“Рішуча дівчина. Мала владний голос, чітко командувала людьми, і люди реально слухались її ­команд, – описує льотчицю 34-річну Надію Савченко боєць батальйону “Айдар” Андрій Омельчук. – Пам’ятаю її промови на вечірньому шикуванні. Надя в першу чергу говорила про дисципліну, про виконання воїнського обов’язку, багато просто патріотичних речей. Весь час наголошувала, що ми є військовий підрозділ і винятково по-військовому маємо вирішувати всі наші питання. На одному шикуванні сказала: я – жінка, несу тягар військової служби, а тут деякі чоловіки не можуть справитись із собою”.

Автор – Марта Гавришко

Надія Савченко понад рік перебуває під арештом у Росії. Звинувачують у пособництві вбивства двох російських журналістів і перетині кордону РФ. На початку серпня здано до друку її книжку “Сильне ім’я Надія”

1. Олена Степанів (1892–1963)

“Від кількох днів у мурах Відня гостить молоденька дівчина, яка з любові до батьківщини, перемігши тисячі труднощів, сповняє чинну військову службу серед січових стрільців, – писала віденська Neues Wiener Tagblatt 13 січня 1915 року. – Має вже ступінь кадета й цілком певно стане офіцером, якщо будуть переможені всі труднощі, які, з огляду на її стать, перешкоджають такому авансові.

Жінки, які воювали у легіоні Українських січових стрільців – десятник Галина Дмитерко та хорунжа Софія Галечко – й активістка Жіночого комітету допомоги пораненим Ольга Басараб. Відень, 1917 рік

Галицькі українці сформували легіон січових стрільців у складі австрійської армії влітку 1914 року. Олена Степанів дослужилася до звання хорунжого – аналог молодшого лейтенанта. Нагороджена медаллю “За хоробрість” другого класу. Під час бою з росіянами під горою Маківка у травні 1915-го потрапила у полон. Два роки відбула в таборах для військовополонених в Оренбурзі й Ташкенті. З проголошенням ЗУНР служила четарем – лейтенантом – в Українській галицькій армії.

“Молоді стрільці, які бачили Степанів у боях, розповідали, що вона стріляла “як хлоп”, а потім вела попід руки ранених і ведучи їх плакала”, – нотує журналіст Осип Назарук.

Згодом Олена Степанів навчалась у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію. Після встановлення на Західній Україні радянської влади сім років відбула в таборах. Решту життя присвятила науці.

2. Ольга Підвисоцька (1898–1937)

“Із семінарської лавки пішла в поле”, – писав про Ольгу Підвисоцьку угорський журналіст Франц Мольнар. До легіону УСС вступила, будучи студенткою учительської семінарії. ­Пізніше брала участь у польсько-­українській війні у складі УГА. Її бригада мала завдання перешкоджати комунікації противника на залізниці Пере­мишль – Львів, а також охороняти Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн і магістраль Стрий – Мукачеве – Чоп, що з’єднувала ЗУНР із Центральною Європою. У травні 1919 року шість польських дивізій під командуванням Юзефа Галлера почали наступ по всій лінії фронту. Бригада відступила до Самбора і прийняла бій біля села Гашани.

“Надсунула свіжа польська розстрільна і нас здержала. Прийшло до розпучливого бою впрост рукопашного. Коменданта 5-ї сотні поручика Каравана та його четового Кліша ранено, а команду сотні перебрала хорунжа Підвисоцька. Мимо поважних втрат ми таки здержали ворожий наступ і почали вкопуватись”, – згадував сотник Осип Станімір у книжці “Моя участь у визвольних змаганнях”.

Після війни з чоловіком переїхала до Радянської України. 1937-го їх обох арештували і розстріляли.

3. Олександра Соколовська (1902–1920?)

“Була в чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого виписано чорнилом: “Смерть ворогам України!” – описував Олександру Соколовську повстанець Клим Поліщук. А хорунжий армії УНР Микола Фещенко-­Чопівський згадував: “Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по мужськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом”.

“Отаманша Маруся” очолила загін з тисячі повстанців на Радомищині 17-річною. До цього ним по черзі керували троє її братів – усі загинули від рук більшовиків. Загін діяв разом із частинами Української галицької армії, що наступали на Київ 1919-го. Протягом наступного року її повстанців бачили на Поліссі і Поділлі. ­Восени в селі Сміла на Вінниччині вони захопили в полон і стратили 13 червоноармійців. У селі Ободівка зарубали шаблями голову місцевого “комітету незаможних” Олександра Копачинського.

Наприкінці 1920-го загін Олександри Соколовської опинився в запіллі Червоної армії. ­Повстанці просувалися у бік кордону з Румунією. Саме там, імовірно, Соколовська і загинула. Переказують, її видав більшовикам коханий Оверко Куровський. За іншою ­версією, жінка емігрувала в Канаду й жила там під вигаданим іменем. Бо ще в 1960-х працівники радянських спецслужб відвідували родичів “Марусі” й розпитували, чи не надходили від неї листи.

4. Любов Губіна (1916–1943)

Уродженка Ніжина на Чернігівщині закінчила авіаційне училище в Батайську Ростов­ської області. З початком радянсько-німецької війни керувала санітарним літаком. Врятувала 170 поранених бійців. Після цього вступила в жіночий авіаційний полк. Німці називали радянських льотчиць “нічними відьмами” – бо ті часто літали вночі.

На Північно-Кавказькому фронті зі своєю ланкою літаків Любов Губіна здійснила 23 бойові вильоти, скинула на противника 14,8 т бомб. Одним із найважчих був бій 1 липня 1943 року. Її літак мав 23 пробоїни. Однак українка завершила завдання й приземлилася.

Виліт 14 жовтня біля Орші в Білорусі того ж року став для лейтенанта Губіної останнім. Снаряд пошкодив лівий мотор її машини. За кілька кілометрів до аеродрому шлях перекрили німецькі літаки. Бойова подруга Олександра Єременко згадувала: “Люба дає наказ екіпажу залишити літак. Першим покидає його і вдало приземляється стрілок-радист Омельченко, за ним – штурман Катя Батухтіна. Але Катя зачепилась ранцем парашута й безпорадно повисла, не маючи змоги відчепитися. Літак переходить у піке. Люба повертає голову, щоб переконатися, що Катя вистрибнула, аби вистрибнути самій. Але бачить, що штурман не може звільнитися. До землі залишається кілька секунд. Люба, схопившись за штурвал, робить різкий ривок у бік непрацюючого мотору. Від ривка лямка парашута зривається з турелі кулемета і Батухтіна звільняється”.

Любові Губіній забракло висоти для стрибка. Літак згорів дотла. Губіну опізнали за номером вцілілої медалі.

5. Артемізія Галицька (1912–1985)

Навесні 1944-го Артемізія Галицька призначена провідницею Організації українських ­націоналістів Буковини. Псевдо – “Мотря”. Була єдиною на той час жінкою в підпіллі, яка обіймала таку високу посаду. Особиста охорона – 10 осіб. Головним завданням стало формування відділів Української повстанської армії. Сама виконувала атентати – замахи – на представників радянської влади та агентів НКВС. Стала першою жінкою-лицарем Бронзового хреста заслуги – нагороди УПА.

Під час затримання у грудні 1944-го намагалася застрелитися, але її врятували. Свідчити на допитах відмовилась. З лікарні НКВС “Мотрю” викрали троє чекістів, переодягнених у підпільників. Лейтенант Гусак на псевдо “Стецько” вдавав, що закохався у провідницю. Та відповіла взаємністю. Таким чином видала інформацію про 600 повстанців.

“Реализация показаний “Мотри” полностью закончена, остались не арестованными только небольшое количество оуновцев, находящихся в настоящее время за границей: в Румынии, Чехословакии, Венгрии”, – звітував Йосипу Сталіну нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія 25 березня 1945 року.

У квітні її формально арештували. У тюрмі народила сина – імовірно, від Гусака. Відбула 10 років таборів. Віку доживала у селищі Дудінка Красноярського краю. Там вийшла заміж за колишнього вояка ОУН. Доля її сина невідома.

Джерело: Журнал “Країна”.