В Україні практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя
Якщо вдуматися, то Україна являє собою той архирідкісний випадок, коли опікункою типово “чоловічого” вояцького свята є жіноча іпостась. Богородиця — у цьому випадку не Мати, не Годувальниця, не покровителька жінок, а Покрова Захисників. Як на іконі — “Збережу і укрию люди моя”… Сама ікона Козацької Покрови — теж сюжет унікальний: під омофором Богородиці — воїни. Гетьмани, полковники, козаки. У ХХ столітті до них додалися січові стрільці, вояки армії УНР, повстанці…
Серед народів Європи жінка-символ збройної боротьби, швидше, виключення. У Франції — Жанна д’Арк, у Польщі — Емілія Плятер разом з безкінечним рядом учасниць Варшавського повстання… І то, останні — при всьому їхньому героїзмі, радше збірні образи. Ізабелла Кастильська (Католичка) чи Єлизавета Англіійська — це все ж ситуація більш “штатна”, коли жінка займає престол, хоч і в порядку запасного гравця, та все ж цілком передбачувано і легально, і — як може — справляється з обов’язками. Це не той випадок, коли жінка виривається на чоло суспільства і процесів силою власного духу і здібностей.
В Україні ж практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя. І це не тільки обличчя традиційної “жіночої” іпостасі — мати, яка чекає на сина, чи наречена, сестра-жалібниця чи потерпіла від репресій через участь родича-вояка — це обличчя жінки-войовниці, яка, кажучи словами пісні, взяла “шаблю гостру, довгу”… Інколи ці обличчя легендарні, інколи — цілком реальні.
В Україні практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя.
Сотничиха Зависна. 1651 рік. Наступ річпосполитського війська, яке обложило невелику фортецю на Поділлі, Бушу. Сили нерівні, отож, вибір невеликий — здаватися або гинути всім у нерівній боротьбі. Вирішують стояти до останнього, може, все ж надійде поміч. Втім, фортеця от-от впаде, а помочі не видно. І коли ворог уже всередині мурів, землю стрясає вибух, який хоронить під землею та уламками і останніх захисників, і ворожі сили. Це дружина командира, сотника Зависного — історія не зберегла її імені — кинула у пороховий погріб запалений смолоскип.
Є і менш відомий і уже цілком легендарний образ невідомої невільниці, яка отруїла хана Іслам-Гірея, помщаючись за зраду українського союзника у битві під Берестечком, обіграний Романом Іваничуком у “Мальвах”.
Йдемо далі. 1914 рік. Розпочалася Перша світова війна. Для українців — примарний шанс, поки великі держави зайняті з’ясуванням стосунків між собою, вирвати у долі незалежність. У Львові формується Легіон Українських січових стрільців. Серед добровольців — Олена Степанів. Вони була не єдина — відомі нам і імена Софії Галечко, Ольги Підвисоцької та інших… У 1915 році відзначилася у боях за гору Маківку, отримала офіцерське звання хорунжого. Це автоматично робило її першою жінкою-офіцером у Європі.
Наприкінці травня того ж року потрапляє у російський полон, де і проводить наступні два роки. У 1918 році вона знов у Галичині, бере участь у Листопадовому зриві, воює в лавах Української Галицької армії. Після війни — закінчує Віденський університет, стає науковцем, після Другої Світової — потрапляє ще раз у російську неволю — тільки що не в царську, а в комуністичні табори ГУЛАГу.
1917 рік. Починається Українська революція, яка дуже скоро переростає у трирічну війну за незалежність одразу на кілька фронтів. У листопаді 1918 року Харитина Пекарчук, у якої за плечима — робота у сімферопольській “Просвіті” та арешт у більшовиків у Полтаві, — записується у полк ім. Богуна. З ним пройшла “Крим і Рим” боїв 1919-1920 років. Перехворіла на тиф, була поранена — недолікувавшись остаточно, повернулася у стрій. У 1921 році разом зі своєю армією відходить на еміграцію.
Друга Світова… Тут список робиться довжелезним. Олена Теліга — очолює національне підпілля у Києві. Заарештована на конспіративній квартирі, куди прийшла, знаючи, що там може бути засідка. Розстріляна у Бабиному Яру. Катерина Зарицька — співтворець та керівниця підпільної служби здоров’я — Українського Червоного Хреста, особиста зв’язкова Романа Шухевича. Під час арешту у 1947 року застрелила одного з переслідувачів. На слідстві провадила гру зі слідчими, не потягнувши за собою нікого. В ув’язненні, перебуваючи в окремому корпусі сумнозвісного “Владимирского централа”, щоранку ставала навпроти вікна, ніби проводжаючи в’язнів, яких саме у той час вели на роботу. І в’язні різного походження салютували їй, ніби генералові.
Катерина Горошко — командир повстанського загону. Артемізія Галицька — провідниця Буковини… Галина Коханська — повстанська розвідниця… А вже тих, які залишилися на “традиційно жіночих” ролях, без яких, проте, не може існувати жодне військо, годі і полічити…
Що це означає? Передусім те, що протягом століть, раз за разом, створювалися ситуації, коли саме існування України опинялось під питанням. Настільки, що на “класичну” пані в салоні, усі турботи якої зосереджувалися навколо дітей, дому і чоловіка — не ставало часу. Тому жінки нарівні з чоловіками — воювали. З покоління у покоління.
В Україні практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя.
Нагадаю — у країнах Західної Європи жінки почали реально отримувати виборчі та інші громадянські права після Першої світової війни. Попри потугу руху суфражисток, тільки сувора воєнна реальність наглядно донесла до всіх, що роллю жінок нехтувати ніяк не можна, і ця роль має бути належно поцінована і винагороджена.
В Україні це стало зрозумілим ще за кілька століть до того. Просто тому, що Україні довелося хронічно функціонувати у кільці потенційних противників.
Український народ — це народ-військо. Народ, який примудрився побудувати свою ранньомодерну державність за зразком війська, яка так і називалася — “Військо Запорізьке”, — і не перетворитися на подобу військової диктатури. Народ, де армія-підпілля умудрилася ефективно функціонувати десять років, протистоячи наймогутнішій тоталітарній імперії, яка кидала виклик усьому світові. Народ, який вже у ХХІ столітті за півроку і під час протистояння з однією з найбільших армій світу мало не з нуля відбудував свою армію.
І от виникає питання — то як так вийшло, що при цьому всьому ми досі сприймаємо День українського війська як “чоловіче” свято? При цьому “впритул” не зауважуючи факту промаршу під час параду з нагоди Дня незалежності жіночої “коробки” і того, що у Збройних силах України служать 55 тисяч жінок?
Відповідь так само лежить у нашому минулому – інерція “совка”. Але тут вкотре вартує згадати Нікалая Бєрдяєва з його доказами на тему того, що у російському виконанні комунізм став чимось ну зовсім інакшим, ніж це планували його автори. Ставши, по суті, черговою реінкарнацією Російської імперії. Тієї імперії, де жінка вийшла з “терему” допіру на початку XVIII століття. Втім, можна вийти з терему ногами, але тяжко вийти звідти “головою”.
Тож після двох століть вестернізації та періоду експериментів 1920-х рр за класичним тоталітаризмом сталінського зразка примандрував і класичний “домострой”, де воював завжди чоловік, навіть якщо в реальності мільйони жінок були у Червоній армії не тільки медсестрами і фельдшерками — були і офіцерки, і снайперки, і представниці багатьох інших військових спеціальностей. Були і такі, що не складали зброї і в полоні, стаючи частиною підпільних мереж у нацистських концтаборах, а то й очолювали їх. Але в офіційній тоталітарній пропаганді – вояком міг бути тільки чоловік. Доля жінки — десь там, на задвірках процесу.
А у випадку українців — це заразом відтинало велику частину національної історії. А разом з нею — і ідентичності. Це добре видно, якщо порівняти кількість і якість історичних персонажів у белетристиці, виданій, з одного боку, у СРСР, з іншого — за кордоном.
Серед того, що видавалося у СРСР та й у перші роки після нього — жінка завжди на задніх ролях. Взяти хоча б Володимира Малика — там усі героїні весь час зникають, їх рятують, вони на когось чекають і так далі. Один-єдиний раз за всю тетралогію “Таємний посол” дівчина ледь упрошується у бій. Ще один відомий текст — “Людолови” Зінаїди Тулуб, де така ж картина, єдиним винятком з якої є Гальшка Гулевичівна.
А ось книжки письменників-емігрантів чи і просто написані до 1939 року — зовсім інша картина. Художні повісті Івана Крип’якевича — так, знаний дослідник писав і художні речі — у практично кожному тексті є жінка у ролі чи то розвідниці, чи то вояки-добровольця, яка, нехтуючи всіма усталеними тоді нормами, переодягається у чоловічий одяг і втікає у бій.
Адріан Кащенко — те саме. Андрій Чайковський — хто читав його повісті, той пригадає цілком собі самостійних козачок. Менш відомий Семен Ордівський зі своїми “шпигунськими трилерами” на тему Козаччини та Гетьманщини — там теж вистачає жінок на таємній службі його милості гетьмана. І якщо хтось подумав, що вони там на посадах виключно приманок для чоловіків з ворожого боку перебували — дуже помилився.
З пізнішими часами уже було краще — зрештою, фемінітив до слова “стрілець” — “стрілкиня” народився ледь не одразу після появи самого Легіону УСС і своїм автором має Романа Купчинського. У роки Другої світової жінки уже і самі писали про себе з війни — взяти хоча б Людмилу Фою та Богдану Світлик.
От тільки, якби не падіння тоталітарної імперії, то ми б і досі, мабуть, не знали про ці постаті — і справжні, і створені уявою письменників. Але для багатьох інерція тоталітаризму, на жаль, і досі сильніша за здоровий глузд та породжує дику мімікрію свята воїнів обох статей у типовий “празднічек”.
