях не є аж настільки фантастичним. Тому, одною рукою “просуваючи” Україну у міжнародному співтоваристві, іншою її надійно утримували в стані постійних репресій. У другій половині 40-х Україною — як і цілим СРСР, прокотилася хвиля терору, Західна Україна стала ареною брутальної “радянізації”, пізніше, у 60-80-х звичними залишалися арешти української інтелігенції. Треба було зламати цю саму волю, яка могла перетворити формальність у політичну реальність.
Але без кінця ламати не можна. Можна і видихатися, що і сталося з СРСР наприкінці 1980-х.
А Акт про капітуляцію Японії підписав все ж таки українець. І членом ООН стала Україна.
Ісаюк Олеся – науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”
Російською мовою – за посиланням.
Фото – humus.livejournal.com
Додано 04.09.2015
