Прокурор Відділу Комісії Розслідування злочинів проти польського народу у Ряшеві припинив слідство у справі рішення про переселення у 1947 році в рамках акції “Вісла” мешканців південно-східної Польщі.
Зі встановлених слідством фактів випливає що евакуація осіб українського, польського та лемківського походження мала не репресивний, а упереджуючий та охоронний характер. Відбулася внаслідок масових вбивств, які чинили загони Організації Українських Націоналістів та Української повстанської армії.
Під час слідства не виявлено підстав стверджувати, що переселення являло собою злочин проти людяності, як і не було комуністичним злочином, як це стверджували керівник Об’єднання Українців Польщі, керівник Президії Об’єднання Лемків і один з переселених українців у повідомленні про злочин, на підставі якого було розпочато слідство.
Ключові постанови
Рішення про проведення Акції “Вісла” стосувалося проведення військової операції з метою поборення груп ОУН-УПА, які тероризували і вбивали жителів південно-східної Польщі. Мала на меті забезпечення безпеки громадян.
З метою їхньої охорони, а одночасно позбавлення УПА забезпечення та розвідувальної підтримки з боку тих жителів, які співпрацювали з нею, з територій, на яких передбачалося провести масові воєнні дії, евакуювали цивільне населення. Під час переселення не застосовували крритерій походження. Окрім українського населення, близько 20 відсотків переселених становили поляки, а, крім того, лемки.
Евакуація відбувалася гуманним чином. Переселені забрали з собою переважну частину рухомого майна та домашніх тварин. Під час транспортування допомагали військові. Їм забезпечували харчування, лікування і медичну допомогу. Умови життя у місці оселення булми кращими, ніж у покинутих місцях. Господарства і будівлі, які вони зайняли, були передані в їхню власність.
З евакуйованим населенням українським, польським та змішаним, поводилися на однакових підставах. Ніхто не був дискримінований через національне походження чи релігію, також їх не змушували відмовитися від власної культури, мови та традицій.
Генеза акції “Вісла”.
Згідно з історичними джерелами, у 1942 — 1947 роках підрозділи ОУН -УПА, за підтримки сільських українських загонів, вбили до 130 тисяч переважно польських мешканців Волині, Східної Малопольщі, Підкарпаття і Люблінщини. Вбивства супроводжувалися особливою жорстокістю, виколюванням жертвам очей, відрізанням язиків і здиранням шкіри.
Під час атак проти підрозділів польської армії і пости міліції загинуло 1041 солдат і 467 міліціонерів. Загони українських націоналістів нищили пристрої залізничної інфраструктури, та обладнання для видобутку газу і нафти, а також комунікаційні об’єкти. Ціллю атак був обслуговуючий персонал відповідних об’єктів.
Терор стосувався також українського та лемківського суспільств. Загони УПА каради смертю за ухиляння від служби у її рядах та за дезертирство. Вбивали близьких утікача та спалювали їхню домівку. Накладали контрибуції на місцеве населення, погрожуючи смертю за несплату. Жителі сплачували данину у формі їжі, одягу і взуття. Їх примушували до забезпечення УПА харчування, транспорту і дерева доя будівництва криївок. Людей, яких примушували будувати криївки, нерідко вбивали, щоб не розконспірувати місця перебування підрозділів.
Це підтвердили допитані українські свідки. Згідно з їхніми зізнаннями, жили у постійному страсі, що в село прийдуть члени “банд УПА”.
Заклики про допомогу
Загроза з боку УПА призвела до масової втечі мешканців і пошуку захисту у місцевосцях, де перебували військові підрозділи. Згідно з підрахунками істориків, понад 50 тисяч українців, поляків і лемків були змушені покинути свої помешкання. Деякі, як жителі Бірчі на Підкарпатті, самі просили владу про евакуацію.
Забезпечення безпеки вимагали також місцева влада, громадські організації, професійні асоціації, політичні партії та представники Церкви. У 1946 році у своїй промові до міністра оборони єпископ Перемиський писав, що “села горять уже кілька місяців“ і “посилюються нещастя тисяч поляків, які справедливо очікують безпеки свого життя та майна у своїй країні“.
У таких обставинах рішення про проведення операції “Вісла” було спрямоване на забезпечення безпеки місцевого населення. Опитані під час слідства свідки визнали, що акція переселення була вимушеною, але вони самі хотіли “переїхати”, щоб “почати жити спокійно”. Вони пояснювали, що надають перевагу покинути рідні домівки замість загинути, бо на рідній землі “неможливо нормально жити”.
Перебіг евакуації.
З накопичених під час слідства документів — наказів, розпоряджень та інструкцій для військових, а також працівників Державної Репатріаційної Комісії — випливає, що під час переселення особливу увагу приділялося тому, аби з переселенцями, як громадянами польської держави, поводилися гуманно, не роблячи між ними різниці, залежно від походження.
Інструкцією шефа штабу Операційної Групи “Вісла” було передбачено, щоб переселенцям “було надано можливість забрати з собою якнайбільше особистого майна, акцентуючи на необхідних землеробському реманенті, пашу, корненеплоди, а також худобу”. Згідно з опитаними свідками, військові допомагали евакуйованим перевозити майно, а старшим та хворим особам, як і родинам без чоловіків — пакувати майно.
Згідно з інструкцією, під час подорожі до нового місця поселення евакуйовані мали отримувати три прийоми їжі щодня, а для тварин був забезпечений корм. Для потреб перселенців були виділені ліки та перев’язувальні матеріали з військових запасів. Важко хворих і жінок у пологах перевозили до лікарень.
Командири підрозділів польської армії такої отримали наказ негайного повідомлення прокуратури про випадки крадіжок майна евакуйованого населення або ж інних зловживаннях “які принижують гідність польського солдата”.
Умови поселення
Евакуйованих розселено на так званих “Землях Повернених”. Прийнято за правило, що за залишені домівки і грунти переселенцям надавалися господарства такої ж площі. Спочатку їх передавали в користування, а у 1949-1958 роках було видано акти власності.
Переселені з дерев’яних будинків, найчастіше з солом’яними дахами, отримали цегляні будинки, які частково були забезпечені водопроводом і електрикою. Ці будинки були визначені для них попередньо або вони самі їх вибирали, а потім замінювали на кращі. Переселенці мали право на допомогу для початку господарства, були проведені деякі ремонтні роботи.
За словами греко-католицького єпископа в Польщі Теодора Майковича, нові умови життя стали цивілізаційним стрибком для переселенців. Це підтвердила частина свідків, які розповіли, що відчули «зміни на краще». Переважна більшість наголошували, що нарешті можуть жити безпечно і спокійно, не боячись, що «хтось прийде вночі».
Коли у 1950-х роках почали видавати дозволи на повернення переселенців до рідних місць, лише окремі родини скористалися цією можливістю.
Висновки слідства
З постанов слідства однозначно випливає, що переселення мало упереджувальний та захисний характер. Їхньою метою не було переслідування якої-небудь національної групи, тим паче, її знищення.
Слідство також не виявило, аби у процесі ухвалення рішення про переселенську акцію, перевищено повноваження або мало місце зловживання, як і не було виявлено дій, які б наносили шкоду громадському чи приватному добру..
Позаяк не було встановлено злочинного характеру рішення про переселення, прокурор Відділу Комісії розслідування злочинів проти польського народу у Ряшеві виніс рішення про припинення слідства у цій справі.
Оригінал на сайті IPN.
