Нещодавно історик Центру досліджень визвольного руху і Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького” Олеся Ісаюк на семінарі в Українському Католицького університеті виступала з доповіддю “Українські в’язні Аушвіцу: історія поділеної групи у пограничних умовах”. Оскільки 20 липня 2016 р. минула 74 річниця відтоді, як перший етап заарештованих членів ОУН(б) прибув до Аушвіца, пропонуємо ознайомитися з головними тезами Олесиного виступу.
Автор – Олеся Ісаюк Тема українців у Аушвіц є майже недослідженою і, як наслідок, неописаною. Максимум, на який може розраховувати дослідник – це поодинокі згадки у працях щодо “загальних питань” історії Аушвіца. І бути готовим до пошуку крупинок інформації серед документів. Тим часом, українська громада в Аушвіці становить собою нетиповий випадок на фоні інших національних груп в’язнів. Нижче – короткий виклад, у чому незвичайність “українського казусу”.
1. Українці в Аушвіці були живим віддзеркаленням всіх тих поділів, які ділили українців поза ним. Серед української групи в Аушвіці були солдати Червоної Армії українського походження, члени ОУН (б), остарбайтери з усіх регіонів України. Якщо не обмежуватися чинником етнічного походження, то неможливо лишити поза увагою також майже 90 тисяч закарпатських євреїв, яких привезли до Аушвіца влітку – восени 1944 року. Наче для ще більшого підкреслення різниць, представники різних груп прибували до Аушвіца у різний час.
Так, військовополонені червоноармійці, серед яких вистачало українців, з’явилися в Аушвіці влітку – восени 1941 року. Транспорти з членами ОУН (б) прибули у табір влітку 1942 та 1943 років. Уже в самому таборі “оунівську” групу намагалися тримати окремо від українських “остарбайтерів” та військовополонених. Історія контактів між колишніми червоноармійцями та ОУНівцями у Аушвіці становить цікавий випадок “впізнавання” себе в умовах пограничної ситуації.
В’язні-оунівці (Паладій Осинка “Альбум політв’язня”)
2. Як наслідок поділеності між різними групами, у середовищі українців існували також різні ідентичності. ОУНівці чітко сприймали самих себе, як представників окремої української нації і на цьому усвідомленні вибудовували свою концепцію пояснення “чому я тут”, що допомагало їм уникнути першого психологічного етапу “шоку” життя в концтаборі та допомагало швидше адаптуватися і, як наслідок, вижити. Червоноармійці та “остарбайтери” з Центральної та Східної України, які потрапили до Аушвіца, не акцентували на своєму українському походженні.
Якщо вірити опублікованим спогадам, у їхньому середовищі був досить сильним радянський тип ідентичності. Але доки не буде встановлено, підлягали тексти таких спогадів ідеологічному редагуванню перед публікацією чи ні, це складно стверджувати напевно. Вірогіднішим видається варіант сприйняття себе, як людини без спеціальної прив’язки до етнічної чи політичної акцентуації.
3. Найчисленнішими національними групами в Аушвіці були євреї та поляки. Для українських в’язнів це означало те, що саме з цими групами доводилося переважно комунікувати. Оскільки взаємодопомога серед в’язнів була одною з найефективніших стратегій виживання, від комунікацій залежало дуже багато. У випадку української та польської групи дуже велике значення мав довоєнний досвід стосунків – а цей досвід був переважно конфліктним як на особистому, так і ну груповому рівні. Табірна реальність пропонувала дві основні альтернативи – продовжувати конфлікт всередині Аушвіца, використовуючи для цього факт займання представниками “своєї” національної групи або ж співпрацювати на підставі “спільного ворога”, яким була адміністрація табору. На практиці реалізувалися обидві альтернативи, а також велика кількість проміжних варіантів.
В’язень Аушвіца Василь Бандера
Треба відмітити, що, наскільки модна судити зі спогадів, досить часто ініціатива винищення “бандерівців” ішла з середовища польських кримінальних в’язнів, які у таборів займали посади так званих “промінентів”. Натомість, ініціатива “мирової угоди” вийшла з кола польських офіцерів, які перебували в Аушвіці. Також слід зауважити, що проблема конфліктної спадщини стосувалася переважно українців з Західної України та поляків зі Східної Польщі.
4. Після потрапляння у табір основною метою українців стало виживання. У випадку українців традиційний набір стратегій – “поспішай повільно”, просування своїх одноплемінців на табірні “посади”, внутрішньогрупова солідарність, використання власних знань та вмінь, щоб отримати роботу під накриттям, – доповнився ще кількома. Наприклад, на перших порах перебування в Аушвіці українські в’язні-члени ОУН називали себе українцями з Центральної України, щоб уникнути можливого насильства з боку польської групи.
Перелічені тези є тільки невеликою частиною картини, яка розкривається при аналізі спогадів українців, які пережили Аушвіц. Ці ж тексти ставлять чимало запитань. Наприклад, чи була “Бандера-группе” у таборі об’єктом особливої уваги внутрішньотабірної поліції? Наскільки коректними є збережені облікові дані щодо кількості українців у документації табору? Де пролягає реальна межа між колаборацією і виживанням, зваживши на те, що табірна адміністрація була паном життя і смерті у прямому сенсі слова, а табірна “посада” давала можливість не тільки врятуватися самому, але і допомогти співв’язням, Усі ці запитання ще очікують своїх відповідей.
