Митрополит Андрей Шептицький з восьми років не їв солодощів

Автор – Марта Гавришко

– Я люблю Польщу, польську літературу. Але мова народу, поміж якого я виріс, стала моєю мовою. Пісня його стала моєю піснею. Я, як святий Павло, котрий був гебреєм як гебрей, а греком – як грек. Для всіх він став своїм, аби всіх урятувати, – говорив про себе греко-католицький митрополит Андрей Шептицький.

Його мирське ім’я – Роман-Марія Александер. 1871-го, коли йому було 6 років, сполячені українці Шептицькі отримали графський титул від австро-угорського імператора Франца Йосифа І. Його батька Івана багато років поспіль обирали до повітової ради Яворівського повіту й до Галицького сейму. Мати Софія – донька польського драматурга Александра Фредра.

Маєток Шептицьких розташований у селі Прилбичі – тепер це Яворівський район Львівської області. У родині розмовляють польською і французькою. Також дітей навчають англійської, німецької та італійської. Але вся обслуга в домі – місцеві селяни – спілкується українською. Хоч уже сусіднє село Брухналь – тепер Терновиця – населене переважно поляками.

Софія Шептицька привчає малого Романа до католицької віри. Його улюблена молитва – “Під Твою милість прибігаємо”. Щойно починає писати, складає власні молитви. 8-річним відмовляється від солодощів – щоб “спокутувати гріхи”. Наступного року його ведуть до першого причастя.

Монах-василіянин Андрей Шептицький, кінець 1880-х. ”Притаманною рисою його вдачі була систематичність, що допомагала йому перемагати всілякі труднощі, – згадувала його мати Софія Шептицька. – Скільки перешкод прийшлося йому здолати, а ті перерви, які виступали в його намірах і студіях, та які витручували його з визначеного шляху. Все-таки Роман (мирське ім’я Андрея, – ”Країна”) не знеохочувався ними й уперто йшов уперед. І навпаки – скрізь відчувався його ентузіазм, його шляхетне завзяття, з яким він брався знову до праці, переборовши кожну більшу чи меншу перешкоду”. / Джерело:  Інститут історії Церкви Українського католицького університету 

 

– Чую, що Бог хоче мати його своїм. Та в який спосіб, не знаю, – говорить тоді мати подрузі – графині Ванді Островській.

На стінах помешкання розвішані портрети предків. Не всі з них були переконаними католиками. Варлаам Шептицький 1710 року став львівським єпископом східного обряду. Атанасій і Лев Шептицькі були київськими митрополитами. Саме вони збудували греко-католицький собор Святого Юра у Львові.

“Очі дядька Атанаса говорили до мене, – писатиме вже дорослий Роман матері. – Я просто чув не вухом, а цілою своєю істотою, як вони наказували мені, щоб я йшов слідами моїх предків, що всі вони молять і просять Бога, щоб він дозволив мені йти їхніми слідами, що всі ті ченці, ігумени, єпископи й митрополити Шептицькі по батькові й усі священики й ченці Фредри по матері – обстоюють перед Богом моє покликання”.

– Якщо я стану священиком, то лише уніатським – говорить 16-річний Роман, коли в них гостює отець-єзуїт Генрик Яцковський.

Навчається в цей час у львівській гімназії Франца Йосифа. Батьки переводять його до гімназії Святої Анни у Кракові. Сподіваються, що там інтерес сина до ­українців зникне. Після закінчення навчання Генрик Яцковський забирає Романа на реколекції – духовні вишкільні зібрання – до єзуїтського монастиря в Новому Селі. Тепер це територія Польщі. Єзуїти в той час опікуються греко-католицьким чернечим орденом святого Василія Великого. Після відвідин їхнього монастиря в Уневі Шептицький вирішує стати василіянином.

“Я знаю докладно, що мене чекає. Поляки вважатимуть мене за українця, а українці будуть мене трактувати як поляка. Та дарма! Бог кличе, треба йти!” – пише Роман до матері.

“Мені стало важко, – згадує вона той момент. – Роман іншого обряду, ніж я? Я від самого дитинства наслухалася, як у наших колах говорили про руське духовенство, що ставляться до нього з погордою, на яку воно заслужило бездонною темнотою, жадібністю та звичаями. Обряду я зовсім не знала, я їх бачила тільки як представників пониженої і ворожо наставленої до нас нації, яка завзято виступала проти римо-католицької Церкви і польської національності. Тоді я тільки одне розуміла, тільки одне бачила – якийсь велетенський хрест, що наді мною простягав свої рамена. А на ньому я бачила свого сина Романа, що покидає обряд, у якому я його виховала. Покидає все те, що мені найдорожче”.

Розповісти про вибір сина чоловікові вона не наважується. Каже лише, що той вирішив стати священиком. Іван ­Шептицький не перечить. Про бажання йти у греко-католицький монастир дізнається випадково – під час розмови Софії з отцем Яцковським.

– Ніколи цього не буде! – заявляє.

Жінка втрачає сон і апетит. Згодом у неї діагностують тиф. Їде лікуватися до Венеції.

– Переконайте тата, що я не маю наміру йти в монастир, якщо він не погодиться на це зі своєї доброї волі, – просить Роман матір під час відвідин.

У жовтні 1883-го він йде на військову службу. Але й там встає щоранку о 5.00, щоб піти на відправу. Та на вимогу батька не забуває і про світське життя. Вечори часто проводить у ресторані за келихом пива з товаришами.

У різдвяні дні злягає зі скарлатиною. Хвороба дає ускладнення – зараження крові й запалення суглобів. Мусить залишити армію. Лікується в Криниці – тепер містечко-курорт у Польщі. Пише звідти батькові: “Змилосердіться надо мною. Розважте цю справу у щирій молитві й дайте мені свою відповідь. Я буду нетерпляче чекати на Ваше рішення-присуд, та я прийму його в покорі. Все, що дістану від вас, вважатиму за дар від Бога. Заявляю ще, що хочу мати вашу доброзичливу згоду, та маю надію, що дістану її. Бідний, коханий батьку! Вір мені, що я завжди буду старатися, щоб тобі віддячитись. Ти не втратиш сина, дорогий батьку. Я тебе, батьку, розумію у твоїх терпіннях і плачу над тобою і над собою самим”.

Три тижні чекає на відповідь. Іван Шептицький щодня шле листівки, але про лист сина там не згадує. Врешті-решт приїжджає до Криниці особисто. 2 години удвох гуляють лісом. Повертаються усміхнені. Роман отримує дозвіл піти в монастир. Але спершу зобов’язується закінчити чотирирічні правничі студії в німецькому Бреслау – сучасний Вроцлав, Польща. Батько сподівається, що за цей час син передумає й піде на цивільну роботу.

 

У міжвоєнні роки, коли Галичина перебувала у складі Польщі, Андрей Шептицький матеріально підтримував українські організації – ”Просвіту”, ”Рідну школу”, ”Пласт”. Сприяв організації сиротинців, дитячих садочків, приватних середніх шкіл. / Джерело:  Інститут історії Церкви Українського католицького університету 

 

В університеті він стає активним членом католицького братства Societas Hosiana. Та свою національність записує як “руську”. У листах до батьків просить надсилати різні смаколики – щоб частувати незаможних друзів. На літні канікули їде до Прилбич. Просить у батька дозволу перевестися в інший університет, аби закінчити навчання екстерном. Знову сварка.

– Ви не маєте права відмовляти мені в цьому, ви не маєте права так мучити мене, – говорить Роман.

Йде в сусідню кімнату й ридає. За хвилину обоє ­обіймаються. Батько розуміє, що переконати сина не вдасться. Той закінчує докторат у Кракові, щоб потім піти в ченці.

Іван Шептицький організовує сину кілька подорожей – щоб побачив світ перед постригом. У жовтні 1887-го Роман відвідує Київ. Там знайомиться з Володимиром Антоновичем, істориком, одним з організаторів товариства “Громада”. Той також мав польське коріння, проте в студентські роки вирішив, що є українцем. “Я черпав твердження й цю глибоку віру в наш нарід, я ріс,” – звіряється Роман матері в листі.

Далі їде в Росію. Затримується там недовго. Пише: “Я щасливий, що покидаю цю тяжку атмосферу й що скоро повернуся в католицький світ. Ви знаєте, що у католицькому світі є щось специфічного, щось такого, що облегшує серце”. На зворотному шляху заїжджає у Вільно й Варшаву.

Після останнього іспиту в Кракові вирушає до Рима. Разом із матір’ю та братами потрапляє на аудієнцію до Папи Лева ХІІІ.

– Це ви хочете стати ченцем? – питає понтифік.

– Так, святий отче, василіянином.

– Це добре, мені це подобається. І ви давно вже відчуваєте це покликання?

– Майже з дитинства.

– Вам і вашому покликанню ще раз даю особливе благословення.

28 травня 1888-го батьки відвозять 23-річного Романа до монастиря в Добромилі – нині Старосамбірський район Львівської області. “Ледве він переступив поріг монастиря, ледве мав час розглянутися у новім середовищі, а вже було видно, з яким зрозумінням і як серйозно він береться до монашого покликання, – згадує отець-­василіянин Йосиф Скрутень. – Він віддав усі свої сили й усі свої дарування для монашого життя, щоб те життя не тільки належно пізнати й зрозуміти, але щоб від самого початку перетворити себе на правдивого монаха, щоб бути здатним до праці у василіянському чині”.

Отримує чернече ім’я Андрей – традиційно його обирають, залежно від першої літери одного з хресних імен, тобто від Александра. У монастирі виконує всі приписи. Часто надто ретельно – під час посту їсть тільки раз на день, двічі п’є чай. Тож згодом півроку мусить поправляти здоров’я. Його рішення критикують усі. Поляки – бо перейшов у східний обряд. Українці – бо обрав василіян, яких вважали прислужниками єзуїтів. Івану Шептицькому надходять листи зі співчуттям. Знайомі навіть пропонують йому зректися сина.

11 вересня 1892 року отець Андрей Шептицький відправляє свою першу літургію – у рідних Прилбичах. Навколішки просить благословення у батьків – як це ­роблять наречені перед шлюбом. Його одягають у чернечий одяг. На кінцях єпитрахилю – довгої нашийної стрічки – вишиті герби Шептицьких і Фредрів. Причащає батьків і чотирьох братів за римо-католицькими канонами – для цього просив спеціального дозволу в Римі. Потім продовжує літургію за греко-католицьким обрядом.

“Благословив спершу матір, батька, братів, благословив пароха, який охрестив його, благословив отця Яцковського, який провадив його від шкільної лавки до монастирських воріт і навчав його душу правд життя. Благословив рідних, приятелів, товаришів, старих службовців і господарів, які пам’ятали його від дитинства, благословив слуг і нарід, і дітей у маленьких сорочинках, які йому матері передавали. А далі з білого фелона і білого шатра, як ясні душечки, літали воздушні світельця, щезали й знову верталися до благословенної голови нашої дитини – Христового священика”, – згадує той день Софія Шептицька

Два старші брати померли

1865, 29 липня – Роман Шептицький народився у селі Прилбичі – тепер Яворівський район Львівської області, а тоді – територія Австро-Угорської імперії. Мав чотирьох молодших братів – Казимира, Олександра, Станіслава, Лева. Двоє старших померли. Малий Роман називав себе “Ама”, з латині – “любов”. “Виношена в турботах і смутку ця дитина засвітила дома, як сонячний промінь, осяяла все, що хрест почав у мені творити. Ніхто ніколи не чув його плачу, воно завжди веселе, рум’яне, по-своєму щебетливе”, – згадує його мати Софія.

1888, 28 травня – вступає до василіянського монастиря в Добромилі. Приймає чернече ім’я Андрей. Одночасно навчається на юридичному факультеті в Мюнхені, на філософському – у Відні, в Єзуїтській колегії у Кракові. В ордені святого Василія займає високі посади – магістр новиків, викладач грецької та інших мов, заступник ігумена, настоятель монастирської церкви, ігумен монастиря Святого Онуфрія у Львові. Через 11 років стає єпископом у Станіславові – теперішній Івано-Франківськ.

1901, 17 січня – урочиста інтронізація Андрея Шептицького в соборі Святого Юра у Львові на митрополита Галицького, архиєпископа Львівського, єпископа Кам’янець-Подільського. “Коли маю зробити щось для Церкви і народу, то значить, що маю виконати такі діла, які служили б для Церкви і народу, і пізнішим поколінням, – звертається до вірян у першому пастирському посланні. – Працю для будучности вважаю за річ сто разів важнішу – як усе, що можна зробити для теперішньої хвилини”. Його обирають до Галицького сейму – законодавчого органу краю. Засновує медичний заклад для бідних українців “Народна лічниця”, “Земельний банк”, Національний музей, духовні семінарії у Станіславові та Перемишлі.

1914, вересень – до Львова входять російські війська. Митрополита Андрея разом зі ще 15 львів’янами беруть у заручники. Спочатку перебував під домашнім арештом, пізніше відправлений до Києва, далі – у Нижній Новгород, Курськ, Суздаль. “Уніатський митрополит граф Шептицький, явний ворог Росії, з давніх часів постійно агітував проти нас”, – рапортує генерал Олексій Брусилов імператору Миколі ІІ. Звільнений 1917-го. Наступного року обраний членом Національної ради Західно-Української Народної Республіки. Здійснює дипломатичні місії в країни Європи й Америки.

1923 – повертається на Галичину, що ввійшла до складу Польщі. Матеріально підтримує українські організації – “Просвіту”, “Рідну школу”, “Пласт”. Сприяє організації сиротинців, дитячих садків, приватних середніх шкіл. Дає стипендії українським теологам, богословам, митцям – для навчання в європейських університетах.

1941, 5 липня – після входу до Львова німецьких військ тут проголошують відновлення Української Держави. Митрополит вітає це рішення в пастирському посланні. У лютому 1942-го пише листа до Генріха Гіммлера – протестує проти винищення нацистами євреїв. За час окупації переховує й рятує не менш як 150 євреїв. Однак досі не визнаний “Праведником народів світу”.

1944, 1 листопада – Андрей Шептицький помер у митрополичих палатах собору Святого Юра у Львові. Похований у крипті цього храму. “Я від вас відходжу, але ви не тратьте надії, – переказує останні слова митрополита його наступник Йосиф Сліпий. – Надходять страшні часи для церкви. Церква буде розбита, знищена, але пізніше прийде відродження, прекрасний розквіт. Ви вже не почуєте мого голосу, аж на Страшному суді”.

Джерело: Журнал “Країна”