Загін групи «Лисоня» під командуванням Омеляна Польового-«Остапа Шухая» проіснував лише місяць. Проте взяв участь у важких боях із підрозділами трьох різних частин Внутрішніх військ НКВС. Історикам відомо чимало повстанських джерел про бойовий шлях цього формування. Але звітність з Архіву ВВ НКВС Українського округу суттєво доповнює та коригує картину боїв. Як українські партизани вели окопну війну, протистояли танкам і кінноті та до чого тут Пушкін – читайте далі.  

З дощу та під ринву

У перших числах вересня 1944 року в лісах на межі Станіславської (Івано-Франківської) та Тернопільської областей стояв новоутворений курінь під командуванням хорунжого Омеляна Польового-«Остапа» («Шухая»). «Остап» обіймав посаду командира військової округи (ВО) «Лисоня» УПА-Захід. Підрозділи ВО місяць тому не без перешкод перейшли лінію німецько-радянського фронту та перебували в процесі реорганізації. Так під командуванням «Остапа» опинилися сотні «Лісовики» (командир Іван Юхнович-«Кок»), «Чорноморці» (командир «Жук») та кілька вишкільних відділів. При курені також перебувала підстаршинська школа військової округи під командуванням Василя Гладуна-«Чоса».

Війська НКВС уже мали агентурні дані про наявність «великих бандформувань» між селами Слов’ятин, Липиця Долішня й Липиця Горішня (нині Нижня Липиця та Верхня Липиця) і запланували велику чекістсько-військову операцію. Упродовж 5−7 вересня курінь «Остапа» спільно із сусіднім куренем хорунжого Володимира Якубовського-«Бондаренка» (начальника штабу ВО «Лисоня») витримали кілька важких цілоденних боїв і відступили в бік Молохова, щоб не потрапити в повне оточення.

У ніч на 8 вересня обидва курені перебралися в лісок біля села Вільховець Бережанського району Тернопільської області. Вирішивши питання лікування поранених, повстанці вирушили до села Вулька (нині Волиця), де зупинилися на кілька днів. 

У прилеглих лісах курені «Остапа» та «Бондаренка» об’єдналися в єдине формування («загін групи “Лисоня”») під командуванням Омеляна Польового-«Остапа». Тепер «Остапові» підлягали, окрім власних, ще сотні «Буйні» Петра Рака-«Овоча», «Холодноярці» Богдана Федика-«Крука» та «Рубачі» під командуванням Григорія Ковальчука-«Ворона» з куреня «Бондаренка», а також новостворена сотня «Риболовці» Олексія Шніцера-«Меча». З працівників штабу військової округи, які перебували при Польовому, сформували штаб нового загону. Із  куренями та сотнями він міг зв’язуватися по радіо завдяки наявності радистів, що було великою рідкістю для УПА. З важкого озброєння в підрозділах було по кілька мінометів, фаустпатронів, протитанкових рушниць (ПТР) і не менше двох протитанкових гармат.

Омелян Польовий одержав завдання «регенерувати терен і настрої в новій дійсності (фронтова і в довший час позафронтова подільська полоса), здеморалізувати ворога ударом кількости і випробувати тактику груповости сил». 14 вересня загін групи «Лисоня» почав виконувати наказ, вирушивши в рейд на Південну Волинь.

Перемога під Поручиним

16 вересня загін зупинився на перепочинок біля присілку північніше села Поручин Бережанського району. Наступного ранку близько 8:00−9:00 на застави з боку села Волиця несподівано напала рота військ НКВС. З документів Архіву ВВ НКВС УО дізнаємося, що це була 3-тя стрілецька рота 187-го окремого стрілецького батальйону (ОСБ) 18-ї стрілецької бригади (СБр). Удар припав на один із найслабших відділів – чоту сотні «Чорноморці». Її стрільці не витримали – і противник прорвався до табору «Холодноярців». На сигнал тривоги інші відділи загону миттєво вийшли на бойові позиції й перейшли в контрнаступ.

Сотні «Холодноярці» та «Рубачі» відкрили вогонь; червоні відступили й закріпилися в яру, де укрилися від повстанських мін. Водночас їхній командир відправив у фланг упівцям 50−60 осіб, щоб узяти їх у лещата з боку Поручина. 

Ця група натрапила на сотню «Буйних», котра відбила нападників і з вигуком «Слава!» перейшла в контратаку. Відступивши, підрозділ ВВ разом з основними силами роти знову кинувся в атаку. Але «Холодноярці» та «Чорноморці» витіснили ворога з лісу на поле, куди з лівого боку підтягнулися «Рубачі». Комбінований натиск сотень разом із влучним вогнем із міномета спричинив втечу червоних.

Менш ніж за годину на допомогу першій групі ворога з півдня, з боку Бережан, підійшла 1-ша рота – близько 150 солдатів при трьох мінометах і зенітці (за іншими даними, у них були гармати). Вони спішилися з машин і почали щільно обстрілювати позиції загону «Шухая» на хуторах і в лісі. Чекісти також повели наступ на Поручин, де оборонялася чота «Гордія» сотні «Буйні», підпаливши хати запалювальними кулями. 

Ситуація стала загострюватися, але командир «Овоч» повів основні сили сотні «Буйні» у відчайдушну атаку під градом ворожих мін. Водночас влучний вогонь повстанського міномета знищив один міномет НКВС і вніс замішання в лавах червонопогонників. З іншого флангу в атаку пішли «Лісовики» — і під перехресним вогнем ворог почав тікати до своїх авто. 

Чекістів переслідували до с. Біще, де «Лісовики» звільнили близько 150 селян, яких більшовики раніше арештували по навколишніх селах (можливо, це були призначені на депортацію). 

У підсумку бою повстанці заявили про значні успіхи: у їхніх руках опинилися три кулемети, кілька пістолетів-кулеметів і багато рушниць, медикаменти, одяг та інші трофеї. Втрати НКВС, відповідно до різних звітів УПА, становили від 86 до аж 105−165 вбитих. Повстанські втрати — троє загиблих, сім поранених (з яких один згодом помер). 

Зі свого боку, командир 187-го батальйону капітан Макаров з офіцерами склали акт про те, що в ході 11-годинного бою з «бандою» на 800 осіб батальйон нібито знищив 303 повстанці, що встановлено «фактичним підрахунком трупів». Втрати батальйону (з якого в бою брало участь 250 солдатів), зазначені в оперативному зведенні штабу 18-ї стрілецької бригади № 0022, становили 12 загиблих, 17 поранених і 1 зниклий безвісти. Усі перелічені поіменно — отже, це і є справжнє число втрат Внутрішніх військ.

Кінно-танковий наскок

Поховавши трьох своїх полеглих біля присілка Залужжя, загін «Шухая» зібрався, поділив харчі та вночі рушив у дорогу. Шлях пролягав через село Віцинь (нині Смереківка Перемишлянської громади) Львівської області, лісок біля Присівців (нині Зборівської громади Тернопільського району), село Звижень (нині Підкамінської громади Золочівського району) Львівської області.

23-го числа вранці загін заквартирував на хуторі Іванці біля села Лопушне Почаївського (нині Кременецького) району Тернопільщини. Місцевість була рівнинна, малолісна – невигідна для оборони, проте загін, виснажений попередніми маршами, залишився на відпочинок. День минув спокійно, і командир загону «Остап» вирішив не змінювати місце постою. Та 24 вересня близько 14:00−15:00 розвідка донесла, що поблизу зосереджуються значні сили ВВ НКВС. 

Штаб загону УПА вважав, що  проти нього діяли три сотні піхоти, півсотні кінноти, танк і три танкетки за підтримки мінометів і зенітки. З повітря над повстанцями кружляли два літаки. Документи ВВ НКВС засвідчують, що в бою брали участь 4-й шабельний ескадрон 18-го кавалерійського полку (108 чоловік) і два танки під керівництвом командира полку підполковника Захарченка. Почаївський та Червоноармійський (Радивилівський) райвідділи НКВС виставили заслони на північний схід від місця бою на випадок відступу повстанців у тому напрямку. 

О 16:00 повстанські заслони, розташовані з боку Лопушного та Почаєва, атакували дві розвідувально-пошукові групи по 40 шабель кожна. Одна з них зав’язала бій із дозорами повстанців західніше Іванців, а друга, зачувши стрілянину, – зайшла упівцям у тил. Від запалювальних снарядів і куль зайнялися хати, що викликало лемент і невдоволення селян. 

Головний удар прийняли сотні «Лісовики», «Чорноморці» та «Холодноярці». Решта підрозділів зайняла кругову оборону, взявши під охорону обоз  у ближньому ліску. Тим часом сотня «Риболовці» одержала наказ наступати через Іванці в напрямку села Лопушне. Та на північній частині присілка наступ довелося припинити й залягти, бо сотня потрапила під сильний обстріл. 

«Щоб зупинити наступ “Риболовців”, — розповідає кандидат історичних наук Сергій Волянюк — командир ескадрону наказав навіднику станкового кулемета зайняти вогневу позицію на східній окраїні присілка Іванці, поставивши завдання не допустити виходу сотні у східному напрямку на Лопушне, а командиру мінометного взводу — з позицій на південний захід того ж присілка відкрити вогонь по повстанській сотні, яка наступала на це село», – розповідає кандидат історичних наук Сергій Волянюк.

Під обстрілом сотня відкотилася назад і залягла в рові, де продовжувала бій до вечора. 

Командир 4-го ескадрону  виділив з кулеметного взводу для другої групи кулеметну тачанку, а сам із кулеметним і мінометним взводами поквапився на допомогу першій групі, що продовжувала бій західніше присілка.

Близько 17-ї години ескадрон НКВС розпочав сильний наступ. Більшовики обстрілювали обози з мінометів і гармат, намагаючись пробитися повстанцям у тил. Омелян Польовий наказав обозу відходити в напрямку міста Підкаменя Львівської області, де кільце оточення ще не було замкнено. Та коли обоз віддалився на яких 500 метрів, на нього наскочили ворожі танки. Фіри розвернулися та попрямували до лісу, де обслуга покинула вози в корчах і відступила на східний виступ села Чорний Ліс — хутір Холодне (Холодзяни).

У радянському звіті «Розгром банди Шухая», який цитує С. Волянюк, описано спробу застосування упівської гармати по одній із бронемашин: «О 18-й годині командир полку відправив на танку через Холодзяни офіцера штабу до командира 4-го ескадрону… в Холодзянах [екіпаж машини запримітив] малі групи і одиноких повстанців, які відходили садами та городами на захід. По повстанцях було відкрито вогонь з танкової гармати, кулемета й автоматів. У цей час командир танка запримітив, як п’ятеро повстанців наводили протитанкову гармату на танк. Навідник встиг вистрілити по цілі, проте це танку не принесло шкоди. Повстанці сховалися за тином, а танк, рухаючись вперед, роздавив гармату…».

У результаті весь обоз було втрачено, та саме цей епізод, як свідчать документи, врятував основні сили від повного оточення, адже обозу відтягнув на себе увагу танків НКВС.

Командування 18-го кавполку розпорядилося оточити підрозділами виходи з лісу, а на півночі – у районі хутора Березина та села Лідихів Почаївського району (нині Почаївської громади Кременецького району) – розмістив заслон із 2-го ескадрону та протитанкової батареї на випадок спроби прориву повстанців. 

Попри чисельну та технічну перевагу ворога, відділи УПА втримували позиції до сутінок. Тоді під покровом темряви та туману вони зібралися на полі в районі сіл Крутнів, Раславка, Лосятин, Березина та Лідихів (між Почаєвом і Підкаменем) і рушили на південь. Ворог не зміг їх переслідувати, бо втратив орієнтацію через пожежі й темряву, а його сили були розпорошені. 

Спроба сотні «Буйних» повернути обоз уночі закінчилась новим боєм: коли повстанці, непомітно підійшовши до табору, почали запрягати коней, засідка червоних відкрила кулеметний вогонь. Зчинилося замішання, було вбито двох повстанців і кількох коней.

Загальні втрати УПА, за її документами, становили п’ять убитих (зокрема чотовий Олександр Федик-«Модест» із з сотні «Чорноморці») і сім поранених. Підполковник Захарченко звітував, буцімто його підлеглі виявили на полі бою 64 трупи та «багато» свіжих могил. Власні втрати кавалеристів обмежувалися чотирма загиблими та стількома ж пораненими. Чекісти захопили: три міномети, 20 ручних кулеметів, чотири ПТР, 71 гвинтівку, три автомати, 1200 гранат, 20 возів, 40 коней тощо.

Упродовж ночі загін «Шухая» здійснив складний маневр виходу з оточення, часто змінюючи напрямок і переходячи ті самі села кілька разів, щоб заплутати переслідувачів. Згодом стало відомо, що ворог помилково вважав, ніби повстанці відійшли далі на Волинь, тож він рухався в іншому напрямку. Це дало змогу куреням УПА уникнути нової сутички.

Через втрату обозу, штабних документів, майна, важкого озброєння та боєприпасів рейд на Кременеччину довелося перервати.

«Пушкін» проти чекістів

Після тривалих маршів загін «Шухая» вранці 27 вересня дістався присілка Альбанівка (Гальбанівка) біля села Носівців Великоглибочицького району (нині Тернопільської міської громади). Повстанці були виснажені та промоклі після переходу; багато хто розмістився по хатах, сушив одяг і відпочивав. 

Ще коли напередодні загін стояв у лісі під селом Вертелка, про це дізнався Заложцівський райвідділ НКВС. Опівночі 27 вересня начальник відділу викликав із Вишнівця загін 229-го батальйону 21-ї бригади під командуванням капітана Сабадаша, посилений двома мінометами і станковим кулеметом. Ані райвідділ, ані комбат Сабадаш не мали відомостей про чисельність і озброєння загону УПА. Тому було вирішено, що 65 чекістів вступлять у бій з повстанцями, витіснять їх на відкритий простір і знищать, а заслін із працівників РВ НКВС і міліціонерів не дасть їм відступити до лісу.  

Проте вони запізнилися – загін «Шухая» вже встиг залишити місце постою. Капітан Сабадаш вирішив організувати переслідування, зав’язати бій із упівцями, а начальник райвідділу мав викликати підкріплення зі штабу батальйону.

О 12:00 (за даними звітів УПА, на годиннику була 10-та ранку) колона загону Сабадаша підійшла з боку села Нетерпинці Заложцівського району (нині Залозецької громади) до узлісся біля Альбанівки. Головна охорона помітила пересування повстанців, і щоб не дати їм приготуватися до бою, комбат наказав атакувати сходу. Коли головна охорона під командою лейтенанта Заїкінанаблизилася до хутора на 60−70 метрів, її зауважила застава сотні «Лісовики» і відкрила вогонь.

«Перші фіри, діставши вогонь моментально здержались і з них мало хто врятувався. З інших фір, що їхали позаду, большевики позіскакували та почали стріляти», – писав автор звіту УПА.

Решта «Лісовиків» і сотня «Холодноярці» зайняли позиції та вступили в бій. Люди Заїкіна закріпилися в старих окопах – залишках німецько-радянської лінії фронту.

«Большевики пробували наступати, однак це їм не вдалося і по втратах засіли знову в окопах. Бій затягнувся», – повідомляє «Опис боїв відділів УПА з військами НКВД на терені Тернопільщини».

А з хроніки сотні «Холодноярці» випливає, «щоби не допустити ворога ближче становищ загону, сотні “Холодноярці” і “Лісовики” пішли в протинаступ і почали окрилювати ворога. Наступ був доволі сильний, яким відкинено ворога з його становищ в зад. Кільканадцять большевиків, які не вспіли втекти залягли в окопах і почали відстрілюватися». 

Повстанці зайняли іншу лінію окопів навпроти чекістів, і розпочався фронтовий бій. «Бій цей характеристичний тим, що большевики, закріпившись в окопах, цілий день стріляли по наших відділах зрідка, але цільно й систематично», — читаємо в хроніці сотні «Буйні». Саме від радянського снайперського вогню дістав поранення сотенний «Крук», через що наступ «Холодноярців» захлинувся. 

Основні сили загону НКВС, почувши стрілянину, ринулися на допомогу своєму передовому підрозділу, адже при ньому перебував і командир батальйону. Зайнявши висоту 386.0, що на північ від Альбанівки, чекісти відкрили вогонь з кулемета й мінометів по позиціях упівців, а 8 бійців на чолі з молодшим лейтенантом Ясенником поспішили до головної охорони. Проте, недобігши 200 метрів, група змушена була залягти під зливою черг кулеметів УПА. Солдатам Ясеника нічого не залишалося, окрім як теж зайняти окопи й відстрілюватися. 

Вочевидь, саме появу основних сил загону 229  ОСБ описувала хроніка сотні «Холодноярці»: «Під вечір прийшла большевикам допомога в силі одної сотні. Зі собою привезла гарматку (зенітку), яка прямою наводкою почала бити по нашій лінії. Одержавши підмогу, большевики пішли до наступу, однак були змушені відступати назад на свої позиції». Згаданою «зеніткою», найімовірніше, був радянський великокаліберний станковий кулемет.

Капітан Сабадаш зрозумів, що сили повстанців кількакратно переважають і вирішив організувати оборону на висоті висоті 386.0. Другого помічника начальника штабу лейтенанта Алексєєва він відправив по підкріплення в Заложці.

Тим часом, читаємо в хроніці сотні «Буйні», «гуркіт гранатометів [мінометів] як з нашої, так і з ворожої сторони не втихав, але позитивного висліду не мали ні большевики, ні ми. Нашим тяжко було вибити большевиків з окопів, бо при спробі наступу падало багато людей, а большевики, знову, не наступали».

Енкавеесівці добре налагодили систему вогню, завдяки чому кулеметники, мінометники та стрільці могли ефективно тримати значно більші сили УПА на відстані. Так невдачею для повстанців завершилася перша спроба штурму позицій Сабадаша по лощинах з північного заходу та північного сходу від Альбанівки. За 20−30 хвилин упівці повторили наступ іще раз, а тоді ще кілька разів. І хоч атаки повстанців були стрімкими, однак – не одночасними, що давало змогу чекістам їх легко відбивати.

Більшість звітів УПА про бій відзначають героїчну поведінку кулеметника – уродженця Наддніпрянської України з несподіваним псевдо «Пушкін»: «Він на бігу стріляв з кулемета, не звертаючи уваги на ворожі кулі, які вже кілька разів його поранили. На останку одержавши тяжку рану в живіт, він впав і дальше стріляв з кулемета». Лише знепритомнівши, відважний кулеметник випустив зброю з рук.

Командир Омелян Польовий-«Остап» вирішив завдати удару по позиціях НКВС з усіх сторін. 150−200 повстанців зосередилась у видолинку на північний захід від села Носівці, стільки ж бійців – у видолинку на південь від Нетерпинців; третя група зі 100 людей лишилася у видолинку на захід від висоти 336.0. На флангах і на північному узліску, що на схід від хутора Альбанівка, розташували станкові кулемети, міномети та протитанкову гармату. 

Після короткого вогневого нальоту повстанці оточили чекістів і раз за разом ішли в наступ.  Однак червоні відбивалися запекло.  

– Енкаведисти, здавайтеся, усе одно вас усіх переб’ємо! – кричали упівці. 

– Більшовики бандитам у полон не здаються! – чули вони у відповідь.

Та реальний стан речей у загоні капітана Сабадаша на кінець дня був геть не таким оптимістичним. «Під час останніх атак становище загону було надзвичайно важким, — писав згодом командир бригади полковник Мишко, — оскільки на другій годині бою розривом міни бандитів було виведено з ладу один 82 мм міномет, до другого міномета лишалося всього 4 міни, на руках у бійців лишалося по 15−20 штук патронів, а до автоматів патрони майже були відсутні, і тому останні атаки на деяких ділянках бійці відбивали гранатами». Усі сподівання були на підхід підкріплення.

Утім, чекістів рятувало кілька факторів. Окрім промахів у тактиці наступу, повстанці «Шухая» були змушені розпилювати сили, виставляючи прикриття в усіх напрямках, адже не знали, коли та звідки червоним прийде допомога. 

О восьмій вечора повстанці облишили спроби знищити загін капітана Сабадаша й під покровом темряви зібрали поранених і частину вбитих, зброю та відступили на вихідне становище. 

Загін 229-го ОСБ залишався на позиціях до світанку, тримаючи кругову оборону, доки о 7:30 не дочекався полковника Мишка з підрозділами 230-го батальйону. На той час повстанці вже встигли відійти достатньо далеко, а дощ, який лив цілу добу, стер їхні сліди. Дальші розшуки чекістів були марними.

Виходом з бою загону групи «Лисоня» керував Володимир Якубовський-«Бондаренко», бо командир Омелян Польовий дістав поранення уламками міни в голову, шию та руку. 

Питання втрат, як завжди, суперечливе. За документами УПА, загальні втрати загону дорівнювали 11 убитим і 18 пораненим. Зокрема, сотня «Холодноярці» втратила шість убитих і шість поранених (серед них – сотенний «Крук» і чотовий «Сокіл»); сотня «Лісовики» – чотири вбитих («Чугай», «Хмара», «Ліс», «Пушкін»). Втрати військ НКВС на основі даних місцевого населення штаб загону оцінив у діапазоні від 40 до 60 убитих і поранених.

Зі свого боку, комбриг полковник Мишко в «Описі чекістсько-військової операції частин 229 ОСБ 21 стрілецької бригади поблизу с. Нетерпинці» стверджував, ніби в результаті восьмигодинного бою упівці втратили 77 бійців загиблими, «які були підраховані на полі бою». А згодом Заложцівські райвідділи НКВС і НКДБ встановили, що «банди в цьому бою втратили до 140 чоловік убитими та до 170 — пораненими». 

При цьому затрофеїли чекісти всього-навсього 12 рушниць, один автомат, один ручний кулемет, пістолет, 30 ручних гранат і 3000 набоїв (що загалом збігається з кількістю загиблих, за документами УПА). Таку разючу невідповідність Мишко пояснював тим, що повстанці, «користуючись темрявою та недостатніми силами нашого загону, зуміли поранених і частину вбитих з поля бою підібрати та забрати з собою, а також підібрали велику кількість залишеної ними на полі бою зброї». В оперзведенні бригади втрати УПА вказані як 50 убитих і 70 поранених. А втрати  229-го батальйону становили тільки один убитим і два пораненими. 

Як бачимо, кожна зі сторін завищувала втрати ворога у своїй звітності. Більш-менш достовірними можна вважати заявлені ними власні втрати: 11 загиблих і 18 поранених повстанців і, відповідно, один і два солдати ВВ НКВС. Хоча, на думку С. Волянюка, власні втрати як НКВС, так і УПА теж занижували.

Якщо підбити підсумок кількості наведених енкавеесівцями втрат повстанців у трьох боях, то вийде 507 загиблих і не менше 170 поранених. Але в усьому загоні Омеляна Польового було шість сотень, чисельністю від 100 до 180 вояків кожна, тобто загалом 700−1000 людей. Тож, якщо вірити реляціям чекістів, вони вивели з ладу безповоротно від 50 % до понад 70 % особового складу загону УПА! Що уявити неможливо.

Розпуск загону

Після бою під Альбанівкою загін групи «Лисоня» пішов далі на південь за маршрутом: Сервири (нині Сировари) – Яцківці – Мшана – Волосівка – Ярчівці, минаючи місто Зборів зі сходу. Шлях пролягав через мінні поля колишньої фронтової смуги. Повстанців провів місцевий житель, який добре знав безпечну стежку. 

Виснажені повстанці, рухаючись безперервно, часто падали від утоми й відставали. Лише в лісі коло села Мала Плавуча (нині Козівської громади Тернопільського району), куди загін дістався 28 вересня, вдалося перепочити та привести себе до ладу. За два дні загін групи «Лисоня» повернувся у вихідний пункт – в Слов’ятинський лісовий масив. Там відбулася церемонія присяги підрозділів ВО «Лисоня». 

5 жовтня 1944 року, згідно з наказом штабу ВО, загін було розформовано й сотні одержали окремі призначення. А поранений Омелян Польовий до весни 1945 року лікувався на санітарних пунктах УПА в Бережанському та Рогатинському повітах ОУН, а відтак перейшов на щтабну роботу в командування УПА-Захід.

Джерело: Район. Історія