Злука: як ідея перемогла імперію

Картинки по запросу "злука"

Фото – ТСН

У своєму хижому прагненні якомога міцніше та довше тримати Україну у кайданах Кремль переграв сам себе.

Вперше текст було опубліковано на ТСН.ua  22 січня 2017 року

Автор – Олеся Ісаюк 

Наприкінці 1918 року склалася нелогічна ситуація — українців представляли дві держави. Українська Народна республіка у центрі та на сході країни та Західноукраїнська народна республіка на заході. Обидві держави активно комунікували між собою, незалежно від того, хто перебував при владі в УНР — гетьманський уряд надіслав у Львів у листопаді 1918 року загін під командуванням Андрія Долуда для допомоги українцям, які в той час намагалися утримати Львів у боях з польськими відділеннями, а уряд Директорії у грудні 1918 року розпочав переговори про об’єднання обох українських держав в одну.

Формально Злука відбулася 22 січня 1919 року. Якщо подивитися побіжно на події після того, може здатися, що Злука так і залишилася лише формальністю — Трудовий Конгрес, парламент об’єднаної України, пропрацював до початку лютого 1919 року, тобто доки Київ не опинився у руках більшовиків, територія ЗУНР з часом опинилася під контролем польської армії, а на території УНР розгорнулася війна “всіх проти всіх”, у якій українська армія була змушена воювати одночасно проти більшовиків, білогвардійців та відбиватися від численної армії різноманітних отаманів.

На фоні безперервної війни церемоніальне об’єднання виглядало дещо формально. Здавалося б, формальний кінець Злуці настав у грудні того ж таки 1919 року, коли керівництво ЗУНР на знак протесту проти “пакту Пілсудський-Петлюра”, згідно з яким взамін на військову допомогу у війні проти більшовиків Польща отримувала права на Галичину. У міжвоєнній Галичині після цього Симон Петлюра заробив стійку репутацію людини, яка “продала Галичину полякам”.

Якби у польської сторони і справді були свідомі наміри розколоти на цьому ґрунті Україну, то історію з образою галичан на Петлюру можна було б вважати першою успішною операцією зламати Злуку зсередини. Але насправді ця ситуація була радше показником того, що станом на 1919 рік у режимі “тут і зараз” Україну і українців не сприймали єдиними навіть найближчі сусіди, і не до кінця себе так сприймали навіть самі українці.

Нічого дивного у цьому немає — востаннє перед 1919 роком Схід і Захід України (точніше, Захід і Центр) були в складі одної політичної і культурної єдності аж у середині 17 століття — у період Речі Посполитої. Єдина Україна була ідеєю, якою всерйоз жили тільки освічені україноцентричні кола. Але саме вони мали розуміння, що таке соборність, як її досягти і усвідомлювали значення формальних символічних актів, до яких належала церемонія у Києві 22 січня 1919 року.

Злука мала стати опорою для відновлення почуття єдності. Але одної опори замало — потрібен ще час, щоб вона зрослася. Цього часу УНР та ЗУНР не дала війна з більшовиками, яка закінчилася окупацією більшої частини України більшовицькою Росією. Після цього у Центрі України всерйоз заїкатися про єдність з західною частиною стало рівнозначним автоматичному запрошенню у розстрільний підвал. А галичани продовжували у своїй масі ображатися на Петлюру за “продаж” Галичини полякам, як вони думали. Ідея Злуки перемістилася у переважно елітні частини суспільства, які розуміли силу слова і форми, а також знали, що остаточно Злуку з ідеалу у реальність перетворить тільки час.

Парадоксально, але цей час дали українцям ті ж самі більшовики. Як не крути, але завдяки територіальним апетитам Сталіна основна територія України опинилася у складі єдиної держави у 1939 році. 50 років спільного проживання у “совку” дали те, чого не встигла дати УНР — звичку сприймати себе частиною єдиного цілого, попри формальність кордону між УРСР і рештою СРСР.

50 років спільного проживання у “совку” дали те, чого не встигла дати УНР — звичку сприймати себе частиною єдиного цілого, попри формальність кордону між УРСР і рештою СРСР

                                                __________________________ “____________________________

І тут історія зіграла з більшовиками злий жарт. За час, який минув від Другої світової війни, повністю зникла жива пам’ять про час, коли Україна була розділена “по-живому” державними кордонами, законами, системами. І тому тим, хто відродив і пустив “у маси” ідею Злуки, не треба було формулювати додаткових аргументів. Для людини “з вулиці” вистачало логічної послідовності — ми живемо в одній країні, ми розмовляємо однією мовою, ми маємо спільний досвід, отже, ми єдині. І цей же факт відсутності кордонів значно полегшував логістику Ланцюга Злуки, який об’єднав Львів і Київ у січні 1990 року.

Сама того не усвідомлюючи — а, може, й усвідомлюючи, — через свій територіальний апетит і впевненість у ефективності власних каральних органів імперія подарувала українцям те, чого не вистачало, щоб Злука стала доконаним фактом у свідомості кожного українця. А саме — спільний досвід проживання разом.

Схаменулася імперія швидко. Після відносного затишшя у 1990-х роках з’явилися конструкції на зразок “поділу українців на три сорти”. Використовуючи віддаленість у просторі мешканців Західної та Східної України, радянську ностальгію і психологічну прив’язаність до Росії місцевих керівників на Сході, а часом і в Центрі, маніпулюючи, за великим рахунком, природніми людськими страхами і паразитуючи на бракові інформації, імперія через треті руки почала створювати для одних образ страхітливих “бандерівців”, а для самих “бандерівців” — образ поголовно лютих “напівмоскалів”, єдиною метою яких є начебто перетворити на попелище квітучу українську Україну. Обидва образи з чисто літературної точки зору є нічим іншим, як дихотомією “хороші наші” — “погані чужі”, до яких майстерно під’єднали страхи, базовані на регіональному історичному досвіді.

Втім, було пізно. 15 відносно спокійних років Незалежності дали час для ще однієї важливої речі — підросло покоління, для якого єдина, незалежна, соборна Україна була реальністю, в якій вони росли. Саме це покоління зараз значною мірою воює на Сході, захищаючи Батьківщину від чергового нападу імперії. У цій війні імперія ще раз “стрелила собі в ногу” — бо ніщо так не цементує націю, як боротьба проти спільного ворога.

У цій війні імперія ще раз “стрелила собі в ногу” – бо ніщо так не цементує націю,

як боротьба проти спільного ворога

                                                                      _______________” ______________

Після цього можна вважати, що хай навіть майже через сто років, але символ для еліти поневоленої нації переміг імперію. Причому переміг просто логікою подій — бо Україна протягом останнього століття майже ніколи не мала достатньо ресурсу, щоб систематично просувати ідею своєї соборності. Зате було вдосталь таких людей, які або знищували носіїв цієї ідеї, або маніпулювали ідеєю єдиної території України для власних цілей.

Україна пройшла шлях, який свого часу подолали ряд інших європейських народів. Польща у 1919 році відкрила, що під дахом єдиної державності зібралися спадкоємці трьох імперських систем — австрійської, німецької та російської. За 20 років міжвоєнного періоду виросли юнаки і дівчата, для яких єдина незалежна Польща була об’єктивною реальністю — і вони пішли її захищати у лави Армії Крайової. Така ж вихована у єдиній незалежній державі литовська молодь у роки Другої світової війни пішла воювати за свою країну у ряди “лісових братів”. Українська молодь воює зараз.