Маки пам’яті: 10 років. До цієї круглої дати у Києві провели круглий стіл до Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, під час якого обговорили виклики європейської політики пам’яті про Другу Світову в контексті російсько-української війни. Чому не спрацювало гасло “Ніколи знову”? Як змінювалася суспільна думка в Україні у контексті пам’ятання Другої світової? Як ”побєдоносні” російські наративи десятиліттями маніпулювали Україною та світом? Чому Захід досі не наважується на новий погляд на політику пам’яті щодо Другої світової? Зрештою, як сучасна російсько-українська війна у буквальному сенсі переписує історію? На всі ці запитання спробували шукати відповіді учасники круглого столу, організаторами якого виступили Український інститут національної пам’яті, Центр досліджень визвольного руху, Коаліція Реанімаційний пакет реформ, Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки і Національний музей історії України у Другій світовій війні.
Ярина Ясиневич
програмна директорка Центру досліджень визвольного руху, членкиня Ради Коаліції Реанімаційний пакет реформ
«Чи могли ми зробити краще?»
У нас тут таке добірне товариство. Хтось навіть сказав, що це «якесь свято». Те, що ми всі зібралися, є свідченням того, що можемо це робити. Дякуючи Збройним Силам України, можемо дозволити собі отакі наші розмови. І хотіла б згадати тих, хто міг би бути тут сьогодні з нами, але хто захищає нині нашу можливість дискусій. Це доктор і професор Іван Петриляк, доктор Руслан Забілий, історик Володимир Бірчак, журналістка, редакторка, наша багатолітня колега Олена Шарговська, юрист та історик Сергій Рябенко. Це люди з нашої команди, які багато зробили для того, щоб ми зараз згадували десятиліття офіційного запровадження і нової традиції пам’яті про Другу світову війну.
Також на початку дозволю собі згадати Героя Другої світової війни, зі знайомства з яким розпочалася моя участь як не історика, а як людини, яка займається менеджментом і комунікаціями, – головного командира УПА, генерала Василя Кука. Коли ми робили проект, що стосувався Другої світової війни, він мені, тоді дев’ятнадцятилітній, сказав: «Ви могли зробити краще». Ми всі стоїмо на плечах великих. І, мабуть, ідея нашого круглого столу виходить із цього запитання – «Чи могли ми зробити краще?». Ми трохи розширили планку: згадуючи гасло «Ніколи знову», яке ми вживали у 2014-му, а потім у зв’язку із ситуацією змінили на «Пам’ятаємо – перемагаємо!», оцей європейський концепт пам’яті про Другу світову війну, концепт політики – policy, не спрацював або спрацював недостатньо. В першу чергу, це мала бути превенція. А зараз на континенті триває нова повномасштабна, велика війна зі всім арсеналом Другої світової. Багато розмов про неочікування такого, але історики так говорять найменше, бо вони, напевне, очікували, хоча в душі також не хотіли такого.
Ця війна поставила низку запитань і перед європейськими політиками та суспільством й перед нами як частиною Європи, відповіді на які включають й переосмислення як історії Другої світової війни, так і політики пам’яті щодо неї. Щоб знайти відповідь: чому усі численні ресурси та зусилля, десятиліття роботи не досягли своєї мети? А натомість російська концепція «Можем повторить» і вкладені в неї ресурси налаштували російський народ на повторення геноциду, масштабні бомбардування та вбивства цивільного населення.
Що можемо зробити для того, щоб зупинити цю війну і не допустити повторення воєн та злочинів проти людяності у майбутньому?
Антон Дробович
голова Українського інституту національної пам’яті
“Пам’ять стала для українців важливим чинником нашої боротьби”
Хотів би розпочати з короткого погляду на ту дорогу, яку ми з вами пройшли як суспільство. На мою думку, це фантастичний шлях. Після розвалу Радянського Союзу нам за тридцять років фактично вдалося пройти, як мінімум, три великі періоди, які характеризуються специфічним ставленням до Другої світової війни. По суті, змінити три моделі пам’яті. Зараз перебуваємо у третій із них. І це дуже дивно, бо це речі софтові, складні, які рідко коли проявляються, а тут – цілі три.
Від Радянського Союзу ми отримали пізньо радянську, вмираючу, розвалюючу систему пам’яті, яка фактично була такою собі радянською «скрепою» – мова про культ перемоги, «Вєликую отєчєствєнную», «народ-пабєдітєль», «флаг пабєди» і так далі. Усе це було важливою радянською ідеологемою, яку ми успадкували. Але вона ніколи особливо сильно не бадьорила українське суспільство, особливо у 1990-ті, коли професори були змушені торгувати кальсонами на Республіканському ринку. Та проблема не зникала, вона залишалася частиною прошивки свідомості багатьох людей. І ось ця напівзруйнована радянська модель жила собі усі 1990-ті і навіть у 2000-ні. Навіть сподвижницька праця багатьох науковців, які в академічному середовищі досліджували ці питання і перевідкривали європейський погляд на ці речі, не досягала політичного класу, який у значній мірі був комуністичний. Бо вчорашні комуністи, червоні директори посіли крісла у виконавчій та законодавчій владах і не сприймали нововведення. Відповідно, перші десятиліття незалежності ми прожили в фантомі недорозкладеної радянської політики пам’яті, яка так і не була переосмислена і переопрацьована належним чином широкими верствами суспільства.
У 2000-му приймається важливий рамковий закон, підписаний Кучмою, який ознаменовує «кучмівську» фіксацію моделі пам’яті про Другу світову війну на найвищому офіційному рівні. Це закон про увічнення перемоги у Великій вітчизняній війні 1941-45 років. У цьому законі фіксуються конкретні практики, як держава бачить вшанування: назва «Велика вітчизняна війна», радянська періодизація 1941-1945 рр., термін «народ-побєдітєль» (хоча він чітко й не названий, з контексту зрозуміло, що це – радянський народ), повсюдне підняття прапора перемоги, заходи з ветеранами, спеціальний соціальний пакет для ветеранів і т. д. Одне слово, класика пізнього кучмізму. Кучма фіксує напівневиразну пострадянську модель, цементує її. З цікавого – у законі 2000-го з’являється термін «Український Народ». Тобто є «народ-побєдітєль», радянський народ і Український Народ – з великої літери. Також у цьому офіційному документі шість разів згадується термін «Друга світова війна», але в контексті міжнародних зобов’язань України. І логіка документа така: є Друга світова війна і суперважлива частина у ній – «Вєлікая отєчєствєнная война». Відтак як другорядна річ, на маргінесі, з’являються такі речі, як гуманістичне ставлення до поховань всіх жертв Другої світової війни. Це чіткий вплив міжнародної діяльності України, роботи з міжнародними партнерами, перед якими починаємо мати якісь зобов’язання.
І в цій «кучмівській» рамці ми живемо фактично до 2015-го. Звісно, в часи Януковича і Табачника все це зближення з Росією доводилося до апофеозу. А в часи Ющенка, навпаки, – відбувається спроба зміни практик пошанування. Згадаймо хоча б знамениту історію з примиренням ветеранів УПА і ветеранів Червоної армії. Також період Ющенка характеризувався дискурсом “Що робити з пам’яттю?”. У цей період появилося багато якісних досліджень. За Януковича все це на офіційному рівні було поставлене на hold. Але академічне середовища і громадський сектор вони вже не могли скасувати. Бо в нас це не так просто.
Друга велика модель і офіційне визнання пов’язані із законом 2015-го “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні”. Це була частина декомунізаційного пакету актів. Важлива світоглядна зміна, друга віха у формуванні здорової моделі пам’ятання. У цьому документі уже немає Великої вітчизняної війни, прапора перемоги (використовуватися міг лиш оригінал, а дублювати і повсюдно використовувати червоний прапор із серпом і молотом уже не можна було). Період стає коректним щодо Європи – 1939-1945 рр. І тут на законодавчому рівні з’являється ще одна важлива, фундаментальна річ – дві дати: окрім 9 травня, 8 травня. На жаль, тоді не вистачило чи то політичної волі, чи то потуги скасувати 9 травня. Відтак 8-го травня відзначався День пам’яті і примирення, а 9-го травня – День перемоги над нацизмом. Паралельно із цим уже рік існує традиція пам’яті, нова практика пошанування – як результат напрацювань великої групи небайдужих людей. Так офіційна законодавча рамка лягає на підготовлене у спільноті комеморативне поле діяльності людей.
Розпочинається друга фаза моделі пам’яті, спроба знайти гасло – «Ніколи знову» чи якесь інше. І це теж цікава історія. У Леоніда Фінберга (видавництво «Дух і Літера») вийшла книга «Друга світова: роздуми через вісім десятиліть», у якій є моя стаття про те, звідки взялося гасло «Ніколи знову» – від Папи Бенедикта, який виголошує його в часі Першої світової війни – як пацифістичну фразу (що стало генетичною, родовою проблемою цього гасла), – до того, як воно мандрує далі – через німецький контекст, і як, зрештою, стає частиною моделі пам’яті. В Україні ми довго працювали над цією фразою. Зрештою, вона була змінена на ту, яка є зараз, – «Пам’ятаємо – перемагаємо!», що, на мою думку, є ознакою, маркером нової моделі пам’яті, принципово відмінної від моделі гасла «Ніколи знову».
І третя фаза, повне завершення переходу в юридичній площині до нової моделі пам’ятання, відбулася у 2023-му. Верховна Рада приймає президентський законопроект, яким визначає, що День пам’яті і перемоги над нацизмом відзначається 8 травня. А 9 травня назавжди, сподіваюся, зникає з найвищого офіційного рівня – як дата і як термін. І найцікавіша історія – наступним актом після скасування 9 травня як “Дня Побєди” заміщується Днем Європи. Цей день встановлюється нормативним актом нижчого рівня – указом Президента, не законом. І ніякої конотації із війною, відповідно, уже немає. Як немає і вихідного дня. А це – сакральна скрєпа: для українського суспільства тільки те свято справді велике, яке є вихідним днем. І фактор російсько-української війни: вона, по суті, призвела до того, що українці чітко дистанціювалися від російської, а заразом і від радянської моделі пам’ятання.
Путін, коли у 2010-му говорив, що Росія і сама перемогла б у війні, без України і т. д., сам означив оцей токсичний перехід, точку неповернення. Україна зрозуміла, що Росія перетворює своє побєдобєсіє у токсичну річ. І навіть самі “упороті” прихильники “русского міра” і Радянського Союзу зрозуміли, що тут щось не те. І з цього моменту можемо побачити, як соціологічно падає рівень підтримки 9 травня. Водночас все більше зростає рівень підтримки двох дат – 8 і 9 травня, а також лише 8 травня як єдиної дати, пов’язаної із війною. І чим більше Росія перетворює пам’ять про Другу світову війну в токсичну скрєпу під гаслом “Можем повторить”, написом “На Берлин”, переодяганням дітей в одяг у формі танків чи обгортання в георгіївські стрічки (які, до речі, в Україні заборонені від 2017-го, адже асоціюються з російською агресією), тим далі від цього всього стає українське суспільство.
І вже наша нова модель пам’ятання має в своїй основі європейську модель під гаслом “Ніколи знову”, що, як з’ясувалося, не працює. Одна із причин цього – це те, що пам’ять не є гарантією неповторення чи превенцією. Пам’ять є лише запрошенням до принципової позиції і сильних дій, яке можна відхилити – як Чемберлен, або не відхилити – як українське суспільство після 2014-го і особливо після 2022-го. Пам’ять для нас стала важливим чинником нашої боротьби. Й це також поле бою.
Олександр Зінченко
історик, заступник голови Українського інституту національної пам’яті у 2014-2018 роках
“Ми перетворили квітку забуття на квітку пам’яті”
Добре пригадую, як десять років тому ми креативили над тим, що прижилося і працює. Почуваєшся трішки Енді Ворголом – як частинка творчого процесу, який не тільки створює нові сенси, а й оформлює їх у певний візуал. Пам’ятаю момент, коли Оксана Полтавець бурхливо відреагувала на мої сумніви щодо того, що ідея з маком пам’яті – це хороша ідея. Нас могли звинувачувати у плагіаті з англосаксонської традиції – Британія, канадці і т. д. Назавжди запам’ятав ту зливу емоцій: мовляв, як так, в нашій українській традиції те, що британці придумали тільки після Першої світової війни, було набагато раніше. Цей емоційний сплеск зрушив дискусію і спричинив макову революцію, створення цього візуалу.
На тлі глибокого переосмислення сенсів і російської агресії усі минулі символи – орден перемоги з Кремлем, гвоздики, георгіївські стрічки – абсолютно не пасували тому гуманістичному посилу, який ми тоді проговорювали. Дуже важливо, що в новому візуалі ми потрапили в архетипічні речі: мак має певні снодійні властивості, а сон – це смерть, смерть – це забуття. Ми ж перетворили квітку забуття на квітку пам’яті. А далі накладаються інші архетипічні речі: червоне – то любов, а чорне – то журба. З’являються й інші речі. І цей набір сенсів, смислів й те, як все це було підкріплене візуально, фантастично спрацювало в моменті оновлення ставлення суспільства до набору речей, які треба було змінювати раніше, звісно. Але сталося так, як сталося – макова революція відбулася десять років тому.
Насправді один із ключових наших викликів сьогодення і того, що було десять років тому, – це виклик бути почутими. Бо коли ми розпочинали гуманістичний посил в переосмисленні українського досвіду в історії Другої світової війни, часто чули спроби знецінити і чіпляння до якихось дурниць. Прекрасно пам’ятаю, коли професор Георгій Касьянов оголошував виставку про український досвід у Другій світовій як спосіб етнізації цієї війни. Він намагався маніпулювати змістом цієї виставки, приписуючи інтенції, яких у авторів не було. Ще один приклад – як Тарік Сиріл Амар те, що ми робили з візуалом – з маком, оголосив “легким шляхом просування українських національних кольорів”. Та під час розробки цього візуалу ця тема взагалі не виникала!
Мені видається, сам хід історії спростував такі спроби знецінити наш підхід до пам’ятання про Другу світову війну. Бо, по суті, те, що професор Касьянов намагався виправдати, дало тло для протистояння “Ніколи знову” і “Можемо повторити”. І зараз та ситуація, яка виникає довкола російсько-української війни, війни за незалежність, – приклад, коли у нас з’являються додаткові аргументи, певний фундамент, від якого можна відштовхнутися. Під час евакуації із Северинівки я бачив на дорозі тіло окупанта, якому відірвало руки і ноги. Це не дуже приємне видовище, треба зізнатися чесно, але воно не викликало в мене жодних емоцій. Що дуже сильно здивувало мене самого. А зараз це викликає в мене емоції такого ґатунку: ось це і є жертва путінського міфу про Велику вітчизняну війну, жертва “Можем повторить”. І це насправді новий рівень, коли можемо отримати можливість бути почутими.
Тарас Жовтенко
виконавчий директор Фонду Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва
“Вепонізація історії Росією призвів до змін у сприйнятті українцями 9 травня”
Поки слухав колег, в мене з’явилася ідея, як можна поєднати процеси, про які говоримо, із тим, як вони відображаються у суспільній свідомості. Описав би це протистояння процесу пам’ятання і згадування й того, що називається ємним англійським словом “Вепонізація” історії, у першу чергу, з боку Російської Федерації – у сенсі, як вона використовує ці речі. Динаміка суспільного сприйняття Другої світової війни, дат 8 і 9 травня – це гостре протистояння наших внутрішніх рефлексій, які впродовж років трансформовувалися, і того, який контекст на все це пробує накинути московська пропаганда. Й, відповідно, того, як це продовжує резонувати з тим, що залишилося у пам’яті в українських громадян, в українського суспільства.
Якщо говорити про те, як змінювалася динаміка підтримки громадянами України святкування 9 травня як Дня перемоги і відзначення паралельно 8 травня як Дня пам’яті та примирення, то у 2015-му обидві дати підтримували 34,3% опитаних, а в 2021-му – 41% опитаних. Бачимо, що з роками зростала підтримка подвійного сприйняття відзначення цих дат. Щоправда, якщо говорити про різницю між 8 та 9 травня, то таких, які вважали за необхідне залишити святкування лише 9 травня, – у 2015-му було 24,7%, а тих, які хотіли б залишити відзначення лише 8 травня, у 2015-му було тільки 6,5%. У 2021-му лише 9 травня як єдиний день відзначення воліли бачити 30,9%, а лише 8 травня – 9,4%. Бачимо поступове зростання обох показників, що підтверджує дуалізм сприйняття суспільством.
Водночас цікаво, як змінювалося сприйняття у громадській свідомості саме 9 травня – того, як воно мало відзначатися: більше як День перемоги чи більше як День пам’яті жертв Другої світової війни. Тут динаміка показова. Як День перемоги 9 травня у 2012-му сприймали 74% опитаних, а у 2022-му – лише 15%. У той час, як День пам’яті жертв війни 9 травня у 2012-му – лише 18%, а у 2022-му – аж 80%. Так ми бачимо, як процес вепонізації історії Росією поступово призвів до змін у сприйнятті. І 9 травня сприймається уже, радше, як дата, яка відзначає тих жертв, які російська військово-політична машина приносить на вівтар своїх геополітичних амбіцій.
Зрештою, якщо порівнювати День перемоги з іншими святами, присутніми в нашому календарі, у 2024-му лише 11% вважали 9 травня важливою та улюбленою датою, державним святом, тоді, як у 2010-му таких людей було 58%. Бачимо, як поступово спадало сприйняття цієї дати як загального торжества з тими сенсами, які в нього вкладала Російська Федерація.
Якщо говорити про вепонізацію Другої світової війни путінським режимом, виділив б ви два ключові моменти, які впливали на ці процеси. Перший – усі ми бачили, по суті, приватизацію російським диктатором Владіміром Путіним перемоги. Таке враження, що особисто Путін переміг у Другій світовій війні. Перемога настільки персоніфіковано зводиться на ньому, що в контексті тієї агресивної війни, яку Росія веде проти нас, це грає в мінус усім цим сприйняттям. І Другий момент: сучасне російське суспільство потребує об’єднавчого фактора, такого собі клею, через що, очевидно, за браком інших ідеологічних фундаментів, російська пропаганда перетворює Другу світову війну у масштабну планетарну трагедію, у якій Росія виступає у ролі жертви. І через ось цю жертовність намагаються об’єднати російське суспільство. Увесь сучасний контекст російської пропаганди спрямований у минуле. У них немає ані теперішнього, ані майбутнього часу. Натомість є “Можем повторить”. І завжди, намагаючись підкреслити свою велич чи претензії на супердержавність, вони не дивляться ані на свої сучасні досягнення, ані на те, що можуть запропонувати у майбутньому, а завжди згадують, як усіх рятували і що можуть “повторіть” це.
Побудова нашого, українського, контексту сприйняття Другої світової війни і дат 8 та 9 травня повинна враховувати аспект агресивної вепонізації з боку Росії. Тому те, що зараз відбувається на території України, через цей аспект також стане частиною сприйняття як 8 і 9 травня, так і Другої світової війни загалом.
Юрій Савчук
директор Національного музею історії України у Другій світовій війні
“Наш музей прагне пов’язати історію війни з історією державотворення”
Наш музей, Національний музей історії України у Другій світовій війні, рухається у фарватері політики пам’яті, який формує Український інститут національної пам’яті. І коли говоримо про інтелектуальні, політичні змагання, то у нашій, музейній, справі ми зіштовхуємося із гранітом, бетоном, правом… Як писала Ліна Костенко, козак, який захищав Марусю Чурай, розбив шаблю об дубовий стіл правосуддя. У музейників зміни відбуваються не так швидко, як того, можливо, хотілося б.
Наша сьогоднішня позиція – маємо розглядати контекст роботи музею у форматі столітньої боротьби, тобто потягом усього періоду національно-визвольної боротьби. Тільки розширивши рамки від часу Першої світової і до теперішньої війни, зможемо побачити загальну історичну картину і український погляд у ній. Маємо сформувати цей український наратив, викристалізувати його. Зараз нас здебільшого підштовхують до коментування російського наративу. А треба працювати над власним контентом. І пропрацьовувати його з найширшими верствами населення, з якими й зустрічається музей. А це відвідувач від “1 до 101 року”. І цей відвідувач з різними знаннями, обізнаністю, настроями, емоційним сприйняттям ситуації.
Щодо особливостей сприйняття війни, то воно пов’язане із обставинами народження української держави, формування міцного українського визвольного руху. Так склалося, що ми мали століття бездержавності. І ми не могли просто так з’явитися у центрі Європи нацією з десятками мільйонів людей і територією розміром із Францію. Це тектонічні, глобальні процеси. Й такими процесами були Перша світова війна, Друга світова війна, в якій ми також шукали свою надію на державність. І сьогоднішня війна не тільки за той чи інший потенціал, метали чи вугілля – це передовсім боротьба за право державного, національного існування. Відтак наш музей прагне пов’язати історію війни з історією державотворення. Тому пропонуємо нову назву – Національний музей війни – війни за незалежність і боротьби, яка триває упродовж століть.
Віталій Нахманович
історик, етнополітолог, музейник і громадський діяч
“Путін досі живе за рахунок дивідендів від Нюрнберзького процесу”
Чому не спрацювало гасло “Ніколи знову”? На мою думку, є декілька причин. Якщо візьмемо радянські часи від смерті Сталіна і навіть початки існування російської держави – до приходу Путіна до влади, то Радянський Союз і Росія теж начебто існували у форматі “Ніколи знову” стосовно Другої світової війни. Але була принципова розбіжність між процесами, які відбувалися на Заході, і процесами в Радянському Союзі, які ненадовго успадкувала Росія. Гасло “Ніколи знову” на Заході було результатом переосмислення подій, що призвели до Першої, а потім до Другої світової війни. Це були певні ідеологічні зрушення. Причому після Другої світової був врахований негативний досвід міжвоєнного періоду. І ми бачимо це на прикладі Німеччини. Після Першої світової демілітаризація Німеччини мала технологічний характер: позбавити зброї, забрати фінансування, яке унеможливило б повторне озброєння. А після Другої світової війни демілітаризація Німеччини вже носила глибинний ідеологічний характер. Вона почалася із примусової денацифікації, яку проводили союзники, але потім у самому німецькому суспільстві відбулися переосмислення. І оте покаяння було уже результатом внутрішніх процесів у німецькій державі. Ситуація в Німеччині вплинула на інші держави, на держави-переможці в тому числі. Таке переосмислення вразило всіх, і воно продовжувалося. Недарма Німеччина зараз дуже важко переходить до збройної підтримки України, адже треба ламати свою ідеологічну парадигму.
Водночас в Радянському Союзі теза “Ніколи знову” трималася на персональному досвіді. Немає сумнівів, що тодішні очільники Союзу не хотіли нової війни, оскільки самі її пройшли. Останнім таким очільником РС був Черненко. Горбачов і Єльцин були уже дітьми війни. І от до влади прийшло покоління, народжене після війни, яке мало міфологічний досвід: для них війна була міфом про перемогу, ура-патріотичними фільмами. Вони знали позитивний бік війни, всередині не пережили негативного досвіду, тому просто відкинули його. Водночас мілітаризована радянська парадигма залишилася. “Ніколи знову” не завадило війні в Афганістані і тому, що відбулося в Чехословаччині та Угорщині. Оскільки внутрішнього переосмислення не сталося, то комунізм мав перемогти у всьому світі. Тривало змагання систем. З одного боку, ми за роззброєння, а з іншого – наш бронепоїзд стоїть на запасному шляху. Так одна сторона свідомо переживає ситуацію і змінює свою поведінку, опираючись на нові ідеї, а інша просто живе у поверхневому небажанні повернення до “поганих часів”. На цьому й виникла розбіжність між ситуацією на Заході в в Росії. І це проблема перша.
Проблема друга – міфологія. На Другій світовій війні був створений нюрнберзький міф про перемогу тотального добра над тотальним злом. Нюрнберзький процес був не просто карним процесом, це був процес справедливості. Так він і позиціонувався. Ті, хто судив, представляли сторону добра і справедливості. А ті, кого судили, – сторону зла і несправедливості. І проблема полягала в тому, що той режим, який судив, не був кращим за режим, який судили. Але оскільки ситуативно режим, який судив, опинився переможцем, то й набув статусу добра і справедливості. Фактично у такий спосіб було не просто виправдано сталінський режим, а й усі радянські та пострадянські режими отримали індульгенцію на майбутнє. Адже асоціювалися зі стороною добра у найвеличнішій події історії – у Другій світовій війні. І Путін досі живе за рахунок дивідендів від Нюрнберзького процесу.
І третій, практичний, бік: сучасний світ – це світ, створений Другою світовою війною. Світ, створений переможцями. ООН – організація переможців у війні. І весь світовий баланс тримається на домовленості між п’ятьма великими державами. Так, можна Радянський Союз скоротити до Росії. Але взагалі викинути цю складову – означало б переробити увесь світ, всю Організацію Об’єднаних Націй і всю систему світової безпеки та всю світову архітектуру. І ніхто не знає, як втілити цей абсолютно практичний момент.
Ці три моменти й призвели до ситуації, коли Захід із гаслом “Ніколи знову” фактично опинився беззбройним перед Росією, яка скинула шкуру миротворця і повернулася до свого природного стану агресивної імперії.
Євген Бистрицький
філософ, громадський діяч
“Кінець війни – це силове примушення Росії погодитися на ті умови, які прийнятні для нас. І тоді – не буде “знову”
Я поставив би запитання не чому “Ніколи знову”, а чому “Знову” – війна і фашизм? Коли Кант писав статтю “До вічного миру”, він сформулював запитання так: “Чому інколи буває мир?”. І відповідь його була дуже простою: тому що торгівля, контакти між різними народами, у тому числі культурні та всілякі інші. Тобто тому, що люди розуміють одне одного. Сьогодні ж найбільш видатний німецький філософ Юрґен Габермас ставить це запитання у Європейському Союзі так: “Я благаю про переговори”. З цією тезою він опублікував дві статті – у 2022-му та 2023-му. Іншими словами, ЄС голосом Габермаса запитує: “Чому ви не переговорюєтеся?”. Мовляв, навіщо вбивати одне одного замість того, щоб домовитися про щось?
Моє запитання – “Чому знову?”. Кінцевої відповіді зараз ніхто не знає. Але спробую прояснити. Поняття пам’яті чи політики пам’яті – одне із найскладніших понять. Колись блаженний Августин запитував: “Як ми згадуємо те, що забули?”. Відповідь його була такою: “Значить, є те, що ми ще пам’ятаємо”. А що ми пам’ятаємо?.. У таких радикальних ситуаціях, як наша війна, те, що відбувається, є екзистенціальним. Бо мова про існування нашого колективного способу життя, яке називається Україною. Іншими словами, йде мова про ідентичність – ще одне складне поняття, яке з’явилося відносно недавно. Що таке ідентичність, звідки вона з’явилася і як пов’язана з цією війною? А все дуже просто: Путін каже про “русскій мір”, який начебто хочуть знищити. І Україна в нього – також “русскій мір”, ми слов’янські народи.
Що ми забуваємо, коли щось забуваємо? І чому виникає державна політика пам’яті? Ми займаємося історією, і за нашими плечима залишається головне запитання – “А хто ми такі?”. Хто я є? До чого я належу? Оце поняття ідентичності залишається позаду нас. Соціолог Андерсон говорив: що питання ідентичності – це питання про наше ціле. Як правило, ми про це не пам’ятаємо, а згадуємо у критичних ситуаціях. Йде імперське захоплення нас – і постає питання про існування нашого активного цілого – того способу буття, яке є.
Десь 13 років тому Ангела Меркель сказала: “Ми були за те, щоб у Німеччині толерантно жили різні нації, але зрозуміли, що політика мультикультурності закінчилася”. Мовляв, інші нації або будуть німцями, або нехай їдуть додому. З філософської точки зору, тому розпався і Радянський Союз – він поділився за національними кордонами, бо виникали опори локальних культур. Україна отримала незалежність, бо її локальна культура, як інші, прагнула встановити свої правила, мати свою державність, вести свою політику. Такі спроби були під час Другої світової війни, про що пише історик Володимир В’ятрович. І це виправдовує такі рухи, як Українська Повстанська Армія. Була можливість ідентифікуватися політично.
Незалежна Україна моментально виникла, коли розпався Радянський Союз. Незалежно від того, що на її чолі стають кравчуки, партійна еліта. Ідентичність, яка забувається при інтернаціональних розвитках і рухах (а глобалізація – такий процес), проявляє себе. Коли нав’язується космополітичність, універсальність, настає час прояву, повстання локальних культур. І це пішло по всьому світу, не тільки у західно-європейському. Це пішло в Китаї, в Індії… Іншими словами, процес глобалізації дав можливість виникнути спротиву – національні ідентичності почали боротися за себе.
Й тут наступне запитання – так чому Росія “знову”, а не “ніколи”? Чому виникає фашистська Росія? А тому, що є два виміри ідентичності. Один – громадсько-політичний або правовий: перед Конституцією ми всі ідентичні. Другий – національний, етнічний: коли ми належимо до історії певного народу. Ці ідентичності в нормальному суспільстві, як правило, збігаються, взаємодіють. Але в сучасному світі для цього потрібна одна умова – більш-менш розвинуте громадянське суспільство. Громадянське суспільство надає можливість громадянам вільно діяти там, куди не досягає держава; мати рівні права, але при цьому відстоювати свій інтерес. У нормальних суспільствах завдяки цьому узгоджуються правова і національно-етнічна ідентичності. А в Росії громадянське суспільство було репресоване.
Якщо згадаємо Майдан (Революцію Гідності), то він мав два головні виміри. На сцені були українські пісня, поезія, – все українське. З іншого боку, це був Євромайдан – ми йшли до Європи. Так збіглося дві ідентичності, які виборювало наше громадянське суспільство. А в Росії, яка вийшла з комунізму – як російське культурне перетворення пролетарського космополітизму, інтернаціоналізму – сталося так, що ця культура почала претендувати на універсальність. Основне джерело імперіалізму збігається з пролетарським інтернаціоналізмом. Історик Роман Шпорлюк писав про те, як національне коріння забувається марксизмом. “Русская” етноідентичність стала універсальною. Вона стала річчю. Так само, як у Німеччині, коли йшлося про арійські “кров та землю”. А коли ідентичність стає річчю, тоді дуже просто зробити із суспільства фашистів, які будуть боротися за те, щоб встановити власне бачення національно-культурної ідентичності. Вони сприймають її за універсальну ідентичність людей.
Усе це й відбулося із агресією Росії щодо України: для неї ми не маємо власної ідентичності. Вони продовжують радянську інерцію космополітичної ідентичності, яка збігається для них із “русскім міром”, – і намагаються знищити нас. І тут виникає запитання: “А що буде далі?”. Чи можливі переговори, як пропонують нам німецькі філософи і європейські політики, які за десятиліття після Другої світової війни вже звикли до пацифістського світу – під шапкою лібералізму, глобалізації, економічної та політичної першості? Якщо ми говоримо про зіткнення різних культур, різних ідентичностей, фактично про війну світів різних ідентичностей, то не може бути повного погодження, не може бути вирішення на рівних засадах. Це різні способи існування. Неможливо говорити про перемовини на засадах взаєморозуміння із росіянами. Отже, може бути просто толерантність, яка буде підтримуватися принаймні на перших порах – поки там не розпадеться держава, поки вона не перестане бути імперською. Україна мусить дотримуватися позиції сили. Кінець війни – це силове примушення Росії погодитися на ті умови, які прийнятні для нас. І тоді – не буде “знову”. Нам треба буде бути наскільки сильними, щоб ніхто не зміг більше робити замах на нашу ідентичність. Я – оптимістичний. У нас є громадянське суспільство, а отже, і демократія та ліберальні цінності. Разом з тим, ми мусимо зберегти українську історію та культуру – те, про що Шевченко казав, “і мертвим, і живим, і ненародженим”. Це і є наше ціле.
Артем Біденко
державний секретар Міністерства інформаційної політики України у 2014-2019 роках
“Для збереження держави нам потрібна стійкість”
До нашої дискусії і до питання ідентичності я хотів би додати ще один важливий термін – стійкість. Термін начебто зрозумілий, але популярності набув останнім часом. Все більш важливим він стає саме в Україні. Ми розуміємо, що основний атрибут, який дозволив українцям вистояти у 2022-му і до сьогодні існувати як Україна, – це наша стійкість. Стійкість не дорівнює ідентичності. Очевидно, ідентичність є елементом стійкості, вона формує і впливає на те, наскільки стійкими є суспільство чи громада. Водночас одним із атрибутів стійкості є певна адаптивність – до більш глибоких моментів.
Очевидно, що в 2012-му 80%, які себе асоціювали з Днем перемоги, це теж була певною мірою ідентичність, радянська. Сьогодні маємо іншу ідентичність, принципово інакшу. Вона базується на більш глибокому корені українців. Стійкість оперує цим і робить це, у першу чергу, комунікаційно. І це вже питання інформаційної політики. Якщо ми маємо спільноти, країну, державу, громадянське суспільство, повинен бути певний дискурс, який дозволяє активній частині цього суспільства оперувати схожими термінами: говорити про щось одне і розуміти, до чого ми рухаємося. У доктрині інформаційної політики, ухваленій у 2015 році, це називалося стратегічним наративом. Існував певний список подій, за яким у мою каденцію, збираючись з Адміністрацією Президента, з парламентським комітетом, з різними інституціями, ми й аналізували: що нам робити, хто має надрукувати ці маки, яка має бути зовнішня реклама, які слова і дати мають бути використані… Так ми з вами й займалися формуванням того стратегічного наративу.
Те, що відрізняє нас та європейців, – це те, що вони все ще знаходяться у періоді до-стійкості. Вони сформулювали “Ніколи знову”, коли їх не хвилювала стійкість. Вони уже перемогли: довели, що в них все добре, що Європа стабільна, відкрита, кордони зникають. Стійкості як необхідного елементу існування держави тоді не було. Тому для них цей термін не підходить. На відміну від нас, які розуміють, що нам для збереження держави потрібна стійкість, – мусимо комунікувати її. Тому ми й сформулювали для себе інший месседж – “Пам’ятаємо – перемагаємо!”. Іншими словами, рухаємося до певної мети.
Важливо, щоб продовжувався елемент державної інформаційної політики у формуванні та формулюванні стратегічних наративів: куди ми йдемо та як ми рухаємося. Максимально залучаючи до цього процесу усіх можливих учасників, щоб це було справді в дискурсі. Тоді, ймовірно, з часом це перейде і в загальноєвропейський дискурс. Не зважаючи на те, що вони ліберали, в Європі є група агресивних політиків, президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, зокрема, які вважають, що треба займати активну, сильну позицію – й захищати ЄС перед російською агресією та підтримувати Україну максимально.
Максим Майоров,
історик, співробітник Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
“Нацизм був переможений, а сталінізм – ні. Гасло “Ніколи знову” не спрацювало”
Тут вже неодноразово згадували про початку нової політики пам’яті про Другу світову війну у 2015-му. У той час я також працював в Українському інституті національної пам’яті і був дотичним до цих процесів. Тоді було більше оптимізму щодо того, наскільки нам вдасться зробити популярним наратив, який тільки народжувався. Популярним серед українців, але щоб його, зрештою, прийняли й у світі. Колеги наводили приклади, чому нам так важко бути почутими у світі. Але й в українському суспільстві, про що говорить соціологія, бачимо неоднозначні тенденції. З одного боку, популярність російського наративу падає, що є, однозначно, плюсом, і Росія тут, може, навіть більше доклалася, ніж Інститут національної пам’яті і стратегічні комунікації. А з іншого боку, потужної альтернативи, запиту на пам’ятання, принаймні, за тією моделлю, що була запропонована у 2015-му, ми також не спостерігаємо і в українському суспільстві.
Кілька моїх суб’єктивних спостережень, чому так сталося. Перше: проблема пам’яті про Другу світову війну – це проблема оптики. Тривалий час Друга світова була синонімом поняття війни як такої. Це була війна війн. І заслужено, бо це найбільша у світі війна. Але таке сприйняття Другої світової зіграло з нами злий жарт, оскільки все, що не дотягувало до масштабності, глобальності, всеохопності цієї війни, сприймалося як недо-війна, несправжня війна. Злий жарт ми відчули на собі, коли почалася гібридна війна у 2014-му – АТО, ООС… Це вже була російсько-українська війна, але за низкою параметрів вона не дотягувала до війни за лекалами Другої світової. Тому ця війна й не сприймалася як справжня. На фоні Другої світової війни було знецінення воєнного досвіду оборони України від гібридної російської агресії.
Ще однією проблемою Другої світової війни в нашому, національному, контексті є проблема суб’єктності. У Другій світовій українці воювали не як вояки, які боронять власну національну державу, бо її тоді не було. Нині ми із застереженням сприймаємо таке явище, як радянський патріотизм, і пояснюємо, що не можна ототожнювати Радянську Україну із незалежною Україною, Батьківщиною. Натомість підкреслюємо палітру інших досвідів українських вояків у Другій світовій війні. І все це правильно – для деконструкції радянського і пострадянського, російського, міфу. Але з іншого боку, з точки зору російсько-української війни усі ці альтернативні досвіди служби в інших арміях, досвіди виживання не зовсім надаються як приклади для наслідування. Бо зараз у нас своя держава і зовсім інший порядок денний. Зараз ми не можемо толерантно сприймати когось у чужих мундирах, оскільки в нас немає альтернативи тому, у якому мундирі треба воювати у сучасній війні.
Наступна проблема – вороги і союзники. Світ у багато чому перевернувся. Маємо умовне англо-саксонське ядро – як позитивна сторона як в Другій світовій війні, так і зараз, бо підтримує Україну. Але ця умовна “коаліція добра” серйозно переформатувалася: тепер Німеччина і Японія – наші партнери, які сильно нам допомагають. А той же сталінський Радянський Союз, в лавах Червоної армії якого воювали більшість українців, асоціюється в нас із Росією, зі злом. Держава, столицею якої була Москва, – наш ворог. Відповідно, виводити якусь мораль із Другої світової війни для пояснення та аналогій із сучасною війною незручно.
Ми завжди підкреслювали, що українці у Другій світовій війні зробили значний внесок у перемогу над нацизмом. І це – головний підсумок для українців. Адже це чи не єдиний позитивний результат для українців у цій війні. На відміну від західно-європейських народів, нашому народу Друга світова не принесла визволення. Це була історія без хеппі-енду. У нас залишився хіба що присмак чужого свята: перемога над нацизмом, тріумф, паради, завершення глобальної війни. Ми мали б співпереживати всьому цьому, але ми ж опинилися по інший бік залізної завіси – свобода для нас не настала. Це те, що не проговорено, не договорено.
Які ж уроки Другої світової війни? Нацизм був переможений, а сталінізм – ні. Гасло “Ніколи знову” зараз не спрацювало. Апелюючи до нього, ми або не щирі, або маємо визнати, що зло повернулося. Більше того, сторона, яка найбільше експлуатує пам’ять Другої світової війни, – це сторона, яка протистоїть нам. Ми не маємо того завзяття, яке має Росія, апелюючи до Другої світової. Наслідуючи нацистські підходи, вони говорять про дідів, які воювали, і т.д.
На останок – про увагу в контексті політики національної пам’яті, яку ми реалізували. Багато що залежить від ювілеїв – вони задають рамку державної політики. У нас був ювілей у 2015-му, пов’язаний із 1945-им. Але практично одразу ми вступили в іншу ювілейну історію: починаючи з 2017-го і до 2021-го було століття Української революції. І цей досвід для нас корисніший і продуктивніший для пояснення того, що відбувається зараз. Бо це досвід боротьби під прапорами України за Українську державу. Водночас, якщо порівнювати допомогу наших партнерів зараз і сто років тому, то зараз ми просто в шоколаді: борючись за УНР, ми й близько не мали того, що маємо тепер. Але якщо порівнювати сучасну допомогу нам із тим, як союзники підтримували Сталіна, то ми – бідні родичі. Тож навіть у цьому контексті нам продуктивніше згадувати період сторічної давнини.
Звичайно, для нас комфортніше було б залишити пам’ять про Другу світову війну поза політикою. Нехай це було б таким собі родинним святом, під час якого згадували б про родичів, про жертв, про більш особистісні речі. Без надавання цій пам’яті політичної перспективи. Але Росія не залишила нам такого шансу. Її агресивна політика у цьому контексті змусила нас протиставляти свій порядок денний, який має низку проблемних моментів, які я згадував.
Володимир В’ятрович
історик, народний депутат, голова Українського інституту національної пам’яті у 2014-2019 роках
“Українське суспільство в екстремальних умовах готове до змін”
Коли йдеться про все це “побєдобєсіє”, 9 травня, Велику вітчизняну війну, розуміємо, що це справа багатолітньої спадщини совєцької пропаганди, на яку були потрачені колосальні ресурси. Тому вона так важко й долалася. Але проблема не тільки в тому, що після 1991-го ми в Україні мали певну інерцію цієї пам’яті. Звичайно, інерція була. Але проблема ще й у тому, що на початку 2000-их цю інерцію підхопила уже сучасна російська пропаганда. Яка знову почала вкладати шалені ресурси у творення нового чи оновленого наративу довкола пам’яті про війну. І цей наратив мав би далі тримати Україну в орбіті їхнього впливу. Так закон України “Про Велику вітчизняну війну” 2000-го – це, по суті, переклад російського закону, ухваленого ще у 1990-ті. Це приклад того, як Росія імпортувала свої інструменти, наративи в Україну та інші країни пострадянського простору. Інші приклади – георгіївська стрічка (2005-ий), “бессмєртний полк” (2011-ий).
Відповідно те, що з 2014-го робили ми, – наша реакція на російську агресію в політиці пам’яті. Ми були зобов’язані відреагувати і зупинити це. Та, з одного боку, ми отримали поштовх, а з іншого, – обмеження. Нагадаю, усі ці ідеї – червоний мак, “Ніколи знову”, 1939-1945 – творилися у квітні 2014-го. А це час розпалу “русской весны”. Тоді ще не переламалися події в Харкові та Одесі. Тоді один за одним падали українські міста – під впливом російської агентури, “протестів” антимайдану і так далі. Тоді ми чекали, що у травні Москва спробує зробити “русскую весну” в Києві. Усе це додавало нам драйву і можливостей бути сприйнятими з нашими ідеями у суспільстві. Ми давали українцям певний вид зброї для захисту від Росії.
У квітні 2014-го слоган “Ніколи знову” виглядав актуальним. Тоді ми ще хотіли вірити, що війни не буде, що все ще заспокоїться і не переросте у щось більше. Зрештою, тоді ще навіть АТО не було оголошено. А от за рік, у 2015-му, вже стало зрозуміло, що “Ніколи знову” вже не працює. Було запропоноване інше гасло – “Пам’ятаємо – перемагаємо!”. Мені воно не дуже подобається, але воно принаймні більш актуальне.
Ми побачили, що українське суспільство в екстремальних умовах готове до змін. І ці зміни підтверджує соціологія, а остаточно закріплює їх минулорічний закон, яким ми врешті відмовилися від 9 травня як Дня перемоги і зробили його Днем Європи. Так, з одного боку, ми показали, що зміни можливі. Та з іншого, можемо і маємо йти далі. Бо війна в Україні показала, що “Ніколи знову” не працює не тільки нам, а й світові, Європі. Ми як тестовий майданчик. Ми першими побачили, що це не працює. І це дає нам певну легітимність говорити про це з тим самим світом, з тією самою Європою.
Насправді “Ніколи знову” не спрацювало тому, що ніколи й не було цього “Ніколи”. 1945 рік – це як одним оком дивитися на те, що робиться по той бік вже майже існуючої тоді залізної завіси. Демократичний, вільний Захід легко призакрив очі, щоб не бачити цього, і продовжував говорити про “Ніколи знову”, про те, що робитиме все, щоб не повторилися такі страшні речі, як Голокост, знищення цивільного населення… А це все продовжувалося й після 1945-го. Злочини, співмірні з нацистськими тривали. Захід цього не хотів бачити. А після 1991-го Захід ще більше видихнув: мовляв, от бачите, трішки почекали – і Совєтський Союз розвалився, тож давайте тепер усі разом говорити “Ніколи знову”. Захід не хотів бачити, що в Росії недозасуджене зло сталінізму, комунізму переростає в абсолютно інше – “Можем повторить”. І ця загроза була проігнорована Заходом навіть після 2014-го. Ми казали, що вони повторюють злочини війни, а нам відповідали: “Та ні, це не війна. Це якась громадянська війна, якийсь конфлікт, українська криза…”. Оце Ukrainian crisis лунало скрізь.
І щойно з 2022-го бачимо суттєве зміщення у розумінні, яке, правда, ще не означає, що Захід остаточно зрозумів, що “Ніколи знову” не працює. Але перед нами відчинилося вікно можливостей. Ми маємо легітимність почати таку ж дискусію на рівні Європейського Союзу: що не так ми зробили із пам’яттю про Другу світову війну, що опинилися на порозі (а дехто вважає, у вирі) Третьої світової?
Андрій Когут
директор Архіву СБУ
“У рамці пам’яті Другої світової війни у світі Україна була відсутня”
Стоїмо зараз перед багатьма викликами, які повертають нас до досвіду Другої світової війни у сучасній російсько-українській війні. У журналістських матеріалах йде постійне порівняння того, що відбувалося із жертвами тоді і тепер. Зупинюся на трьох взаємопов’язаних викликах, так чи інакше пов’язаних із Архівом СБУ. Перший – необхідність деконструкції міфів. Другий – проблеми з неадекватною рамкою пам’яті, яка існує в Європі. І третій виклик – пам’ять про останню велику війну.
Коли говоримо про деконструкцію міфів, запровадження нової політики пам’яті одночасно потребує важливої роботи науковців, дослідників, які будуть деконструювати ті міфи, які існували до цього. Таких досліджень щодо Другої світової війни було надзвичайно мало або вони перебували на маргінесі. Для мене показовою була інформація, яка з’явилася у січні 2022-го, про те, що Росія підготувала списки активістів, які після захоплення України будуть у першу чергу арештовані і репресовані. Професор Макфол у Стенфорді тоді дивувався цій новині, на що я відповів, що для мене – це зовсім не новина. Ми видали книгу, як НКВД готувало такі ж списки у 1939-му. З нового тут хіба що час, бо навіть місце те саме.
У контексті деконструкції міфів історія про відсутність дати 1939 р. у Парку слави – показова. 1939-1941 рр. наче взагалі випадають – СРСР як призвідець великої війни, Другої світової взагалі відсутній. І питання використання депортації, терору та репресій як засобів війни, які відбувалися на території країн Балтії й на заході України та Білорусі, нібито зникає, його немає. Тут же зникає питання, що СРСР був фактично співучасником в Голокості, розстрілюючи єврейських біженців на кордоні по річці Сян або ж депортуючи тих самих біженців у Сибір чи Казахстан. То це частина знищення єврейського народу чи просто якісь локальні особливості Радянського Союзу (мовляв, завдяки депортації вдалося врятувати частину євреїв)? Пам’ять про все це взагалі відсутня, її немає. Це те, що потребує суттєвої уваги і доопрацювання.
Перший виклик дуже пов’язаний із другим. У рамці пам’яті Другої світової війни у світі Україна була відсутня. Зараз ми отримали шанс спробувати вплинути на цю рамку. І це насправді шанс не тільки для України, а й для країн Балтії та Балкан, які також там відсутні. Через нашу відсутність у цій рамці Росія успішно використовує чорно-білий міф про Другу світову, показуючи себе як цілковите добро. При цьому ми фактично стоїмо перед проблемою, яка існувала довгий час: все, що було зроблено добре, це зробили совєти або радянці, а все, що погано, – це якісь українські, литовські чи інші націоналісти. Виходить, молода людина, яка народилася на сході України у 1920-их й була комсомольцем, комуністом, а потім почала співпрацювати в таборі з німцями, то, поки вона була в Червоній армії, була радянським вояком, майже росіянином, а як тільки ставала охоронцем табору, автоматично ставала українцем. Оця етнізація досвіду Другої світової війни, який особливо стосувався Радянського Союзу, – це проблема, що сьогодні присутня в академічних колах на Заході. І це впливає і на політику Заходу, і на політику підтримки України та її перемоги. Такі ж проблеми виникають і в Канаді, і в США. І це той виклик, який стоїть перед нами: яким чином можливо самій Україні або у співпраці з колегами з країн Балтії та Балкан підняти питання переосмислення цієї рамки. Було прийнято багато директив і Європейським парламентом, і Радою Європи, але цього недостатньо.
Тут є проблема, як нам про це говорити конструктивно, адже західні партнери часто кажуть: “Ви емоційні, ви під впливом сучасної війни сприймаєте це емоційно, заангажовано, не дивитеся критично”. Й ми підходимо до третього виклику – завжди і в політиці пам’яті, і в людській пам’яті найбільш активною та гострою є пам’ять про останню велику війну. Для нас сьогодні це стане сучасна війна за нашу незалежність. Й виникне асиметрія пам’яті з усім іншим світом. Так, ми не знаємо, як будуть розвиватися події: можливо, буде Третя світова – і тоді все зміниться. На жаль, архіви комуністичних спецслужб не дають можливості думати, що все буде добре… Сподіваюся, не всі такі песимістичні, як я.
Сергій Громенко
історик, керівник програми “Історична та культурна політика” Українського інституту майбутнього
“Гасло “Ніколи знову” має таку ж роль, як, скажімо, роззброєння”
Моя узагальнююча теза – гасло “Ніколи знову” має таку ж роль, як, скажімо, роззброєння. Коли роззброюються всі учасники процесу, і ми це бачили на прикладі ядерного роззброєння або скорочення ракетного озброєння в Європі у другій половині ХХ ст., тоді це працює. Але якщо одна країна роззброюється, а інші – ні, тоді той, що роззброївся першим, пошивається в дурні. Так українська політика пам’яті, порівняно з російською, іноді роззброювалася до ступеня дурнуватості.
Годину тому президент Росії, диктатор Владімір Путін підписав указ “Об утверждении Основ государственной политики Российской Федерации в области исторического просвещения». Читаємо: “Для исключения неконтролируемого распространения продуктов, создающих искажающее представление о событиях отечественой и мировой истории, а также о месте и роли России в мире». Для цього буде розроблено історико-культурний стандарт, єдина методологія викладання історії; будуть створені твори, “формирующие негативное отношение к идеологии нацизма».
Порівняємо це із тим, що ще п’ять років тому у нас на найвищому рівні було задекларовано, що яка різниця, як називається вулиця, якщо вона заасфальтована?.. За ці п’ять років насправді багато чого було зроблено. Ми говорили про переломи, які сталися у 2014-15-их та 2022-23-іх. Все-таки, поки грім не гряне – українець не перехреститься. Зрештою, ми опиняємося в становищі, коли наші вороги постійно переозброюються, а ми в найкращому випадку – наздоганяємо їх.
Я не пропоную мавпувати російську модель пропаганди чи чинити дзеркально до того, що чинять вони. Моя пропозиція – не заплющувати очі на те, що в Росії це є і воно там працює. Нехай ця пропаганда недолуга, але завдяки ефекту масштабу вона насправді приносить плоди. Й це дозволяє російській владі почуватися впевнено і робити те, що вона робить. Якщо просто заплющувати очі – Росія не зникне. Треба якось давати собі раду з тим, що вона і в історичному полі російсько-української війни веде наступ. Цьому наступу треба давати бій. Інакше, як сказав хтось із великих: немає значення, наскільки гостро заточений меч, якщо слабка рука, яка його тримає. Власне, Україна в цій ситуації перебувала доволі довго. Хотілося б, щоб ми нарешті вийшли з неї і не просто відбивалися від російської боротьби, не просто розвінчували російські міфи, а просували українські наративи, в тому числі просто пропагуючи свої досягнення через Amazon, якщо інакше до західних еліт не доходить.
Іванна Кобєлєва
громадська активістка
“Чим далі ми від Москви – тим ближчі до власної ідентичності”
8 травня 2013 року ми зі Спілкою української молоді проводили першу акцію “День пам’яті і примирення”. Це були ще часи Януковича. Ми тоді на Майдані Незалежності провели панахиду й запускали ліхтарики з назвами країн, які брали участь у Другій світовій війні. Ця акція мала тоді дві складові. Перша – акцент на тому, що це – День пам’яті. Друга світова – це родинна історія, і для більшості родин – це трагічна історія. Й це був свого роду спротив “побєдобєсію”, ми говорили саме про пам’ять. І друга складова – “Геть від Москви!”. Зараз уже бачимо, як це працює: чим далі ми від Москви – тим ближчі до власної ідентичності, тим стаємо сильнішими.
За ці 11 років, від 2013-го, просто озирніться – як багато ми з вами пройшли. Коли співпрацюють громадськість і держава й у всіх спільна мета, стаємо стійкішими і бачимо результати роботи. Тому лупаймо сюю скалу!
