⇒ English text of “Shukhevych Dossier: political mythology in the academic researches” please read after link

Аналітичний звіт, підготовлений у рамках проекту «Досьє Шухевича» за підтримки Українського культурного фонду.

Автор: Олеся Ісаюк, доктор філософії, Центр Досліджень визвольного руху Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Рецензент: Іван Патриляк, доктор історичних наук, професор Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Авторка показує приклади впливу сформованих совєтською пропагандою міфів та стереотипів на тексти сучасних західних дослідників біографії Романа Шухевича та історії українського визвольного руху. Також проаналізовано історію формування негативного стереотипу, не оминаючи ролі спецслужб СССР та Росії у його формуванні та підтримуванні.

Вступ. Суть проблеми, об’єкт і методологія

Приблизно водночас зі зміною вектора політики пам’яті в Україні від «багатовекторності» з фактичним домінуванням постсовєтського наративу — у напрямку україноцентричного наративу, який передбачав, зокрема, центральне розташування наративів Голодомору-геноциду та визвольної боротьби, передусім її збройних етапів — періоду Української народної Республіки (УНР) та Української повстанської армії (УПА) і націоналістичного підпілля, репрезентованого ОУН(б), вибухнула гостра дискусія навколо об’єктів і форм пам’ятання. Дискусія ця із часом практично повністю зосередилася навколо українського визвольного руху в роки Другої світової війни, тобто спадщини ОУН та УПА і триває досі як серед фахівців з історії цього періоду й дотичних проблем, так і серед зацікавлених кіл суспільства.

Загалом, після майже 20 років дискусії, котра триває і досі, можна підсумувати, що зрештою, усе зводиться до кількох основних проблем, які можна сформулювати запитаннями:

– чи можна трактувати тимчасову співпрацю українського визвольного руху з Німеччиною в роки Другої світової війни, як колаборацію із нацистами, чи все ж ідеться про суто прагматичний і, зрештою, невдалий, пошук союзника з тих, які були?

– чи потрібно вважати ідеологію ОУН та ОУН(б), як одну з її частин після розколу, фашистською і якщо так, то наскільки?

– чи є підстави звинувачувати український визвольний рух, точніше ту його частину, яка представлена ОУН і УПА, у співучасті в масових убивствах євреїв у рамках Голокосту?

Важливо підкреслити, що в дискусії ідеться не просто про участь окремих представників підпілля в колаборації і масових убивствах євреїв, а про інституційну відповідальність на рівні саме організацій, структур і наказодавців, якими вважають керівних осіб підпілля і командування УПА.

Складність проблеми полягає у двох обставинах: усі три запитання є частиною політичної легітимності у світі після Другої світової війни, а також, і саме тому, їх активно використовувала й використовує спершу СССР, а пізніше й Росія, остання продовжує робити це дотепер. Заразом останній ідеться не просто про дифамацію, а про позбавлення легітимності українського визвольного руху, як представника суб’єктної державницької традиції, яка послідовно виступала проти російського імперіалізму.

Ці самі обставини роблять «ціну питання» для України винятковою. Адже, через наведені в попередньому абзаці міркування, центральна проблема дискусії про ОУН(б), євреїв, Голокост і участь чи неучасть українських націоналістів зокрема у Львівському погромі та переслідуванні й убивствах євреїв узагалі стосується не євреїв. Ціна питання значно глибша — ідеться навіть не про належне місце ОУН і УПА в національному пантеоні. Ідеться про моральну легітимність українського спротиву впродовж Другої світової війни й, зокрема, легітимність відновленої Української держави в очах передусім західного світу.

Усі перелічені проблеми актуалізувала російсько-українська війна, що триває нині. Серед військових ЗСУ, частково на противагу ворожій пропаганді, частково, як наслідок систематичних зусиль науковців і просвітників, поширилася тенденція асоціювати себе з «бандерівцями» й самосприйняття себе продовжувачами традиції УПА. Така ж специфіка сприйняття поширилася є і серед суспільства. Зрештою, асоціації із боротьбою УПА посилюються діями росіян на окупованих територіях, які в деяких випадках — наприклад, завезення російських учителів чи насильницьке оселення росіян у домівках евакуйованих мешканців — практично калькують дії совєтської влади на заході України в 1944–1953 роках. Але ці ж асоціації спричинюють нерозуміння з боку партнерів і союзників України в Західній Європі та Північній Америці, які незнайомі з деталями подій і мотиваціями сторін у контексті українського визвольного руху. Усі згадані обставини додають справі заплутаності, а також вимагають закриття цієї дискусії.

Частково це підтверджує один із найзатятіших критиків ОУН і УПА, наполегливий прихильник викреслення їх із національного пантеону Джон-Пол (Іван-Павло) Химка, пишучи: «Вони були мотивовані, на жаль, значною мірою успішною кампанією колишнього президента Віктора Ющенка в Україні та Конгресу українців Канади (КУК) у північноамериканській діаспорі задля того, щоби поставити прославлення цих праворадикальних націоналістів у самий центр проєкту української національної ідентичності»[1]. По суті, прямо йдеться про перешкоджання вписування УПА в національний пантеон і вшанування їхнього внеску в боротьбу за українську державність і незалежність. Утім, не тільки це робить тему дискусії навколо УПА не лише науковою проблемою. Окрім остаточної кристалізації проблематики дискусії, у контексті ставлення до ОУН і УПА сьогодні можна говорити, що фактично сформувалося два середовища, які доречно окреслити «групою Химки», за прізвищем найактивнішого представника й фактично засновника, та «тими, хто віддає належне». Основна лінія дискусії між цими середовищами пролягла не тільки в аргументації щодо певної відповіді на сформульовані на початку пропонованого тексту запитання, а й щодо пріоритетів і ставлення до контексту. Якщо «ті, хто віддає належне» передусім воліють оцінювати внесок ОУН та УПА в боротьбу за незалежність України, а у спірних питаннях зважають на контекст епохи, в яку доводилося діяти, то послідовники Джона-Пола Химки вважають, що пріоритетом для оцінювання діяльності мають бути сучасні уявлення про толерантність, інклюзію, ненасилля та інші важливі для суспільної злагоди речі. Водночас останні часто справляють враження людей, які не надто схильні зважати на специфіку контексту подій Другої світової війни.Варто зауважити, що розподіл між прихильниками певного підходу часто збігається, наприклад, із поколіннєвим поділом в Україні або ж із партійним — у діаспорі. Про останнє якось проговорився в інтерв’ю «Україні Модерній» уже згаданий Джон-Пол Химка, нарікаючи на домінацію в діаспорі ОУН(б) та її ідейних нащадків. З іншого боку, «ті, хто віддають належне» в незалежній Україні повсякчас справедливо нагадують про моральний обов’язок вшанування тих, хто у прямому сенсі слова віддав молодість і життя за незалежність нашої країни, здаючи собі справу, що навряд чи до цієї незалежності доживуть.Такі збіги, хоч і несистемні й сильно детерміновані відповідно до країни й особистостей, наштовхують на думку, що йдеться радше про продовження складного комплексу пропрацювання історичних травм, осмислення складного досвіду, винесення, зрештою, консенсусних оцінок для найбільш яскравих і — час від часу — контроверсійних постатей минулого. Ідеться також про врегулювання відносин між прихильниками різних поглядів на ключові події і рішення в біфуркаційних моментах української історії ХХ століття. Раніше на це зазвичай не було часу та ресурсу, а актуальний період став чи не першим за останні півтора століття, коли українська спільнота може дозволити собі настільки тривалий, складний і коштовний у всіх сенсах процес колективного пропрацювання минулого.

Як наслідок — дискусія навколо ОУН та УПА є дискусією не тільки про окрему історичну проблему, а й заодно про подолання колоніальної травми, ознакою чого є аргументація національного інтересу з боку представників однієї позиції і європейських цінностей — із боку інших. Ідеться також про вибудовування відносин із зовнішнім світом із позицій рівноправності, про розповідь світові про себе «з перших уст» і низка інших складних, але необхідних питань.

Навіть у вузькоісторичному контексті теми, які порушують у рамках дискусії, тягнуть за собою низку інших питань. Наприклад, досі поза увагою залишається те чи пасажі в документах ОУН(б), які можна трактувати як спрямовані проти євреїв, що й робить частина героїв нашого дослідження, є іманентно антисемітські за своєю природою (тобто спричинені ненавистю до євреїв, як таких), чи ж вони є наслідком тривалого співіснування в умовах взаємної конкуренції в межах континентальних імперій. Другий погляд на проблему передбачає глибше дослідження, як способів здійснення влади й національної політики в Російській та Австро-Угорській імперіях, як таких, де поруч жили українці та євреї, так і взаємин обох народів у колоніальний період.

Окремо варто згадати й розглянути такий делікатний чинник, як розповсюдження чуток про щонайменше проросійськість частини представників «гіперкритичного» середовища. Кажучи простіше, пропонується підозрювати цю групу в агентурній співпраці з російськими спецслужбами. Цю версію на конкретному етапі неможливо ні довести, ні спростувати. Утім, необхідно вказати на ті факти, послідовності та збіги, які провокують її живучість.

Першим фактом у ланцюжку є заява вбивці Симона Петлюри, начебто вбивство отамана було помстою за вбивство родичів убивці, яких убили начебто на ґрунті антисемітизму[2]. Ця тема розвинута на процесі проти вбивці й, зрештою, стала мейнстримною. Пізніше, в 1960-х роках КГБ зробило спробу повторити «кейс Шварцбарда», поширивши велику кількість провокативних листівок із закликом до євреїв розправитися із Ярославом Стецьком, якого в тексті листівки звинувачували у причетності до масових убивств євреїв[3]. Під час дифамаційної кампанії проти української еміграції за кордоном, побудованої навколо «Нахтіґаль» в 1959–1960 році, основний акцент теж було зроблено на темі припускальних знущань із євреїв. Сформований цією пропагандистською кампанією стереотип протримався до початку 2010-х років, а у 2000-х був настільки стійким, що його спробували актуалізувати після надання Романові Шухевичу звання Героя України посмертно. Остаточний кінець цій історії поклало віднайдення в архівах СБУ документів, які однозначно свідчили про совєтський слід у темі «Нахтіґаль» і невиявлення в архівах Інституту Яд Вашем документів про участь Романа Шухевича в погромах, про які заявляв співробітник Інституту Йосип Лапід. У випадку такої відомої історії, як процес над Іваном Дем’янюком, «радянський слід» удалося довести документально. Така послідовність змушує принаймні не відкидати проблему на старті, адже можливий варіант використання «наосліп».

У всіх описаних полеміках і контекстах постать Романа Шухевича опиняється фактично на вістрі дискусій просто з огляду на виняткову роль, яку він зіграв в історії антисовєтського спротиву і його місця у структурі ОУН та УПА. До того ж він, через те, що був командиром «Нахтіґаль» і 201-го поліційного батальйону, в який перелицювали колишній легіон, прекрасно підходив для вибудови аргументації про колаборацію визвольного руху з нацистами.

Відповідно, передусім предметом аналізу є зображення Романа Шухевича в текстах представників “групи Химки”. . Також у коло безпосереднього зацікавлення потрапляють теми, пов’язані з «Нахтіґаль» та УПА, позаяк їх обговорення зачіпає питання поглядів Роман Шухевича, тактики та стратегії визвольного руху, які не могли бути ухвалені без його безпосередньої участі й санкції, а також його співвідповідальності, як командира, за дії його підлеглих. Ці теми передбачають тему співвідповідальності Романа Шухевича за польсько-український конфлікт на Волині; наявності в рядах УПА колишніх поліцаїв і бійців дивізії «Галичина»; питання наявності антисемітизму в ідеології УПА. Останнім часом до цього переліку додалася і тема нібито наявності системних дискримінаційних практик щодо жінок в УПА та підпіллі.

Відомою є тема ймовірної участі членів ОУН(б) у Львівському погромі та дискусія про те, наскільки ця участь була на рівні окремих осіб, а наскільки — централізованою на рівні керівництва щонайменше локальних осередків ОУН(б), те саме опосередковано стосується і Романа Шухевича. Річ у тому, що свого часу першим етапом пропагандистської війни проти української громади на Заході стала тема начебто масових розстрілів і погрому, вчиненого бійцями батальйону «Нахтіґаль», якими командував Роман Шухевич. На сьогодні ця версія повністю спростована, що визнає навіть такий завзятий опонент як тогочасної ОУН(б), так і діаспорних націоналістів Джон-Пол Химка[4]. Одначе підсвідомо тема подій перших днів липня 1941 року опосередковано все ще пов’язана з постаттю Романа Шухевича. Отож метою актуального дослідження є з’ясувати, що саме й на яких підставах закидається Роману Шухевичу як особисто, так і опосередковано — через його належність до ОУН(б), сформованій якою міліції закидають участь у численних єврейських погромах, або ж через його позицію командувача 201-м охоронним батальйоном чи УПА. Здебільшого доведеться аналізувати радше звинувачення проти ОУН чи УПА, позаяк, зрештою, мало яке з них обходиться без теми наказів командування, а Роман Шухевич був Головним командиром УПА. Для цього в тексті буде проаналізовано низку текстів послідовників Джона-Пола Химки про діяльність Романа Шухевича та підлеглих йому структур і підрозділів, написаних у контексті звинувачень у колабораціонізмі та системних антисемітських діях. Утім, задля розуміння контексту, попередньо в окремих розділах буде описано контекст діяльності Романа Шухевича в ОУН(б) та УПА й історія звинувачень українського визвольного руху, зокрема Романа Шухевича, у колаборації та антисемітизмі.

Огляд контексту. Роман Шухевич, ОУН(б) й УПА в 1939–1943 роках: документи, плани, факти

Перш ніж переходити до аналізу суті способів зображення Романа Шухевича та причин описаного у вступі підходу школи Химки, вартує ознайомитися із подіями та явищами, які опинилися в центрі дискусій. До них належать: епізоди домовленостей ОУН(б) із Німеччиною в 1940–1941 роках, елементи ідеології ОУН(б), надто в питаннях зовнішніх союзів і ставлення до меншин майбутньої Української Держави, їхні плани щодо зовнішньої і внутрішньої політики, а також обставини проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, зрозуміло, з особливим акцентом на роль і місце в них Романа Шухевича. Другим блоком подій, який варто розглянути, є діяльність Романа Шухевича на посаді командувача 201-м батальйоном у Білорусі. Нарешті, третій — діяльність Романа Шухевича в 1943–1944 роках, як Головного командира Української повстанської армії.

Тему українсько-польського протистояння в цьому дослідженні пропущено свідомо з кількох причин: насамперед ця дискусія тривала до початку обговорення теми ОУН, УПА та колаборації і, ймовірно, триватиме й надалі; по-друге, щодо польсько-українського контексту період ОУН та УПА був хронологічно останнім у довгому ряду взаємних кривд і протистоянь. Отож окремий акцент на польсько-українському протистоянні виходив би далеко поза рамки пропонованого тексту.

З погляду ОУН(б) Друга світова війна, попри весь трагізм ситуації, приховувала в собі потенційну можливість використання ситуації задля відновлення української державності. Їхній розрахунок базувався на тому, що в разі нової великої війни, якою і була Друга світова, по-перше, зруйнується той міжнародний устрій, який залишав Україну в розділеному та пригнобленому становищі, по-друге, це знесилить держави, у складі яких перебувала Україна достатньо, щоби можна було використати їхню слабкість, як шанс для України. У своїй діяльності й тактиці «бандерівці» керувалися досвідом попереднього етапу визвольної боротьби, тобто Війни за незалежність 1917–1921 років[5] і політичним розрахунком за принципом «ворог мого ворога — мій друг». Зважаючи на численні звинувачення в ідеологічній спорідненості з фашизмом і підкреслено дискримінаційних планів щодо національних меншин, наступним варто розглянути ідеологічні й тактичні документи, які ОУН (б) сформувала наприкінці 1940 – травні 1941 року. Такі самі документи єдиної ОУН у цьому тексті до уваги не братимуться, позаяк вони відзначалися еклектичністю, а тактика й ідеологія ОУН(б) станом на 1941 рік уже переважно пройшли суттєву еволюцію, як порівняти із ситуацією в єдиній ОУН. До того ж у контексті звинувачень на адресу саме ОУН(б) загалом та окремих її членів у контексті конкретних подій варто зосередитися все ж на документах, створених ОУН(б) після розколу, як загальноідеологічного характеру, так і планувальних. Першим ідеологічним документом, який видала ОУН(б), був Маніфест Проводу ОУН, виданий у грудні 1940 року[6]. У вступі до цього документа чітко визначений головний противник — Москва й більшовизм, а заодно постулювалося місце України в авангарді протикомуністичної боротьби: «Розвалюючи жахливу тюрму народів — московську імперію — творимо новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу в світі»[7]. Хоча за такою логікою союз, бодай ситуативний, з усіма країнами й народами, чия незалежність стала жертвою комуністичної імперії, був очевидний, це було підкреслено в документі принаймні тричі. Як наслідок, основною метою боротьби було проголошено «визволення українського народу від всіх видів московського імперіалізму, зокрема проти большевизму, що довів національно-політичний, релігійний, культурний, соціальний і господарський гнет до крайніх меж»[8]. Наступні чотири розділи різними словами, по суті, повторюють одну й ту саму думку — українці перебувають на вістрі боротьби проти Москви й запрошують представників інших народів до союзу в цій боротьбі. Якщо дозволити собі своєрідний ліричний відступ, то важко побороти відчуття, що ці слова звучать украй суголосно сучасній політичній ситуації. Після цього в Маніфесті наведено список «за що» та «проти чого» борються «бандерівці». Список «проти чого» охоплює передусім політичні й економічні причини, утім, одна з позицій вартує того, щоби навести її тут повністю: «Проти ограблення її (людини. — О. І.) з усякої радості життя»[9] — по суті, чи не вперше в українській, а не виключено, що не лише в українській, політичній практиці емоційно-психічна травма, яку наносив своїм громадянам комуністичний тоталітаризм, прозвучала на рівні політичних декларацій. Відповідь на питання «за що боротися», сформована чітко: «За гідність і свободу людини, за право визнавати явно свої переконання, за свободу всіх віроісповідань, за повну свободу совісти»[10]. Тут важливо зауважити, що представники «групи Химки» всі ознаки демократичності послідовно зараховують до 1943 року, повністю ігноруючи пакет документів 1940–1941 року. Усе це, зважаючи на тогочасне становище України й, зокрема, очевидний дисбаланс сил і можливостей ОУН, як порівняти з її супротивниками, звучало доволі претензійно. Але, якщо поглянути на сучасність, то молодше покоління націоналістів, самі того не усвідомлюючи й не знаючи, визначили ту конфігурацію та розстановку сил у східній частині Європи, яка досі домінує над усіма незгодами між країнами — Україна, Польща, Білорусь, країни Балтії проти Москви. Детальніше ідеологічні підстави ОУН виписано в постановах ІІ Великого Збору, який відбувся у квітні 1941 року. Преамбула містить виклад історії націоналістичного руху, який, на думку авторів Постанови, започаткував Микола Міхновський і продовжив Євген Коновалець зі своїми товаришами[11]. В останній третині тексту ОУН(б) чітко формулює причину своєї діяльності — «безпосередня близькість вирішних для долі України кінцевих днів війни»[12]. Простіше кажучи, націоналісти вчергове демонстрували, що сприймають війну, як вікно можливостей для України в контексті повернення незалежності. Свій Збір вони розглядали, як започаткування чергового етапу в боротьбі за незалежність України. Постанови вміщують програмні, політичні, військові постанови та вишкільно-виховні та пропагандистські напрямки. З огляду на тематику пропонованого розгляду обмежимося аналізом тільки тієї частини, яка безпосередньо стосується політичних цілей ОУН(б), стосунків з іншими націями й державами та пропаганди. Отож ціллю і базою світогляду членів ОУН було добро української нації: «Боротьба за силу й добро української нації є основою нашого світогляду…»[13]. Єдиним шляхом забезпечення вільного життя і всебічного розвитку українців націоналісти вважали здобуття власної держави, а єдиним способом її здобути — «революційну боротьбу з наїзниками»[14], тобто окупантами. Політичні постанови мали дві принципові новації. Першою із них був чітко сформульований основний противник: «СССР — це новітня форма московського імперіялізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного й економічного застою та руїни. Тільки усамостійнення поневолених Москвою народів Европи та Азії й свобідна співпраця між ними доведуть до всебічного розвитку»[15]. У питанні союзників і противників усе формулювалося просто, згідно з правічним принципом «ворог мого ворога — мій друг»: «Організація Українських Націоналістів вважає союзниками України всі держави, політичні угрупування та сили, заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Української Суверенної Соборної держави. Відношення ОУН до держав та політичних рухів перерішується їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з українським національним рухом»[16]. Націоналісти проявили чудеса політичного прагматизму: «При творенні єдиного протимосковського фронту боротьби рішає перш за все політична доцільність, а не світоглядові, ідеологічні і програмові різниці»[17]. Особливо яскраво це видно в випадку поляків — після 20 років завзятого протистояння і особистому негативного досвіду націоналісти чітко постулюють, що їх не влаштовують виключно намагання поляків поновити контроль над заходом України: «ОУН поборює акцію тих польських угруповань, що змагають до відновлення польської окупації українських земель»[18]. Наступний великий документ, «Політичні вказівки Проводу ОУН про державотворчу діяльність в умовах війни з метою утворення Української держави» подають як візію і розуміння актуальної на той час ситуації, так і предметні вказівки, яких належало дотримуватися в разі вибуху війни, що і сталося приблизно за місяць після їхнього виходу у світ. Передусім ОУН(б) підтверджує свою візію війни, як зручного моменту для повалення Москви та здобуття Україною незалежності: «Війна між Москвою та іншими державами — це для нас тільки пригожа ситуація для збройного зриву проти Москви та відбудови Української держави власними силами українського народу»[19]. Причому роль, як власну, так і всієї української нації, вони бачили роллю учасника подій настільки, наскільки це було можливим: «Тільки власна збройна боротьба запевнить українському народові ролю творця власної долі, дасть йому право говорити з іншими вольними народами, як суверен, рівний з рівними…»[20]. Зважаючи на те, як змінювалася риторика колективного Заходу з успіхом української армії в бойових діях проти Росії, важко не визнати, що в чомусь націоналісти таки мали рацію. Зважаючи на таку філософію, ОУН(б) планувала повстання проти СССР. Ведення бойових дій планували у формі повстання в тилах і відкриті бойові дії проти Червоної армії, які мали вести бойові частини, сформовані в еміграції і, як припускалося, підрозділи Червоної армії, які перейдуть на бік повсталих. Заразом націоналістів не цікавила національність тих, хто перейшов, навпаки, незалежно від цього чинника, усім обіцяли всю можливу допомогу, зокрема, повернення на свої батьківщини[21]. Особливо акцентували на тому, аби не допустити анархії. Під час повстання і загалом в умовах війни ОУН(б) залишала за собою організацію життя в усіх сферах, стосовно того, що вже було, приймали тактику: «Працює — не чіпай». Згідно з «Вказівками…», ОУН мала призначати в усі адміністративні, господарські, освітні, соціальні й інші установи — які мали зберігатися, за доцільності, у наявній формі — своїх керівників, які, одначе, мали керувати відповідно до вказівок фахівців[22]. Окремо ОУН планувала формувати армію і необхідні допоміжні та парамілітарні організації та організовувати тил цієї армії[23]. Ще одна сфера, де ОУН планувала забезпечити собі автономію і домінування — це виховання молоді[24]. Ці плани, зрозуміло, не надто в’яжуться із демократією, але варто врахувати дві речі — насамперед ішлося про період війни, який і в цілком демократичних державах, як правило, є періодом обмежень громадянських свобод, що довів досвід країн Заходу під час тієї ж Другої світової війни. Окрім того, у цьому разі ОУН послідовно відокремлювала себе від партій, формулюючи мету «творити ідейно-політичну й організаційну силу ордену борців і фанатиків»[25]. Такий висновок, знов-таки, не в’яжеться із демократією, але варто пам’ятати, що саме такі погляди на себе, інших та Україну були наслідком поразки у війні за незалежність, провину за що покладали, зокрема, на надмір міжпартійних дискусій і брак людей, готових стояти до кінця. Дмитро Донцов був не тільки ідеологом інтегрального націоналізму, а й виразником емоцій поразки української війни за незалежність 1917–1921 років. Отож у цьому разі, імовірно, маємо справу не стільки з політичною позицією, скільки з інерцією психологічних наслідків утрати державності в 1919–1921 роках. Підсумовуючи аналіз установчих документів ОУН(б) стратегічного характеру, варто виділити кілька спільних рис: – політичний прагматизм. Не буде перебільшенням сказати, що «бандерівці» були готові співпрацювати практично з усіма, хто, як мінімум, не заперечував проти ідеї незалежності України. Єдиним утворенням, на яке їхня толерантність у виборі партнерів не поширювалася, був СССР, як чергова ітерація російського імперіалізму. Побічним доказом висловленого твердження може бути, наприклад, збіжність стилістики в публічних характеристиках таких різних країн і політичних організацій, як нацистської Німеччини 1941 року та США 1950-х років. Зразком першого є, наприклад, злощасний третій пункт Акту відновлення Української Держави із фразами на кшталт «тісно співдіяти з Великонімеччиною та творити новий лад в Європі»[26]. Зразком другого — характеристика уряду США у вступі до «30 червня 1941 року» пера Ярослава Стецька: «Таких майстрів державного будівництва, як США і Англія»;– діти свого часу. У стратегічних та ідеологічних текстах ОУН(б) помітні щонайменше дві характерні риси тогочасної політичної та інтелектуальної моди: тяжіння до різних форм «правильної організації маси», звідки й беруть своє коріння регулярні тези про «виховання маси», а також очевидна схильність до мілітаризму. Обидві ці риси нині характеризуються, як ознаки схильності до тоталітаризму, але варто пам’ятати, що в ОУН(б) ідеться про окремі прояви тих рис, які на той час траплялися в більшості політичних сил, а також — коли йдеться, наприклад, про різні форми колективізму — які прекрасно поєднувалися у програмних документах ОУН(б) із захистом прав особистості. Це поєднання більше асоціюється із соціал-демократією, аніж із класичним колективізмом. Така ситуація в поєднанні з еклектичністю соціальної та економічної частини програми ОУН(б) дає нагоду припускати, що реальне співвідношення різних рис і прийомів політики залежало насправді від конкретної ситуації;

– вплив досвіду втрати державності. Одним із важливих чинників формування програми й тактики був досвід попереднього етапу боротьби за державність. Уже стало ледь не трюїзмом твердження, що неприхильність до демократії і недовіра до західних демократичних держав була наслідком того, що керівниками України на попередньому етапі були якраз представники лівих і демократичних партій, а західні демократії щонайменше проігнорували Україну, щонайбільше — як Франція — активно грали на боці противників УНР, тобто Росії і — на той час — Польщі. Той же досвід повпливав і на їхнє ставлення до меншин — ішлося про практику серії повоєнних плебісцитів, у результаті яких спірна територія відходила до тієї країни, представники чиєї титульної нації віддали більше голосів на плебісциті. До того ж такі плебісцити неодноразово відбувалися із порушеннями та махлярством з обох боків, що теж сприяло формуванню недовіри до демократичних процедур. Зрештою, досвід воєнної поразки України сприяв формуванню переконання, що воєнна сила важить набагато більше за процедури. Вплив досвіду 1917–1921 років на формування «недемократичних» рис в ідеології і тактиці ОУН(б) чи не найкраще проаналізував Ярослав Грицак у статті «15 тез про УПА»[27];– держава, як абсолютний пріоритет. Ідея держави як абсолютного пріоритету проходить практично через усі документи ОУН(б) і саме це стало підставою для звинувачень ОУН(б) в ідеологічній прихильності і приналежності до фашизму. Утім, Іван Лисяк-Рудницький аргументовано доводить, що через бездержавний статус українців і специфіку господарської та суспільної еволюції всього східноєвропейського регіону доречніше говорити все ж не про фашизм, а про специфічну регіональну видозміну правої ідеології[28]. Олександр Зайцев у пропозиції концепту «усташизму», найімовірніше, відштовхувався від поглядів Лисяка-Рудницького[29]. Власне, цілком логічно припустити, що після болісного досвіду втрати тільки що здобутої державності й на фоні радикалізації інших незалежницьких рухів у регіоні (Словаччина, Хорватія) і не тільки (Ірландія) доречніше все ж говорити не так про фашизм, як про травматичну реакцію на втрату державності, про що свідчать подібні до наведеного пасажі: «…щоб за сварами і спорами за землю, 8-годинний день праці не забути за найважніше — оборону перед ворогом Держави»[30].Підбивши підсумки, які одночасно є своєрідним ключем до розуміння всіх подальших описаних підходів і дій ОУН(б), варто окремо розглянути місце у планах ОУН(б) на період війни і в розпорядженнях у перші дні після її початку трьох тем: місця і ролі демократичних практик і степінь їхнього толерування ОУН(б); ставлення до німців; ставлення до національних меншин, передусім поляків і євреїв. Вибір питань обумовлений тими звинуваченнями, які найчастіше лунають на адресу організації і, зрештою, зводяться до трьох основних звинувачень: недемократичність, колаборація із нацистами та нетолерантність до меншин. Як вступ випадає хіба зауважити, що подібні звинувачення можна виставити дуже багатьом політичним силам, зокрема із цілком респектабельною репутацією в очах, як сучасників, так і нащадків. Матеріалом для аналізу будуть три документи, датовані травнем 1941 року: «Політичні вказівки Проводу ОУН для низових організацій в умовах війни»[31]; «Військові інструкції Проводу ОУН на випадок війни для здобуття української державності»[32]; «Інструкція безпеки Проводу ОУН на випадок війни для охорони державотворчих процесів»[33]. Обговорення проблеми демократичності можна було б завершувати на тому, що всі згадані документи стосуються з одного боку, воєнного періоду, а з іншого — періоду початкової розбудови держави. Жоден із цих варіантів не дорівнює ситуації «звичайного» життя і обидва часто вимагають рішень, які аж ніяк не є сумісними з демократичними цінностями. Отож, коли йдеться про демократичність практик ОУН(б) у перших тижнях німецько-радянської війни, достатнім поясненням є факт надзвичайної ситуації початку війни й налагодження роботи державного апарату. Варто також згадати, що в питаннях адміністрації націоналісти проявляли прагматизм, пропонуючи, де це можливо, залишати старі форми організації, тільки заміняючи на своїх людей і створювати нові адміністративні органи, де це необхідно[34]. Утім, як видно з «Політичних вказівок…», ОУН(б), після завершення перехідного періоду, вважала цілком допустимими демократичні процедури: «Уконституування тривалої державної влади має бути оперте на організованому вияві волі цілого українського народу у формі заініціованого ОУН загального вибору Голови Української держави по звільненні більшої частини українських земель та початковому налагодженні державного життя»[35]. Одночасно, навіть в умовах війни, ОУН(б) не претендувала на тотальну монополію в питанні державного відродження: «….ОУН поставиться вповні позитивно та попре всіма силами кожну революційну ініціативу у боротьбі та державному будівництві….спрямовану на визволення і суверенність України…»[36]. Ця думка повторюється в п. 7 розділу «Відношення ОУН до питання державної влади» — хоча ОУН не приховувала намірів опанувати весь захід України, одночасно проголошувала, що «…якби на Осередніх і Східних Українських землях повстав скоріше інший самостійницький центр, який з успіхом зорганізує визвольний зрив і будову держави… тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядкується…»[37]. Варто зауважити, що ця схема здається найближчою до тієї моделі, яка була втілена у відносинах УНР та ЗУНР за 20 років до того. ОУН(б) планувала багатопартійний уряд з одної простої причини — націоналісти усвідомлювали, що вони, як мінімум, не єдина популярна серед українців політична сила. Основним принципом добору в органи влади мав бути меритократичний: «Головою Української Держави має бути чоловік, що має авторитет і довір’я цілого українського народу, свобідно вибраний цілим народом»[38]. Щоправда, такий демократизм планувався тільки до моменту «повного охоплення націоналістичним рухом» усієї України, але враховуючи, що це поняття детальніше не роз’яснювалося, а немає нічого тривкішого за тимчасове, то можна із чистою совістю ствердити, що демократії набагато більше загрожували реалії війни між двома тоталітаризмами, ніж ОУН(б).Окремо варто розглянути процес підготовки до проголошення Акту Відновлення Української Держави, позаяк окремо в пакеті «недемократичності» лунають звинувачення у «волюнтаризмі» й «самоправстві» ОУН(б) під час підготовки до проголошення Акту. Отож у тоді націоналісти пустили в дію принцип конституанти — коли мандат на проголошення державності видає об’єднання всіх політичних сил. Було зрозумілим, що незалежність має набагато кращий вигляд, коли її проголошують представники всіх політичних напрямків, а не окремо взятої політичної партії. Окрім того, був іще один, чисто практичний аргумент — націоналісти передбачали, що німецький союзник не буде в захваті від чергового задекларованого учасника процесів і бажали, зв’язавши інші українській політичні сили угодою, ускладнити німцям можливу гру на внутрішньоукраїнських політичних суперечностях. Сформувати таку конституанту належало Ярославові Стецьку, за участі Романа Ільницького та Євгена Врецьони[39], а також Івана Равлика, Ярослава Старуха та Василя Охримовича[40]. Під час формування дієздатної конституанти націоналісти зіштовхнулися із купою взаємних, як цілком обґрунтованих суперечностей, так і просто амбіцій і старих образ. Довелося вчергове переконатися, що Державний центр УНР в екзилі та гетьманці й далі не терплять одні одних, «мельниківці», зрозуміло, і чути не хотіли про лідерство «бандерівців», як «мельниківці», так і Державний центр УНР претендували на перше місце в цьому загальному зборі. Західноукраїнські партії зіштовхнулися із формальною проблемою — як виявилося, у вересні 1939 року вони формально оголосили про саморозпуск.Зрештою, після кількох місяців перемовин та узгоджень, 22 червня 1941 року у Кракові зібрався з’їзд представників українських політичних партій і середовищ, який і сформував Український Національний Комітет. «За бортом» залишилися тільки «мельниківці». Комітет очолив генерал Всеволод Петрів, його заступником став Віктор Андрієвський, секретарями — Степан Шухевич і Василь Мудрий[41]. Усього Комітет становив 113 учасників, представників практично всіх українських політичних сил[42]. Що ж до проблеми колаборації з Німеччиною, то тут варто зауважити, що з тих документів, призначених не для публікації, на кшталт власне Акту Відновлення, а для щоденного управління, чітко прослідковується доволі цинічне ставлення до німецької сторони. Сам факт співпраці саме з Німеччиною диктувався потребою знайти союзника, здатного протистояти СССР. Більшість держав, які могли би стати таким союзником, уже контролював СССР, або ж вони були занадто далеко.Тема відносин із німецькою стороною загалом і німецькою армією в Україні зокрема з’явилася вже у «Вказівках…». Загальна логіка була така — вітати, як союзників, але місцеві справи організовувати самими, до влади новоприбулих не допускати: «Всі справи… ладнає ОУН та місцева влада, готова ввійти у приязні взаємини із союзними військами для спільної боротьби з Москвою та для співпраці[43]». Утім, націоналісти передбачали й варіант, що німецька сторона не визнає нововідновленої української державності — у такому разі належало заявляти, що повноваження передати неможливо, бо звільнити їх від виконуваних обов’язків може лише провід ОУН. У разі явної загрози репресій було наказано поступатися, але суто юридично тільки призупинити перебування на посаді, не передаючи повноважень формально[44]. Одночасно з підготовкою всіх цих документів, 23 червня 1941 року керівництво ОУН(б) направляє уряду Третього Рейху меморандум[45], який складався із семи розділів. У першому формулювалися причини написання меморандуму, другий уміщував короткий історичний екскурс у минуле українсько-німецьких відносин, а ось третій розділ починався вельми цікаво: «Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть там вітати, як визволителів, то незабаром це ставлення може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення Української держави і без відповідних гасел»[46]. Окремо зазначається, що варіанти Словаччини та Хорватії, тобто фактично сателітів Третього Рейху, ОУН(б) не влаштує — тільки повноцінний суверенітет. Увесь третій розділ націоналісти пояснюють високопоставленому адресатові про те, що українці мають багатий досвід боротьби із противником і тривалу традицію існування у, як сказали б зараз, європейському просторі. Уся решта документа є збірником аргументів на користь незалежності України з погляду стратегічних, господарських і політичних аргументів. Уже ближче до кінця нацистам прямим текстом нагадують, що в особі українців вони мають справу з народом-військом, який воював більшу частину своєї історії, починаючи від княжої доби й закінчуючи війною за незалежність 1917–1921 років. Фактично йшлося про завуальовану погрозу. Окремо варто розглянути історію із формуванням «Дружин Українських Націоналістів», тобто добровольчих батальйонів «Нахтіґаль» і «Роланд». На початку 1941 року розпочалися переговори з командуванням Вермахту про створення в межах німецької армії українського легіону. Як результат цих переговорів досягнуто домовленості про вишкіл німецькою армією 700 українських добровольців. Але це був тільки проміжний результат. Після того як у переговорах узяв участь командувач сухопутних військ вермахту (ОКВ) Вальтер фон Браухіч, а з українського боку на фінальному етапі долучився також Степан Бандера, зустріч завершилася досягненням взаємної домовленості. 25 лютого 1941 року фон Браухіч дав офіційний дозвіл на реалізацію угоди з націоналістами.Згідно із цією угодою, німецька сторона зобов’язалася навчити військових умінь 800 добровольців, із яких після вишколу мали сформувати два добровольчі батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд». Завданням обох цих батальйонів під збірною назвою «Дружини українських націоналістів» була боротьба за незалежну Україну. Відповідно до цього, батальйони підпорядковувалися Проводові ОУН і не були зобов’язані складати присягу на вірність Німеччині й особисто Гітлерові, як це було традиційно для решти підрозділів німецької армії. Дружини мали використовувати тільки на Східному фронті проти армії Радянського Союзу й за жодних обставин не могли бути перекинуті на Західний фронт, де їм довелося б воювати проти армій західних держав. Командирами обох батальйонів призначали тільки українців, за німецькими офіцерами зберігалося право загального нагляду й обов’язки офіцерів-педагогів. На батальйон не поширювалася практика нацистської індоктринації, як це було для решти німецької армії. «Нахтіґаль» і «Роланд» мали власних капеланів, щоранку в таборі відбувалося урочисте вивішування українського національного прапора та читали коротку молитву. Кандидатур у батальйон відбирала ОУН, а конкретно — Роман Шухевич у співпраці з Миколою Лебедем. Утім, поступово Микола Лебедь повністю взяв на себе відбір претендентів.

Як показала практика, німецька сторона далеко не завжди чітко дотримувалася досягнутих домовленостей. Насамперед під приводом потреб навчання командирські посади майже повсюдно посіли німецькі офіцери. Українці отримали тільки посади ройових (приблизний аналог взводного старшини. — О. І.). Роман Шухевич був особливо незадоволений тим, що українців сприймають як рекрутів-новобранців і, відповідно, тренують, абсолютно оминаючи навчання військової тактики й інших необхідних для зародка національної армії дисциплін, про що написав у особистому листі Степанові Бандері. Зрештою, обоє ухвалили рішення більше не відправляти членів ОУН(б) до «Легіонів»[47]. Останнім питанням, яке варто проаналізувати, розглядаючи контекст подій, навколо яких розгортається дискусія, є проблема ставлення ОУН(б) до євреїв. Основними документами, де достатньо чітко викладена позиція організації щодо євреїв, є «Постанови ІІ Великого збору ОУН у Кракові[48]» і «Вказівки на перші дні організації державного життя[49]».Саме «Постанови…» подають, так би мовити, «принцип» ставлення до євреїв із боку ОУН(б), який вартий того, щоб його зацитувати повністю: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів, як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог»[50]. Із цього уривка добре видно, що «бандерівці» усвідомлювали, що серед населення є антиєврейські настрої, натомість самі не сприймали євреїв загалом як загрозу Україні. Варто наголосити, що в цілому, доволі обширному, документі, слово «раса» трапляється тільки раз і повністю стосується українців, натомість нічого подібного на нацистську термінологію у стилі «чистоти раси» чи «расової ворожнечі» немає в жодному документі ОУН(б). Водночас щодо євреїв, наскільки можна судити з документів, ОУН(б) застосовувала ту саму логіку, що й щодо решти національних спільнот, тобто узалежнювала поведінку з ними й політику щодо них від лояльності самих євреїв до майбутньої Української держави. «Вказівки на перші дні організації…» містять розшифрування, що очікувало нелояльні до Української Держави спільноти. Насамперед ішлося про обмеження доступу до керівних посад та обмеження освітніх можливостей, а тих, які боронитимуть режим, варто було винищити фізично[51]. Може видатися, що «бандерівці» — виняткові шовіністи, якщо не знати, що тіньовою стороною Галичини, ще із часів Австро-Угорщини була гостра міжнаціональна конкуренція, яка на початку ХХ століття переросла у збройне протистояння, зокрема, між українцями та поляками[52]. Крім того, на логіку «бандерівців», вочевидь, впливав досвід чи не єдиної повністю демократичної держави міжвоєнної Центральної Європи — Чехословацької республіки, для якої толерантність до меншин — передусім німецької та угорської, обернулася активною співпрацею цих меншин із відповідними національними реваншистськими урядами. Євреї в цій ситуації перебували між молотом і ковадлом, що яскраво проявилося зокрема під час українсько-польської війни[53]. Можливості, які надала євреям радянська влада, разом із потребою демонструвати лояльність до неї, одразу перетворили їх у ще одного, тепер уже цілком повноцінного, конкурента. Що ж до більш детальних інструкцій, то в «Політичних вказівках…» єврейська тема не з’являється узагалі, у «Військових інструкціях Проводу…», коли питання доходить до поведінки із представниками різних національностей серед військовослужбовців Червоної армії, євреїв узагалі не виділяють, як окрему категорію: «…українців приймати до себе, заприязнених з нами поневолених Москвою народів на їх бажання — теж. Краще з них творити окремі відділи. З рештою роззброєного війська творит так: московську мужву (піхоту — О. І.) по роззброєнні віддавати в полон німцям, зглядно ліквідувати. Інші народности пускати домів. Політруків та знаних комуністів та москалів ліквідувати[54]». В «Інструкції безпеки Проводу ОУН на випадок війни…» євреї теж не згадані в жодному контексті, хоча велика увага приділена, наприклад, полякам. Загалом, добре видно, що євреї, у тих випадках, коли фіксувалися, як «ворожа нація», то в останню чергу, поступаючись у цьому Радянському Союзові та полякам, а також послідовно декларувалося, що ставлення до євреїв залежить винятково від їхньої лояльності до Радянського Союзу. У перші дні після того, як Вермахт атакував СССР, на заході України вибухнуло повстання, яке тривалий час готувало підпілля ОУН(б). Спочатку виступи підпілля почалися на півночі Львівської області[55]. Наступного після вторгнення дня, 23 чеарвня почалися бої в районі Перемишлян, іще за кілька днів повстанські групи розпочали діяльність у районі Винник на східних окраїнах Львова[56]. 24 червня спалахнуло майже по всій сучасній Львівській області (тоді Львівська і Дрогобицька області. — О. І.), включно зі Львовом[57]. Одночасно до Львова просувалися німецькі війська, а слідом за ними — члени «похідної групи» під керівництвом Ярослава Стецька із завданням проголосити відновлення державності. Поки все це відбувалося, у тюрмах Львова й інших міст і містечок регіону почалися масові розстріли політв’язнів, від чого загинуло від 22 000 до 24 000 політичних в’язнів. Вранці 30 червня «Нахтіґаль» і німецькі війська вступили до Львова. Ближче до обіду з’явилися також і підлеглі Стецька, які зустрілися із місцевими підпільниками на площі перед собором Святого Юра. Сюди ж прийшов Іван Климів — «Легенда», який на той час був провідником ОУН на Львів. На місці Ярослав Стецько, Іван Климів і Роман Шухевич вирішили не розраховувати на те, що вдасться проголосити відновлення Незалежності в Києві, а проголошувати цього ж дня, у Львові, поки німці ще тільки з’явилися і не розгорнули діяльність сповна.

За день «бандерівці» встановили контакти з лідерами української громади Львова, заручилися їхньою підтримкою у справі проголошення відновлення державності, отримали благословення митрополита Андрея Шептицького та почали формувати управління містом.

Увечері 30 червня 1941 року в будинку «Просвіти», що на розі пл. Ринок і вул. Руської, влаштували збори, в яких узяли участь представники всіх політичних таборів і громадських рухів заходу України[58]. На зборах були присутніми також представники німецької військової влади Ернест фон Айкерн і Ганс Кох. Досі залишається нез’ясованим, чи їх запросили попередньо, чи вони прийшли самі[59]. Після короткого вітального слова Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення Української Держави. За задумом, на зборах мала бути відновлена українська державність, проголошена 22 січня 1918 року, яка припинила існування внаслідок радянської окупації.Власне документ був короткий і містив усього три пункти. Першим пунктом було проголошено про відновлення Української Держави. Тут же прозвучав заклик до всіх українців боротися, не складаючи зброї аж доти, доки українська державність не пошириться на всі українські землі. У другому пункті йшлося про створення української влади на місцях, яка підпорядковується центральному урядові, що його планувалося сформувати в Києві як столиці України. Третій пункт повідомляв про те, що нововідновлена держава буде тісно співпрацювати з Німеччиною, а українська армія, чиїм зародком вважали «Нахтіґаль», воюватиме в союзі з німецькою армією. Саме цей пункт викликає найбільше контроверсій і є приводом для звинувачень усього керівництва ОУН загалом і Романа Шухевича зокрема у співпраці з нацистським окупаційним урядом[60]. Щоби зрозуміти його появу, варто пам’ятати, в яких умовах писали Акт. Нацистська Німеччина об’єктивно була значно сильнішою від ОУН до того ж, станом на 1941 рік, була найсильнішим гравцем континентальної Європи. Після початку агресії на СССР і успішного її розвитку нацисти могли не остерігатися також і цього противника. У разі прямого й відкритого зіткнення із нацистами ОУН не мала б шансів. А оскільки ясності щодо того, як саме нацисти сприймуть проголошення Акту про відновлення державності, не було, то воліли перестрахуватися на випадок негативного розвитку подій. Перестрахування довелося конструювати на ходу — отож у тексті Акту відновлення Української Держави з’явився третій пункт, якого не було в тексті, привезеному із Кракова. Зрештою, не менш гучні дифірамби після війни «бандерівці» писали на адресу тих західних держав, із якими вдалося домовитися про допомогу українському визвольному рухові. Крім того, буквально за кілька днів, у декларації Українського державного правління прямо зазначено, що відновлена Українська Держава бачить союз із Німеччиною суто прагматично — як економічну співпрацю і воєнний союз. Після відступу радянських військ і приходу німецьких, нова влада дозволила місцевим приходити на подвір’я тюрем для опізнання серед загиблих своїх рідних. Видовище, яке відкрилося очам львів’ян на подвір’ях тюрем, наклалося на стереотип про «жидокомуну», до чого ще додалися враження від доволі швидкого просування суспільною драбиною за «перших совітів» частини євреїв, а також давніші стереотипи. Усе це спритно підігріли тим, що виносити тіла закатованих із тюрем примусили саме євреїв: «…німці немов би зірвалися з ланцюга. Вони хапали євреїв у будинках і на вулицях і відправляли на роботи у в’язницях. У цьому їм від щирого серця допомагали українці ц поляки з тільки-но створеної української поліції. Робота була завершена впродовж трьох, можливо, чотирьох днів. Щоранку збирали більше тисячі євреїв і розподіляли їх між трьома в’язницями. Декілька сотень одразу ж призначили до роботи, примусивши розбивати цементні перекриття і витягувати трупи. Інших євреїв зганяли на невеличке в’язничне подвір’я або в якусь камеру й відразу розстрілювали[61]». Те, що насилля спровокувало саме видовище десятків мертвих тіл на подвір’ях тюрем, підтверджують теж свідчення німецьких військовослужбовців, наведені в монографії Кая Струве[62]. Насильство, яке сповна розгорілося 1 липня, полягало в основному у примушенні євреїв прибирати вулиці, як правило, руками або власним одягом і побоями. Одночасно євреїв зганяли на подвір’я тюрем виносити тіла в’язнів. Тут варто зауважити, що хоча Кай Струве[63] та Джон-Пол Химка[64] твердять, що євреїв зганяли на подвір’я тюрем, знущаючись дорогою, саме представники української міліції, варто врахувати наявність свідчень, що наявність на руці синьо-жовтої опаски вважалася знаком безпеки, отож її потенційно могли носити не лише міліціонери. Зокрема, такі свідчення наводять не належні до ОУН(б) Остан Тарнавський і Кость Паньківський. Активну участь у подіях, знущаючись із євреїв, брало населення Львова — вочевидь, і українці, і поляки, хоча точного співвідношення ми ніколи не довідаємося. Убивства на подвір’ях тюрем вчиняли німецькі поліцейські та солдати[65]. Насилля тривало впродовж усього дня 1 липня, окремі спалахи — також 2 та 3 липня. Що ж до позиції Романа Шухевича, то є, на жаль, лиш одне свідчення — слова, які він сказав батальйону, проводжаючи вояків у кількаденну відпустку: «Не допускайтеся жодних злочинів чи помсти на наших ворогах поляках чи жидах, бо це не наша справа займатися цим»[66]. Сам він був змушений усунутися від участі в будь-яких подіях, оскільки його брат Юрій був одним із розстріляних у тюрмі на Лонцького й він був вимушений зайнятися похоронами й організацією опіки над батьками. Тимчасом Іван Равлик почав формувати українську міліцію[67].  Одночасно   інший високопоставлений член ОУН(б), Іван Климів («Легенда»), почав формування зародка національної армії. Коли до останнього звернулися із роз’ясненнями щодо поведінки членів Організації щодо євреїв у новій ситуації, заявив: «Даю доручення, що у протижидівській акції не сміє взяти участь ні один член ОУН[68]. З усього масиву документів, які стосуються питання «ОУН та євреї», є тільки один епізод, де прямо йдеться про вбивство євреїв членами Організації — його описує у своїх спогадах Віктор Харків, указуючи, що під враженням слідів більшовицького терору деякі з бійців, чиї особистості встановити зараз неможливо, підрозділу у складі «Нахтіґаль» перестріляли у двох селах на Вінниччині всіх євреїв, яких там виявили[69]. Необхідно вказати, що в цьому разі чітко видно логіку, яка вже раніше спрацювала у Львові — євреїв убивали на ґрунті емоційного потрясіння від побаченого жахіття, а не усвідомлено, із причини етнічного походження жертв. Наприкінці першого тижня липня «Нахтіґаль» знову взяв участь у бойових діях — разом із рештою німецької армії батальйон рухався на Схід. Коли нахтіґалівці перебували під Вінницею, вони отримали повідомлення про невизнання Акту відновлення державності й арешт Українського державного правління. Нахтіґалівці заявили протест, у відповідь їх відправили до Нойгамера (зараз Нова Кужня в Польщі) на час розслідування ситуації. Зрештою, батальйон направили на вишкіл. Після вишколу колишній батальйон приєднали до 62-го охоронного полку 201-ї дивізії Вермахту під командуванням генерал-лейтенанта Альфреда Якобі. 19 березня 1942 року колишніх «нахтіґалівців» відправили в Білорусь[70] — через Варшаву, Кельце, Грудзьондз, Барановичі на Мінськ. Новостворений підрозділ поділявся на чотири сотні під командуванням Романа Шухевича, Михайла Бригідера, Василя Сидора і Володимира Павлика[71] відповідно.Новосформований полк мав охороняти шляхи сполучення у трикутнику Могилів — Вітебськ — Лепель у північно-східній Білорусі, зокрема від радянських партизанів. Про своє призначення всі дізналися вже в дорозі з Нойгамера. Вибору не було: відмова майже напевно закінчилася б арештом щонайменше всіх офіцерів, а далі будь-що — від тривалого слідства до розстрілу. У такій ситуації перед Шухевичем постало завдання зберегти навчені кадри для майбутньої боротьби й не дати німцям використати підрозділ у ролі карателів, адже «охоронні» завдання із високою імовірністю могли означати участь у каральних операціях. Та й без таких передбачень Шухевич усвідомлював, що воювати з партизанами означає воювати з мирним населенням, яке завжди для партизанів є базою. Для такої війни потрібні спеціально навчені частини, а «Нахтіґаль» готували для бойових дій на фронті. Поставала невесела перспектива великих людських втрат і мимовільної співучасті в діях, які можна кваліфікувати як воєнні злочини.Шухевич не був наївним: у річних контрактах, які підписував кожен вояк «Нахтіґалю», було вказано, що німецька сторона не має права використовувати підрозділ для будь-яких дій, скерованих проти цивільного населення. Проте на місці цей пункт уже не раз довелося нагадувати місцевим чинам із Віртшафтскомандо (орган окупаційної влади, відповідальний за господарські справи, зокрема за стягнення контингенту), що колишні «нахтіґалівці» прибули сюди «не грабувати, а воювати»[72]. Окрім того, у Шухевича була ще одна, неофіційна посада. Як найавторитетніший із «нахтіґалівських» оунівців він відповідав за організацію і координацію дій в інтересах ОУН. Відтак у підрозділі остаточно сформувалося двовладдя: поруч з офіційною владою військового командування паралельно існувала таємна влада ОУН, яка ґрунтувалася, по суті, на особистому авторитеті Шухевича. Завдяки цій таємній владі кожне розпорядження німецького командування, яке грубо порушувало домовленості, неминуче наражалося на організований спротив.У січні 1943 року, після того, як колишніх “нахтігалівців” після відмови продовжувати поліційну службу фактично під арештом відправили до Львова, Роман Шухевич уже у Львові втік з-під арешту. невдовзі, уже з лютого 1943 року він, як військовий референт Проводу ОУН(б), включився у формування Української повстанської армії. Цей період його життя цікавить послідовників Джона-Пола Химки із двох причин: факт участі в УПА колишніх поліцейських і контакти з окупаційною владою. На ранньому етапі, а саме весною – влітку 1943 року, УПА — вочевидь із санкції Шухевича — справді активно залучала колишніх службовців допоміжної поліції. Просування оунівців в органи окупаційної влади передбачало, що вони можуть проникати й у поліцію. Тільки німці про це нічого не знали, бо оунівці йшли туди за таємним наказом організації. Причина проста: свої люди в окупаційних силових структурах означали широкі можливості для розвідки й іще для цілком легального отримання зброї. Такий метод використовувала не тільки УПА, а й інші європейські рухи опору — польський, французький, грецький, сербський. Про свідомий колабораціонізм у жодному разі не йшлося. Звісно, можна заперечити, мовляв, поліціянти, незалежно від своїх бажань і мотивів, мусили виконувати накази. Однак тут варто зауважити, що завданням національної допоміжної поліції головно було наглядати за дотриманням порядку в місцях дислокації. Якщо вони і брали участь в операціях, які можна кваліфікувати як каральні, то лише як допоміжна сила.

До формування УПА Шухевич активно залучав своїх колишніх підлеглих із «Нахтіґаль». Принаймні двоє із них — Василь Сидор і Юліан Ковальський — раніше вже виконували його доручення, наприклад, розвідували ситуацію та обстежували місця, де краще починати діяльність партизанської армії. Офіцерів «Нахтіґаль» заарештували (дехто з них пізніше воював у дивізії «Галичина» та Українській національній армії[73]), але рядові бійці майже всі уникнули арешту. У лютому – березні кількасот колишніх батальйонерів «Нахтіґаль» стали інструкторами й офіцерами УПА.Інше питання — можлива колаборація із німцями. Насправді весь 1943 рік тривала жорстока боротьба проти нацистів. Але після того, як наприкінці 1943 року Червона армія з’явилася на правому березі Дніпра, нацисти перетворилися на ворога, який уже й так здавав позиції, отож логічніше було сконцентрувати сили проти сильнішого й, головне, — екзистенційного противника. Німці, зі свого боку, теж не бажали розпорошувати сили й, імовірно, уже розуміли, що регіону їм однаково, найімовірніше, не втримати, а воювати проти сильнішого противника краще не тривожачись за фланги. У січні 1944 року німці починають шукати контактів безпосередньо із Шухевичем. Тоді ж таки командувач СС і поліції Райхскомісаріату Україна генерал Прюцнер вийшов на Василя Кука й Луку Павлишина, які перебували в районі Збаража[74]. У березні 1944-го Шухевич відрядив на переговори до Львова о. Івана Гриньоха. На його кандидатурі наполіг Микола Лебедь, який наголошував, що контакти з німцями варто підтримувати, бо тепер, коли Німеччина у складній ситуації, є шанси домовитися про звільнення із тюрем націоналістів, припинення репресій і каральних акцій проти українського цивільного населення та отримати зброю і амуніцію. Переговори тривали майже до кінця року. Обидві сторони виявляли взаємну недовіру, тому єдиним реальним наслідком перемовин став проєкт угоди, складений на початку квітня 1944 року. Згідно з ним, німці мали відпустити з тюрем і концтаборів Степана Бандеру й інших політв’язнів, припинити каральні акції проти українців, не перешкоджати діяльності УПА, зокрема не перешкоджати молоді вступати до підпільної армії, а самій армії — у боротьбі із «совітами», а також зобов’язалися передати українцям чималу кількість зброї. Одночасно впродовж усього 1944 року тривали бої із німцями, один із найбільших, на горі Лопата, відбувся в липні 1944 року. Отож можна зробити висновок, що закиди в колабораціонізмі не мають під собою особливих підстав.

Історія питання

У цьому підрозділі ми коротко оглянемо історію того, як формувався стереотипний погляд на представників українського визвольного руху, зокрема й Романа Шухевича, як на майже неодмінно принципових ксенофобів та антисемітів. Уперше питання колаборації українського визвольного руху, зокрема Романа Шухевича, із нацистським Третім Рейхом, включно з участю у воєнних злочинах і діях, які можуть бути визнані участю в геноциді євреїв, підняте в 1959–1960 роках у вкрай специфічному контексті.

Почалося все із заяви Альберта Нордена, професора Берлінського університету і члена Центрального комітету Соціалістичної єдиної партії Німеччини (аналог КПРС у НДР) 22 жовтня 1959 року, нібито «нахтіґалівці» в перші дні нацистської окупації Львова вбили 3000 поляків і євреїв[75]. Відтак ринула хвиля публікацій про злочини «Нахтіґаль» у Львові — від «спогадів свідків» до повноцінних статей «з опорою на документи». Дослідник Андрій Боляновський зазначає, що в польських наукових дослідженнях до 1959 року «Нахтіґаль» не фігурував у контексті львівських подій, зокрема масових убивств[76]. Додам до цього, що в архівах польського Інституту національної пам’яті (відділення в Катовіцах) зберігається слідча справа вбивці братів Бандер в Аушвіці, Юзефа Краля, датована 1951–1952 роками, у якій вміщена низка свідчень про перебування українців в Аушвіці і їхню боротьбу проти нацистів. Апофеозом кампанії стала пресконференція в Москві 5 квітня 1960 року під керівництвом академіка Трохима Лисенка, сумновідомого з кінця 1940-х років борця із генетикою, «продажною дівкою імперіалізму». На початку конференції зачитали повідомлення Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників про те, що списки майбутніх жертв складали у 2-му відділенні Абвера (хоча насправді це була робота СД), і про повішення 12 осіб і розстріл на Стрілецькій площі ще 15. Дві останні події справді відбулися, але не у Львові в червні – липні 1941-го: перша — 1942 року, як відплата за вбивство німецького службовця, друга — узагалі в листопаді 1943-го.Далі на сцену випустили заздалегідь підготовлених свідків, зокрема колишнього члена ОУН Ярослава Шпіталя і колишнього «нахтіґалівця» Григорія Мельника[77]. Цікаво, що ведучі пресконференції наголосили на реабілітації обох: очевидно, так обом «делікатно» нагадували, щоби пам’ятали, у чиїх руках перебувають. І навіть після такої підготовки чоловіки плуталися у свідченнях, не говорили майже нічого конкретного, а з кількадесяти тисяч обвинувачених змогли назвати тільки трьох. Особливо симптоматично на загальному тлі прозвучала заява, нібито троє членів батальйону «Нахтіґаль» розстріляли колишнього прем’єра Польщі Казимира Бартеля. Насправді професор і урядовець загинув 24 або 25 липня, коли батальйон уже два тижні як покинув Львів.Усі ці й інші розбіжності не завадили совєтській стороні оформити все це як докази й переслати, зокрема, до Асоціації жертв нацизму та в Інститут Яд Вашем. У липні 1960 року їх передали у Верховний суд НДР, який інкримінував «нахтіґалівцям» розстріли польських учених у Львові та вбивство євреїв у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині й Михалполі — у місцях, де проходив батальйон у липні – серпні 1941-го. Попри розмиті свідчення, які поголовно покликалися на аргументи рівня «всім відомо» й «чув від сусідів», розголос набрав сили й запустив тривалу та високу хвилю обвинувачень «Нахтіґаль», яка із часом поширилася особисто на Романа Шухевича як командира батальйону. Хоча командиром він був тільки для членів ОУН(б) в одностроях «Нахтіґаль», а реальні повноваження, зокрема під формальним кутом зору, включно із правом віддавати накази, були в руках німецького командира батальйону Ганса Альбрехта Герцнера.Це була тільки видима частина айсберга. Невідомою широкій громадськості аж до 2008 року, коли з відкриттям архівів КГБ в Україні, історик Володимир В’ятрович відновив сюжет цієї інформаційної спецоперації, залишилася бурхлива діяльність заступника начальника 2-го управління КГБ СССР Федора Щербака[78]. 2 жовтня 1959-го він дав указівку зібрати матеріали, які свідчили би про причетність «Нахтіґаль» і Оберлендера до воєнних злочинів у Львові. Відповідне спеціальне розпорядження отримав голова КГБ у Львівській області Володимир Шевченко[79]. Посилений пошук свідків «злочинів» «Нахтіґаль» на Львівщині, Тернопільщині та Хмельниччині не дав результатів, тому генерал Щербак розпорядився «підготувати для допиту співробітниками прокуратури» виявлених «свідків». Таких за жовтень 1959 року зібрали аж 15 осіб, більшість з-поза Львова. Як влучно завважили дослідники, підозрілим здавався сам факт, що знадобилося аж 18 років, щоби зібрати свідків, і це в регіоні, де «Нахтіґаль» перебував і діяв безпосередньо. До того ж в обвинуваченнях не фігурували прізвища працівників і офіцерів нацистської поліції, СД, зокрема айнзатцґруп, справді причетних до масових убивств у Львові влітку 1941 року.Станом на сьогодні історію із фабрикацією «злочинів» «Нахтіґаль» уже сповна з’ясували дослідники, а той факт, що участь батальйону у злочинах проти мирного населення — це тільки пропагандистська міфологія, визнав також професор Джон-Пол Химка, якого тяжко запідозрити в симпатіях до націоналістів.

Наступна хвиля звинувачення цього разу вже всіх українців у співпраці з нацистами, зокрема в масових убивствах євреїв, піднялася у другій половині 1960-х років. Починаючи з 1966 року, через канали КГБ активно поширювалися листівка з емоційними описами начебто участі Ярослава Стецька в убивствах євреїв і закликами до євреїв помститися. Вочевидь, як уже згадувалося, розраховували на те, що хтось із євреїв піддасться на заклик і вб’є Ярослава Стецька, на той час — голову Антибільшовицького Блоку Народів, однієї із найбільших у світі організованих структур, яка вела систематичну боротьбу проти СССР. Окрім того, листівки надіслали до редакцій єврейських часописів у США, Англії, Франції, Ізраїлю і ФРН.

У квітні 1974 року членкиня Конгресу США від штату Нью-Йорк, Елізабет Гольцман гостро розкритикувала Службу імміграції і натуралізації США за те, що та начебто допустила поселення в кордонах США приблизно 50 людям, які були співучасниками воєнних злочинів нацистів. Серед звинувачених конгресвумен був також Лев Футала «Лагідний», курінний УПА на Закерзонні й учасник Великого рейду на Захід влітку – восени 1947 року. Звинувачення в цьому й інших випадках виявилося абсолютно безпідставним, попри те, конгресвумен не припинила своєї активної діяльності: 1977 року вона внесла законопроєкт авторства 50 членів Палати представників, у якому вимагали насильно депортувати всіх іноземців, звинувачених у співучасті в нацистських воєнних злочинах, із забороною в’їзду до США.

Завдяки її зусиллям, 1979 року при Міністерстві юстиції США створено Управління спеціальних розслідувань (OSI) спеціально для розшуку воєнних злочинців. Це Управління отримало широкі повноваження, включно з розслідуваннями, ініціюванням судових процесів, перемовинами з іноземними урядами та зверненнями за підтримкою до інших органів влади США. Під час збору документальних доказів злочинів матеріали часто отримували з-за «залізної завіси».

Результатом діяльності Управління було розслідування щодо 1700 осіб, яких підозрювали у причетності до злочинів нацистів у Східній Європі. Серед них був і Микола Лебідь, свого часу керівник антинацистського підпілля ОУН(б), якого розшукувало гестапо й чия дружина, Дарія Гнатківська-Лебідь, була ув’язнена в концтаборі Равенсбрюк разом із їхньою, на той час однорічною, дитиною. Після війни сім’я емігрувала у США. Понад 300 осіб притягнуто до відповідальності, принаймні 100 із них позбавлено громадянства США і 70 — депортовано, останнього з них 2021 року. Управління спеціальних розслідувань проіснувало до 2010 року, коли на його основі, разом із кримінальним відділом міністерства юстиції, створено відділ прав людини й особливих обвинувачень. Цікаво, що його останній голова, Елі Розенбаум, запропонував свою допомогу Україні у притягненні до відповідальності воєнних злочинців агресивної війни Росії проти України.

Наступний етап звинувачень уже не просто визвольного руху, а загалом усіх українців, розпочався разом із початком так званої справи Івана Дем’янюка. Історія почалася 1975 року, коли Майкл Ганусяк, на той час неявний член Комуністичної партії США, голова просовєтської Ліги американських українців і редактором «Українських вістей», офіційної газети Ліги, передав імміграційній службі США список українців, які в минулому начебто були колаборантами і причетними до нацистських злочинів. Усього список налічував 70 прізвищ, серед них і Дем’янюка. Ганусяк був не простим активістом — його нагородили орденом «Дружби народів» і присвятили окрему статтю в «Українській радянські енциклопедії»[80]. Він навіть написав цілу книжку про начебто «злочини українських націоналістів» — «Аби ми не забули» («Lest we forget»). 1981 року розпочався розгляд справи Дем’янюка Управлінням спеціальних розслідувань Міністерства юстиції США. Його звинувачували в тому, що в роки Другої світової війни він був охоронцем-садистом концтабору Треблінка на прізвисько «Іван Грозний». Головним доказом у справі було посвідчення СС із тренувального концентраційного табору Травники, видане на ім’я Івана Дем’янюка, із відмітками про подальші переведення до інших таборів. Цього ж року Дем’янюка позбавили американського громадянства. За два роки Ізраїль зажадав видачі ймовірного нацистського злочинця, а 1986 року суд таки видав Дем’янюка Ізраїлю. Публічний суд, на який навіть приводили шкільні екскурсії, тривав 15 місяців упродовж 1987–1988 років. Усього Дем’янюк провів в ізраїльській в’язниці вісім років.

Зрештою, у радянських архівах вдалося віднайти повідомлення, що «Іваном Грозним» був не Дем’янюк, а інший в’язень на прізвище Марченко, причому було докладено фото «справжнього» «Івана Грозного». Під тиском неспростовних доказів 1993 року Верховний Суд Ізраїлю одноголосно скасував смертний вирок.

Поки в США тривав процес Дем’янюка, у Канаді канадський представник Центру Симона Візенталя Сол Літтман почав закликати канадський уряд створити установу, схожу на Управління в США. Як Симон Візенталь, так і Літтман заявляли про 3000 колишніх воєнних злочинців серед мешканців Канади, із часом цифра зросла до 6000. Попри заяви, у зрештою представленому списку, значилося тільки 217 осіб[81].Зрештою, під тиском Літтмана 1985 року створено так звану комісію Дешенна, офіційна назва — Комісія із розслідування воєнних злочинів, яка дістала свою назву за прізвищем голови — Жуля Дешенна. Комісія аналізувала архівні матеріали, проводила слухання і допит свідків у Канаді й Західній Європі, однак не отримала доступу до свідчень і документів у СССР і країнах Східного Блоку. У грудні 1986 року завершила своє розслідування, подала свій звіт і представила уряду рекомендації щодо судового переслідування кожного з підозрюваних[82]. Згідно зі звітом комісії, жоден з учасників Дивізії Ваффен-СС «Галичина» не визнаний винним у скоєнні воєнних злочинів під час Другої світової війни. 2001 року почався новий процес проти Івана Дем’янюка. Його знову позбавили громадянства й ухвалили рішення про депортацію в Україну. За вісім років Німеччина погодилася забрати в’язня до себе. Цього разу Дем’янюка звинувачували у співучасті в знищенні приблизно 30 000 в’язнів у концтаборі Собібор просто за фактом його служби в охороні концтабору. Цього разу до розв’язки не дійшло, позаяк Дем’янюк помер у німецькому ув’язненні 2012 року. Усе це розгорталося за умови постійної і системної об’єктивної дії таких чинників:— питання антисемітизму є і було політично чутливим, а внаслідок Голокосту й загалом осмислення подій Другої світової війни стало фактично частиною політичної і суспільної легітимації. Кажучи простіше, людина чи середовище, справедливо й обґрунтовано звинувачені у співучасті в Голокості чи системному антисемітизмі, позбавляються доступу у пристойне товариство, а підозри в подібному сильно ускладнюють соціальну комунікацію;

— Росія активно використовувала описаний у попередньому абзаці ефект задля дифамації і делегітимізації національних визвольних рухів;

— Росія в усіх своїх ітераціях завжди прагнула не лише до знищення української державності, а й дифамації українського визвольного руху в очах передусім західного світу, де українство потенційно могло би знайти союзників у боротьбі проти Росії.

Окрім того, варто розуміти, що на Заході донедавна тривала інерція сприйняття України та й усього постсовєтського простору, як своєрідної «Росії, але інакшої» і загалом не буде перебільшенням сказати, що Східна Європа сприймалася через російські окуляри. Це ускладнювало й ускладнює західним дослідникам, журналістам, громадським активістам розуміння процесів, як в українській історії, так і в сучасній Україні.

Тимчасом, ще за життя Дем’янюка почали спливати сумнівні подробиці щодо доказів у його справі. 14 квітня 2011 року Агентство «Associated Press» оприлюднило зміст звіту ФБР США, згідно з яким КДБ СССР «дуже ймовірно, сфабрикував» нацистське посвідчення особи Івана Миколайовича Дем’янюка[83]. Як виявилося, підозра щодо можливого фальсифікату виникла ще 1985 року, проте, ФБР не оголошувало про свої вагання понад 25 років[84]. За всіх наявних фактів, експерти німецького суду визнали це посвідчення дійсним. Уже після закінчення процесу відбулася вельми цікава реакція Міністерства закордонних справ РФ, яке, вітаючи вирок Дем’янюкові, заявило про надавання впродовж усього процесу «необхідного сприяння» німецькому судові[85]. Так цей епізод і набув відчутного присмаку втручання Росії. Наступного, 2013 року, в Україні розсекретили інформаційне повідомлення від лютого 1981 року, де повідомлялося про початок розгляду справи Дем’янюка[86] за підписом генерала Віталія Федорчука, голови КГБ УССР. За словами документа, «органами КДБ республіки були зібрані і через можливості КДБ СРСР передані американській владі, а також засобам масової інформації документальні матеріали про їх криваві злочини в період другої світової війни»[87]. Вочевидь, малися на увазі «списки Ганусяка». Тим паче, що в аналогічному інформаційному повідомленні голови КГБ УССР на ім’я голови ЦК КПУ Володимира Щербицького від 18 жовтня 1985 року серед перерахованих заходів, спрямованих на дифамацію ОУН, значиться і перевидання книги Майкла Ганусяка «Аби ми не забули» і прямо вказується, що наслідком зусиль агентурних робітників було створення Управління спеціальних розслідувань із широкими повноваженнями та «створити у США вигідну нам суспільну думку»[88]. За цим же документом, аналогічний комплекс операцій був повторений у 1980–1985 роках у Канаді, результатом чого стала комісія Дешенна. Так, після всіх наведених фактів і процитованих документів і досліджень, важко не ствердити однозначно, що впродовж щонайменше 30 років безпосередньо перед проголошенням незалежності України, СССР постійно використовував тему злочинів нацистів і колаборації у Східній Європі для послідовної і свідомої дифамації української діаспори й українців загалом у очах західної суспільної думки. Результатом стало формування стереотипу про учасників українського визвольного руху, як поголовно колаборантів та антисемітів, що звісно ж ніяк не сприяло позитивному початку діалогу України із західним світом від власного імені, а також суттєво зіпсуло стосунки з єврейською громадою у США та Ізраїлем. Варто також зауважити, що такий «спадок» з очевидними, або ж принаймні високо ймовірними слідами провокативної діяльності Москви, аж ніяк не сприяв спокійному розгляду суто наукових проблем, пов’язаних з українсько-єврейськими відносинами загалом на цьому етапі й, вочевидь, став причиною припущень про співпрацю бодай частини, а то й усіх  представників “групи Химки” на визвольний рух із радянськими та російськими спецслужбами.

Репрезентація середовища

У цьому розділі буде розглянуто середовище осіб, яких можна вважати приналежними до «групи Химки» і які в цій ролі послідовно просувають наратив принципової іманентної ксенофобії та антисемітизму українського визвольного руху в час Другої світової війни. Як Головний командир УПА, Роман Шухевич неминуче займає в цій схемі важливу позицію — зрештою, саме йому приписують видачу наказів про масові вбивства за етнічною ознакою.

Уперше цей наратив, як буде додатково продемонстровано дещо далі, поширився в середині 2000-х років. На той час в Україні відбулися суттєві зміни, як порівняти з попереднім періодом. 2004 року протести проти фальсифікації президентських виборів переросли в Помаранчеву революцію, внаслідок якої до влади в Україні вперше прийшли проукраїнські та прозахідні сили. Серед інших важливих змін у сфері національної пам’яті відбулося висунення теми Голодомору на центральне місце в національній пам’яті, створення Музею Голодомору-геноциду, почалася дипломатична робота із просування у світі визнання Голодомору геноцидом. Почалося відкриття архівів Служби безпеки України, надано звання Героя України (посмертно) Романові Шухевичу та Степанові Бандері. Усе це спричинило в суспільстві численні дискусії і остаточно прописало питання національної пам’яті у списку важливих пунктів політичного протистояння між проросійськими та проукраїнськими політичними силами.

Важливо зазначити, що все це відбувалося в атмосфері жорсткого політичного протистояння між проєвропейською владою і представниками проросійських сил. Перша представлена прихильниками Віктора Ющенка, другі — інституціалізовані в тогочасній «Партії Регіонів». Дуже швидко питання історичної пам’яті стали частиною політичного протистояння. Утім, на першому плані все ж таки залишалися «війни пам’яті» навколо конкретних випадків, які символізували зміну історичної парадигми на позафаховому рівні. Зокрема, в епіцентрі гострої дискусії опинилися випадки надання звання «Героя України» Романові Шухевичу та Степанові Бандері, відкриття архівів спецслужб, загалом зріст громадського інтересу до історії визвольного руху. По обидва боки дискусії опинилися група істориків та громадських активістів, безпосередньо причетних до зміни парадигми та дослідників — не лише у сфері історії, які критикували цю зміну, апелюючи переважно до ліволіберальних цінностей. Серед них були, зокрема, Тарік Сиріл Амар та Іван Качановський.

Дискусія швидко поширилася на закордоння. Приблизно із середини 2000-х років починають з’являтися статті Джона-Пола Химки, канадського історика українського походження, до того — фахівця з історії лівого руху в Україні, історії Галичини другої половини ХІХ століття й історії українського сакрального мистецтва, присвячені специфіці колективної пам’яті середовища української діаспори. На його думку, у колективній пам’яті діаспори відбулося витіснення пам’яті про Голокост і відбулося повне здомінування темою визвольного руху, ОУН та УПА. Власне ці кілька статей спочатку спровокували скандал у діаспорному середовищі й започаткували тривалу дискусію на межі науки та політики на тему проблеми колаборації визвольного руху з нацистами, яка триває і нині.

Є підстави стверджувати, що дискусія ця підтримується фактично силами кількох осіб, які наполягають на підході до оцінки визвольного руху, точніше тієї його частини, яка представлена ОУН та УПА, на етапі Другої світової війни як явища та його спадщини з позицій, які можна було б назвати ультракритичними. Зокрема вони наполягають, що за своїм характером і ідеологією ОУН та УПА були фашистськими, антидемократичними, расистськими, антисемітськими організаціями, які боролися за Україну, хай незалежну, але виключно для українців, причому своїх політичних цілей — серед яких, на їхню думку, було й «очищення» України від етнічних неукраїнців — вони досягали насильством і масовим терором.

Предметно виокремити це своєрідне «ядро» групи Химки дозволяє порівняння кількості праць на описану тему в описаному в попередньому абзаці дусі щодо загальної кількості праць, а також огляд основної спеціалізації дослідника, починаючи від орієнтовного початку дискусії, яка розпочалася, нагадаємо, у 2005–2007 роках і не стихає донині.

Основною причиною застосування цього підходу є той факт, що до теми Голокосту в Україні, зокрема, на заході Україні та взаємовідносин нацистської окупаційної влади й українського визвольного руху зверталося і звертається величезна кількість дослідників з України та з-за кордону. Цілком очевидно, що ці дослідники репрезентують різні підходи та, зрештою, рівень симпатії до об’єктів дослідження. Парадоксально, але сплеск цікавості до цієї теми спровокований не в останню чергу активною діяльністю кола, про яке йдеться в цьому тексті.

Отож кількісний аналіз на основі відкритих даних сервісів «Academia.edu» та «Google Scholar» дає підстави вважати, що найактивнішими в послідовному просуванні тези про співпрацю українського визвольного руху з нацистами й участь українського визвольного руху в Голокості та практиках масового знищення національних меншин саме на суто ідеологічних підставах, відкидаючи контекст і попередню історію відносин українців і тих груп, які націоналісти нібито вбивали виключно за етнічною ознакою, є четверо дослідників: Джон-Пол Химка, Ґжеґож Россолінський-Лібе, Джаред МакБрайд і Пер Андерс Рудлінг. Для них тема ОУН, УПА та Голокосту є основною або однією з основних, на що чітко вказує статистика сервісу «Academia.edu» — у Джона-Пола Химки 27 публікацій із 82, представлених на сервісі, стосуються теми; Пер Андерс Рудлінг — 15 із 70 загалом, Россолінський-Лібе — 43 із 49 (враховано тільки статті та книжки), а у випадку Джареда МакБрайда взагалі всі статті, подані на сервісі, присвячені саме ОУН та УПА в контексті Голокосту й колаборації із нацистами.

Тут випадає коротко окреслити фахову й наукову біографію всіх чотирьох дослідників, що і зроблено далі.

Джон-Пол Химка (1949 р. н.) — канадський історик українського походження, нащадок міжвоєнного покоління емігрантів. Досліджував поширення національної ідентичності серед селянства Галичини у другій половині ХІХ століття, історії українського соціалізму, історії іконопису. Його громадська й ідеологічна біографія не менш різноманітна, ніж його наукові зацікавлення: первісно планував стати священником, був глибоко віруючим, в 1960-х роках зацікавився лівим рухом і в 1970–1980-х фактично був ортодоксальним марксистом, пізніше, в 1990-х роках, повернувся до релігійних переконань. Темою Голокосту й українського визвольного руху, за власним ствердженням[89], зацікавився наприкінці 1980-х, коли його польський контрагент у справі нелегального видання праць про УПА Джона Армстронга й Олександра Мотиля зауважив, що обидва автори не згадують про участь УПА в Голокості. Попри це, систематично публікуватися на ці теми він почав із середини 2000-х років. Ґжеґож Россолінський-Лібе (1979 р. н.) — німецький історик польського походження. Закінчив Європейський університет Віадріна (2005 року), 2012 року захистив дисертацію на тему «Степан Бандера: життя українського фашиста та пам’ять про нього (1909–2009)», яку згодом видав як книжку. Після цього два роки, до 2014-го, працював над темою пам’яті про Голокост у середовищі української діаспори. Відомий крайнім неприйняттям Бандери й усього, пов’язаного з українським націоналізмом і низкою скандальних ситуацій із цього приводу. Свого часу, 2012 року, його лекцію відмовилися прийняти низка українських академічних установ.

Пер Андерс Рудлінг (1974 р. н.) — шведсько-американський історик, професор університету Лунда. Докторський ступінь здобув 2009 року в Університеті Альберти. Спеціалізується на історії Білорусі. Має ступінь магістра російської мови, доктора філософії. З межі 2000–2010-х років цікавиться, зокрема, питанням імовірної участі 201-го поліційного батальйону у воєнних злочинах під час протистояння із совєтськими партизанами.

Джаред МакБрайд — американський історик, науковий співробітник Фундації Шоа. У 2006–2009 роках викладав у Каліфорнійському університеті курси, зокрема, з історії Росії, західної цивілізації і Голокосту. 2014 року здобув ступінь доктора, з 2015 року викладає в Колумбійському університеті. Наукові зацікавлення — Голокост, руйнація багатонаціонального характеру заходу України.

Усі інші автори, у чиїх текстах можна помітити ознаки описаного підходу або ж заторкують означену тему опосередковано чи звертаються до неї час від часу, радше на маргінесі своєї основної тематики, або ж зосереджуються на конкретних випадках у рамках своєї звичної теми. У всякому разі, кількісний аналіз не дає змоги стверджувати їхньої особливої зацікавленості цим підходом до проблеми ОУН та УПА та й загалом особливу зацікавленість тематикою. Їхня причетність до теми виражається радше в публічних жестах, як, наприклад, участь у кампанії підписів проти ухвалення «декомунізаційних законів», як у випадку Джеффрі Бурдса, Омера Бартова та низки інших або ж відмова від нагороди мера Львова, як у випадку Таріка Сиріла Амара. Мотивація в усіх описаних випадках може бути надзвичайно різною — починаючи від несприйняття ідеологій правого спектра загалом і до особистого чи родинного негативного досвіду, пов’язаного з Україною та українським визвольним рухом.

Утім надалі наш аналіз зосереджуватиметься саме на виділеній четвірці. Усім цим авторам більшою чи меншою мірою властиві використання емоційно забарвлених у негативному плані визначень та епітетів, коли йдеться про український націоналізм і його активістів і впливи та прихильність до достатньо радикальної версії концепції участі членів ОУН та УПА в Голокості, яка передбачає переконання в участі в Голокості (як варіант — систематичне винищення представників меншин) на ідеологічному ґрунті, позаяк, на їхню думку, ідеологія ОУН(б) являла собою суміш ксенофобських, расистських та антисемітських ідей.

Наведені біографії дають змогу скласти приблизний колективний портрет, хоча водночас доведеться зауважити, що абсолютно кожна характеристика матиме щонайменше один виразний виняток.

Окремого аналізу потребує постать Джона-Пола Химки. Він виділяється з усіх згаданих насамперед українським походженням і доволі поважним віком, що тягне за собою поколіннєву специфіку досвіду. Зокрема довготривала належність Джона-Пола Химки та залученість у діяльності лівих кіл у Канаді та США змушує, знаючи жорсткість ідеологічних і міжпартійних протистоянь у діаспорі зокрема і впродовж української історії загалом, як мінімум, не одразу відкидати можливості політичної конкуренції в ролі мотивації. Надто на такі думки наводить доволі велика кількість статей обох представників діаспорних лівих, Джона-Пола Химки та Марка Царинника на тему історичної пам’яті в діаспорі, яка постає здомінованою ОУН («бандерівською»). В одному зі своїх інтерв’ю професор Химка був достатньо відвертим, щоби відкрито поскаржитися на «бандерівську» домінацію в діаспорі.

Також викликає запитання історія зацікавлення професором Химкою тематикою ОУН, УПА і євреїв,  викладена у вступі. З його слів, усе розпочалося із передачі учасникові руху «Солідарності» Янушеві Радзєйовському текстів досліджень Джона Армстронга та Олександра Мотиля для публікації в підпільній мережі «Солідарності». У відповідь Радзєйовський начебто заявив, що тексти не мають наукової цінності, позаяк не містять теми причетності УПА до вбивств поляків і євреїв, особливо останніх. Після суперечки, де Химка зайняв позицію «УПА не причетна до Голокосту», останнього таки переконали дослідити питання. Дослідження тривало приблизно 20 років і його результатами Химка поділився саме в період активної реалізації політики пам’яті президента Ющенка, яка передбачала відкриття архівів КГБ і кампанію вшанування пам’яті жертв Голодомору.

Викликають запитання дві обставини — насамперед тривалість досліджень питання, впродовж яких не було опубліковано нічого з теми. Другою дивною обставиною є підняття теми саме під час початку реалізації політики пам’яті, при чому професор Химка відверто пише, що вже цитувалося у вступі, що його мотивацією є візит президента Віктора Ющенка до США й політика пам’яті того ж Ющенка.

На рівні відкритих біографій у принаймні трьох авторів простежуються явні зв’язки або з Росією, або з лівим рухом у період «Холодної війни». Зважаючи на манеру Росії використовувати абсолютно всі можливі канали для пропаганди власної точки зору та певну збіжність тез «групи Химки» з тезами антиукраїнської пропаганди Росії, було б необачним оминути увагою цю обставину. Надто, що з тих саме міркувань частина спостерігачів апріорно вважає основною мотивацією цієї групи стимулювання із боку Росії. Отож варто детальніше розглянути ті збіги, які провокують циркуляцію такої версії.

Уже згадувалося, що професор Химка тривалий час був активним у діяльності лівих кіл у США. Інші двоє авторів із виокремленої четвірки — Пер Андерс Рудлінг і Джаред МакБрайд — тривалий час спеціалізувалися в русистиці. Перший має ступінь магістра з російської мови й досвід перебування в Росії на стажуваннях, другий, як випливає із відкритих джерел, тривалий час викладав курси з історії Росії і російської культури.

Щодо останнього з них, Ґжеґожа Россолінського-Лібе, усе складніше, позаяк прямих зв’язків із Росією в будь-якій формі тут не прослідковується. Зв’язки з СССР тут неможливі просто за фактом віку. Зв’язки опосередковані через, наприклад, факт тривалої роботи під науковим керівництвом Джона-Пола Химки достатньо сумнівні, по-перше, неясно, чи мав їх сам Джон-Пол Химка в період свого лівого активізму, по-друге, на момент знайомства з Россолінським-Лібе й початком співпраці цей період у житті керівника вже давно був позаду.

Утім, не менш важливими є внутрішні особисті зв’язки між членами групи. Отож факт, що Ґжеґож Россолінський-Лібе, як докторант, писав свою роботу під керівництвом професора Химки, останній чітко визнає в одній зі своїх статей. Що ж до Пера Андерса Рудлінга, то складно уявити, що за кілька років наукової роботи задля здобуття докторського звання в Університеті Альберти, він не перетинався із одним із найвідоміших працівників Університету, тим паче, що йшлося про фахівця із періоду, який цікавив самого докторанта. Дещо особняком у цій групі стоїть Джаред МакБрайд, але внутрішні зв’язки між рештою трьома дозволяють вважати саме проф. Химку головним промотором тези й координатором її висвітлення.

Перш ніж переходити до наступного етапу аналізу, варто зауважити про дві статті на тему, які вийшли задовго до початку системної дискусії навколо тематики ОУН, УПА та Голокосту. Перша така публікація належить Джону-Полу Химці — ідеться про текст «Krakivski visti and the Jews, 1943–1944.  A Contribution to the History of Ukrainian-Jewish Relations during the Second World War»[90], опублікований 1996 року. У ньому обговорювалися антисемітські публікації україномовної газети Кракова, який видавало Українське видавництво у Кракові з 1940 до 1945 року (із жовтня 1944 року редакція базувалася у Відні). За три роки, 1999-го з’явилася стаття Марка Царинника та Карла Беркгоффа, присвячена «Життєпису» Ярослава Стецька[91]. Ця стаття була, по суті, публікацією документа, яким є «Життєпис» Ярослава Стецька, який він написав після арешту і в якому автори намагалися зрозуміти ставлення автора, як до нацистів, так і до євреїв. Утім, обидві статті залишилися надбанням академічного дискурсу й широкої дискусії в суспільстві не викликали. Наступним важливим етапом аналізу є кількість, тематика та послідовність публікацій. Почнімо від Джона-Пола Химки. 2005 року він публікує зразу дві статті: «War Criminality: A Blanc Spot in the Collective Memory of the Ukrainian Diaspora»[92] та «First Escape: Dealing with the Totalitarian Legacy»[93]. Обидві публікації стосувалися того, як у колективній пам’яті діаспори збереглися події Другої світової війни і в обох випадках автор доходив висновку, що ця колективна пам’ять майже повністю обертається навколо героїв українського визвольного руху, що, на його думку, є неправильним, позаяк вшановувані особи і структури, на його думку, пов’язані з воєнними злочинами. Надалі практично щороку з’являлися нові публікації:2006 — «Central European Diaspora under the Shadow of World war II: Galician Ukrainians in Nothern America»;2007 — «Making sense of suffering: Holocaust and Holodomor in Ukrainian Historical Culture»;2008 — «Obstacles to the Integration of the Holocaust into Post-Communist Eastern Europe»; «Достовірність свідчення: реляція Рузі Вагнер…»; «Be Wary of Faulty Nachtigal Lessons»; «Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича» (у співавторстві з Тарасом Курилом);

2009 — «UPA and the Holocaust»;

2010 — «OUN and UPA: unwelcome elements of an identity project»;

2011 — «Collaboration and/or Resistance: OUN and UPA during the war; The OUN, Ukrainian Police and the Holocaust»;

2012 — «Ukrainian Memories of the Holocaust; Christianity and Radical Nationalism…»; «The Lviv Pogrom of 1941: the Germans, Ukrainian Nationalists and the Carnival Crowd»;

2013 — «Ethnicity and the Reporting of Mass Murder: Krakivski Visti, the NKVD Murders…»;

2014 — «Hunt for the Jews; The History Behind the regional conflict in Ukraine»;

2015 — «The Lontsky Street Memorial Museum: An Example of Post-Communist Negationism»; «Legislating Historical Truth.Ukrainian Laws of 9th, April, 2015»;

2021 — «What were they thinking? The Attitude of the OUN toward the Jews»;

2022 — «OUN and Fascism. Definition and Blood».

Колеги професора Химки по спеціалізації — Пер Андерс Рудлінг, Джаред МакБрайд і Ґжеґож Россолінський-Лібе — проявили свою зацікавленість у дискурсі дещо пізніше. Із трьох згаданих Пер Андерс Рудлінг проявляє особливу зацікавленість саме до постаті Романа Шухевича в контексті його перебування в Білорусі в 1941–1942 роках. Його список публікацій на тему «українці, Голокост і колаборація» такий:

2006 — «Theory and practice: Historical Representation of the wartime activities of the OUN-UPA»;

2011 — «OUN, UPA and the Holocaust; Multiculturalism, Memory and Ritualization…»; «Terror and local collaboration in occupied Belarus: the case of the Schutzmannschaft Battalion 118. Background».

2014 — «OUN, UPA i Holokaust: Tworzenie mitów historycznych»;

2015 — «Schooling in Murder: Schutzbatallion 201 and Hauptmann Roman Szuchewycz»;

2016 — «The cult of Roman Shukhevych in Ukraine»;

2019 — «Eugenics and racial antropology in the Ukrainian radical nationalist tradition» (український варіант опубліковано 2020 року); «…Stalinist, Nazi and Nationalist atrocities in Ukrainian national memory»;

2020 — «Long-Distance Nationalis: Ukrainian Monuments and Historical Memory in Canada»; «Rehearsal for Volhynia: Batallion 201 and Roman Szuchewycz in occupied Belorussia».

Третій із них, Ґжеґож Россолінський-Лібе, зосередився переважно на постаті Степана Бандери, утім і в нього можна побачити статті, які стосуються Романа Шухевича та безпосередньо дотичних до нього проблем. Список таких текстів має такий вигляд:

2016 — «Holocaust Amnesia: The Ukrainian Diaspora and the Genocide of the Jews»;

2017 — «Ukraińska policja, nacjonalism i Zagłada Żydów»; «Українська національна революція»;

2020 — «Bandera, ukrainische Nationalismus und der transnationale Fascismus»; «Bandera, masowa przemóc i odpowiedzialność»; «Survivor Testimonies and the Coming to Terms with the Holokaust»;

2022 — «Ukrainian Nationalists, the Jews during the Holocaust»;

2023 — «Bandera, Genocide and Justice».

Зрештою, щодо останнього зі згаданих, Джареда Макбрайда, усі 10 із поданих у відкритих джерелах публікацій стосуються тематики колаборації і начебто «відбілювання» в сучасній Україні начебто колаборантів із ОУН та УПА.

Після огляду послідовності публікацій разом і еволюції тематики схоже, що на першому етапі опрацювання і розвитку теми основний акцент був на тему історичної пам’яті українців діаспори, причому їм ставилося у провину вшановування борців за українську незалежність, а з іншого — неувагу до теми Голокосту і його жертв. Цей етап розпочався приблизно 2005 року й пішов на спад 2009-го. Утім, не до кінця — надалі час від часу траплялося, що стаття із цілком іншого приводу закінчувалася не зовсім зрозумілим прикінцевим поворотом на тему діаспори. Зокрема так сталося із публікаціями Пера Андерса Рудлінга на тему Дивізії «Галичина» та 118-го батальйону. Особливо прикметним у цьому контексті є аналіз діяльності 118-го батальйону, в якому протиставляються двоє персонажів — Васюра, засуджений у СССР до страти, і Володимир Катрук, який дожив до старості в еміграції. Зважаючи на постулювання автором принципової злочинності дивізії «Галичина», то складається враження, начебто справедливого СССР і Заходу, точніше Канади, яка дозволяє злочинцям дожити віку на своїй території.

Другий етап розпочався приблизно у 2009–2010 році й основним і чи не єдиним його елементом були дослідження щодо фактичної сторони відносин ОУН і УПА, з одного боку, з євреями, з іншого — з нацистською окупаційною владою. Власне, тексти початку 2010-х років авторства Джона-Пола Химки, Пера Аандерса Рудлінга та Ґжеґожа Россолінського-Лібе сформували квазінаукову основу для тверджень про дискримінаційний, ксенофобний, фашистський та антисемітський характер українського визвольного руху. Є ознаки спроб як поширити цю репутацію на всі українські течії, так і усунути саму можливість зваженого підходу до справи. Зокрема на це вказують тексти Джона-Пола Химки щодо Греко-католицької церкви й Голокосту[94] і згадки у статтях усіх чотирьох авторів представників різних середовищ, як у діаспорі, так і в Україні, зважаючи також на цілком ворожих щодо «бандерівців». З іншого боку, можна натрапити на тексти із гострою, включно з переходом на особистості, критикою прихильників більш виваженого й ніяк не компліментарного погляду на ОУН та УПА, зокрема, їхнього ідеологічного дискурсу[95]. У 2015–2016 роках цей підхід змінився на жорстку критику декомунізації. Після цього, приблизно з 2017 року, тематика публікацій знову перемкнулася на загальні питання в контексті теми. З іншого боку, узагальнилися і звинувачення — тепер націоналістів загалом звинувачували в «дискримінації» і «насильстві». Також із назв і даних про публікацію складається враження подібності, причому надзвичайно близької, тематики частини статей усіх згаданих авторів. Яскравим прикладом є, наприклад, назва «ОУН, УПА і Голокост» — така назва статті трапляється в Джона-Пола Химки («UPA and the Holocaust»), Пера Андерса Рудлінга («OUN, UPA and the Holocaust») і, зрештою, Ґжеґожа Россолінського-Лібе («Ukrainian Nationalists, the Jews during the Holocaust»). Трапляються також повтори власних текстів — наприклад, Пер Андерс Рудлінг у статті «The Myth of Roman Shukhevych…» повністю повторює уривок із ранішої статті «Schooling of Murder…», який стосується співвідношення втрат охоронних батальйонів і партизанів[96]. Також разюче подібна тематична структура статей Рудлінга «Multiculturalism, Memory and Ritualisation: Ukrainian Nationalist Memorials in Canada», опублікованої в «Nationalities Papers»[97] і тексту Россолінського-Лібе про меморіалізацію пам’яті про Степана Бандеру в Канаді[98]. Варто зазначити, що формулювання, на кшталт наведених, апріорно «прив’язують» ОУН(б) та УПА до Голокосту, чим забезпечують неусвідомлене апріорно негативне ставлення до обох організацій у читача. У випадку Ґжеґожа Россолінського-Лібе тпкож мають місце численні переклади одних і тих самих публікацій, що дивує на фоні авторитетніших колег із теми. Наприклад, були перекладені статті «Holocaust Amnesia: The Ukrainian Diaspora and the Genocide of the Jews», «Ukraińska Rewolucja Narodowa: teoria i praktyka ruchu faszystowskiego», «Celebrating fascism and war criminality in Edmonton» й інші. Як результат цей учасник середовища й учень проф. Химки[99] отримав величезну аудиторію сумарно англійською, німецькою і польською мовами. Усе разом створює враження, що справжньою метою зусиль усіх чотирьох є максимальний розгін загального враження, різко негативного щодо ОУН і УПА. Варто зазначити, що всі перелічені є далеко не єдиними послідовниками групи, яку можна назвати «групою Химки». До достатньо впливових і помітних належать, зокрема, Тарік Сиріл Амар та Іван Качановський. Обидва прикметні особливостями своїх кар’єр — перший із них, зрештою, із 2020 року працює на пропагандистському каналі «Russia Today», чия причетність до російського пропагандистського пулу давно є повністю очевидною і засвідченою масовими санкціями проти цього каналу та його ведучих після початку російського вторгнення в Україну, а другий у 2014–2015 роках опублікував низку статей, у яких викладав версію подій на Майдані 18–20 лютого 2014 року, яка підозріло збігалася із версією, поширюваною російською пропагандистською машиною. У цьому дослідженні ми глибше на них не зупинялися, позаяк жоден із них у своїх тезах серйозно не торкався тем, пов’язаних із Романом Шухевичем особисто. Варто також зауважити, що всі четверо активно використовують метод перехресних покликань. Так у своєму тексті про ОУН та УПА, як «небажані елементи ідентичнісного проєкту[100]» Джон-Пол Химка покликається передусім на інших прихильників своїх поглядів, таких як: Пер Андерс Рудлінг, Марко Царинник, Софію Грачову й інших[101]. У тому самому тексті він щедро покликається на свого ж докторанта Ґжеґожа Россолінського-Лібе та таких критиків ОУН і УПА, як Девіда Марплза, Таріка Сиріла Амара[102] й інших. Не відстає і Пер Андерс Рудлінг. У статті «The Cult of Roman Shukhevych…» він неодноразово покликається на Джона-Поля Химку, Ґжеґожа Россолінського-Лібе, Джареда МакБрайда, Таріка Сиріла Амара й інших[103]. Та сама картина повторюється у випадку тексту «Multiculturalism, Memory and Ritualisation…». Можна побачити покликання на майже той самий набір однодумців[104]. Втім, усіх перевершив Ґжеґож Россолінський-Лібе. У висновках до одної із його статей[105] можна знайти цікаве протиставлення загального начебто низького рівня КІУС, який не впровадив жодної програми з вивчення «українського колабораціонізму й фашизму» і «єдиних праведників» — Девіда Марплза й Джона-Пола Химку. Сам по собі подібний пасаж є свідченням цілком неакадемічних проявів особистісних симпатій і пов’язань. Взявши до уваги, що частина текстів була явно присвячена окремим подіям у внутрішньому громадському та політичному житті України, має сенс прослідкувати, із чим збігалася поява окремих тем. Отож статті на тему почали систематично з’являтися 2005 року — як уже зазначалося, стаття про Ярослава Стецька спільного авторства Карла Беркгофа та Марка Царинника не вийшла поза наукові кола. За рік до цього в Україні відбулася Помаранчева революція. До влади приходить проукраїнський і проєвропейський президент Віктор Ющенко, який, для налагодження контактів із західними урядами, стосунки з якими безнадійно зіпсовані авторитаризмом його попередника, потребує зв’язків української діаспори на Заході. До того ж із цього середовища походить його друга дружина, Катерина Чумаченко, що активно використовують проросійські сили в політичній боротьбі. У внутрішній політиці період його президентства позначений запровадженням практик меморіалізації і вшановування пам’яті жертв Голодомору-геноциду на державному рівні, відкриттям архівів, ушануванням учасників визвольної боротьби 1930–1950-х років. Зокрема, у 2007–2008 роках в Україні починають відкривати архіви КГБ.

У цей час і починають з’являтися різко критичні статті щодо морального спадку ОУН та УПА із частими звинуваченнями української діаспори в США та Канаді й начебто покриванні злочинів предків. Нагадаємо, що саме українська діаспора була одним із надійних містків у західні кабінети, а однією із колоніальних практик є перекриття можливості колонізованому комунікувати зі світом безпосередньо.

Переломним моментом стало надання Романові Шухевичу звання Героя України (посмертно) 2007 року. Ця подія спровокувала хвилю звинувачень на адресу нагородженого, які здебільшого базувалися на «чорній легенді» про начебто участь «Нахтіґалю» у насильстві проти євреїв і колаборації із нацистами. Через збіг у часі з початком відкриття архівів питання дуже швидко перейшло у сферу пошуку доказів, базованих на архівних документах. Після того як було повідомлено, що в архіві СБУ немає документів, які б доводили участь Шухевича зокрема та «Нахтіґалю» загалом у каральних операціях, співробітник Інституту Яд Вашем Йосип Лапід у грудні 2007 року заявив, що має у своєму розпорядженні документи, які свідчать про те, що Роман Шухевич усе ж брав участь у каральних операціях. Після цього в лютому – березні 2008 року споряджена делегація в Ізраїль, яка мала розшукати відповідні документи й ознайомитися із ними. Утім на місці з’ясувалося, що подібних документів не існує, а Йосип Лапід не є працівником архіву[106]. Після цього дискусія навколо Романа Шухевича втихла, одначе це не означало припинення обговорення теми українського визвольного руху в контексті колаборації із нацистами. Після приходу до влади 2010 року представника проросійських сил Віктора Януковича тема «неправильної» історичної пам’яті української діаспори, як видно із зібраної хронології, стихає. Їй на зміну приходить, приблизно з 2011 року, хвиля публікацій на тему ймовірної участі ОУН та УПА в Голокості, під час чого тема остаточно здобуває громадянські права в науковому дискурсі. Одночасно проросійські сили при владі починають сповна використовувати «історичну карту» в політичній грі. У рамках цього 2012 року за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Дніпро-Січ» виходить збірник «ОУН і УПА: дослідження про створення “історичних” міфів»[107], у який ввійшли, зокрема, тексти частини героїв актуального дослідження, зокрема, Пера Андерса Рудлінга і Ґжеґожа Россолінського-Лібе. Наклад видання склав 10 000 примірників українською і російською мовами, поширюється безоплатно, доступний в електронному вигляді на сайті згаданого фонду й об’єднання «Російськомовна Україна». Свого часу поширювався серед народних депутатів України. Прикметні фігури упорядника та спонсора:  Вадим Колісніченко — зрадник, тепер громадянин РФ, а голова фонду «Дніпро-Січ» Вʼячеслав Богуслаєв — звинувачений у держзраді й зараз перебуває під слідством.Згодом Рудлінг заявив, що текст був уміщений у збірник без його згоди.

Утім, незалежно від перебігу подій, сам факт появи у збірнику, виданому, безсумнівно, проросійськими групами із явною політичною метою, явно демонструє, як збіжність посилів «групи Химки» із частиною посилів російської пропаганди, так і те, що остання явно використовує перших. Поки це триває, в Україні впродовж 2013–2014 років відбувається Революція Гідності, вигнання Віктора Януковича, початок війни на сході України, поки що в форматі АТО, яку Росія намагається представити у вигляді регіонального конфлікту ідентичностей, водночас звинувачуючи український уряд у «фашизмі» та «нацизмі». У сфері національної пам’яті знову відбувається поворот до україноцентризму, який остаточно фіналізується в законодавчій сфері ухваленням пакета декомунізаційного законодавства. Ця подія викликає різку реакцію серед середовищ, раніше помічених у активному розроблянні теми «ОУН, фашизм і Голокост», яка втілюється, зокрема, у кампанію підпису відкритого листа з протестом проти цих законів, ініційованого також героями цього аналізу. У цьому листі група дослідників зверталася до тодішнього Президента України із проханням не підписувати закони № 2538-1 та № 2558, ухвалені в межах прийняття пакету законів про декомунізацію. Авторів листа й тих, хто їх підтримав (серед яких, до речі, знайшлося чимало визначних науковців, дослідників у своїх сферах) стурбували норми законів, які забороняли, під страхом кримінальної відповідальності, заперечення легітимності боротьби ОУН і УПА за незалежну Україну й заперечення кримінального характеру комуністичного режиму в Україні[108]. Парадоксально вийшло, що ініціатори листа турбувалися за усунення потенційної загрози для двох базових наративів просовєтських сил не лише в Україні, а й загалом на постсовєтському просторі — про нелегітимність національного руху спротиву та про злочинність комуністичного режиму на рівні з нацистським. Лист супроводили численні публікації щодо пакета декомунізаційних законів, а журнал «Критика» навіть організував дискусію на цю тему. Підсумовуючи, сума накопичених фактів змушує підозрювати, що, як мінімум, Росія послідовно використовувала демократичні цінності, академічні цінності й процедури, прийняті в усьому світі, ідеологічні, світоглядні, партійні суперечності між окремими особами та середовищами, колективну травму Другої світової війни й Голокосту, зокрема задля того, щоби послідовно утримувати у своїй орбіті Україну.

Формування образу Романа Шухевича на прикладі конкретних випадків

Тут буде розглянуто формування і постійну реплікацію образу Романа Шухевича в рамках підходу, який сповідує «група Химки» й інерцію стереотипно негативного образу, сформованого частково, як похідна від базової схеми популярного сприйняття Другої світової війни, а частково засиллями СССР і Росії, яка використовувала цю схему для систематичної дифамації національних рухів підкорених нею народів. Власне сам по собі аналізований випадок є теж добрим прикладом того, як академічна форма стає провідником та інструментом зовсім неакадемічних тез і явищ.

Перш ніж братися за розгляд і аналіз, потрібно ще раз наголосити на кількох принципових методологічних моментах. А саме, проблема з позицією «групи Химки» не в тому, що в ОУН та УПА загалом чи конкретно серед оточення і знайомих Романа Шухевича загалом не було антисемітів чи ксенофобів. На жаль, вони є серед кожного народу й потенційно можуть трапитися в будь-якому товаристві. Також не йдеться про іманентну правильність і непогрішимість позиції ОУН(б) чи УПА в усіх питаннях — визнання такої неминуче вело б до справжньої глорифікації, явища, яке за самою своєю природою не передбачає настільки активних дискусій як ті, які тривають навколо постаті Романа Шухевича зокрема та навколо тематики українського визвольного руху загалом.

Проблема в тому, що представники цього кола, як, зрештою, буде показано на прикладі їхніх же текстів:

— вважають ОУН(б) принципово ксенофобною і антисемітською організацією, що залишалася такою завжди. Отже, йдеться не просто про якусь кількість антисемітів серед учасників визвольного руху, а про принциповий інституційний антисемітизм на расовому ґрунті, що є загально й обґрунтовано засудженим у світі. Прямим наслідком із цього є підваження моральної легітимності українського визвольного руху;

— повністю нівелюють очевидний і підтверджений численними документами внесок ОУН(б) й УПА в боротьбу проти нацизму та тривалу й послідовну боротьбу проти іншого тоталітаризму — більшовицького, яка коштувала українцям численних жертв;

— на основі трактування ОУН(б) й УПА принципово антисемітськими та ксенофобними організаціями на інституційному рівні повністю відмовляють у вшануванні їхньої боротьби проти двох тоталітаризмів.

Це, а також той факт, що компанію Романові Шухевичу, УПА, ОУН(б) по гаданій колаборації та імовірному антисемітизмі в частині публікацій склала низка українських діячів того ж періоду, далеких від ОУН(б), а то й ворожих їй, а також звинувачення всієї діаспори в «замовчуванні» теми Голокосту, змушує підозрювати, що принаймні в частини представників «групи Химки» міркування особистісного плану таки переважують бажання знайти істину. Утім, щоби спростувати чи підтвердити цей факт, варто проаналізувати конкретні тексти, до чого і приступаємо.

Для аналізу відібрано роботи, котрі безпосередньо стосуються постаті Романа Шухевича й основних «провин», які йому закидають — тобто, начебто участь у насильстві над євреями в липні 1941 року у Львові (інколи і в інших місцях) і ксенофобію щодо національних меншин із боку Української повстанської армії і підпілля, яке очолював Роман Шухевич. Коли йдеться про ширші проблеми, на кшталт історичної пам’яті діаспори, вибирається ті тексти, де серед меморіальних практик згадується вшанування Романа Шухевича.

Також, перш ніж приступати до безпосереднього огляду, варто розділити ОУН та ОУН («бандерівську»), позаяк цього більш чи менш послідовно не дотримуються, як це буде видно з текстів, практично всі представники «групи Химки». Отож ОУН («бандерівська») постала, як одна із двох частин після розколу єдиної ОУН на дві фракції. Остаточний фінал поділу трапився 10 лютого 1940 року у Кракові — там відбулися збори за участю всіх колишніх і теперішніх голів і членів крайової екзекутиви. Збори ухвалюють резолюцію, згідно з якою очільником Організації став Степан Бандера. На тому ж засіданні Степан Бандера формує Революційний Провід, тобто власне Провід ОУН («бандерівської»)[109]. Зрозуміло, кожна з частин Організації вважає себе справжньою, а її провідник — легітимним провідником усієї ОУН — як це часто буває у разі розколу. У відповідь 7 квітня 1940 року Мельник оголошує збори Революційного Проводу незаконними, а Бандеру та Стецька віддає під Головний революційний трибунал ОУН, тобто організаційний суд. Розкол остаточно відбувся. Усі ці факти не стають перешкодою для, наприклад, неодноразового цитування Миколи Сціборського й інших членів ОУН(м), пишучи на теми, які стосуються діяльності ОУН(б) в 1943–1944 роках. Що, своєю чергою, провокує плутанину і враження про залишення ОУН(б) у парадигмі 1930-х років, хоча ближче до кінця Другої світової війни ОУН(б) уже являла собою цілком інакшу ідеологічно організацію відносно ОУН(м).

Джон-Пол Химка: делегітимізація через Голокост

Найбільш послідовним і тривалим у просуванні наративу про гаданий антисемітизм ОУН, УПА та Романа Шухевича, як чільного діяча визвольного руху, є Джон-Пол Химка. На відміну від решти представників, він 2010 року опублікував фактично власне кредо і своєрідний мотиваційний лист під назвою «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: небажані елементи проєкту ідентичності»[110], яка опублікована англійською мовою в часописі «Ab Imperiо», який видається паралельно в Нью-Йорку та Казані. Ця публікація об’єднує чотири тексти, написані під час дискусії щодо причетності українського визвольного руху в особі ОУН(б) та УПА до Голокосту. У відповіді Зенону Когуту, який апелює до самопожертви підпільників і факту тривалої безкомпромісної боротьби проти комуністів, автор стверджує, що все це не має значення, якщо в ідеології є ксенофобські нотки — по суті, пропонує оцінювати людей і рухи не за суттю дій, а за належністю до тієї чи іншої партії чи ідеології. У відповіді Аскольду Лозинському автор відкидає звинувачення в методологічних неточностях. Уже у вступі автор чітко вказує свою мету: «…були мотивовані, на жаль, винятково успішною кампанією колишнього президента України Віктора Ющенка в Україні та Україно-Канадським конгресом у Північній Америці, спрямованій на розташування глорифікації радикальних правих націоналістів у центрі українського національного ідентичнісного проєкту»[111]. По суті, ми бачимо перед собою пряме ствердження цілковито ненаукової мети тексту зокрема й усієї діяльності професора Химки загалом, спрямованої на знецінення і перешкоджання «на жаль, дуже успішної… кампанії глорифікації радикальних націоналістів» Віктора Ющенка. По суті, ідеться про протидію зусиллям із відродження національної пам’яті й дифамацію людей, які воювали за незалежність України. Характерно, що в цьому самому тексті проф. Химка називає своїх опонентів «pro-OUN elements»[112]. Окрім того, що саме по собі подібне формулювання дегуманізує, чисто стилістично воно перекликається із манерою комуністичної пропаганди означувати ворогів, як «класово ворожий елемент» і подібне. Зрештою, читач бачить таке формулювання: «На моє переконання, творення ідентичності навколо цих організацій, із їхньою важкою історією воєнних злочинів і етнічних чисток, є помилковим, і в текстах далі я намагаюся пояснити чому»[113]. Після вступу з поясненнями мотивації Джон-Пол Химка вважає за потрібне описати власну історію зацікавлення темою, про що детально вже згадувалося в попередньому розділі. Текст статті сповнений безапеляційних тверджень про «фашизм» ОУН та «етнічні чистки» у виконанні ОУН та УПА. Позаяк автор не вважає за потрібне покликатися на будь-що, то в читача складається враження, що все, що стверджує автор, — істина. Яскравим принципом є пасаж: «ОУН справді була типовою фашистською організацією, про що свідчить багато її рис: її лідерський принцип (Führerprinzip), її прагнення заборонити всі інші політичні партії і рухи, її фашистське гасло (Слава Україні! Героям Слава!), її червона та чорний барва, салют піднятими руками, її ксенофобія і антисемітизм, культ насильства та її захоплення Гітлером, Муссоліні й іншими лідерами фашистської Європи. Що тут не фашистське?»[114]. На доказ своєї правоти ідеологічної пов’язаності він наводить факт віднайдення його докторантом на той час, Ґжеґожем Россолінським-Лібе серії листів Ярослава Стецька до керівників на той час союзних Третьому Рейху країн — Муссоліні, Павеліча, Франко й ін[115]. Вочевидь, ідеться не про що інше, як про серію повідомлень усім цим діячам про відновлення Української держави та пропозицію дипломатичних відносин. Усі ці листи на час публікації статті були мінімум вісім років, як опубліковані у збірнику документів «Українське державотворення: Акт 30 червня 1941 року» і, відповідно, ознайомлення із ними не було ніяким відкриттям. Дещо далі можна побачити твердження, мовляв, «після Сталінграда й Курська ОУН почала дистанціювання від фашизму, зокрема, на ІІІ Надзвичайному зборі ОУН»[116]. Це твердження повністю ігнорує всі зміни в ідеології ОУН(б) починаючи з 1941 року, обговорені в одному з попередніх розділів. Саме постаті Романа Шухевича стосується текст «Будьмо пильними з уроками “Нахтіґалю”», опублікована в березні 2008 року на сторінках англомовної газети Києва «Kyiv Post»[117]. Стаття присвячена історії із начебто виявленням у архівах Інституту Яд Вашем документами, про що заявив Йосип Лапід і що, зрештою, виявилося неправдивим, а сам Йосип Лапід, як з’ясувалося, не був працівником архіву Інституту[118] про причетність Романа Шухевича до насилля щодо євреїв, про що пише сам автор: «Причина, чому Яд Вашем порушив питання “Нахтіґаль” передусім полягала в запереченнях проти вшанування українським урядом українського командира “Нахтіґаль” Романа Шухевича, який згодом став головнокомандувачем Української повстанської армії (УПА). Дехто неправильно витлумачив виправдання “Нахтіґаль” як виправдання Шухевича за злочини проти людства. На жаль, це неможливо»[119]. Текст, яким автор аргументує все-таки начебто причетність Романа Шухевича до злочинів проти людства, вартий, щоби навести його повністю:Шухевич командував УПА в той час, коли вона вчиняла масові вбивства польського цивільного населення на Волині та в Галичині в 1943–1944 роках. Наскільки мені відомо, жоден український історик не заперечував цей факт. Українські історики націоналістичної точки зору стверджували, що поляки почали конфлікт, і вони стверджували, що УПА головно мала на меті змусити польських загарбників утекти з української території, але вони не змогли заперечити, що УПА знищила цілі польські села. Докази цих звірств є навіть у збірниках архівних документів, які редагували історики УПА в Україні.

Окрім того, виправдання «Нахтіґалю» не означає, що Шухевич не був співучасником Голокосту. 1942 року Шухевич і більшість солдатів колишнього «Нахтіґалю» служили в 201-му батальйоні Шуцманшафту в Білорусі. Ніхто спеціально не вивчав діяльність Schuma 201 щодо знищення єврейського населення. Але ми знаємо, що німці регулярно використовували батальйони Шума в Білорусі як для боротьби з партизанами, так і для вбивства євреїв.

Це тема, яку треба було досліджувати до того, як Шухевичу надали Героя України. Звільнення «Нахтіґалю» від участі у львівському погромі — це не те саме, як дехто думає, що звільнення ОУН від участі у львівському погромі. Насправді є чимало доказів причетності ОУН до хвилі погромів, яка охопила Західну Україну, коли німці просувалися на радянську територію[120]. Цей текст сповнений фактичних помилок і логічних маніпуляцій. Почати з того, що влітку 1943 року, у розпал українсько-польського протистояння на Волині, Роман Шухевич не командував УПА, а тільки був військовим референтом ОУН(б). Головним командиром він став пізніше, у листопаді 1943 року.

Кажучи про знищення УПА польських сіл, автор не згадує, що вбивства були взаємними й тим паче не застосовує щодо поляків тієї самої логіки, що й щодо УПА, яку можна сформулювати — «немає різниці щодо контексту й обставин — вони винні за будь-яких обставин».

Абзац щодо «Нахтігалю» видається щонайменше дивним. У всякому разі незрозуміло, як, не маючи надійних досліджень, можна стверджувати, що «Нахтіґаль» брав чи не брав участі у злочинах проти людства. Тим дивнішою є логіка — «навіть якщо “Нахтіґаль” непричетний до злочинів, то Шухевич однаково винен». Як може бути винний командир загону, якщо сам загін не винний, при тому, що у військових і поліцейських з’єднаннях завжди має місце наказ на певні дії. Підсумовуючи, текст видається не чим іншим, як намаганням за всяку ціну очорнити Романа Шухевича особисто.

Окрім цього, варто розглянути три статті, у яких Джон-Пол Химка стверджує про участь УПА в Голокості. Ця тема стосується Романа Шухевича безпосередньо, як людини, яка доклалася до створення УПА, а наприкінці 1943 року стала Головним Командиром підпільної армії. Ідеться про тексти: «Former Ukrainian Policemen in the Ukrainian National Insurgency: Continuing the Holocaust outside German Service»[121]; «The Organization of Ukrainian Nationalists, the Ukrainian Police, and the Holocaust»[122]; «The Ukrainian Insurgent Army and the Holocaust»[123]. У першій із них досліджується питання вбивств УПА євреїв, які переховувалися у волинських лісах у 1943–1944 роках. Постулюється, що колишні поліцейські, які літом 1943 року перейшли в УПА, продовжили вбивати євреїв через власну індоктринованість і принциповий антисемітизм націоналістичного руху. Текст розпочинається із твердження, що найвищі командири УПА мали поліційний досвід, після чого переходиться до свідчень про вбивства євреїв, потім наводиться низка тверджень, які сумарно справляють враження про, як мінімум, неможливість доведення, чи справді УПА вбивала євреїв. Як докази індоктринованості наведено спогади про приватні розмови та свідчення на слідстві, при тому документи, які свідчать про зміну платформи й загалом демократичний поворот, оголошуються грою для західних союзників. Друга присвячена аналізує дії української допоміжної поліції в контексті Голокосту, вміщує проаналізовану низку явищ і окремих персональних випадків. ОУН подається як організація, що відправляла своїх членів у допоміжну поліцію, на доказ чого наведено ряд прикладів і особистих історій.

Третя зі згаданих статей тематикою перегукується із попередніми двома, як це видно з назви. Попередньо варто зауважити, що розділ про джерела справляє дивне враження — суцільні свідчення з усіх боків, тобто той тип джерел, який є апріорно дуже суб’єктивним і потребує підтвердження через надійніші джерела, а сам по собі надається до досліджень передусім особистого сприйняття групами чи людьми тих чи інших явищ. Надалі автор цитує листівки, особисті записки, свідчення — усе це є суб’єктивними джерелами. Натомість про політику можуть свідчити документи, накази, розпорядження і тому подібне.

У всіх трьох можна знайти достатню кількість методологічних і фактологічних неточностей. Почнімо з першої із них, яка відкривається ствердженням: «Політичні рухи, які не представляли жодного із головних героїв війни, скористалися мілітаризацією і розладом суспільства та розповсюдженням зброї для реалізації власних планів політичної, територіальної та етнічної трансформації. Націоналісти вбивали комуністів і навпаки далеко від сфери безпосереднього радянського впливу, наприклад, у Греції, Сербії та Китаї»[124]. Фактично, пропонується парадигма «божевілля світу», яка майже виключає раціональну логіку і трактування ідеологій і загалом ціннісних систем серйозно, на користь певних абсолютних сил, прояву яких більше не належить допускати. Від початку Джон-Пол Химка допускається достатньо серйозної помилки, пишучи, що Бульбу-Боровця насильно усунули від командування «справжньою» УПА — насправді на момент влиття існувала попередня угода між «бандерівцями» й Бульбою, яка включала пункт про те, що на єдину армію поширюється назва УПА і яка «підвисла» із причини незрозумілої і хаотичної поведінки останнього. Зрештою, на момент вливання залишків «Поліської Січі» в УПА від першої мало що залишилося[125]. Уся перша третина тексту являє собою перелік випадків, коли люди, які пізніше долучилися до УПА, до цього в тій чи іншій формі формально були у структурах, організованих німцями. Одним зі згаданих є Роман Шухевич — Джон-Пол Химка згадує про те, що він служив в охоронному 201-му батальйоні, замовчуючи, що «охоронцем» він став не зі своєї волі[126]. Те саме стосується і низки інших діячів підпілля. Відтак проф. Химка змальовує картину того, як євреї, що уникли смерті від рук нацистів, опинилися в лісах Волині та поведінки УПА: «Тисячі євреїв переховувалися в бункерах і лісових таборах. Із наближенням зими спорожнілі хати стали необхідним притулком для багатьох із цих євреїв, які вижили. Тимчасом на антипольському фронті УПА мало або взагалі не просувалася, а Червона Армія швидко наближалася. Справді, на початку лютого 1944 року совєти повернули собі Рівне та Луцьк; Рівненську область було повністю відвойовано в березні 1944 року; і лише частина Волинської області протрималася до липня 1944 року. Під час цього потрясіння провідники УПА на Волині вирішили знищити вцілілих євреїв»[127]. Усе це наведено без жодних покликань і доказів — хоча, наприклад, поява тисяч, як це стверджує автор, євреїв, напевно була б відображена в документах усіх зацікавлених сторін. Далі наводяться спогади вцілілих і, зрештою, автор цитує Алєксандра Дюкова, людину, давно відому українофобією і фактично фашистськими поглядами: «Така можливість узгоджується із думкою російського історика Олександра Дюкова про те, що «головний тягар боротьби з євреями й іншими “неугодними елементами” ліг не на УПА, а на номінально незалежну структуру, яка підпорядковувалася її командуванню, Служба Безпеки ОУН»[128]. Варто зауважити, що це далеко не єдиний випадок цитування Дюкова автором[129], що частково буде показано далі. Щоб оцінити значення цього факту, вартує ближче ознайомитися із особою Алєксандра Дюкова. Його офіційна біографія повідомляє, що 2004 року він закінчив Історико-архівний інститут, захистивши дипломну роботу на теми совєтського партизанського руху, після чого працював у Агентстві військово-технічної інформації АРМС-ТАСС. З 2008 року — директор Фонду сприяння актуальним історичним дослідженням «Історична пам’ять», а з 2017-го — співробітник Інституту російської історії РАН. Сферу його діяльності окреслюють, як історія партизанського руху, нацистська окупація, Голокост на територіях СССР та «антирадянські збройні формування», під якими, вочевидь, треба розуміти визвольні рухи Центрально-Східної Європи, спрямовані проти Москви.Утім, широкій громадськості він більше відомий шаленою критикою з імперських позицій, включно з відвертими перекрученнями, визвольних рухів в Україні та країнах Балтії. Уперше він проявив себе в цьому в середині 2000-х, у своїй книжці «Міф про геноцид» звинувативши естонську владу в завищенні втрат від совєтських репресій у країні та відкидаючи етнічний характер цих репресій. Пізніше він звинуватив авторів латиського документального фільму «Совєтська історія» (2008) у зумисній русофобії та антиросійській індоктринації громадян. Після виставки «Вигнане дитинство», у якій він просував ідею, що основною ударною силою депортацій у концтабір Саласпілс були «латвійські націоналісти» він офіційно визнаний у Латвії персоною нон грата. 2014 року те саме зробила Литва за дифамацію і делегітимізацію національного визвольного руху. Фактично, останні 15 років Дюков посилено просуває ідею, що головними винуватцями Голокосту в Україні та країнах Балтії є місцеві «націоналісти», тобто учасники визвольних рухів, які, відповідно, є колаборантами з нацизмом і ці ідеї мало чим відрізняються від посилів російської пропаганди. В українському контексті Дюков, із 2014 року, зайняв позицію однозначно співзвучну з наративами російської пропаганди, регулярно бере участь у пропагандистських ефірах сумнозвісного Володимира Соловйова, а його джерелознавчі пошуки вилилися в організацію кампаній записів «свідчень» про начебто воєнні злочини військових ЗСУ. Іншим напрямком його діяльності є твердження про начебто наміри нацистів створити незалежну Україну одночасно з наміром вчинити геноцид росіян.

Після цитування спогадів текст завершується тривалими й не надто виразними на попередньому фоні поясненнями, які, по суті, зводяться до констатації факту, що до кінця незрозуміло, хто ж убивав євреїв, а свідки, чиї спогади наведені, зазвичай не могли ідентифікувати, з ким мають справу. У такому разі виникають запитання щодо обґрунтованості самої теми статті і її основної думки. Одночасно згадки командирів УПА та підпілля справляють враження, що ОУН там переважно для формування негативної думки про неї загалом.

Друга зі статей, «The Organization of Ukrainian Nationalists, the Ukrainian Police, and the Holocaust»[130], починається, зокрема, зі ствердження, «вони (члени ОУН(б) — О. І.) вважали допоміжну поліцію наріжним каменем української “націоналістичної” поліції творення “України для українців”. Вони вбивали “в ім’я відновлення суспільства”»[131]. Це твердження викликає щонайменше нерозуміння, оскільки допоміжна поліція перебувала в розпорядженні нацистської окупаційної адміністрації, яка переслідувала, зокрема, і членів ОУН(б), то абсолютно незрозуміло, як вона могла бути виконавицею політики тієї ж ОУН(б). Не згадуючи вже про те, що наведені гасла не трапляються в ідеологічній документації ОУН(б).

Пізніше автор повідомляє, що «служба членів ОУН в українській поліції була важливою перехідною стадією долученості ОУН до Голокосту, яка з’єднувала, наче міст, масове антиєврейське насильство, скоєне боївками ОУН влітку 1941 року й етнічними чистками та вбивствами євреїв уцілілих від УПА з весни 1943 до 1945 року[132]». Цей пасаж сповнений пересмикувань, позаяк на цей момент Кай Струве, на основі численних документів, остаточно довів, що ОУН(б) не була організатором антиєврейського насильства, а в 1943–1945 роках про «етнічні чистки» щодо євреїв не йшлося просто тому, що їх практично не залишилося в регіоні після геноциду, здійсненого нацистами. Також автор систематично «прив’язує» українську міліцію до теми насилля над євреями, хоча в наказі про її створення Іван Равлик чітко зазначає, що її створювали, як інструмент оборони, який надалі має стати основою національної армії. Відповідно, твердження автора про те, що після перепідпорядкування міліції окупаційній владі та — із часом — перетворення її в допоміжну поліцію, завдання підрозділу не змінилися[133], теж є сумнівним.Відтак автор повідомляє про так звані «дні Петлюри», які досі є загадкою, також і тому, що Петлюра після угоди з Пілсудським ніколи не тішився особливою популярністю в Галичині.

Також дві поліцейські школи, про які повідомляє автор, відповідно, біля Любліна та Кракова, не були «українськими», а просто поліцейськими школами, де вишколювали далеко не тільки українців[134]. Також автор не вважає за потрібне позначати «мельниківську» та «бандерівську» ОУН, хоча в тексті йдеться про обидві. Окрім того, у статті послідовно ігнорується контекст — розповідаючи про українську поліцію, автор не згадує про польську так звану «гранатову» поліцію, як і про роль, наприклад, французької поліції в депортації євреїв із Дрансі до Аушвіцу. Унаслідок цього прийому складається враження, що випадок української допоміжної поліції є винятковим і жахливим у своїй винятковості.

В останній статті, «The Ukrainian Insurgent Army and the Holocaust», автор повністю переходить до теми УПА. Цей текст, у якому автор ставить собі за мету довести причетність УПА до масових вбивств євреїв, містить чимало покликань на вже згадуваного одіозного Алєксандра Дюкова.

Стаття відкривається фактично знеціненням «демократичного повороту» в ОУН(б), який почався іще 1941 року й 1943-го був остаточно формалізований: «Зима 1943–1944 років була періодом, коли ОУН і УПА офіційно приймали політику національну терпимість, сподіваючись стати прийнятними партнерами для західних союзників. Водночас це був найінтенсивніший період їхнього вбивства євреїв. Прикладом нової толерантної лінії є лист-інструкція Проводу ОУН до політичних референтів надрайону від 8 січня 1944 р. У ньому говорилося просто: “Ми не нападаємо [не виступаємо проти] на євреїв”»[135].Основним інструментом цього доведення обрано спогади вцілілих євреїв. Утім, ці спогади, які навів автор, не дають відповіді на основне питання — якщо припустити, що автори свідчень правильно ідентифікували «бандерівців», саме як «бандерівців», то чи знали ці «бандерівці», що вони вбивають євреїв і чи їх убивали саме за це? У випадках, коли йдеться про групи, пов’язувані із совєтськими партизанами, то треба брати до уваги, що УПА й совєтські партизани ворогували й, відповідно, причиною вбивства могла бути саме гадана чи дійсна причетність групи до совєтських партизанів. А тимчасом один із гаданих таборів-утікачів автор характеризує, як «…розташований у лісах південніше Серників, у Луцькому районі й пов’язуваний із совєтськими партизанами під командуванням Максима Місюри[136]» — у цьому місці автор «забуває» про принциповий конфлікт між УПА й совєтськими партизанами, який повністю пояснює, чому «бандерівці» вважали за краще розгромити базу ворога. Фактично, не розкриваючи контексту, а подаючи суму свідчень, у яких «бандерівці вбивають євреїв», автор створює враження, що «бандерівці» переслідували саме євреїв і саме за те, що ті були євреями.

Наприкінці варто зауважити, що об’єктами глибоко персоналізованої критики з боку Джона-Пола Химки ставали не тільки ОУН та УПА, а й історики, які не погоджуються із безапеляційністю його оцінок ОУН та УПА, як фашистських і ксенофобських, аргументуючи, зокрема, бездержавним статусом українців. Прикладом такої критики є стаття «OUN and Fascism, Definitions and Blood»[137], опублікована порівняно недавно, 2021 року. Цей текст присвячено критиці погляду, згідно з яким український націоналізм є окремою формою націоналізму бездержавної нації, яка визначається саме фактом бездержавності. Цей погляд втілений у концепціях Олександра Мотиля та Олександра Зайцева.

Текст сповнений критики на адресу обох науковців, окремі зразки якої варто навести тут. Наприклад, «утім, я не вірю, що це справді про евристичне розрізнення, яке просуне об’єктивну науку вперед. Це радше корениться в солідарності з елементами націоналістичного наративу, щоб уникнути прикріплення ярлика “фашист” до ОУН та її збройних сил Української Повстанської Армії (відомої за українськими ініціалами як УПА)»[138]. Дещо далі можна надибати таке: «Думка про те, що державність є ознакою, яка відрізняє фашизм від українського націоналізму, була розроблена Євгеном Онацьким наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років»[139]. Обидві характеристики є не чим іншим, як спробою приписати опонентові брак академічної відваги та «прив’язати» опонента в очах читача до текстів, власне, самих націоналістів 1930-х років і в такий спосіб створити враження, що йдеться про самозахист або щось подібне — що вже напевно не мало би сформувати мінімально позитивного реноме для опонента.

Критика поступово набуває агресивно особистісного характеру, наприклад, Олександра Мотиля фактично звинувачено в гальванізації застарілих поглядів на політичну потребу дня, а Олександру Зайцеву закинуто вимушену потребу рахуватися із певними «націоналістичними» поглядами через обійману посаду й, зрештою, нефаховість у питаннях Другої світової війни на рівні випускника середньої школи: «На Олександра Зайцева я маю інакший погляд. Працюючи в Українському католицькому університеті у Львові, він працює в атмосфері, пронизаною націоналістичними сентиментами»[140]. Наведену фразу складно схарактеризувати інакше, як особистісну критику.

Далі автор знову зв’язує критику обох науковців в одне таким пасажем: «Окрім того, якщо ми уважніше придивимося до двох учених, які заперечують фашизм ОУН на підставі української бездержавності, то побачимо, що вони сприймають елементи націоналістичного наративу та відчувають огиду до засудження націоналістів як відвертих фашистів»[141]. Тут доречно нагадати, що наукові дослідження керуються доказовістю і аргументами, а не емоційними суб’єктивними відчуттями на кшталт огиди, яку проф. Химка чомусь приписує своїм колегам по фаху.

По суті, можна ствердити, що вся стаття замість предметної аргументованої критики є набором особистісної критики з емоційними переходами у відверте шельмування історичної політики України: «Після Євромайдану президент України Петро Порошенко та його “комісар пам’яті” Володимир В’ятрович активізували героїзацію ОУН та УПА, яка почалася іще за президента Ющенка»[142]. Заодно стає зрозуміло, що саме автор вважатиме підставою припинити шельмування всіх згаданих особистостей — визнання ОУН фашистською організацією із відповідною ідеологією безумовно.

Із часом під приціл автора потрапила також Українська греко-католицька церква в особі її зверхника в період Другої світової війни митрополита Андрея Шептицького[143]. Загалом, складається враження, що із часом автор прийняв позицію: «Хто не з нами, той проти нас» щодо практично всіх інституцій українського суспільства.

Підсумовуючи, можна сформулювати кілька основних характеристик прийомів Джона-Пола Химки в його звинуваченнях визвольного руху у формі наукових текстів:

— велика кількість абсолютизаційних тверджень, які подаються бездоказово й без покликань, у результаті чого формується враження, що все так і було. Тимчасом, ці твердження інколи несуть сумнівний зміст або є неправдивими;

— послуговується майже повністю спогадами, тобто одним із найменш об’єктивних видів джерел за своєю природою, і наводить їх без супровідного аналізу;

— джерела, зокрема, документальні, які свідчать, що ситуація була, як мінімум, не такою простою, він ігнорує;

— стабільно цитує авторів, які відомі українофобськими поглядами, на кшталт А. Дюкова.

Пер Андерс Рудлінг: Шухевич у Білорусі

Наступний із кола «групи Химки», Пер Андерс Рудлінг, поставив у центр своїх текстів саме Романа Шухевича. Основним його текстом на тему діяльності Головного Командира є доповідь «Schooling in Murder: Schutzmannschaft Battalion 201 and Hauptmann Roman Shukhevych in Belarus 1942», виголошена на міжнародній конференції «Prawda historyczna a prawda polityczna w badaniach naukowych. Przykład ludobójstwa na kresach połudiowej Polski w latach 1939–1946», яка відбулася в червні 2010 року у Вроцлаві. Статтю на тему опублікували наступного року в конференційному збірнику статей. З англомовним оригіналом можна ознайомитися на сторінці сервісу «Academia.edu»[144].

Текст розпочинається постулюванням провини Романа Шухевича за вбивства поляків на Волині, після чого автор пропонує шукати коренів явища в перебуванні Романа Шухевича на посаді командира «Нахтіґалю». Далі автор наводить приклади дискримінаційних висловів нацистських верховод і характеризує саме по собі явище охоронних загонів, акцентуючи винятково на допоміжній функції в каральних операціях. Тільки після цього автор переходить до суті, тобто теми ролі Романа Шухевича в подіях 1941–1942 років.

Опис подій навколо підготовки та проголошення Акту відновлення Української Держави сповнений прикметниками «пронацистський», «тоталітарний» і подібне щодо ОУН(б). Думка, яку виславив автор, що члени ОУН(б) розглядали майбутню державу, як виключну союзницю нацистської Німеччини й були здивовані відмовою нацистів визнати проголошену державність, повністю спростовується текстом і фактом таємного Меморандуму, направленого Проводом ОУН(б) на адресу рейхсканцелярії 23 червня 1941 року.

Відтак автор переказує історію 201-го батальйону в Білорусі, достатньо коректно, базуючись переважно на спогадах легіонерів. Пізніше, у рамках контекстуалізації, автор наводить дані щодо співвідношення втрат різних німецьких охоронних частин з утратами серед партизанів, задля того, щоби довести, що настільки різкий дисбаланс однозначно свідчить про участь колишнього «Нахтіґалю» у вбивствах некомбатантів[145]. Утім, усе ж залишаються незрозумілими ні методи підрахунку втрат партизанів чи того, кого до них зараховували, ні місце «Нахтіґалю» у всіх наведених підрахунках, позаяк усі інші відомості наведені щодо періодів і територій, де 201-й батальйон не дислокувався. Утім, найцікавіше інше — у випадку 201-го батальйону дисбаланс утрат є найменшим, що може свідчити на користь спогадів знайомих Романа Шухевича, які стверджували, що Роман Шухевич робив усе можливе для уникнення втрат зі своєї і протилежної сторони, включно до нелегальних перемовин із місцевими керівниками партизанів[146]. Так контекстуалізація підтверджує дані такого несталого джерела, як спогади.

Сама теорія зводиться до постулювання думки, що Роман Шухевич, як командир «Нахітіґалю» був безпосередньо причетним до масових убивств цивільної людності під час колаборації із нацистською Німеччиною, заразом педалюється думка, що така ситуація була прямим наслідком начебто винятково ксенофобської ідеології ОУН(б). Оскільки питання ставлення ОУН(б) до меншин обговорене в попередньому розділі, тут варто пройтися по аргументації щодо персонально Шухевича. Утім, такий цілком логічний підхід унеможливлюється визнанням самого дослідника, що точних відомостей про те, що саме робив батальйон у Білорусі, нема. Відомості, які він наводить щодо насильницького характеру протипартизанської боротьби в Білорусі й утрат цивільного населення, ніяк не прояснюють питання, яку роль у цьому відіграв 201-ий охоронний батальйон, надто, що судячи з назви, його завданням було саме охороняти, а не брати участь у бойових діях. Утім, реальність внесла свої корективи й у результаті батальйон утратив, станом на жовтень 1942 року, 22 бійців.

Такі скромні результати, попри бравурний початок статті, який звинувачує ОУН(б) і персонально Шухевича у причетності до вбивств цивільних і єврейських погромів ледь не по всій трасі руху «Нахтіґалю», видаються доволі дивними й, як наслідок, не дають можливості серйозно заперечити чи підтвердити твердження.

2016 року він опублікував текст «The Cult of Roman Shukhevych in Ukraine: Myth Making with Complications»[147]. Текст починається із опису подій і обставин навколо надання президентом Ющенком звання Героя України Романові Шухевичу, водночас автор не забуває навести характеристику Ющенка, як «відомого через неефективність, відмову від боротьби й нездатність спрямувати натиск на безправ’я, ендемічну корупцію…»[148]. Після такого в читача складається враження, що все, чим відомий Ющенко — поганим управлінням і роздачею звань історичним діячам, які «ділять Україну». Описуючи події навколо цього вручення, автор покликається на Ґжеґожа Россолінського-Лібе, Антона Шеховцова та Володимира Іщенка. Описуючи реакцію єврейської громади України словом outraged (збурена, розлючена) він чомусь покикається на осіб, відомих не стільки активною діяльністю серед єврейської громади, скільки належністю до активно українофобського крила «Партії Регіонів» — Вадима Рабиновича та Олександра Фельдмана[149].

Після п’ятисторінкового вступу, де описує історичну політику Ющенка, як «контроверсійну» й таку, яка начебто оголила внутрішні поділи серед українців, автор переходить до характеристики самої ОУН і УПА, причому не пояснивши зв’язку Романа Шухевича з обома організаціями. ОУН він одразу ж характеризує, як тоталітарну[150], забуваючи, що вона не претендувала ні на зміну людської природи, ні на поширення своєї ідеології на весь світ. Також він приписує ОУН тяжіння до моделі «клієнтської держави» щодо Третього Рейху, хоча подібну думку повністю відкидає Меморандум, обговорений у першому розділі, у якому нацистських керівників фактично попереджають про можливі ускладнення в разі намагань підпорядкувати Україну своїй владі в будь-якій формі, хоч би й держави-сателіта.

Далі автор викладає біографію Романа Шухевича — варто визнати, цілком коректно. Утім, в описі перебування Романа Шухевича в Білорусі відбувається несподіване розширення контексту — автор уточнює, що в умовах Білорусі під поняттям «партизан» варто розуміти, як власне партизанські загони, так і відсталих від армії червоноармійців, «підозрілих» цивільних і євреїв, які переховувалися від загибелі[151]. У такий спосіб складається враження, що підрозділ під командуванням Романа Шухевича по суті займався не лише протипартизанською боротьбою, а й насильством щодо категорій, захищених міжнародним правом або ж загрожених геноцидом. І, хоча не наводиться жодних свідчень щодо конкретики антипартизанської діяльності саме 201-го батальйону, не згадуючи вже про конкретно Романа Шухевича, формується суто емоційне враження, яке можна означити, як «осадок залишився». Заразом варто зазначити, що уривок про дисбаланс утрат повністю збігається з аналогічним у тексті «Schooling in Murder…».

Варто зазначити також, що білоруський період життя Романа Шухевича найслабше задокументований. Фактично все, на що може розраховувати дослідник — це спогади співслужбовців самого Шухевича, а також загальні документи з відповідного періоду та регіону. Власне, останні й використав Рудлінг. Одначе, проблема навіть не в цьому, а в тому, що такого роду джерельний комплекс проблеми створює широкий простір для домислів, які за своєю природою сильно залежні від симпатій чи антипатій автора, — а з іншого боку, практично не залишає шансів на внесення ясності у проблему. З іншого боку, сама по собі відсутність документальних і приватних свідчень про злочинні дії, до яких можна було б упевнено прив’язати «Нахтіґаль», каже радше про те, що, найімовірніше, таких злочинів просто не було.

Після цього автор переходить до теми діяльності Романа Шухевича в 1943 році. Спочатку розповідаючи про створення УПА, він негайно переходить до теми «допоміжна поліція в рядах УПА», повідомляючи, що саме 201-й батальйон склав «кістяк» УПА й негайно повідомляючи про перехід української поліції до УПА весною 1943 року[152]. Що є щонайменше неточністю, позаяк, як довів Іван Патриляк, не всі поліцаї, які покинули службу, потрапили до УПА, і загальна чисельність колишніх поліцаїв у рядах УПА аж ніяк не була такою, яка б могла скласти «кістяк» підпільної армії[153]. Після цього фокус одразу ж переноситься на українсько-польське протистояння, причому початок протистояння означується на лютий 1943 року, тобто тоді ж, коли відбулися перші операції УПА, а коли доходить до оцінки чисельності жертв, то покликається на праці Єви Сємашко, відомої своїми антиукраїнськими упередженнями[154], хоча попередньо покликався на тексти Тімоті Снайдера і Ґжеґожа Мотики, до яких таких запитань не виникає. Але в результаті подібного в читача складається враження, що головним фахівцем із питання є Єва Сємашко.

Надалі ж без жодних покликань стверджується про вибілювання і замовчування українськими «пронаціоналістичними» істориками теми Волині, водночас повністю ігноруючи праці всіх українських істориків, які досліджували чи досліджують питання українсько-польського конфлікту — Володимира В’ятровича, Богдана Гудя, Ігоря Ільюшина та багатьох інших. Після цього йде щонайменше дивне звинувачення в униканні періоду 1941–1943 років у біографії Романа Шухевича на користь періоду 1943–1950 років. Річ у тому, що таке ствердження підважує дослідження біографії Романа Шухевича цілим рядом дослідників, чиї зусилля були об’єднані на момент публікації статті автора, наприклад, у збірнику «Український визвольний рух», або ж у біографічному дослідженні «Роман Шухевич» авторства Олесі Ісаюк, де темі 1941–1943 років присвячено окремий розділ. Окрім того, період 1943–1950 років банально триваліший хронологічно і сповнений важливих подій у контексті протистояння українців комуністичному тоталітаризму. Усі ці обставини роблять закид маніпулятивним, по суті, вимагаючи затінити досвід боротьби з совєтським тоталітаризмом на користь недоведених провин за попередні два роки.

Майже вся друга половина тексту являє собою, по суті, хроніку того, що автор вважає безпідставним возвеличенням Романа Шухевича. Ця хроніка містить перелік хвалебних щодо Шухевича текстів української періодики різних періодів, включаючи практично невідомого широкій громадськості Ізяслава Кокодняка[155] та спробу опису фільму про Романа Шухевича «Нескорений». Остання ж чверть тексту майже повністю присвячена діяльності Володимира В’ятровича в галузі вшанування пам’яті, зокрема, Романа Шухевича — автор навіть цитує цілі шматки з інтерв’ю[156]. Ця частина тексту контрастує з емоційними пасажами попередніх сторінок, утім, цей контраст відтіняє радше саме емоційну частку.

Фіналом тексту є загалом маловиразний підсумок, який зводиться до заклику до фахових істориків задуматися над доречністю «ліплення героя» саме із Шухевича та повторного переліку всіх приписуваних Шухевичеві злочинств. За стилістикою і тональністю це радше нагадує звернення до присяжних, аніж фінал наукового тексту.

Іще одним текстом автора, який стосується пам’яті про український визвоольний рух узагалі, є стаття «Multiculturalism, Memory and Ritualisation: Ukrainian Nationalist Memorials in Canada», опублікована 2011 року[157]. Темою тексту є об’єкти пам’яті української діаспори в Канаді та спосіб їхнього вшановування на прикладі української спільноти в Едмонтоні. Одним з об’єктів дослідницького інтересу є спосіб ушанування Романа Шухевича в діаспорі.

Текст відкривається аналізом національних ритуалів, як явища, причому цей аналіз сповнений прикметниками на кшталт «ритуальний», «містичний», «уявний» і подібні[158]. Це створює враження неправдивості й нереалістичності загалом практики національного вшанування як такої. Наступний підрозділ присвячено генезі українського націоналізму. Після загалом коректного першого абзацу автор констатує, мовляв, досвід міжвоєнного періоду дискредитував совєтську модель[159] і після цього пише, що західноукраїнські еліти вважали піднесення фашистської Італії і нацистської Німеччини «новим світовим порядком». У наступному ж реченні ОУН без будь-яких передмов оголошується «фашистською»[160], а далі йде приблизно сторінка опису аргументації на користь «фашизму» ОУН, причому одночасно стверджується, що однією із мотивацій ОУН було… суперництво зі сталінізмом[161]. В описі гаданих злочинів УПА автор приписує їй також винищення за етнічною ознакою чеської, угорської та вірменської меншини[162]. Використана автором модель насамперед супроводжується численними фактографічними помилками, але найголовніше — повністю позбавляє український визвольний рух, персоналізований в ОУН, суб’єктності. Також помітна схема — якщо організація чи людина не є симпатиками комуністів, вони є нацистами або фашистами. Попри факт, що між двома ідеологічними крайностями є іще велика кількість різних можливостей, ця схема дуже нагадує одну з улюблених схем дифамації Росією своїх противників серед визвольних рухів підлеглих їй народів.

Після цього кілька сторінок займає опис активностей української діаспори в Канаді, для чого автор теж не шкодує пейоративів, потім іде опис історії політики мультикультурності в Канаді. Впадає в очі подібність структури зі структурою статті Джона-Пола Химки, присвяченої тій самій темі, як і зі статтею Ґжеґожа Россолінського-Лібе «Świętowanie faszyzmu i zbrodni wojennych w Edmonton. Mit polityczny i kult Stepana Bandery w multikulturowej Kanadzie».

Пізніше автор переходить до переліку меморіалів на честь діячів українського визвольного руху й тут, власне, у центр його зору потрапляє Роман Шухевич. Підрозділ відкривається описом історії спорудження пам’ятника Головному Командирові[163], після чого йде детальний і тривалий опис урочистостей, пов’язаних із пам’ятником[164]. Усе це характеризується, як «ритуалізація нації» і порівнюється виключно з ритуалами міжвоєнної ОУН — хоча, наприклад, порівнювання національних героїв із персонажами античної історії є цілком прийнятним у європейській культурі від часів Відродження і саме нацистам і фашистам це не характерно, позаяк ті концентрувалися на суто етнічних героях або ж узагальненому образі «білявої бестії», про що автор «забуває», як і про низку подробиць.

Россолінський-Лібе: іманентність фашизму

Публікації Ґжеґожа Россолінського-Лібе концентруються переважно на постаті Степана Бандери, який виходить поза рамки цього аналізу, утім, Роман Шухевич іноді також стає об’єктом критики. Цей автор цікавий завдяки специфічному словництву на адресу свого предмета, яке варте аналізу, утім, через певну розбіжність його основної тематики, зосередимо аналіз на тих текстах, де йдеться про Романа Шухевича особисто або ж про події і проблеми, безпосередньо дотичні до нього та його діяльності.

Першим із текстів, які можна вважати присвяченими цій тематиці, є «Przebieg i sprawcy pogromu we Lwowie latem 1941 roku: Aktualny stan badań», опублікована у збірнику «OUN, UPA i Zagłada Żydów»[165]. Як видно з назви, текст претендує на огляд досліджень тематики Львівського погрому 1–2 липня 1941 року, у якому тривалий час звинувачували батальйон «Нахтіґаль». Автор, хоч і не намагається воскресити цю давно спростовану пропагандистську вигадку, усе ж наполегливо намагається покласти провину передусім на ОУН(б). Текст, як загалом і статті Россолінського-Лібе, вирізняється підкресленою науковістю форми — одною з ознак чого в цьому разі є тривалий вступ, який, власне, єдиний відповідає зазначеній темі повністю, позаяк далі йде радше спроба відтворити перебіг погрому. Уже на початку реконструкції, в огляді джерел, замість переліку джерел разом із вказанням місця їхнього зберігання чи публікації, бачимо оголошення про використання виключно спогадів, позаяк документів не існує, бо їх знищили виконавці, а також тривалі пояснення про суб’єктивність спогадів і свідчень, як джерела[166]. Фактично, після такого вступу можна ризикувати ствердити, що таким нагромадженням начебто аргументів намагаються зашифрувати факт, що достовірних джерел про участь у погромі членів ОУН не існує.

Відтак іде підрозділ про українських націоналістів і концепцію «української національної революції», після якого суцільно триває розповідь про погром. Уже це одне створює враження, що автор чомусь пов’язує ОУН(б) і погроми. Це враження іще сильнішає під час перечитування тексту. Наприклад, на с. 319 автор стверджує, що перший пункт «Декалогу українського націоналіста», «Здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї!» є свідченням того, що ідеологією ОУН є мішанина «ультранаціоналізму, патріотизму, фашизму, антисемітизму, расизму й революційно-бунтарського духу»[167]. Крім того, що поняття патріотизму, як таке, опиняється в дуже сумнівному товаристві, автор додатково стверджує, що «ворогом ОУН були окупанти (Польща й Росія, тобто Совєтський Союз), а також польські, російські та єврейські цивільні мешканці, які заселяли «українську територію»[168]. З наведених у одному з попередніх розділів цитат з установчих та ідеологічних документів ОУН(б) добре видно, що про принципову ворожнечу йшлося тільки в разі Совєтського Союзу, навіть щодо поляків ішлося винятково про територіальну суперечку.

У наступному абзаці автор, покликаючись на самих націоналістів, цілком слушно стверджує, що ОУН(б) бореться за незалежність, а потім декларація незалежницьких прагнень характеризується, як «типова поведінка малих фашистських рухів у Центрально-Східній Європі»[169]. Унаслідок таких тверджень напрошується запитання, чи треба вважати, що незалежницькі рухи в Центрально-Східній Європі — фашистські? Адже кожен незалежницький рух цілком логічно й закономірно оголошує, що бореться за незалежність своєї країни. Крім того, привертає увагу систематичне вживання щодо території заходу України означення «Польща».

Дещо нижче на тій самій сторінці автор стверджує, що більшість молодих націоналістів, які перебували в Галичині, під час погромів долучилися до ОУН(б)[170]. Тут знову напрошується питання, позаяк ОУН(б) сформувалася в лютому 1941 року, а погром відбувся в липні 1941 року, чому потенційні «бандерівці» так довго вичікували, щоби врешті прийняти одну зі сторін у спорі двох фракцій колись єдиної організації. Також очевидно абсурдним є твердження, начебто вітання «Слава Україні! — Героям слава!» є фашистським, позаяк воно виникло задовго до появи фашизму й далеко поза ареалом дії тих сил, які заведено зараховувати до фашистських рухів — у Харкові[171].

Далі в тексті розпочинається розділ «Перебіг погрому у Львові. Окупація міста і проголошення державності». Окрім того, що саме по собі формулювання поєднує в собі три різні події, зримо пов’язуючи їх із темою погрому, сам підрозділ являє собою послідовність спогадів і свідчень, яка триває майже до кінця тексту. Разом вони дають приголомшливу картину насильства та знущань, але мало що додають до розуміння генези й мотивації самого явища. Причому в переказі практично кожного спогаду автор не забуває нагадати, що йдеться саме про українців[172]. Довгий перелік випадків, де українці згадані, як ініціатори або активні учасники погромів, створює враження, що погромниками були винятково українці. Зважаючи на той факт, що наведені випадки стосуються переважно міст, виникає запитання, а де були та що робили польські мешканці міст, яких було немало, а в деяких містах вони переважали чисельністю українців.

Автор, що рідко трапляється, описує також польський антисемітизм, зазначаючи, що польська спільнота була менш активною в погромах, адже остерігалася українців. Це твердження викликає здивування, позаяк незрозуміло, у чому суть страху — у тому, що українці напали б на поляків, поки ті були б «зайняті» погромами, чи в тому, що українці боронили б євреїв?

Також варто відзначити низку спекулятивних тверджень — «хоча немає документів, але відбулося насилля», «документи могли знищити», «члени ОУН(б) і німецькі офіцери, спостерігаючи реакцію населення на тіла вбитих, вирішили використати ситуацію»[173]. На спекулятивність вказує також відсутність жодного покликання чи логічного висновку на основі фактів.

Найсуттєвішим із цих спекуляцій є твердження, що українські поліціянти чинили насилля щодо євреїв, знімаючи синьо-жовті пов’язки, щоби приховати участь ОУН(б) у погромі[174]. Проблема таких тверджень у тому, що синьо-жовтий двоколір був емблемою не специфічно ОУН (б) чи (м), а загалом українців і України. Крім того, є свідчення, що побутували випадки носіння синьо-жовтих опасок саме щоби викликати асоціацію власників опасок з українською громадою.

Основна частина тексту являє собою, по суті, перелік цитат зі спогадів без особливого супровідного аналізу й одразу ж після численних спогадів читачеві пропонується висновок до статті, де автор насамперед цитує свого ментора Джона-Пола Химку та нарікає, що на спогади і свідчення із часів Голокосту довго не зважали[175] — твердження більш, аніж сумнівне, зважаючи на те, яку кількість спогадів і свідчень станом на нині зібрали різні наукові та громадські інституції, а також на те, що жоден процес над нацистами не обійшовся без свідчень вцілілих. Далі стверджується, що ОУН(б) і міліція були організаторами погрому на рівні з айнзатцкомандами — водночас покликається на ті самі спогади, нарікаючи, що документи, ймовірно, знищили. Це надто схоже на маніпуляцію задля будь-що-будь звинуватити українців у організації погрому.

Наступний текст автора, «Luka w pamięci o Holokauście. Diaspora ukraińska i ludobójstwo Żydów»[176]. Цей текст присвячений проблемі пам’яті про Голокост у середовищі української діаспори. Автор просуває думку, що тематика Голокосту повністю замовчана на користь української мартирології. Ба більше, автор вважає, що тема Голодомору піднята діаспорним середовищем задля приглушення теми Голокосту й участі в ній українців.

Попри те, що текст стосується суттєво ширшої проблеми, варто зауважити присутність у його фокусі Романа Шухевича. Окремий уривок з описом Романа Шухевича вартий, щоби зацитувати його повністю: «…батальйон 201 шуцманшафту розформовано. Деякі її члени… інші, як Шухевич, приєдналися до УПА, чиї дії щодо мирного населення були не менш жорстокими, ніж дії німецьких відділів шуцманшафту. У серпні 1943 року Шухевич став Головним командиром УПА і перебував на цій посаді до своєї смерті 5 березня 1950 року, коли загинув у Львові в сутичці з військами радянського МВС. Він був причетний насамперед до масового насильства проти польського населення на Волині та наказував продовжувати “етнічні чистки” польського населення у Східній Галичині. Під командуванням Шухевича УПА вчинила численні вбивства українського цивільного населення під час жорстокого конфлікту з НКВД і МВС, який тривав до початку 1950-х років. Паралельно з насильством над євреями УПА вбивала євреїв, які намагалися вижити в лісі. За оцінками, кількість цих жертв коливається від кількох сотень до кількох тисяч»[177].

Цей опис повний, делікатно кажучи, неточностей і дивних формулювань. Насамперед Головним командиром УПА Шухевич став у листопаді 1943 року, а не в серпні. Наказу Шухевича про «етнічні чистки» поляків не існує у природі, хоча дещо дивує зміна поглядів автора на інші джерела, крім спогадів і свідчень. Зовсім дивно звучить речення про «конфлікт» УПА з НКВД і МВС, враховуючи, що обидві інституції були підпорядковані уряду СССР і комуністичній партії, а УПА неодноразово декларувала, що СССР є її принциповим противником. Зрештою, твердження про вбивство євреїв проілюстровано покликанням на Джона-Пола Химку, який на разі є автором і практично єдиним прихильником цієї позиції[178].

Львівський погром почався не 30 червня, як стверджує автор[179], а 1 липня 1941 року. Також не витримують особливої критики цифри, що навів автор. Дещо далі, на с. 821, наведено текст про УПА 1943 року, в уяві автора якого майбутня незалежна Україна мала бути «etnicznie jednolitym, a politycznie faszystowskim państwem»[180], попри те, що це твердження не підтримується жодним ідеологічним документом УПА й підпілля із тих часів. Твердження про наявність камер для тортур у розпорядженні ОУН(б) у таборах переміщених осіб після Другої світової війни[181], може викликати хіба сміх у фахівців із теми історії української еміграції.

На с. 825 автор наводить начебто «наказ» Миколи Лебедя про ліквідацію євреїв, який насправді є донесенням голові УШПР Тимофієві Строкачеві, базованим на усних повідомленнях агентів[182]. Правдивість цих початкових повідомлень абсолютно невідома й може бути, що там чимало плутанини. Крім того, довідка стосується тих часів, коли Лебедь уже не був керівником СБ, як це подано у статті.

Аналогічно до попереднього тексту, у статті «Świętowanie faszyzmu i zbrodni wojennych w Edmonton. Mit polityczny i kult Stepana Bandery w multikulturowej Kanadzie»[183] теж ідеться про ширші проблеми, утім, акцентується на постаті Романа Шухевича та пам’яті про нього, тож варто відмітити його окремо. Текст ставить собі за мету показати, у який спосіб канадська політика багатокультурності сприяла тому, що в Канаді, на думку автора, поширився «расистський і антисемітський культ Степана Бандери». Стаття складається із чотирьох частин: перша описує біографію Степана Бандери; друга перелічує установи української діаспори в Канаді; третя аналізує суть і зміст канадської політики мульткультурності, а четверта, зрештою, являє собою детальний до дріб’язковості послідовний хронологічно виклад вшанувань Бандери в діаспорі, який, за задумом автора, мав правити за доказ того, як саме «мультикультурність» сприяла націоналізмові. Цікаво, що хронологія починається із 1959 року, тоді як мультикультурність почала впроваджуватися в Канаді з 1971 року. Прикметна характеристика самих по собі вшанувань: «…спонукала частину української діаспори в Канаді та інших країнах віддати шану провіднику (лідеру) ультранаціоналістичної, фашистської та антисемітської організації. Прихильники Бандери не лише співпрацювали з нацистською Німеччиною, а й “очищали” Україну під час Другої світової війни від поляків, євреїв та українців, які не підтримували політику українських націоналістичних екстремістів»[184]. Такі твердження входять у гостру суперечність передусім із відомими численними фактами ув’язнень членів ОУН(б) у тюрмах і концтаборах Третього Рейху.

Як і в попередньому випадку, у цьому ми обмежимося аналізом тих місць, які стосуються безпосередньо Романа Шухевича: «Шухевич 1941 року був заступником командира батальйону “Нахтіґаль”, створеного абвером. 1942 року він був капітаном 201-го батальйону шуцманшафту, який дислокувався в Білорусі й, імовірно, скоював там злочини проти мирного населення. 1943 року, коли УПА проводила етнічні чистки поляків на Волині та вбивала євреїв, які переховувалися в лісах, Шухевич не був головним командиром цієї армії, але мав значний вплив на її діяльність. Але він був головним командиром УПА 1944 року, коли УПА проводила етнічні чистки поляків у Східній Галичині. У цьому сенсі Шухевич був більш безпосередньо причетним до злочинів проти людства, ніж Бандера»[185]. Як бачимо, наявна послідовна “прив’язка” Романа Шухевича до етнічних чисток та воєнних злочинів, причому на підставі тільки і виключно паралельності в часі діяльності Романа Шухевича чи перебування його на тій чи іншій посаді і вчинення відповідних злочинів. Натомість, жодних доказів причетності особисто Романа Шухевича до цих злочинів не наведено.

Джаред МакБрайд: колоніальна оптика «борців проти фашизму»

Останнім із-поміж вузької групи, чиї тексти розглянуті в цьому аналізі, є Джаред МакБрайд. На відміну від усіх трьох попередніх авторів, він не цікавиться особою Шухевича безпосередньо, як і постатями інших керівників і діячів визвольного руху. Крім того, завдяки порівняно меншій кількості публікацій, проти решти групи, він скидається радше на добровільного попутника групи, ніж її повноцінного учасника. Утім, це не так.

І, попри опосередкований стосунок до основної теми пропонованого аналізу, принаймні два тексти згаданого автора варті аналізу. Першим із них є «Peasants into Perpetrators: The OUN-UPA and the Ethnic Cleansing of Volhynia, 1943–1944», опублікований 2016 року[186].

Як видно з назви, текст присвячений польсько-українському протистоянню на Волині. Автор обрав методологію «щоденної історії», поставивши в центр розгляду невелику на загальному фоні подію — нападу загону УПА на польське поселення біля Любомля. Текст починається описом спогадів двох місцевих селян, Артема Бубели та Василя Сікорського, зображуючи обох доволі обмеженими людьми, які до початку війни ні разу не покидали рідних місць і були далекими від будь-яких політичних справ[187].

Після цього автор оголошує, що його темою є «кампанія етнічної чистки проти волинських поляків»[188], заразом роблячи дві серйозні помилки. Насамперед використовуючи термін «ОУН-УПА», який у той час уже справедливо й аргументовано вважався застарілим і некоректним, передусім через неправильність ототожнення політичної структури ОУН і підпільної армії УПА. Відповідно, називати Миколу Лебедя «лідером ОУН-УПА»[189] — помилка вже тому, що в УПА він ніколи ніякої посади не займав, бувши винятково політичним керівником. Окрім того, у квітні 1943 року він фактично був усунутий від ухвалення рішень, отож аргументувати думку про начебто наміри УПА, як це робить автор словами: «Наприклад, один із лідерів ОУН-УПА Микола Лебідь заявив, що намір організації — “очистити всю революційну територію від польського населення”»[190], щонайменше некоректно, бодай тому, що йшлося у кращому разі про думку одного з кільканадцяти високопоставлених керівників підпілля.

Попри це, згадані неточності не заважають автору описувати широкими мазками трагедію волинських поляків, приписуючи її виключно «націоналістичному насильству». Зрештою автор вирішує сконцентруватися на перебігу українсько-польського протистояння на Любомльщині[191], уперто приписуючи керівництво нею Миколі Лебедю, який у квітні перестав бути керівником підпілля[192].

Переходячи безпосередньо до теми подій на Любомльщині, автор ставить у центр подій кількох колишніх селян, які спершу долучилися до поліції, а вже звідти перейшли до УПА. Події автор відтворює за матеріалами допитів обох колишніх поліціянтів, які послідовно повторювали думку про те, що все, що вони робили під час нападу на польські села, вони робили на накази місцевих членів ОУН і бійців УПА, які начебто свідомо залучали селян у підпільну армію саме задля вбивств поляків[193]. Ця тема змінюється переліком жорстокостей, яких допустилася група чи загін, до яких належали обидва підсудні[194].

У наступному підрозділі тексту автор послідовно стверджує, що, на його думку, інформація в матеріалах допитів, безсумнівно, свідчить про організаційну роль УПА в насиллі на Любомльщині. Крім того, він послідовно підкреслює дотогочасну аполітичність колишніх поліцейських і цивільних, які взяли участь у насиллі[195]. Усе це створює враження, начебто все стало можливим винятково через злу волю ОУН(б), яка підступом і насиллям втягнула цілком аполітичних людей у кривавий злочин. Це враження підтверджує і сам автор, кількаразово повторюючи у висновках тезу, мовляв, участь у насиллі широких груп стала можливою саме завдяки свідомому залученню попередньо аполітичних селян до насильства.

Автор послідовно наводить думку, що єдиною силою, яка планувала та пропагувала насилля щодо поляків за етнічною ознакою, була ОУН(б). Той факт, що він практично не згадує контексту подій, створює враження, що єдиною причиною існування ОУН(б) і підпілля загалом було антипольське насилля. В останній частині автор, по суті, підводить до висновку, що саме УПА перетворювала «селян» на «вбивць».

Ба більше, у тексті, по суті, зігнорована критика джерел, як виду. Зосереджуючись винятково на окремому епізоді, автор практично не навів ширшого контексту й передісторії волинських подій. Окрім того, він, як видається із тексту, навіть не припускає можливості, що заарештовані поліціянти цілком могли звалювати провину на когось іншого, у цьому разі — на своїх командирів із підпілля. Також цілком оминається тема мотивів тої самої ОУН, читачеві пропонується, по суті, вважати, начебто прагнення вбивати неукраїнців є іманентним для націоналістів.

Утім найцікавіше, що оптика, яку представляє Джаред МакБрайд, має дивовижну схожість із тією частиною колоніального наративу, де визвольна боротьба сприймається як наслідок діяльності якихось зловорожих сил, які спокусили доти цілком мирних і добродушних підлеглих. Насамперед сама постановка питання «із селян у вбивці» разом із наполегливим проведенням думки, що саме ОУН «рекрутувала» й «мобілізовувала» селян на насилля проти польських сусідів, без жодної спроби проаналізувати, а чому ці заклики, якщо вони були, мали успіх — здається реплікою традиційної колоніальної схеми, в якій цілком доброзичливі туземці раптом стають жорстокими катами, повіривши чиїйсь агітації.

Причому автор демонструє це одним реченням: «Одразу після закінчення військових дій у радянсько-польській війні УВО, очолювана ветеранами різних  воєн на фронтирі, розпочала скоординовану терористичну кампанію проти польського уряду»[196]. Під «війнами на фронтирі» — що зрозуміло будь-якому фахівцеві із цього періоду — мається на увазі зокрема й українсько-польська війна, як і низка воєн між центральноєвропейськими державами. Зрозуміло, що, якщо в ментальній мапі автора такого тексту Східна Європа перебуває десь на прикордонні «нормального» світу і якогось іншого, то й боротьба за незалежність здаватиметься дивними війнами на фронтирі. По суті, маємо знецінення досвіду не тільки України, а й низки центральноєвропейських націй із позицій «вищості» — тут доречно пригадати тривалий досвід автора в русистиці, для якої звично практично не помічати народів, які свого часу були у складі Російської імперії.

Не дивно, що текст супроводжується подальшими помилками. Наприклад, автор не зважає на те, що Микола Сціборський був «мельниківцем», а не «бандерівцем», на яких він скидає вину за «втягування у злочин» ширших груп населення[197]. По суті, перед нами черговий приклад через нерозуміння і незнання західним читачем різниці між двома ОУН, зокрема ідеологічної, приписати ОУН(б) не її практики.

Далі ж автор наводить уривок із тексту передвоєнної інструкції із безпеки: «У час хаосу і сум’яття ми маємо скористатися нагодою, щоби ліквідувати небажаних поляків, москалів і євреїв, особливо прихильників більшовицько-московського імперіалізму»[198]. Натомість у оригінальному документі йдеться про «небажаних елементів з числа…».

Далі автор стверджує, мовляв, у 1942–1943 роках Тарас Бульба-Боровець нарощував силу і вплив[199] — що насправді не так, і це яскраво доведено дослідженнями Ігоря Марчука. Також, на думку автора, тільки весною 1943 року ОУН(б) усвідомила, що їй потрібна армія. Насправді рішення про формування армії для майбутнього повстання проти нацистів ухвалено в першій половині 1942 року, що переконливо показав у монографії Іван Патриляк. Окрім того, Роман Шухевич ніколи не був провідником на Північно-Західних українських землях, як це подає автор[200]. Фактично, скидається на спробу створити ОУН(б) ореол зловорожої сили, яка перетворює тихих, спокійних та аполітичних волинських селян на лютих бестій.

Підсумовуючи, тексти Джареда МакБрайда щодо проблематики УПА на Волині необхідно вважати прикладом аргументації із явним впливом колоніальної оптики. Імовірно, це є наслідком його тривалих студій у сфері русистики, для якої достатньо характерно вважати неросійські нації колишнього СССР або «іншими росіянами», або, у випадку послідовної боротьби за власну ідентичність і свободу — надавати їм ореолу бунтарів і злочинців.

Висновки

Підсумовуючи, насамперед відзначимо деякі спільні для всієї досліджуваної групи способи подачі власної думки. Насамперед основним джерелом, яке наводять при аргументації та ілюструванні своїх поглядів, є свідчення і спогади свідків і жертв. Спогади та свідчення загалом є одним із найменш надійних джерел, коли йдеться про відтворення того, що відбулося із двох основних причин — суб’єктивність і, зазвичай, підвищена емоційність.

Коли йдеться про епізоди насильства чи загалом травматичні епізоди, то спогади стають ще менш надійним джерелом, позаяк варто рахуватися зі специфікою сприйняття реальності у стресі й можливими спотвореннями пам’яті на ґрунті стресу. Якщо ж свідчення чи спогади записані багато років після події, яку досліджують, виникає чинник нестійкості людської пам’яті. Чимало залежить також від заданих запитань та особистості інтерв’юера. Сукупність усіх цих чинників робить використання спогадів, як основного джерела, дуже ненадійною дослідницькою тактикою, за винятком ситуацій, коли досліджується власне спосіб сприйняття або ж пам’ятання того чи іншого явища або події, або ж коли не залишилося інших задокументованих свідчень.

Утім, проблематика українського визвольного руху в контексті колаборації із нацизмом або ж стосунків із євреями не належить до тих, де дослідник має в розпорядженні винятково спогади. Та ж таки ОУН(б) залишила після своєї діяльності безліч документів, які достатньо висвітлюють її діяльність, окрім того, її діяльність відобразилася в документах противників передусім нацистського та комуністичного режимів. На такому фоні оперувати переважно спогадами — дивно само по собі.

Власне, тут варто відмітити другу характерну рису подачі своїх аргументів «групою Химки» — ігнорування документальної бази. Якщо її і беруть до уваги, то читач неодмінно стикнеться із обірваними цитатами або ж зі знеціненням — одним із класичних прийомів є твердження, що «демократичний поворот» ОУН(б) 1943 року був суто політичним тактичним ходом, спрямованим на завоювання симпатій західних союзників, ігноруючи численні документи, які засвідчують протилежне — тобто, що «демократичний поворот» був фіналом тривалого процесу, який охопив 1940–1943 роки.

Продовженням ігнорування документальної бази є огульна критика не те що наукових опонентів, а загалом фахівців, які пропонують спокійніший розгляд проблеми. Серед атакованих у різний час були особи, яких складно пов’язати з «бандерівським» середовищем, яке вважають основним опонентом «групи Химки» — такі, як Ярослав Грицак чи Олександр Зайцев. І це ще за умови, що критикувалося не що інше, як спокійний коректний розбір проблематики та не менш коректне заперечення звинувачень у поголовному фашизмі та колабораціонізмі.

Характерно, що серед покликань у текстах «гіперкритиків» практично немає таких на дослідження Кая Струве, який, своєю чергою, відзначається винятково широким включенням і ретельним опрацюванням джерел із періоду й чия монографія однозначно може вважатися однією із найдокладніших реконструкцій подій.

Саму критику можна розділити на два етапи. На першому — основною ціллю послідовних критичних атак стала українська діаспора у США та Канаді, особливо її організовані осередки. Після того, як епіцентр змін, передусім інтелектуальних і соціальних, перемістився в Україну — що відбулося в середині 2000-х і остаточно стало незворотним у 2014–2015 роках, об’єктами атак стали особистості, інституції і події, тісно залучені до процесів змін безпосередньо в Україні. Зміни передбачали остаточний поворот до україноцентричної схеми національної історії і пам’яті, відкриття архівів, офіційне засудження не тільки нацизму, а й комунізму, зміна айдентики армії в напрямку переосмислення історичних зразків, остаточно відкриття архівів, зменшення інформаційного впливу Росії на Україну, усунення комуністичних пам’ятників і пам’яток тощо.

Якщо розглядати це питання в контексті припущального впливу Росії — позаяк у попередніх хвилях атак, починаючи від «справи Оберлендера», були наявними численні ознаки «глибоких операцій» спецслужб СССР, що визнає і сам Химка, — то імовірною причиною атаки є саме діяльність діаспори, яка донедавна залишалася практично безальтернативним ланцюжком виходу та спілкування України з «колективним Заходом». У такому разі також невипадково, що початок чергової хвилі атак, які, по суті, не втихли досі, збігся із перемогою Помаранчевої революції. Ця подія означала також поступове повернення Україною суб’єктності у спілкуванні зі світом, передусім «колективним Заходом» і прибирання імперської «перемички» між Україною і, зокрема, США. Такий розвиток подій був абсолютно протилежним до цілей Москви зберегти Україну у своїй зоні впливу.

Заразом усе це відбувається підкреслено емоційно, з активним використанням тригерних означень, на кшталт «фашистський», «расистський», «дискримінаційний» тощо. Зловживання цими характеристиками також ускладнює читачеві змогу розібратися в подробицях ситуації. Окрім того, самі тригери спрямовані на західну авдиторію, що, як наслідок, дає маніпулятивний ефект.

Зрештою, усі члени групи активно цитують один одного у своїх статтях, завдяки чому створюється враження, начебто їх більше, а сама група більш потужна і впливова, ніж це, ймовірно, є насправді.

Більш чи менш явно, спосіб пояснення подій 1941–1944 років, притаманний «групі Химки», має в собі дві базові ідеї. Першою із них є думка, начебто українці — у різних варіаціях — чи то підпали під вплив, чи то були здоміновані насильницьким шляхом — ОУН(б) в Україні та її ідейними послідовниками в діаспорі, наслідком чого стали всі ті жахливі речі, які приписуються визвольному рухові. Така ідея є глибоко колоніальною за своєю суттю, позаяк передбачає візію «слухняних і добрих» місцевих, які несподівано під чиїмось злим впливом стають агресивними та жорстокими до вчорашніх начебто таких само «інших», які, проте, стоять вище в ієрархічній драбині за спільноту, яка несподівано «зіпсувалася».

До того ж значна більшість активних учасників групи акцентує саме на насильницькому характері того, що вони інкримінують українському визвольному рухові. Зважаючи на загальний контекст подій, це змушує згадати фразу Дейва Гроссмана, що свого часу витіснення та іншування сексуальності спровокувало потік суспільних комплексів і персональних девіацій, а зараз іншування насилля загрожує тим самим, але вже на іншому ґрунті.

Другою зі згаданих ідей є ідея конструювання пам’яті. Насамперед сама думка, начебто пам’ять можна сконструювати, є частиною ідей із переробки людської натури й у цьому контексті дуже неоднозначними стають закиди ОУН(б) у «тоталітарності». Утім, представники групи на цьому не зупиняються — вони, судячи з їхній текстів, вважають глибоко неправильною саму ідею вшановувати учасників визвольного руху, натомість пропонують концентруватися винятково на пам’ятанні жертв геноцидів — у цьому разі, Голокосту.

Якщо подивитися на ці пропозиції із віддаленішої перспективи, то складеться враження, що українцям, на думку «групи Химки», належить стати повністю миролюбними та, по суті, витіснити з пам’яті історію власної боротьби. Такі посили вражаюче нагадують ключові совєтські та російські наративи — достатньо пригадати постійне повторення твердження про «нацистський режим», який начебто захопив владу в Україні, який російські пропагандисти повторюють із 2014 року та фактичну заборону пам’ятати власну історію, яку практикували впродовж усієї совєтської окупації України. Закономірно, що такі збіжності роблять тези «групи Химки» надзвичайно зручними для використання їх російською пропагандою.

Заразом не можна не ствердити, що як тема ставлення українського визвольного руху до євреїв зокрема, так і тема українсько-єврейських стосунків загалом мають іще чимало складних запитань, на частину з яких, можливо, ніколи не отримаємо однозначних відповідей. Пошук відповідей ускладнюється і буде ускладнюватися тим сумним фактом, що в обох випадках він зачіпає найболісніші частини історії обох народів і змушує верифікувати вироблені способи раціоналізації національних трагедій. Також залишається висловити прикрість щодо того, що в епіцентрі публічних обговорень і дискусій є не дослідження фахівців із проблематики Генрі Абрамсона, Йоханана Петровського-Штерна, Кая Штруве, Дітера Поля, а тексти, в яких видно сліди маніпуляцій і протистояння між середовищами.

Ця прикрість особливо сильна в контексті російсько-української війни, що нині триває і сам факт якої змушує інтелектуалів і публічних осіб повсякчас мати на увазі можливість використання їхніх тез не просто ворогом України, а принциповим противником демократії і національних державностей, яким є Росія.

Список літератури

1. Боляновський Андрій. Українські військові формування у збройних силах Німеччини. Львів: Вид-во ЛНУ ім. І. Франка, 2003.
2. Боляновський Андрій. Убивство польських учених у липні 1941 року у Львові: факти, міфи, розслідування. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2011.
3. В’ятрович Володимир. Кухня антисемітизму від КГБ // ТСН.
4. В’ятрович Володимир. Як творилася легенда про «Нахтіґаль» (15 лютого 2008) // Дзеркало тижня.
5. Гауден Ґжеґож. Львів. Кінець ілюзій. Львів: «Човен», 2020.
6. Грицак Ярослав. П’ятнадцять тез про УПА // Страсті за націоналізмом. Київ: Критика, 2004. С. 65–
7. Зайцев Олександр. Український інтегральний націоналізм. Київ: Критика, 2013.
8. Кагане Давид. Щоденник Львівського гетто. Київ: Дух і літера, 2003.
9. Казанівський Богдан. Шляхом Легенди. Спомини. Лондон, 1975.
10. Кальба Мирослав. Роман Шухевич, як людина і провідник// Літопис УПА. Т. 45. Львів: Літопис УПА, 2007
11. Климишин Микола. В поході до волі. Т.1. Детройт, 1977
12. Лисяк-Рудницький Іван. Націоналізм // Історичні есе, т.2. Київ: Дух і Літера, 2019. С. 275–
13. Марчук Ігор. Отаман «Тарас Бульба»: між міфом і реальністю. Львів: Літопис УПА, 2022.
14. ОУН у 1941 році. Документи. Ч. 1. Київ: Інститут історії України НАН України, 2006.
15. Патриляк Іван. Встань і борись… Слухай і вір…: Українське націоналістичне підпілля таповстанський рух. 1939–1960 рр. Львів: Часопис, 2012.
16. Рен Євген. Спогади про генерала Романа Шухевича // Літопис УПА. Т. 45. Львів: Літопис УПА, 2007.
17. Рябенко Сергій. Слідами “Львіського погрому” Джона–Пола Химки // Історична правда.
18. Стецько Ярослав. Акт 30 червня…
19. Струве Кай. Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв: Літо 1941 року уЗахідній Україні. Київ: Дух і Літера, 2022.
20. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року. Львів, 2001.
21. Цалик Станіслав. «Розсварити українців та євреїв»: Як до справи Дем’янюка причетне КГБ // BBCNews Україна.
22. Химка Джон-Пол. Львівський погром 1941-го року: Німці, українські націоналісти і карнавальнаборотьба // Історична правда
23. Чайківський Богдан. ФАМА — рекламна фірма Романа Шухевича. Львів: Вид-во «Мс», 2005.
24. Юзич Юрій. Хто і коли вигадав гасло «Слава Україні» // Історична правда.
25. Яковлів Андрій. Паризька трагедія 25 травня 1926 року (до процесу Шварцбарда). Париж: друкарня«Українських вістей» (накладом Комітету оборони пам’яти С. Петлюри та Комітету будови УАПЦ храмусв. Симона в Парижі), 1958.
26. Berkhoff Karel, Carynnyk Marco. The Organization of Ukrainian Nationalists and its attituda toward Germans and Jews: Iaroslav Stecko’s 1941 Zhyttiepys // Harvard Ukrainian Studies, XXIII (3/4), 199. Р. 149–
27. Himka John-Paul. Be Wary of Faulty Nachtigall Lessons // Kyiv Post, 27 March 2008.
28. Himka John-Paul. First Escape: Dealing with the Totalitarian (Legacy).
29. Himka John-Paul. Former Ukrainian Policemen in the Ukrainian National Insurgency: Continuing the Holocaust outside German Service // Lessons and Legacies XII. New Directions in Holocaust Research and Education. Nortthwestern University Press, 2017. Р. 141–
30. Himka John-Paul. Krakivski visti and the Jews. A Contribution to the History of Ukrainian-Jewish Relations during the Second World War // Journal of Ukrainian Studies 21 (1–2) (1996).
31. Himka Jonh-Paul. Metropolitan Andrei Szeptycki and the Holocaust // Studies in Polish Jewry. Vol. 26. Jews and Ukrainians. Oxford: The Littman Library of Jewish Civilization, 2014. Р. 337–359.
32. Himka John-Paul. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd // Canadian Slavonic Papers 53 (2–4) (2011) 209–
33. Himka John-Paul. The Organisation of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army: Unwelcome Elements of the Identity Project // Ab Inperio 4 (2010) 85–
34. Himka John-Paul. The Organization of Ukrainian Nationalists, the Ukrainian Police, and the Holocaust // Danyliw Seminar, 2011. Р. 1–
35. Himka Jonh-Paul. OUN and Fascism, Definition and Blood // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society 7, no. 2 (2021) 166–
36. Himka John-Paul. War Criminality: A Blanc Spot in the Collective Memory of the Ukrainian Diaspora // Space of Identity1 (2005)
37. Luciuk Lubomyr Y. Operation Payback: Soviet Disinformation and Alleged Nazi War Criminals in North America. Kashtan Press, 2021.
38. McBride Jared. Peasants into perpetrators: the OUN-UPA and the ethnic cleansing of Volhynia, 1943–1944 // Slavic Review, Vol. 75, no. 3 (fall 2016). Р. 630–
39. Rossoliński-Liebe Grzegorz. Celebrating Fascism and War Criminality in Edmonton. The Political Myth and Cult of Stepan Bandera in Multicultural Canada // Kakanien Revisited 12 (2010) (PDF, 29 XII 2010 r.).
40. Rossoliński-Liebe Grzegorz. Luka w pamięci o Holokauś Diaspora ukraińska i ludobójstwo Żydów // OUN, UPA i Zagłąda Żydów. Kraków, 2015. S. 815–846.
41. Rossoliński-Liebe Grzegorz. Przebieg i sprawcy pogromu we Lwowie latem 1941 r. // OUN, UPA i Zagłąda Żydów. Kraków, 2015. S. 311–
42. Rudling Per Anders. Multiculturalism, Memory and Ritualisation: Ukrainian Nationalist Memorials in Canada // Nationalities Papers. Vol. 39, nr. 5, September 2011. Р. 733–
43. Rudling Per Anders. The Myth of Roman Shukhevych: Myth Making with Complications // Fascism 5 (2016) 31–33;
44. Rudling Per Anders. Schooling in Murder: Schutzmannschaft Battalion 201 and Hauptmann Roman Shukhevych in Belarus 1942 // ACADEMIA.
45. Svoboda David Jablko z oceli. Zrod, vyvoj a cinnost ukrajinskehon radikalniho nacionalismu v letech 1920– Praha: Academia, Ustav pro studium totalitnih rezimu, 2021.

 

[1] Himka John-Paul. The Organisation of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army: Unwelcome Elements of the Identity Project // Ab Inperio 4 (2010) 85–86.

[2] Дет. див. у:  Яковлів Андрій. Паризька трагедія 25 травня 1926 року (до процесу Шварцбарда). Париж: друкарня «Українських вістей» (накладом Комітету оборони пам’яти С. Петлюри та Комітету будови УАПЦ храму св. Симона в Парижі), 1958.

[3] В’ятрович Володимир. Кухня антисемітизму від КГБ // ТСН.

[4] Himka John-Paul. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd // Canadian Slavonic Papers53 (2–4) (2011) 209–243.

[5] Грицак Ярослав. П’ятнадцять тез про УПА // Страсті за націоналізмом. Київ: Критика, 2004. С. 65–81.

[6] Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року. Львів, 2001. С. 3–4.

[7] Українське державотворення… С. 3.

[8] Там само.

[9] Там само.

[10] Там само. С. 4.

[11] Українське державотворення… С. 5

[12] Там само. С. 6.

[13] Там само. С. 7.

[14] Там само.

[15] Там само. С. 9.

[16] Там само.

[17] Українське державотворення… С. 9.

[18] Там само. С. 11.

[19] Там само. С. 16.

[20] Там само.

[21] Там само. С. 17.

[22] Там само. С. 18–19.

[23] Там само. С. 19.

[24] Там само. С. 20.

[25] Там само.

[26] Там само. С. 123.

[27] Грицак Ярослав. 15 тез про УПА // Страсті за націоналізмом. Київ: Критика, 2004. С. 65–81.

[28] Лисяк-Рудницький Іван. Націоналізм // Історичні есе, т.2. Київ: Дух і Літера, 2019. С. 275–289.

[29] Зайцев Олександр. Український інтегральний націоналізм. Київ: Критика, 2013.

[30] Українське державотворення… С. 18.

[31] Політичні вказівки Проводу ОУН для низових організацій в умовах війни // Там само. С. 25

[32]Військові інструкції Проводу ОУН на випадок війни для здобуття української державності // Там само. С. 31.

[33] Інструкція безпеки Проводу ОУН на випадок війни… С. 38.

[34] Українське державотворення… С. 19.

[35] Там само. С. 28.

[36] Там само.

[37] Там само. С. 30.

[38] Там само. С. 29.

[39] АЦДВР. Фонд Ленкавського. Арк. 635.

[40] Стецько Ярослав. Акт 30 червня. С. 120.

[41] АЦДВР. Фонд Ленкавського. Арк. 635.

[42] Стецько Ярослав. Акт 30 червня. С. 120.

[43] Українське державотворення… С. 20.

[44] Там само.

[45] Патриляк Іван. Встань і борись… Слухай і вір…: Українське націоналістичне підпілля та повстанський рух. 1939–1960 рр. Львів: Часопис, 2012. С. 111.

[46] Акт 30 червня 1941 року // Українське державотворення… С. 70.

[47] Климишин Микола. В поході до волі. Т.1. Детройт, 1977. С. 298.

[48] Українське державотворення… С. 5–15.

[49] ОУН у 1941 році. Документи. Ч. 1. Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. С. 94–126.

[50] Акт 30 червня. С. 11.

[51] ОУН у 1941 році. С. 98.

[52] Svoboda David Jablko z oceli. Zrod, vyvoj a cinnost ukrajinskehon radikalniho nacionalismu v letech 1920–1939. Praha: Academia, Ustav pro studium totalitnih rezimu, 2021. S. 53–60.

[53] Див.: Гауден Ґжеґож. Львів. Кінець ілюзій. Львів: «Човен», 2020.

[54] Українське державотворення… С. 37.

[55] Патриляк Іван. Встань і борись… Слухай і вір…. С. 98.

[56] Там само. С. 99.

[57] Там само.

[58] Стецько Ярослав. Акт 30 червня… С. 152–153.

[59] Там само. С. 152.

[60] Акт 30 червня… С. 123

[61] Кагане Давид. Щоденник Львівського гетто. Київ: Дух і літера, 2003. С. 26.

[62] Струве Кай. Німецька влада, український націоналізм… С. 258–259.

[63] Там само. С. 259.

[64] Химка Джон-Пол. Львівський погром 1941-го року: Німці, українські націоналісти і карнавальна боротьба // Історична правда.

[65] Струве Кай. Німецька влада, український націоналізм… С. 259.

[66] Кальба Мирослав. Роман Шухевич… // Літопис УПА. Т. 45. Львів: Літопис УПА, 2007 С. 351–352.

[67] Струве Кай. Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв: Літо 1941 року у Західній Україні. Київ: Дух і Літера, 2022. С. 250–251. За іншими даними, безпосередню участь у формуванні міліції брав інший член ОУН(б), Євген Врецьона: Історична правда.

[68] Казанівський Богдан. Шляхом Легенди. Спомини. Лондон, 1975. С. 264.

[69] Патриляк Іван. Військова діяльність ОУН(б) у 1949–1942 рр. Київ: Часопис, 2004. С. 362.

[70] Боляновський Андрій. Українські військові формування у збройних силах Німеччини. Львів: Вид-во ЛНУ ім. І. Франка, 2003.С. 142.

[71] Там само. С. 143.

[72] Кальба Мирослав Роман Шухевич… С. 357; Рен Євген. Спогади про генерала Романа Шухевича // Літопис УПА. Т. 45. Львів: Літопис УПА, 2007. С. 224–225.

[73] Українська національна армія — військова формація у складі Вермахту, створена в березні 1945 року з українців, які воювали на боці Німеччини проти СССР.

[74] Патриляк Іван. «Встань і борись… Слухай і вір…». С. 350–351.

[75] В’ятрович Володимир. Як творилася легенда про «Нахтіґаль» (15 лютого 2008) // Дзеркало тижня.

[76] Боляновський Андрій. Убивство польських учених у липні 1941 року у Львові: факти, міфи, розслідування. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2011. С. 52.

[77] Там само. С. 65.

[78] В’ятрович Володимир. Як творилася легенда про «Нахтіґаль».

[79] Боляновський Андрій. Убивство польських учених… С. 55.

[80] localhistory.org.ua.

[81] Luciuk Lubomyr Y. Operation Payback: Soviet Disinformation and Alleged Nazi War Criminals in North America. Kashtan Press, 2021. P. 187.

[82] Там само. P. 177–189.

[83] archive.kyivpost.com.

[84] Цалик Станіслав. «Розсварити українців та євреїв»: Як до справи Дем’янюка причетне КГБ // BBCNews Україна(https://www.bbc.com/ukrainian/blog-history-50330561).

[85] detector.media.

[86] Цалик Станіслав. «Розсварити українців та євреїв».

[87] Там само.

[88] Luciuk Lubomyr Y. Operation Payback… P. 145–146.

[89] Himka Jonh-Paul. OUN and Fascism, Definition and Blood // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society 7, no. 2 (2021) 166–175.

[90] Himka John-Paul. Krakivski visti and the Jews.  A Contribution to the History of Ukrainian-Jewish Relations during the Second World War // Journal of Ukrainian Studies 21 (1–2) (1996).

[91] Berkhoff Karel, Carynnyk Marco. The Organization of Ukrainian Nationalists and its attituda toward Germans and Jews: Iaroslav Stecko’s 1941 Zhyttiepys // Harvard Ukrainian Studies, XXIII (3/4), 199. Р. 149–184.

[92] Himka John-Paul. War Criminality: A Blanc Spot in the Collective Memory of the Ukrainian Diaspora // Space of Identity 5.1 (2005)

[93] Himka John-Paul. First Escape: Dealing with the Totalitarian (Legacy).

[94] Himka Jonh-Paul. Metropolitan Andrei Szeptycki and the Holocaust // POLIN. Studies in Polish Jewry. Vol. 26. Jews and Ukrainians. Oxford: The Littman Library of Jewish Civilization, 2014. Р. 337–359.

[95] Himka Jonh-Paul. OUN and Fascism, Definition and Blood // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society 7, no. 2 (2021) 166–175.

[96] Пор.: Rudling Per Anders. The Myth of Roman Shukhevych: Myth Making with Complications // Fascism 5 (2016) 31–33; його ж. Schholing in Murder: Schutzmannschaft Battalion 201 and Hauptmann Roman Shukhevych in Belarus 1942 // ACADEMIA.

[97] Rudling Per Anders. Multiculturalism, Memory and Ritualisation: Ukrainian Nationalist Memorials in Canada // Nationalities Papers. Vol. 39, nr. 5, September 2011. Р. 733–768.

[98] Rossoliński-Liebe Grzegorz. Celebrating Fascism and War Criminality in Edmonton. The Political Myth and Cult of Stepan Bandera in Multicultural Canada // Kakanien Revisited 12 (2010) (PDF, 29 XII 2010 r.).

[99] Himka John-Paul. The Organisation of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army: Unwelcome Elements of the Identity Project // Ab Inperio 4 (2010) 85–86.

[100] Там само. Р. 83–101.

[101] Там само. Р. 92.

[102] Там само. Р. 84–85.

[103] Rudling Per Anders. The Myth of Roman Shukhevych.

[104] Rudling Per Anders. Multiculturalism, Memory and Ritualisation. Р. 733–768.

[105] Rossoliński-Liebe Grzegorz. Celebrating Fascism and War Criminality in Edmonton.

[106] СБУ спростувала Яд Вашем щодо Шухевича // BBCNews Україна.

[107] Колесніченко видав збірник про УПА та ОУН // Історична правда.

[108] krytyka.com.

[109] АЦДВР. Фонд Ленкавського. Арк. 602.

[110] Himka John Paul. The Organisation of Ukrainian Nationalists… Р. 83–101.

[111] Там само. Р. 83–84.

[112] Там само. Р. 86.

[113] Оригінал: «It is my conviction that building an identity around these organizations, with their heavy history of war crimes and ethnic cleansing, is misguided, and in the texts below I attempt to explain why». Там само. Р. 85.

[114] Оригінал: «OUN was indeed a typical fascist organization as shown by many of its features: its leader principle (Führerprinzip), its aspiration to ban all other political parties and movements, its fascist-style slogan (Slava Ukraini! Heroiam slava!), its red and black lag, its raised-arm salute, its xenophobia and anti-Semitism, its cult of violence, and its admiration of Hitler, Mussolini, and other leaders of fascist Europe. What’s not fascist here?». Там само. Р. 87.

[115] Там само.

[116] Там само. Р. 88.

[117]Himka John-Paul. Be Wary of Faulty Nachtigall Lessons // Kyiv Post, 27 March 2008.

[118] Детальніше ця історія висвітлена наприкінці попереднього розділу.

[119] Himka John-Paul. Be Wary of Faulty Nachtigall Lessons.

[120] Там само.

[121] Himka John-Paul. Former Ukrainian Policemen in the Ukrainian National Insurgency: Continuing the Holocaust outside German Service // Lessons and Legacies XII. New Directions in Holocaust Research and Education. Nortthwestern University Press, 2017. Р. 141–163.

[122] Himka John-Paul. The Organization of Ukrainian Nationalists, the Ukrainian Police, and the Holocaust // Danyliw Seminar, 2011. Р. 1–23.

[123] Himka John-Paul. The Ukrainian Insurgent Army and the Holocaust.

[124] Оригінал: «Political movements that represented none of the principal protagonists of the war made use of the militarization and disruption of society and the diffusion of weapons to pursue their own agendas of political, territorial, and ethnic transformation. Nationalists killed Communists and vice versa far from the immediate sphere of Soviet influence, for example, in Greece, Serbia, and China». Himka John-Paul. Former Ukrainian Policemen in the Ukrainian National Insurgency. Р. 141.

[125] Марчук Ігор. Отаман «Тарас Бульба»: між міфом і реальністю. Львів: Літопис УПА, 2022.

[126] Himka John-Paul. Former Ukrainian Policemen in the Ukrainian National Insurgency. Р. 143–144.

[127] Оригінал: «Thousands of Jews hid in bunkers and in forest camps. As winter approached, the empty houses offered necessary shelter for many of these Jewish survivors. Meanwhile, UPA made little or no progress on the anti-Polish front, and the Red Army was rapidly approaching. In fact, the Soviets recaptured Rivne and Lutsk in early February 1944; Rivne oblast was completely reconquered in March 1944; and only parts of Volhynia oblast held out until July 1944. During this upheaval, UPA leaders in Volhynia decided to eliminate the surviving Jews». Там само. Р. 145–148.

[128] Оригінал: «This possibility is consistent with the opinion of the Russian historian Aleksandr Dyukov that “the main burden of the battle against the Jews and other ‘undesirable elements’ fell not on the UPA,” but on a nominally independent structure that was subordinate to its command the Security Service of OUN». Там само. Р. 149–150.

[129] Himka John-Paul. The Organisation of Ukrainian Nationalists… Р. 92.

[130]130 Там само. Р. 1–23.

[131] Оригінал: «They also considered the Ukrainian police to be a cornerstone of Ukrainian nationalists’ policy of creating a “Ukraine for Ukrainians.” They killed “in the name of the reconstruction of society”». Там само. Р. 2.

[132] Там само. Р. 3.

[133] Там само. Р. 3.

[134] Там само. Р. 7.

[135] Оригінал: «The winter of 1943‐44 was a period when OUN and UPA were officially adopting a policy ofnational tolerance, hoping to become acceptable partners for the Western Allies. At the same time, this was the mos intense period of their murder of Jews. An example of the new, tolerant line is a letter of instruction the OUN leadership addressed to political referents of the nadraiony, dated 8 January 1944. It said simply: “We do not attack [ne vystupaiemo proty] the Jews”». Там само. Р. 8.

[136] Himka John-Paul. The Ukrainian Insurgent Army and the Holocaust. Р. 9.

[137] Himka Jonh-Paul. OUN and Fascism, Definition and Blood. Р. 166–175.

[138] Оригінал: «But I do not believe that this is really about a heuristic distinction that will move objective scholarship forward. It is rooted, rather, in a solidarity with elements of the nationalist narrative, in order to avoid having the label “fascist” attached to OUN and its armed force, the Ukrainian Insurgent Army (known from its Ukrainian initials as UPA)». Там само. Р. 167.

[139] Оригінал: «The idea that statehood is a characteristic distinguishing fascism from Ukrainian nationalism had already been elaborated by Yevhen Onatsky in the late 1920s and early 1930s». Там само.

[140] Там само. Р. 170.

[141] Оригінал: «Also, when we look more closely at the two scholars who deny OUN’s fascism on the grounds of Ukrainian statelessness, we can see that they accept elements of the nationalist narrative and have an aversion to condemning the nationalists as outright fascists». Там само.

[142] Оригінал: «In the wake of the Euromaidan, Ukrainian President Petro Poroshenko and his “memory commissar” Volodymyr Viatrovych intensified the glorification of OUN and UPA, which had already begun under President Yushchenko». Там само. Р. 168.

[143] Himka John-Paul. Metropolitan Andrey Szeptycki and the Holocaust…

[144] www.academia.edu.

[145] Rudling Per Anders. The Myth of Roman Shukhevych. Р. 31–33.

[146] Див.: Чайківський Богдан. ФАМА — рекламна фірма Романа Шухевича. Львів: Вид-во «Мс», 2005.

[147] Rudling Per Anders. The Myth of Roman Shukhevych. Р. 27.

[148] Там само. Р. 26–65.

[149] Там само. Р. 29.

[150] Там само. Р. 31.

[151] Там само. Р. 39.

[152] Там само. Р. 42–43.

[153] Патриляк Іван. Встань і борись… Слухай і вір…

[154] Rudling Per Anders. The Myth of Roman Shukhevych. Р. 44.

[155] Там само. Р. 49.

[156] Там само. Р. 50–62.

[157] Rudling Per Anders. Multiculturalism, Memory and Ritualisation. Р. 733–768..

[158] Там само. Р. 733–734.

[159] Там само. Р. 735.

[160] Там само. Р. 736.

[161] Там само.

[162] Там само. Р. 737.

[163] Там само. Р. 743–744.

[164] Там само. Р. 744–746.

[165] Rossoliński-Liebe Grzegorz. Ptzebieg i sprawcy pogromu we Lwowie latem 1941 r. // OUN, UPA i Zagłąda Żydów. Kraków, 2015. S. 311–341.

[166] Там само. S. 316.

[167] Там само. S. 319.

[168] Там само.

[169] Там само. S. 319–320.

[170] Там само. S. 320.

[171] Юзич Юрій. Хто і коли вигадав гасло «Слава Україні» // Історична правда.

[172] Rossoliński- Liebe, Grzegorz. Ptzebieg i sprawcy pogromu we Lwowie latem 1941 r. S. 322–340.

[173] Там само. S. 327.

[174] Там само. S. 334.

[175] Там само. S. 340.

[176] Rossoliński-Liebe Grzegorz. Luka w pamięci o Holokauście. Diaspora ukraińska i ludobójstwo Żydów // OUN, UPA i Zagłąda Żydów. Kraków, 2015. S. 815–846.

[177] Там само. S. 838–839.

[178] Там само. S. 839.

[179] Там само. S. 819.

[180] Там само. S. 821.

[181] Там само. S. 822.

[182]182 Там само. S. 825–826.

[183] Оригінал: Rossoliński-Liebe Grzegorz. Celebrating Fascism and War Criminality in Edmonton.

[184] Там само. S. 451.

[185] Rossoliński-Liebe Grzegorz. Świętowanie faszyzmu i zbrodni wojennych w Edmonton. Mit polityczny i kult Stepana Bandery w multikulturowej Kanadzie. S. 471.

[186] McBride Jared. Peasants into perpetrators: the OUN-UPA and the ethnic cleansing of Volhynia, 1943–1944 // Slavic Review, Vol. 75, no. 3 (fall 2016). Р. 630–654.

[187] Там само. Р. 631–632.

[188] Там само. Р. 631.

[189] Там само.

[190] Оригінал: «For example, one OUN-UPA leader, Mykola Lebed, declared that the organization’s intention was to “cleanse the entire revolutionary territory of the Polish population». Там само. Р. 631.

[191] Там само. Р. 633.

[192] Там само. Р. 637.

[193] Там само. Р. 642–646.

[194] Там само. Р. 646–648.

[195] Там само. Р. 649–651.

[196] Оригінал: «Immediately following the end of hostilities in the Soviet-Polish war, the UVO, led by veterans of various frontier wars, began a coordinated campaign of terrorism against the Polish government». Там само. Р. 634.

[197] Там само. Р. 635.

[198] Там само. Р. 636.

[199] Там само.

[200] Там само. Р. 639.