18-20 жовтня 2016 р. в Київському національному університеті імені Т.Г. Шевченка відбулась Міжнародна наукова конференція «Соціальні катастрофи першої половини ХХ століття в Україні та світі: історичний контекст, демографічні втрати».

Автор – Олександр Іщук

Участь у конференції взяли відомі українські та іноземні вчені, які здійснюють дослідження зазначеного періоду.

Автора зацікавили ті доповіді, озвучені на конференції, які стосувалися подій Першої та Другої світової війни, депортацій та примусових переселень 1920-х – 1940-х рр., а також малодосліджених документальних джерельних комплексів (5-9 секції). Зазначені виступи і будуть проаналізовані у цій публікації.

19 жовтня 2016 р. відбулася п’ята секція конференції на тему: «Перша світова війна, революції: демографічні втрати».

Доктор історичних наук, професор Ерікс Єкабсонс (Латвія) виголосив доповідь на тему: «Латвія і Перша світова війна: катастрофа і можливості». Навів дані, що у 1913 р. в Латвії проживало понад 2 млн. латишів (з загальної кількості населення приблизно 2,5 млн. чол.), а станом на 2015 р. – лише 1,5 млн. чол. (з загальної кількості населення приблизно 2 млн. чол.).

Чому ж так сталося, що кількість латишів у ХХ столітті суттєво зменшилася? Причиною цього були соціальні та демографічні катастрофи. В роки Першої світової війни фронт проходив безпосередньо через територію Латвії. Саме тоді було створено підрозділи «латиських стрільців» – основу для майбутньої Латвійської національної армії, а також Червоних латиських стрільців, які стали на бік радянської влади. У Першій світовій війні понад 800.000 осіб стали біженцями (це 1/3 всього тогочасного населення). З них у 1920-21 рр. до Латвії повернулася лише половина, а інші загинули або залишилися в Радянській Росії. Після Брестського миру (лютий-березень 1918 р.) німці захопили всю територію Латвії. Військові протистояння тривали постійно.

В листопаді 1918 р. Перша світова війна завершилася, але розпочалася війна Радянської Росії проти Латвії. Ця війна не принесла багато жертв, за оцінками істориків загинуло приблизно 5.000 чол. В серпні 1920 р. між Радянською Росією і Латвією було укладено мирну угоду, і після цього Латвія 20 років існувала як незалежна держава.

Після завершення Першої світової війни загальна кількість населення Латвії оцінювалася в 1,5 млн. чол., що на 1 млн. менше ніж в 1914 р. Перша світова війна для Латвії стала поворотним пунктом в історії, як і для багатьох інших сусідніх країн. Розпалися величезні імперії – Австро-Угорська та Російська, водночас виникли нові держави – Фінляндія, Польща, Литва. Латвія, Естонія, Чехо-Словаччина і інші.

Ситуація змінилася в 1938-1940 рр. Поступки лідерів Англії та Франції Гітлеру восени 1938 р. та пакт Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1938 р. докорінно змінили ситуацію в Східній Європі. Після окупації СРСР території Латвії в 1940 р. розпочалися масові політичні репресії та депортації. В роки Другої світової війни у Латвії загинуло до 100.000 місцевих євреїв. Проводилися масові мобілізації місцевого населення до Червоної армії, частина чоловіків пішла на службу до німців. У перші повоєнні роки частина населення (особливо молоді чоловіки) пішли у національні партизанські загони, а інші – виїхали за межі Латвії.

Є дані, що до 90% лікарів, 90% адвокатів, 90% викладачів виїхали в інші країни Європи і Америки, рятуючись від переслідувань з боку радянських каральних органів. Все це спричинило великі демографічні зміни в Латвії після 1945 р. До того ж у 1945-1990 рр. в Латвію на постійне проживання приїхали чимало людей з інших республік СРСР. Суттєво збільшилася кількість росіян, які вважали Латвійську РСР непоганим місцем для проживання. А от кількість латишів постійно зменшувалася, і станом на 2015 р. їх лишилося приблизно 1,5 млн. чол. – це менше, ніж в 1913 р. На сучасному етапі виникла ще одна демографічна проблема: частина населення їде у трудову міграцію, де є можливість отримувати значно більші зарплати.

Наступним виступав старший викладач кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олексій Курінний. Тема виступу: «Демографічна база політичного самовизначення українських регіонів на початку ХХ ст. та її знищення у радянський період – на прикладі Кубані й Північного Кавказу».

Доповідач продемонстрував мапи про розселення українців на Кубані. Розповів про те, в яких районах українців було найбільше, провів аналіз темпів зростання українського та російського населення за останні 200 років. За оцінками демографів, всього на території Кубані на початку ХХ ст. проживало до 3 млн. осіб українського походження. Це давало підстави українцям претендувати на формування на цих землях власної державності. Перша світова війна та революція 1917 р. прискорила ці процеси. У 1917-1918 рр. виникли Українська народна республіка (УНР), Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР), і Кубанська народна республіка (КНР). На виборах до Установчих зборів українські кандидати отримали перемогу на всіх українських етнічних територіях. Проте у війні за незалежність 1918-1921 рр. українці зазнали поразки, і територія УНР та КНР опинилися під більшовицьким пануванням.

Як же знищувалось українське населення Кубані? Чи було цей процес сплановано більшовиками? Основний удар прийшовся на початок 1930-х рр., коли на цих територіях було припинено українізацію і розпочато інтенсивну колективізацію і русифікацію. Існують свідчення, що українські книги навесні 1933 р. спалювали, все навчання перевели на російську мову. Колективізація на Кубані призвела до тих же наслідків, що і на Наддніпрянщині. За оцінками істориків, у 1932-33 рр. під час Голодомору на Кубані померло щонайменше 1 млн. чол., переважно – українців. Голод на Кубані був дуже подібним до того, що відбувався на Наддніпрянщині. Це завдало суттєвого удару позиціям українців на Кубані, зникли цілі села. Проте і після цього чимала частина місцевого населення під час переписів визнавала своє українське коріння. Але згодом вона в більшості була русифікована.

Чітко встановити кількість українського населення на Кубані на сьогодні важко, можна припустити, що українське коріння можуть мати до 50% населення. Проте далеко не всі це визнають. В деяких сучасних російських наукових виданнях вказується, що українське походження мали до 47% населення Кубані, а 49% – російське. І все ж більшість населення Кубані нині визнають себе росіянами. Офіційна статистика останніх років в Росії свідчить, що кількість українців невпинно зменшується.

Таким чином, демографічні втрати українського етносу на Кубані у ХХ столітті були дуже значні. Саме вони не дозволили українцям реалізувати право на власну державність на цій етнічній території.

Наступними виступали професор кафедри теорії права та держави Навчально-наукового інституту права Університету Державної фіскальної служби України Віктор Доценко та кандидат історичних наук, доцент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Андрій Руккас.

В.Доценко розповів про єврейські погроми в Україні у період до 1917 рр. та про взаємини українського і єврейського населення. А.Руккас зосередився на темі єврейських погромів в Україні у 1917-1921 рр. Навів дані, що починаючи з 1880-х рр. в Російській імперії велику популярність набули т.зв. «чорносотенці». Чимало їх було і на території етнічних українських земель – приблизно 1,5 млн. чол., з яких до 400.000 це були активні члени. Це збільшувало загрозу для єврейського населення українських губерній Російської імперії. Особливо активні протиєврейські акції відбувалися на території Київської губернії (Полісся). Негативну роль  у цьому процесі, на думку Руккаса, відігравала Російська православна церква, яка виховувала молодь і налаштовувала її проти євреїв за допомогою інспекторів шкіл, священиків тощо.

За архівними даними у 1917-1921 рр. на сьогодні відомо, що єврейські погроми відбулися у щонайменше 624 населених пунктах України (ці дані попередні, їх не можна вважати остаточними, адже вивчення документів триває). Скоріше за все, ця цифра буде збільшуватись, але вряд чи перевищить 700 населених пунктів. З них, у Київській губернії – 220 населених пунктів, Подільській – 122, Волинській – 50, Херсонській – 52, Чернігівській – 50, Харківській – 9. Найбільше погромів було на території Полісся (Київська губернія). Загалом під час погромів було вбито не менше 58.000 євреїв, з них приблизно 40.000 – в Київській губернії, а от у Чернігівській – лише 132. Це є ті дані, які на сьогодні підтверджені документально. Тривалий час у СРСР це питання ніхто з істориків не міг досліджувати, тому його вивчення проводиться з 100-річним запізненням.

Хто ж були винуватці єврейських погромів? Це питання є складне. На сьогодні з документів видно, що єврейські погроми вчиняли фактично всі військові формування, які у 1917-1921 рр. діяли на території України – Червона армія, біла армія, регулярна армія УНР, повстанські отамани, польська армія, німецькі та австро-угорські підрозділи. Відомі немало фактів, які вже перевірені за спогадами та архівними документами. Наприклад, військовими підрозділами УНР у Проскурові було вбито приблизно 2000 євреїв. Однак в цілому питання про те, хто саме, де і коли вчиняв єврейські погроми у 1917-1921 рр. – все це потребує подальшого вивчення. Отже, цією проблемою варто активно займатися і надалі, адже частка євреїв у складі населення України на початку ХХ століття (особливо у містах) була досить великою.

Наступним виступив доктор історичних наук, доцент кафедри українознавства і філософії Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя Андрій Криськов з доповіддю на тему: «Табори для інтернованих українців в Чехословаччині у 1920-х рр.». Він розповів про те, що чимало вояків армії УНР і ЗУНР опинилися після 1920 р. в Чехословаччині, і були інтерновані, як і військовополонені часів Першої світової війни. Нерідко в історичній літературі середини ХХ ст. можна зустріти цифру про 24.000 бійців з Галичини, які опинилися в Чехо-Словаччині, але це явне перебільшення. Чехи і словаки оцінювали кількість інтернованих українців приблизно у 8.000 чол., а представники УСРР в Чехо-Словачині – у 11.700 чол. Саме останні цифри є ближчими до істини. Сучасні історики сходяться на тому, що із Галичини і Наддніпрянщини до Чехо-Словаччини потрапили до 12.000 військових.

Найбільші табори для інтернованих українців розташовувалися в Судетській області. У одному з них певний час утримувалося аж понад 400 старшин і до 5.000 бійців УГА. Навіть населення того містечка, де розташовувався табір, було меншим, ніж кількість інтернованих військових. При цьому частина українських бійців не були лояльними до Чехо-Словацької влади, виношували ідеї про відродження української армії та продовження боротьби за відновлення Української державності. Мова йшла про створення цілком боєздатних підрозділів. Не дивно, що чехи та словаки намагалися за такими пильно стежити. Водночас уряд Чехо-Словаччини був зацікавлений у тому, щоб українці адаптувалися до місцевого життя, влаштувалися на роботу. Також підтримувалося культурне життя, проводилися заходи, згодом видавалася преса.

Відхід українських військових за кордон став трагічною подією, адже війна за відродження незалежності України була програна. В подальшому велика кількість інтернованих адаптувалася до життя за кордоном і не повернулася до України.  

Після виголошення всі доповідей секції відбулося їх обговорення. Присутні зійшлися на думці, що всі питання, озвучені у доповідях, потребують подальшого вивчення.

Шоста сесія конференції мала назву «Друга світова війна: демографічні процеси і втрати». Модератором секції був доктор політичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Владислав Гриневич.      

Першим виступив директор Німецько-Російського музею Берлін-Карлшорст Йорг Маре (Німеччина). Тема доповіді: «Друга світова війна. Демографічні втрати: німецький аспект». За даними дослідника, у роки Другої світової війни військові втрати Німеччини склали приблизно 5 млн. 300 тисяч чол. І досі триває вивчення архівних документів з цього питання. Перевіряється інформація про кількість людей, загиблих під час бомбардувань, цивільні жертви, загиблі військовополонені. Німецькі дослідники схильні вважати, що в останній період війни, коли вона відбувалася вже на території Німеччини, загинуло до 1 млн. 200 тисяч цивільних осіб. До 75% військових втрат німецької армії припадають на Східний фронт (війна проти СРСР). Кількість жертв на Західному фронті (проти Англії і США) є значно меншими.

Як зараз зберігається пам’ять про жертви Другої світової війни в Німеччині? Місцеві органи влади намагаються доглядати могили. Є місця пам’яті присвячені тим, хто загинув. Видається немало наукової та науково-популярної літератури, проводиться робота з молоддю. Чимало документів про демографічні втрати Німеччини в Другій світовій війні вже оприлюднені в Інтернеті. Окремо досліджується питання про життя німецьких військовополонених в СРСР у 1945-1950-х рр., їх участь у повоєнній відбудові. Чимало з них так і не повернулося додому і загинуло. Загалом втрати серед німецьких військовополонених оцінюються не менше ніж в 1 млн. чол.

Наступним виступив кандидат історичних наук, доцент, провідний науковий співробітник науково-дослідної лабораторії кафедри оперативного мистецтва Національного університету оборони України імені І. ЧерняховськогоРостислав Пилявець. Тема виступу: «Людські втрати України у контексті загальних жертв Другої світової війни: проблемні питання».

Доповідач констатував той факт, що в Україні є великі розбіжності між дослідниками в оцінці кількості жертв Другої світової війни. У різних наукових працях зустрічаються різні дані про число загиблих, які коливаються від 5 млн. до 14 млн. осіб. Такі великі розбіжності в оцінці кількості жертв пов’язані з відустністю чіткої фіксації загиблих в роки війни. В роки існування СРСР на подачу інформації про кількість загиблих сильно впливала політична ситуація. Тривалий час кількість загиблих дуже сильно применшувалася. При цьому далеко не всі архівні документи из цієї тематики вже проаналізовані. Дослідникам слід вивчати і іноземні, перш за все – німецькі матеріали з цього питання.

Р. Пилявець озвучив наступні дані, які він вважає найбільш ймовірними. На момент нападу Німеччини на СРСР населення УРСР складало приблизно 41-42 млн. чол. Кількість військових втрат України коливається у діапазоні від 2,5 млн. до 4,1 млн. чол. (найбільш ймовірна цифра – 3,7 – 3,8 млн. чол.). Цивільні втрати оцінюються у діапазоні від 4,5 млн до 5,5 млн чол. Загальні втрати оцінюються до 8,5 млн. чол., хоча останні дослідження Інституту демографії НАН України подають значно вищі цифри. В останні роки стали враховуватися втрати серед українців, які перебували в Польській армії, які пішли на службу до німців, т.зв. «чорносвитники» тощо.

Яке ж місце втрат України серед загальносвітових втрат у Другій світовій війні? Якщо виходити з вищенаведених цифр, то Україна втратила понад 20% населення від його кількості в 1941 р. У відсотковому вимірі втратили більше лише Білорусь і Польща, тобто України стоїть на третьому місці. Щодо кількості загиблих, то за ними Україна теж перебуває на 3 місці (після Росії – 14-15 млн. чол. і Китаю – 10-12 млн. чол.), випереджєаючи Німеччину і Польщу. Все це ще раз підтверджує, наскільки важкими були наслідки демографічних втрат України у 1939-1945 рр.

Наступним виступив кандидат історичних наук, директор Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський. Тема виступу: «Пам’ять про жертви Голокосту в сучасному українському суспільстві: проблеми, виклики, перспективи».

Доповідач наголосив на тому, що наукове вивчення Голокосту в роки існування СРСР було неможливим. Точну кількість жертв Голокосту в Україні можна встановити лише приблизно, адже чимало документів, де про це йшлося – не збереглося. Лише після 1991 р. в Україні розпочалося вивчення цієї тематики на серйозному науковому рівні. Не можна сказати, що тема вивчається дуже активно, але за останні 20 років було захищено 10 дисертацій та ще 4 – дотичні за темою. Історики сходяться на тому, що в Україні у роки Другої світової війни загинуло приблизно 1,5 млн. євреїв. Найменша цифра, яка називається – це 850.000 загиблих. Лише у 2016 р. Українська держава долучилась до вшанування пам’яті жертв Бабиного яру так, як це мало робитися з самого початку. Було проведено заходи на державному рівні, відбувся візит Президента Ізраїлю.

Доля українських євреїв була визначена місцем їх проживання. Ті з них, які жили в Західній Україні – були переважно вивезені у табір смерті в Бельзець. Ті, які жили в центральній, південній та східній Україні – були вбиті німцями на місцях. Долучалися до знищення євреїв і румуни – лише в Одесі ними було вбито приблизно 25.000 євреїв.

Основними джерелами про знищення євреїв в Україні є акти державних комісій з розслідування злочинів нацистів, архівні кримінальні справи на виконавців Голокосту, спогади вцілілих євреїв, інші архівні матеріали. В США, Німеччині та інших провідних країнах на вивчення Голокосту виділяються великі гроші, але цього поки що не відбувається в Україні. І це є велика проблема, бо доля українських євреїв – це частина української історії, яка залишається маловивченою. Свідки подій поступово вмирають. Ті, хто пам’ятає про події, вже літні люди, віком від 75 років, вони поступово все забувають і не можуть розповісти. Український центр вивчення Голокосту проводить регулярні експедиції, збирає усні свідчення, створює базу даних, постійно розшукує нові цікаві дані.

Більшість українських євреїв були вбиті на місцях проживання, в Рейхскомісаріаті України. Вийшло так, що фізично їх знищували німці, а пам’ять про євреїв остаточно знищив Й.Сталін, заборонивши громадянам СССР вивчати історію Голокосту. Окупаційні режими зробили багато, щоб українські євреї перестали існувати. Але пам’ять поступово відроджується, загиблі вшановуються. Більшу частину праці для цього роблять волонтери, але не держава. Після 2016 р. з’явилися шанси на те, що до вшанування пам’яті долучиться і держава. Тривалий час панував принцип, що «головне, аби держава не заважала». Нині стоїть питання, щоб держава стала активним учасником вшанування пам’яті загиблих українських євреїв в роки Другої світової війни.

В кінці сесії відбулась презентація книги «Бабин Яр: історія і пам’ять» (Київ, «Дух і Літера»; «Українсько-єврейська зустріч», 2016). Книгу представили Владислав Гриневич та Леонід Фінберг. Вони розповіли, що видання є спробою узагальнити сучасні наукові знання про знищення людей у Бабиному Яру. Книга має чітко продуману структуру, кожен розділ був написаний різними авторами-фахівцями. Книга була видана тиражем 2000 примірників, як українською, так і англійською мовою. Вона містить інформацію про погляди сучасних українських істориків на події в Бабиному яру. Українські історики оцінюють кількість знищених у Бабиному Яру у приблизно 100.000 чол., з яких 2/3 були євреями.

На запитання про можливість розміщення книги в Інтернеті для вільного доступу була дана відповідь, що книга поки що буде лише продаватися у книгарнях. Але видавці добре знають, що подібні книги швидко скануються т.зв. «піратами», і швидко опиняються у вільному поширенні в Інтернеті.

Сьома сесія конференції мала назву «Людські втрати у Другій світовій війні: особливості наукового аналізу». Модератором був доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війні Інституту історії України НАН України Олександр Лисенко.

Молодший науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Ольга Зброжко зробила доповідь на тему: «Жертви масових розстрілів у перші дні війни (червень-липень 1941 р.) в Західній Україні – приклад деелітизації тоталітарного режиму». Вона розповіла, що на момент початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. тюрми Західної України були переповнені політичними в’язнями. Більшість із них була заарештована за підозрою в «антирадянській діяльності». Зважаючи на швидкий наступ німецької армії, співробітники НКВД-НКГБ вимушені були вирішувати, що робити з політичними в’язнями. Це стало для них великою проблемою, адже провести повноцінну евакуацію в’язнів не було можливості. Саме тому в Москві було вирішено провести масові розстріли політичних в’язнів без попереднього слідства, суду та вироку.

23 червня 1941 р. народний комісар держбезпеки СРСР Меркулов дав вказівку розділити в’язнів на дві категорії: 1 – ті, яких потрібно було розстріляти, 2 – ті, яких потрібно було відправити в концтабори. Було видано розпорядження про евакуацію в’язнів, але її так і не було організовано, як слід. Не вистачало ні часу, ні залізничних вагонів, щоб все зробити. На ситуацію вплинув хаос перших днів війни, німецькі бомбардування. Дослідники зіткнулись з тим, що чимало радянських документів про тогочасні події було знищено, і реконструювати їх вкрай непросто. Частина документів згоріла у львівській тюрмі «Бригідки» під час пожежі. Скоріше за все, більшовицька влада не хотіла залишати документальних слідів своїх злочинів. Отож, подробиці самих розстрілів політичних в’язнів в тюрмах НКВД-НКГБ невідомі, а загальна ситуація відома лише зі слів окремих свідків.

Увійшовши до Львова 30 червня 1941 р., німці відкрили більшовицькі тюрми і населення на власні очі побачило розстріляних людей, які знаходились в камерах, підсобних приміщеннях, на подвір’ї. Найстаршому із знищених було понад 81 рік, наймолодшому – 13 років. Серед вбитих були як українці, так і представники інших національностей (особливо поляки). Збереглося чимало фотографій вбитих, а також німецька відеохроніка. Велика частина тих, хто були знищені – це були відомі політичні і громадські діячі (в т.ч. члени ОУН та «Просвіти»), священики і діячі УГКЦ, юристи, медики, студенти. Їх можна віднести до еліти суспільства. Їх втрата стала особливо важкою. Загалом кількість розстріляних в тюрмах Західної України оцінюється в понад 24.000 політичних в’язнів, з них приблизно 3.000 чол. – у Львові.

Інформація про знищення більшовицьким режимом політичних в’язнів у червні 1941 р. швидко поширилася в суспільстві і надовго визначила ставлення місцевого населення до комуністичного режиму і його спеціальних служб. О. Зброжко висловила думку, що за період вересня 1939 – червня 1941 р. радянська влада у Львові вбила більше політичних в’язнів, ніж німецька окупаційна влада в липні 1941 – липні 1944 рр.

Наступною виступала заступник директора Національного музею історії України у Другій світовій війні Людмила Рибченко з доповіддю на тему «Обчислення людських втрат і мартиролог загиблих: походження цифр, казуси, парадокси». Вона розповіла, що Національний музей історії України у Другій світовій війні зібрав документи всіх військкоматів УССР 1941-1945 рр. раніше ці документи були секретні, і дослідниками не опрацьовувались. В військовому архіві м. Подольськ (Росія) подібні матеріали закриті навіть для російських дослідників, не кажучи же про українських. Хоча частину матеріалів все-таки видавали для вивчення. Після вивчення документів напрошується висновок, що облік військовослужбовців в Червоній армії був налагоджений лише в 1945 р. До того він вівся нечітко, багато неточностей. Не вказувалося число загиблих, прізвища бійців. Все це ускладнює підрахунок кількості загиблих українців-військовослужбовців в Другій світовій війні.

Національний музей історії України у Другій світовій війні має повну колекцію Книг Пам’яті, які видавалися в Україні (це 267 книг, які містять 3 млн. 103 тис. 304 прізвищ загиблих солдатів). В книзі вміщено короткі біографії загиблих (прізвище, ім’я та по-батькові, військове звання, дата і місце загибелі). Для порівняння: у Федеративній республіці Німеччині подібна робота була розпочата ще в 1945 р., одразу ж після завершення війни. В результаті було створено центри пошуку інформації, які за наступні роки опрацювали понад 14 млн. запитів, зробили понад 8 млн. інформаційних записів, видали тисячі книг загальним обсягом 16.330.000 сторінок.

Подібна робота проводилася в останні роки в Російській Федерації. База даних військового архіву Червоної армії з м. Подольськ частково вміщена в мережі Інтернет. В ній є інформація про 2 млн. 919 тис. 549 військовослужбовців з України (загиблих та нагороджених). Кілька років тому цю базу даних з Подольська в повному обсязі було передано у Національний музей історії України у Другій світовій війні.

У музеї почали створювати базу даних загиблих і зниклих без вісті, на даний момент в неї введено 393.000 документів. Співробітниками музею виконується робота з пошуку загиблих, вже виконано 8500 запитів, із них 739 чол. – було знайдено в базі і інформацію повідомлено родичам. Не всі регіони представлені у базі даних рівномірно. Найкраще опрацьована інформація з м. Києва, Київської області, Закарпаття. Є проблема, що частина документів збережені в поганому стані і пропадають, їх терміново потрібно сканувати. Було зроблене видання про київські адреси загиблих військовослужбовців, випущено компакт-диск з базою даних (в т.ч. 24.000 осіб, які ніде не були враховані раніше). В базу даних вводиться інформація про тих українців, які загинули в 1939-1946 рр., на сьогодні це 3.270.000 загиблих. Власне ці дані можна вважати попередніми про кількість жертв в роки Другої світової війни.

На жаль, після 2014 р. контакти з російськими архівами ускладнились через російсько-українську війну. На офіційні запити відповіді з Подольська не надходять вже 2 роки. Є лише особисті контакти між співробітниками, які і намагаються використовувати.         

Наступним виступив доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війні Інституту історії України НАН України Олександр Лисенко. Тема виступу: «До питання про втрати учасників українського самостійницького і радянського рухів Опору». Він наголосив на тому, що точну кількість загиблих встановити вкрай важко. Зважаючи на відсутність точних обліків, майже неможливо отримати точні цифрові дані.

До прикладу, із 1939 р. розпочалися депортації польского населення з Західної України до Сибіру. Вони відбувалися в три хвилі: перша хвиля (приблизно 220 тис. чол), друга хвиля (320 тис. чол), третя хвиля (120 тис. чол.). Загальні цифри, які називають сучасні дослідники, дуже різняться: від 550 тис. чол. (Ю. Киричук) до 1,5 млн. чол. (І. Гаврилів). Це вказує на те, що питання вивчене недостатньо. Всі сходяться на тому, що у 1939-1941 рр. НКВД приділяло підвищену увагу репресіям та депортаціям поляків.

О. Лисенко розповів про те, що він відвідував Литву, і відчув, наскільки там інше ставлення до вивчення власного минулого. Якщо порівнювати ставлення до зазначених історичних питань у Литві та Україні, то впадає в очі, наскільки в Литві більше приділяється уваги, щоб люди пам’ятали про ті трагічні події. Організовуються вечори пам’яті, де озвучується інформація про події 1939-1941 рр., люди хором співають національні пісні, опубліковано багато видань (як наукових, так і науково-популярних), створено хронологію подій, озвучено основну статистику. Взагалі ці події постійно перебувають в центрі уваги суспільства. В Україні такого немає.

Щодо підрахунку кількості жертв українського народу у роки Другої світової війни, то підрахувати їх вкрай важко. Це стосується як військових, так і цивільних жертв, а також жертв конфліктів між поляками та українцями, жертв радянських партизанів, жертв  українського визвольного руху ОУН і УПА. Тому і досі відомі на сьогодні цифри можна охарактеризувати, лише як відносні. Взагалі в Україні мало уваги приділялося вивченню цих питань в часи існування СССР, правдива інформація замовчувалась. В Польщі вивчення питання про втарти населення у війні почалося набагато раніше, і тому воно краще висвітлене в історичній літературі. Поляки на сьогодні суттєво випереджають українців у дослідженнях про Другу світову війну. Саме тому Україна постійно програє їм інформаційну боротьбу в історичних питаннях.

Починаючи з 1991 р. була серія гарних українсько-польських наукових конференцій, на певний час вдалося досягнути певного українсько-польського порозуміння. Наводилися цифри про кількість жертв конфлікту між поляками та українцями, але вони дуже різні (наприклад, деякі польські автори подавали кількість польських жертв на Волині в 1943 р. ледь чим не півмільйона). Згодом почали з’являтися праці, які містили більш ймовірні цифри (у діапазоні від 30.000 до 100.000 загиблих поляків та від 10.00 до 50.000 загиблих українців). Але в останній рік ситуація довкола польсько-українського конфлікту 1939-1947 рр. знову загострилася. Цьому посприяла зміна влади в Польщі, яка стала більш правою. На сьогодні розмови українських та польських істориків все більше перетворюються на розмови глухого з німим. Все це сповільнює уточнення даних про кількість загиблих з обох боків.

Ситуація щодо оціни кількості загиблих радянських партизанів також є недостатньо вивченою. В часи Л.Брежнєва подавалася цифра в 500.000 учасників партизанського руху в Україні, яка є явно завищеною. За більш ранніми радянськими документами (сталінського періоду), кількість партизанів в Україні могла складати не більше 230.000 чол. В деяких документах фігурують цифри про понад 120.000 активних партизанів в Україні, а загалом їх могло бути до 180.000 чол. А інформація про кількість жертв серед партизанів взагалі не систематизувалася. Слід мати на увазі, що  серед партизанів були і спецгрупи НКВД, і рейдові групи, тому втрати в них були дуже різні.

Загальна кількість жертв з боку радянських партизанів на сьогодні істориками оцінюється в приблизно 50.000 – 60.000 загиблих. Ці цифри не можна вважати остаточними. Очевидно, цифра в півмільйона активно діючих партизанів була видумана при Л.Брєжнєві радянськими ідеологами, щоб звеличити партизанський рух, і щоб він в чисельності не поступався українському визвольному рухові ОУН і УПА. Нічого доброго для історії це не принесло. Нерідко людей рахували двічі – як учасників руху (щоб показати його більшу чисельність), так і загиблих.

Деякі сторінки діяльності партизанів і досі маловідомі. Наприклад, грабунки, вчинені ними серед місцевого українського населення, або ж факти канібалізму серед партизанів у горах Криму. Це повинна бути окрема сторінка досліджень. В будь-якому випадку, подальше замовчування правди буде лише шкодити. Історикам потрібно ці питання обговорювати, дізнаватися поступово правду, інакше будуть і далі ширитися різноматні історичні міфи.

Щодо втрат ОУН і УПА, то вони на сьогодні відомі з радянських документів, і опубліковані в історичній довідці, яку готувала группа істориків-фахівців при Урядовій комісії. Про це є немало радянських довідок, вцілілі і окремі документи ОУН і УПА. За даними КГБ УРСР, у 1944-1952 рр. більшовицькими репресивно-каральними органами репресіям було піддано майже 500.000 осіб, в тій чи іншій мірі причетних до українського визвольного руху. В тому числі: вбито понад 153.000 осіб, заарештовано понад 134.000 осіб, вислано за межі України понад 203.000 осіб.

В боях з підпільниками ОУН(б) і УПА чекістами було вилучено 1 літак, дві бронемашини, 61 артилерійська гармата, 595 мінометів, 77 вогнеметів, 358 протитанкових рушниць, 844 станкових та 8.327 ручних кулеметів, близько 26.000 автоматів, понад 72.000 гвинтівок, понад 22.000 пістолетів, понад 100.000 гранат, до 80.000 мін і снарядів, понад 12.000.000 набоїв. А ще було конфісковано понад 100 друкарень і чимало друкарської техніки, понад 300 радіопередавачів, 18 автомобілів і мотоциклів, величезна кількість складів з продуктами та різним майном і сховища націоналістичної літератури. За офіцйними даними чекістів, у 1944-1954 рр. підпілля ОУН(б) і УПА вчинило понад 14.500 диверсій, нападів та інших акцій, в яких загинуло щонайменше 30.000 радянських активістів, членів КПУ, чекістів та місцевого населення.

При цьому слід зауважити, що радянська статистика про протистояння з ОУН і УПА теж не відзначалася точністю, про що залишилися свідчення її упорядників. Тому її також можна вважати приблизною.

О.Лисенко висловив думку, що подальшими дослідженнями у напрямку оцінки кількості жертв Другої світової війни в Україні має займатися не один дослідник, а группа людей, коллектив дослідників, бо інформації дуже багато і потрібен час на те, щоб її проаналізувати як слід. Виникає багато питань про кількість жертв з боку ОУН і УПА в боях проти німців, поляків, радянських партизан.

О. Лисенко підсумував свій виступ тим, що попереду є ще багато роботи для істориків. Поступово відкриваються нові документи, потрібно активно їх вивчати та аналізувати. Тоді стане можливим точніше оцінити кількість жертв населення України в роки Другої світової війни.

Після завершення виступів відбулося обговорення та дискусія. Кандидат історичних наук, доцент кафедри політичної історії Національного технічного університету «ХПІ» Артем Харченко прокоментував виступ О. Зброжко. Висловив думку, що, можливо, не варто робити порівняння про кількість вбивств, вчинених радянською владою у 1939-1941 рр. і німецькою владою у 1941-1944 рр. в Львові і Галичині. Наголосив, що німці сприяли винищенню всього єврейського населення у Львові, а це понад 135.000 чол. Так, їх не розстріляли одразу, але потім всі вони були знищені в таборах смерті у Польщі.

Харченко підняв питання про те, хто в Україні має займатися декомунізацією – держава чи громадські організації? Вийшло так, що на Нюрнбергському процесі одних злочинців засудили, а інших, яких мали би засудити – ні. Оцінка подій Другої світової війни у різних країнах є різною. В ідеальному варіанті історики мали би подати державі всю інформацію про історичні події Другої світової війни, не роблячи ніяких секретів, а вже потім, на основі цього, держава буде здатна будувати власну державну історичну політику. Це важливо, щоб не було політизації та маніпуляцій. 

Для української історіографії важливим є питання про те, що досі маловивчені німецькі документи з статистичними даними про кількість жертв в Другій світовій війні. Багато питань виникає з приводу таких важливих подій, як Корюківська трагедія, про яку досі немає достатньо німецьких матеріалів. Очевидно, повинна бути державна програма дослідження історії діяльності радянських партизанів, ОУН і УПА, Голокосту та інших найважливіших подій війни. Лише тоді це дасть серйозні результати. Поки що вивченням цих питань займаються ентузіасти своєї справи, часто виключно за власним бажанням. Важливо би було налагодити процес копіювання історичних документів з російських архівів, але на сьогодні це фактично неможливо.

Поки що слабко розвиваються контакти з німецькими істориками і архівістами, які вивчають Другу світову війну. Навіть повне видання матеріалів Нюрнбергського процесу вдалося отримати лише через Посольство Німеччини в Україні, а до того тривалий час використовували радянське, дуже скорочене видання. Майже не вивчається історія РОА (Российская освободительная армия), історія колаборації, і на ці питання важко отримати кошти від держави чи виграти грант. Звичайно добре, що розпочалася робота зі сканування архівних матеріалів у архівах та музеях, з метою створення страхових копій та збереження. Але історики здатні зробити набагато більше у вивченні цих питань лише за допомогою держави, гарно продуманих державних програм.

Восьма сесія конференції мала назву «Нові комплекси джерел для вивчення демографічних наслідків соціальних катастроф». Модератором був кандидат історичних наук Ростислав Пилявець.

Завідувач відділу історії України ХХ століття Національного музею історії України, кандидат історичних наук Олександр Іщук виступив із доповіддю: «Архівні кримінальні справи НКВД-КГБ як історичне джерело для підрахунку людських втрат під час українсько-польського конфлікту 1939-1947 рр.».

Доповідач у 2002-2003 р. брав участь в роботі ГДА СБУ із вивчення українсько-польського конфлікту 1939-1947 рр. та розшуку матеріалів в усіх обласних архівах СБУ. Імпульсом у пошуку документів стало утворення робочої групи експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині у 1943 р. згідно із розпорядженням Секретаря Ради національної безпеки і оборони України Марчука Є.К. від 20.12.02. № 25/2002 на виконання доручення Президенти України від 02.12.02. № 1-1/1532.

Для сприяння робочій групі у виконання покладених на неї завдань, водночас із розгорнутою пошуковою діяльністю у фондах ГДА СБУ, начальникам управлінь СБУ Західного регіону країни було розіслано вказівку про виявлення та відбір в архівах управлінь документів відносно польсько-українського конфлікту на Волині в роки Другої світової війни. Віднайдені матеріали необхідно було надіслати до ГДА СБУ для подальшого вивчення.

У ГДА СБУ в м. Києві було виявлено немало архівних кримінальних справ, які містять інформцію про події українсько-польського конфлікту 1939-1947 рр. Вони доповнювали ті дані, які було віднайдено у архівних матеріалах ОУН і УПА, доповідних записках та звітах чекістів, агентурних та оперативних матеріалах тощо.

Влітку 2003 р. до ГДА СБ України надійшли архівні справи для вивчення проблеми українсько-польських відносин на Волині з архівів Управлінь СБУ:

З архіву УСБУ Волинської області – 26 справ у 76 томах

З архіву УСБУ у Тернопільській області – 71 справа у 78 томах.

З архіву УСБУ у Львівській області – 24 справи у 34 томах.

З архіву УСБУ у Івано-Франківській області – 10 справ у 27 томах.

З архіву УСБУ у Рівненській області – 33 справи у 59 томах.

З архіву УСБУ у Житомирській області – 1 справа у 1 томі.

Всього до ГДА СБУ надійшло з областей 168 справ у 276 томах.

У травні 2003 р. співробітниками ГДА СБУ було складено попередню довідку. За результатами аналізу переглянутих документів кількість загиблих поляків на Волині в 1943 р. становила 29.147 осіб, українців відповідно – 12.938. Згадувалося про знищення 81 польського та 41 українського села і зруйнування 1967 польських та 634 українських окремих господарств. У довідці ГДА СБУ від 08 липня 2003 р. зазначалися інші, уточнені дані: під час протистояння було вбито українців – 16.523, поляків – 30.327. Треба зауважити, що при підрахунку кількості жертв з обох боків виникали серйозні проблеми. В документах нерідко подавалися різні дані, деяка інформація з матеріалів чекістів та підпілля ОУН і УПА виглядала перебільшеною і тому не викликала довіри. Саме тому вищевказані цифрові показники було вирішено вважати лише попередніми та приблизними і такими, що потребують подальшого уточнення.

Надалі отримані дані не раз переглядалися, критикувалися та уточнювалися різними дослідниками. До прикладу, дослідник І. Патриляк схильний вважати, що у 1943 р. на Волині загинуло 13-16 тисяч українців та 38-39 тисяч поляків. В. В’ятрович висловив думку, що під час протистояння між поляками і українцями було частково чи повністю знищено 240 польських та 115 українських населених пунктів.

Частина найбільш показових виявлених матеріалів з архівних кримінальних справ (АКС) була опублікована у 4 томі спільного українсько-польського видання «Поляки і українці між двома тоталітарними системами 1942-1945 р.» (Державний архів Служби безпеки України; Архів міністерства Внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща; Інститут національної пам’яті – комісія з переслідування злочинів проти польського народу; Інститут політичних  і етнонаціональних досліджень Національної академії Наук України; Упоряд.: Б. Гронек, М. Маєвський, В. Пристайко, О. Пшенніков, В. Худзік, Є. Тухольский, П. Кулаковський, С. Кокін // Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Том 4.  – Варшава-Київ, 2005. – Кн. 1. – 876 с.; Кн. 2. – 642 с.). Але туди увійшли далеко не всі важливі матеріали.

Про архівні кримінальні справи, як джерело інформації, ще в 1998 р. Держкомархівом України було проведено наукову конференцію, матеріали якої опубліковані. В останні роки дослідники постійно використовують матеріали АКС для підготовки наукових праць про події Другої світової війни. Основними документами в АКС є: список арештованих, постанова на затримання, постанова про обрання міри запобігання, анкета арештованого, фото, дактилоскопія, протокол обшуку, протоколи допитів затриманого і свідків в справі, протокол пред’явлення обвинувачення, протокол про ознайомлення з матеріалами слідства, протокол судового засідання, вирок, касаційні скарги, речові докази в справі (фотографії, листи, записи тощо), службове листування чекістів (тюремне, міжвідомче і ін.), матеріали про реабілітацію засуджених або її відсутність тощо.

АКС періоду 1939-1947 рр. про події в Західній Україні містять чимало детальної інформації про українсько-польський конфлікт. Особливо цінними є протоколи допитів, речові докази (вилучені документи та фотографії) і т.п. ці свідчення є дуже важливими, бо люди, які свідчили на допитах, переважно не залишили після себе спогадів. Саме тому протоколи допитів нерідко є єдиним джерелом про події в деяких населених пунктах.

Загалом матеріали АКС можуть бути гарним додатковим матеріалом для з’ясування кількості загиблих українців і поляків. Інколи – навіть основним джерелом, якщо в них аналізуються події в конкретних населених пунктах, містяться детальні свідчення про події та списки загиблих. Але далеко не завжди. В деяких АКС міститься фальсифікація кількості загиблих (наприклад, в АКС на одного з керівників ОУН і УПА на Волині Юрія Стельмащука, де зазначалося про 15.000 вбитих поляків). Дані, які містяться в АКС, завжди треба порівнювати  іншими джерелами (документами ОУН і УПА, польського підпілля, спогадами тощо).

З АКС можна побачити прізвища вбитих українців та поляків, їх кількість, місцевості і населені пункти, де вони були вбиті. Нерідко є і прізвища вбивць або запідозрених людей, як з боку українського визвольного руху, селян, так і з б боку польського підпілля або самооборонних «пляцувок». Отже, можна укладати відповідні списки, бази даних.

 Деякі справи дають досить чітке уявлення про маштаб трагедії. Інколи вказані цілі списки людей, які загинули в тому чи іншому населенному пункті (як українці, так і поляки). Є дані про те, хто і як знищував українців та поляків, з багатьма подробицями, як ці акції відбувалися. Деякі справи містить інформацію скоріш не про детальні події убивств, а про атмосферу подій. Цінними є фотографії загиблих, їх особисті документи та записи. Інколи трапляються детальні схеми і реконструкції, зроблені чекістами, які розслідували обставини польсько-українського протистояння в 1960-х – 1980-х рр.

Треба мати на увазі, що інформацію містять як АКС з архівів КГБ, так і з архівів польських спецслужб. Більшість із них все ще не опрацьовані дослідниками. Орієнтовно їх може бути не менше кількасот.  

Подальше вивчення матеріалів АКС сприятиме дослідженню і уточненню кількості людських втрат під час польсько-українського конфлікту 1939-1947 рр.

Цікавий виступ зробила Тетяна Пшенична. Він мав назву «Вбиті та не враховані… (на підставі запитів про пошук загиблих воїнів Другої світової війни)». Доповідачка розповіла про те, як співробітники Національного музею історії України в Другій світовій війні проводять пошуки інформації про загиблих бійців Червоної армії. Всього за останній час виконано понад 8.000 запитів. Важливо, щоб пам’ять про простих солдатів зберігалася і не була забута. Більшість із них – це були звичайні міські та сільські хлопці, які вимушено опинилися на фронтах війни, як в німецькій, так і в радянській арміях. Важливо, щоб не проводилися  т.зв. «війни з пам’яттю» проти простих бійців, які не були винні в тому, що розгорнулася настільки великий збройний конфлікт. Якщо вже люди загинули в боях, то варто доглядати їх могили, важливі місця пам’яті, не допускати їх руйнування, підтримувати їх у належному вигляді. Важливо допомагати родичам загиблих відшукати інформацію про них, навіть через стільки років після завершення Другої світової війни.

Доповідачку запитали про наявність в архівах статистики про т.зв. «чорносвитників» (ненавчену військовій справі українську молодь, яку призивали військоммати на службу до Червоної армії одразу ж після того, як з території України відступали німці). Т. Пшенична розповіла, що про призов «чорносвитників» вкрай мало інформації, і тому їх чисельність і кількість загиблих встановити важко. Більше є усних спогадів про те, як все відбувалося. Ці розповіді свідчать про те, що таких призовників використовували у якості т.зв. «гарматного м’яса». 

Протилежна ситуація з содатами, які перебували у «штрафбатах». Про цих бійців збереглися обліки, де є інформція про їх особисті дані, час перебування в «штрафбаті» тощо. Таким чином, вивчення історії «штрафбатів» може базуватися на певній джерельній базі.  

20 жовтня 2016 р. відбулась дев’ята сесія конференції мала назву «Примусові депортації і переселення: проблеми вивчення, осмислення». Модератором був Микола Афанасьєв.

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України Геннадій Єфіменко виголосив доповідь на тему: «Депортації 1935-1936 рр. в Україні: соціальний та національний виміри». Він розповів про те, що під час роботи над архівними матеріалами з історії Голодомору 1932-1933 рр. переглядав цікаві і малодосліджені документи про депортації і примусові переселення 1935-1936 рр. Це наштовхнуло його на думку підготувати наукову доповідь саме на цю тему.

Доповідач наголосив, що фактично депортації 1935-1936 рр. стали продовженням схожих заходів радянської влади 1933-1934 рр. Людей переселяли в ті райони, які не мали достатньо робочої сили в селах, і де не було кому сіяти і жати. Саме тому в райони, спустошені Голодомором 1932-1933 рр. в Україні, в листопаді 1933 – лютому 1934 рр. були переселені селяни з центрального чорноземного округу Росії. Перша хвиля переселень відбулася в листопаді-грудні 1933 р., друга хвиля – в січні-лютому 1934 р. З тих, хто переїхав в Україну, дуже мало прижилися, адже умови були вкрай погані. Майже одразу ж третина селян повернулася назад в Росію, а далі цей процес продовжувався.

До прикладу, з тодішньої Дніпропетровської області із приблизно 13.000 переселених господарств повернулися назад в Росію 9.000, з Одеської – відповідно 9.000 господарств з 11.962, з Харківської області – теж до 50%. В останні рок відбувається міфологізація переселень селян з Росії до України після 1933 р., як чинника русифікації. Однак насправді, зважаючи на повернення російських селян назад, до Росії, можна стверджувати, що русифікація йшла не від них. Русифікація проводилась централізовано радянським урядом, і не лише в Україні.

З іншого боку, масове переселення росіян в Україну цілком можна сприймати як намір радянської влади замінити ними вимерлих під час Голодомору 1932-33 рр. українців. Але цей намір, як показали події, не дуже вдався. Люди тікали назад, в центральний чорноземний округ Росії. Вони в більшості (на 80%) не залишились в Україні. Таким чином, якщо наміри і були, то вони не реалізувались. З цими питаннями історикам ще треба буде як слід розібратись.

Для організації переселень в 1934-35 рр. було створено окремі комітети. Колгоспам в селах була потрібна робоча сила. В радянських офіційних документах про зміну етнічного складу населення України не йшлося.

Чи були росіяни, які переселялися в Україну, носіями імперської зверхності? З листів і інших збережених документів видно, що було протистояння між місцевими українцями та прибулими росіянами. Це проходить у звітах, де засуджується т.зв. «український шовінізм». Українські селяни сприймали прибулих росіян, що «ось, понаїхали». Росіяни ж бачили себе носіями «передового досвіду роботи на селі», думали приїдуть і будуть керувати, «впроваджувати передовий досвід». Коли ж вони побачили місцеві умови і способи ведення господарства, то зрозуміли, що це було неможливо і нереально. Саме тому більшість росіян почала повертатися назад.

Одним з головних пояснень масових переселень є те, що влада намагалася переселяти населення з тих районів, де його було більше, у ті райони, де його було менше. Спочатку планувалося, що переселення мають відбуватися добровільно. Але цього досягти не вдалося, і тоді контроль за примусовими переселеннями взяли на себе органи НКВС.

Завданням депортацій 1935 р. стало очищення «неблагонадійних» (з радянської точки зору) районів Київської, Вінницької та інших західних областей тогочасної УСРР. Там чекістами завжди фіксувалися т.зв. «антирадянські настрої». Це ж давало можливість радянській владі вирішити питання про нестачу робочих рук у тих районах, де люди повмирали від Голоду. Депортація в 1935 р. відбувалася не лише за національною ознакою, бо депортували як українців, так і поляків та німців. В січні-лютому 1935 р. було депортовано приблизно 2.000 родин (8.000 чол.). Далі була основна хвиля, яка зачепила Київську та Вінницьку область, і вона теж проводилася не за національною ознакою.

У Донецьку область було переселено 8.329 господарств (родин) чисельністю приблизно 38.000 чол. (українці, німці, поляки). Радянська влада планувала відкривати для німців і поляків школи, клуби і т.п., депортувати їх в окремі райони. Донецька область була обрана для переселень, бо там найбільше не вистачало робочих рук. Крім основної хвилі були і інші, менші, під час яких було переселено до 4.000 господарств. Зокрема, у вересні 1935 р. приблизно 300 господарств поляків було виселено з Мархлевського національного району у Харківську область. В січні 1936 р. приблизно 1.500 польських господарств з Київської та Вінницької областей було виселено в Донецьку та Харківську області.

В січні 1936 р. РНК СРСР було прийнято постанову про виселення поляків і німців в Карагандинську область. Можна констатувати, що цей захід проводився за національною ознакою. В Казахстані в той час теж відчувалася нестача робочих рук. Переселення проводилося в два етапи (дві хвилі): травень-червень 1936 р. і вересень 1936 р.

У травні-червні 1936 р. було переселено 5.567 господарств (родин) чисельністю 27.023 чол., з них 4.232 польських господарств, 1.335 німецьких господарств.

У вересні 1936 р. було переселено 9.433 господарства (родини) чисельністю 42.954 чол., з них 7.262 польських господарств, 2.171 німецьких господарств. За планом в Казахстан мали переселити 15.000 господарств (родин), і саме ця цифра фігурує у радянських звітах. Було переселено 69.977 чол., 11.494 польських господарств і 3.506 німецьких господарств.

Всі ці підрахунки підтверджуються і документами НКВД СРСР.

Депортації в першу чергу підлягали ті, хто висловлювали нелояльність до радянської влади, із районів, де важко йшла колективізація. Переселяли в ті райони, де в 1933-1934 рр. померло багато людей. Німці і поляки, опинившись в Казахстані, не мали можливості вести власне національне життя. Не було створено національних шкіл, клубів і т.п. Частина переселених згодом повернулася у Донбас, інші асимілювались.

У кінці доповіді Г. Єфіменко наголосив, що потрібно продовжувати вивчення маловідомих документів про примусові переселення кінця 1920-х – початку 1930-х рр.

Наступним виступав кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України ДВНЗ «Ужгородський національний університет» Василь Міщанин з доповіддю на тему: «Депортації німецького населення із Закарпаття 1944-1945 рр.: причини, хід, наслідки». Він розповів про долю німців, які тривалий час жили в Закарпатті. Вони мали свої школи, господарства, працювали на обробці лісу. Суттєве зменшення німців відбулося в роки Першої світової війни (перша хвиля їх виїзду) та Другої світової війни (друга хвиля).

У 1945-1946 рр. відбулася найбільша хвиля переселень німців на історичну Батьківщину, в 1945 р. виїхали до 14.000 німців, в 1946 р. – до 2.000 чол. Німці виїжджали з Закарпаття, бо боялися можливих політичних репресій.

Не можна сказати, що переселення відбувалося добровільно. В 1945 р. офіцерів НКВС переодягали у військових, щоб вони діяли під прикриттям, і виселяли німецькі родини. Уточнення даних про кількість депортованих ще попереду.

Дослідник Руслан Сіромський виголосив доповідь на тему: «Організація імміграції переміщених осіб українського походження з європейських таборів до Канади (1945-1952 рр.)».

Останній етап Другої світової війни в Європі призвів до великих переміщень населення. Приблизне число біженців у 1945 р. оцінюється в 6 млн. чол. У 1946 р. новостворена ООН розпочала реєстрацію та облік біженців, це було одним з її перших і головних завдань. За статистикою, в 1946 р. в Європі було 1 млн. 200 тис. біженців, з них до 200.000 українців. Однак цю цифру не можна вважати остаточною, бо багато українців були записані в переселених документах, як поляки, чехи, «уродженці Галичини» тощо. Так робилося тому, що люди боялися примусового повернення до СРСР (репатріації) і можливих репресій.

Європейські уряди бачили вирішення проблеми біженців і переселенців не лише у репатріації, але й в переселенні в інші країни (еміграцію). Першим варіантом для українців стала можливість працювати на бельгійських шахтах. Цим шансом скористалася певна кількість біженців, і в подальшому вони осіли на постійне проживання в Бельгії. З 1947 р. виник варіант еміграції у США та Канаду. Українська діаспора, зокрема, Конгрес українців Канади, активно включилася в лобіювання переселення з Європи, клопотали перед урядом Канади про переїзд українців з таборів тимчасового утримання в Німеччині. Українській громаді Канади вдалося заручитися підтримкою  35 канадських парламентарів. В деяких таборах для переселенців в Німеччині до 80% українців зголосилися на виїзд до Канади. Невдовзі таке переселення було санкціоновано сенатським комітетом Канади, і з 1947 р. почалися активні переселення.

Найбільше людей переселилося саме в 1947-1949 р. Загальна кількість переселених в 1947-1955 рр. склала 33.949 чол. українців. В цей же час до Канади переселилося понад 39.000 поляків, 13.000 угорців. Першими переїхали ті, хто мав в Канаді родичів або знайомих. Далі канадські імміграційні комісії звертали увагу на молодих і сильних чоловіків і жінок, працездатного віку. Як висловився один з канадських діячів, «переселенців відбирали за тим же принципом, що й велику рогату худобу». Члени імміграційних комісій згодом підтверджували, що до 25% кандидатів на переселення до Канади відкинули через поганий стан здоров’я і інші причини. Українська діаспора намагалася допомагати переселенцям-українцям. Після прибуття їм виділяли невелику допомогу (від 5 до 15 доларів), дбали про розселення. Це була остання, повоєнна хвиля української еміграції у Канаду. Документи про ці переселення зберігаються в Канаді та Західній Німеччині.

Після виголошення доповідей відбулося їх обговорення та дискусія.

Микола Афанасьєв прокоментував переписи населення України, які відбувалися в радянський період і в 2001 р. Відбулося обговорення людських втрат України в ХХ столітті та того, чи є шанси в України на збільшення чисельності населення.

За розрахунками фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень (ІДСД) НАН України ім. М.В. Птухи на базі реконструйованих рядів демографічної динаміки, гіпотетичні втрати населення України від соціально-політичних катастроф у ХХ столітті характеризувалась наступними цифрами:

 

№	Соціальна катастрофа	Гіпотетичні втрати
		млн. осіб	%
1	Російсько-японська війна 1904-1905 рр.	0,01	0,02
2	Епідемія холери 1910 р.	0,2	0,8
3	Перша світова війна 1914-1918 рр.	3,5	11,9
4	Революція 1917-1921 рр.	4,0	13,6
5	Голод 1921-1923 рр.	2,8	9,3
6	Голодомор 1932-1933 рр.	5,4	18,2
7	Терор 1937-1938 рр.	0,02	0,1
8	Друга світова війна 1939-1945 рр.	10,4	35,3
9	Голод 1946-1947 рр.	1,5	5,1
10	„Криза смертності” 1969-1984 рр.	1,7	5,8
	ВСЬОГО:	29,5	100

Таким чином, демографічні втрати України від соціально-політичних катастроф в період 1900-1991 рр. складають 29,5 млн. чол. Найбільший внесок у ці втрати зробили Друга світова війна (35,3%) та Голодомор 1932-33 рр. (18,2%). Дуже відчутним, незважаючи на віддаленість подій, є вплив втрат в роки революції 1917-1921 рр. та голодів 1921-1923 рр. і 1946-1947 рр.

З причин соціальних катастроф з початку ХХ століття до сьогодні не народилося близько 32 млн. немовлят. Таким чином, населення України, якби цих катастроф не було, могло би зараз перевищувати 80 млн. чол. Безсумнівно, що причиною таких величезних людських втрат є неправильно зроблений цивілізаційний вибір – перебування України в складі СРСР.

Ще одним наслідком неправильного цивілізаційного вибору України стало те, що станом на 2013 р. чисельність чоловіків в Україні становить 85,9% від чисельності жінок. І це при тому, що на початку ХХ століття чисельність чоловіків була більшою, ніж жінок. За прогнозами фахівців, співвідношення чоловіків і жінок не вирівняється навіть через 50 років

На думку фахівців, виходу із демографічної кризи в Україні поки що не видно. Чисельність населення в Україні і далі буде зменшуватись. Судячи з розрахунку демографів, через 10 років населення України може складати 35 млн. чол. На це впливають важка економічна і політична ситуація, демографічні процеси. Зменшення народжуваності характерне не лише для України, але й для Західної Європи в цілому. Для України на сучасному етапі характерна низька народжуваність та висока смертність, невисока тривалість життя населення.

Для покращення ситуації є кілька виходів. Один з них – це припилив мігрантів. Але тоді виникає запитання: хто сюди переселиться? Якої якості будуть ці переселенці? Чи не стане ще гірше? Є ще кілька виходів з ситуації: покращити рівень життя населення, щоб люди заводили більше дітей, або заборонити аборти. На сьогодні в Україні в цілому поганий стан здоров’я молоді, і народжувати багато дітей вони не хочуть. Хоча за опитуваннями певний прихований демографічний потенціал в Україні є, багато родин хотіли би мати 2-х дітей (часто наважуються завести лише одну). Для відновлення населення і його приросту потрібно, щоб в кожній родині було більше 2-х дітей.

Є три головні причини, чому молоді родини не хочуть заводити багато дітей: 1) низька заробітна плата, до 73% українців вважають себе бідними; 2) відсутність нормального житла; 3) погана соціальна інфраструктура. І якщо у випадку з недостатньою інфраструктурою ще допомагають батьки, то перші дві причини ліквідувати непросто. Навіть працюючі люди в Україні є переважно бідні.

Підбиваючи підсумки слід зазначити, що під час конференції було озвучено чимало нової інформації про соціальні катастрофи першої половини ХХ століття в Україні та світі. Вивчення маловідомих сторінок вітчизняної історії продовжуватиметься і надалі.

Організатори повідомили, що вони запланували публікацію збірника матеріалів конференції, в якому будуть вміщені всі доповіді учасників.

До організаційного комітету конференції увійшли: Валерій Смолій, директор Інституту історії України НАН України, голова оргкомітету; Іван Патриляк, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, співголова оргкомітету; Євген Бистрицький, директор Міжнародного фонду «Відродження», співголова оргкомітету; Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, співголова оргкомітету; Елла Лібанова, директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, співголова оргкомітету; Іван Ковальчук, в.о. генерального директора Національного музею історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс, співголова оргкомітету; Геннадій Боряк, заступник директора Інституту історії України НАН України; Олександр Гладун, заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України; Людмила Гриневич, директор Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine); Володимир Кравченко, директор Канадського інституту українських студій; Сергій Плохій, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету; Анатолій Подольський, директор Українського центру вивчення історії Голокосту; Олеся Стасюк, директор Національного музею «Меморіал жертв Голодомору»; Любов Легасова, заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс; Андрій Руккас, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, секретар оргкомітету Яна Примаченко, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, секретар оргкомітету.