Скидалося на те, що ще на початку 1990-их років питання про створення музею Січового Стрілецтва у помешканні Олени Степанівни було вирішене. Мова йшла про будинок № 11-а площею 60 кв. на вул. Козацькій у Львові. Саме у цьому будтнку пройшли останні 7 років життя національної героїні, меморіальний музей якої мав постати за розпорядженням № 269 представника Президента України у Львівській області 1992 року. Цікавий цей будинок і тим, що у ньому часто зустрічалися українські діячі національно-визвольної боротьби іншого періоду – дисиденти-„шістдесятники”. До славної когорти котрих належав син Олени Степанівни професор Ярослав Дашкевич. Однак музею, ані навіть претензії на нього немає досі.

Справа не зрушується з місця вже 18 років. Головною перепоною, як зауважив заступник міського голови з гуманітарних питань Василь Косів, є побутово-житлова проблема пані Люби Лутчин, яка живе у цьому будинку від 1964 року. «Пані Лутчин категорично не погоджується звідти відселятися, це є основною проблемою. Навіть втручання міліції, працівників історичного музею та представників міської ради не примусило жінку виїхати з помешкання», – розповідає Василь Косів.

У квартиру №2 на Козацькій 11-а, площею 23.кв.м, пані Лутчин вселили після смерті Олени Степанівни, решту території будинку займав син історик Ярослав Дашкевич із дружиною. «Жодних пропозицій, щодо вселення пані Лутчин я не міг давати, оскільки будинок не був моєю приватною власністю. Вселення без моєї згоди, із застосуванням фізичної сили було спланованою операцією радянських служб», – пише Ярослав Дашкевич у листі-підтвердженні.

Ярославу Дашкевичу відповідно до рішення виконкому Львівської міськради 1991 року надали квартиру на вул. Зеленій, 28, натомість, квартиру № 1 на Козацькій 11-а перевели до фонду нежитлових приміщень, а відтак передали в постійну безкоштовну оренду Львівському історичному музею з метою створення меморіального музею Олени Степанівни. Мешканка суміжної квартири Люба Лутчин була проти такого рішення. Коли Ярослав Дашкевич отримав квартиру на Зеленій, я написала заяву до міськради, аби мені залишили весь будинок, а не лише мою частину,» – розповідає пані Лутчин.

У 2006 році пані Лутчин разом з сином приватизували квартиру площею 23 кв.м, але запевняє, що має більшу приватизовану територію: «Ми собі добудували коридор, ванну кімнату і літню кухню. Ще є сарайчик приватизований», – розповіла пані Лутчин, яка спершу погодилася показати документи на підтвердження приватизації, однак за декілька днів зателефонувала і повідомила, що не хоче більше нічого розповідати.

«Частина будинку є приватизована і оскільки приватна власність є недоторкана, то лише добровільна згода людини може вирішити це питання. Будинок визнано аварійним, це підстава для того, щоб дати іншу квартиру, але пані Лутчин категорично відмовляється переїждати», – зазначив Василь Косів.

Люба Лутчин стверджує, що живе у будинку з 1964 року і не боїться, якщо він завалиться. «Я жила в цьому будинку і ніколи звідси не переїжджала. Хочу, щоб на людяній підставі мені дали цю хату, адже я ремонтувала її. Мій батько був Січовий Стрілець і теж воював за Україну, а тут вибірково для Олени Стефанів така повага. Навіщо затрачати стільки грошей на одну особу, яка не має ніяких заслуг?», – каже Лутчин, змушуючи глибоко засумніватися у тому, що вона справді шанує історію України і навіть свого особистого роду, не усвідомлюючи ролі певних історичних осіб у діяльності Січового Стрілецтва та літописі українського руху визволення.

Ініціативна група інтелігенції Львова, яка не полишала сподівань на спорудження Музею Січового Стрілецтва у будинку Олени Степанівни, 2007 року зробила огляд будинку. До складу групи увійшли архітектори і будівельники, які своїм актом засвідчили, що стан будинку є справді аварійним. А вже 2009 року, за висновками львівського філіалу інституту «НДІ Проектреконструкція», технічний стан будинку департамент житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 28. 05. 2009 будинок на Козацькій 11 а визнано аварійним офіційно.

Представники львівської громади Ірина Калинець, Борис Возницький, Іван Вакарчук та інших науковців звернулись до міського голови Андрія Садового з проханням особисто проконтролювати вирішення ситуації із створенням музею. На питання існувати чи ні музею Олени Степанівни – героїні українських національно-визвольних змагань у ХХ столітті, міське керівництво відповіло відпискою.

«Незважаючи на численні прохання, наразі маємо хіба відписки. Так триває вже близько десяти років. Головне, що ми домагаємося, – аби влада вивела будинок з аварійного стану. Зрештою, територію можна розділити парканом: на своїй території нехай живе пані Лутчин скільки хоче, а на території, що її колись Ярослав Дашкевич попросив віддати у користування Львівському історичному музеєві, нехай зроблять меморіальний комплекс Степанівни» – пояснює, чим клопочеться львівська інтелігенція, завідувачка Політехнічного музею, історик Ганна Кос.

Своєю чергою заступник міського голови з гуманітарних питань Василь Косів запевняє: «Ми можемо вже хоч завтра реалізувати реконструкцію будинку, якщо буде добровільна згода пані Лутчин, оскільки це приміщення належить місту і місто мусить зробити ремонт. А на таку умову, щоб на одній частині жила пані Лутчин, а на території, де колись проживала Олена Степанівна, зробили музей, Львівський історичний музей не погоджується», – хитро розписується не за своїх підлеглих міський чиновник, хоч добре усвідомлює, що будівля валиться і її терміново треба рятувати (при цьому без відселення пані Лутчин не обійтися, коли йдеться про капітальний ремонт, реконструкцію чи реставрацію), однак усе ж не квапиться діяти в цьому напрямку. Принаймні навіть не заявляє про замовлення та виконання проектно-кошторисної документації на відповідні роботи. А значить ізнов відбувається лише порожніми відмовками.

Міські чиновники намагаються переконати, що у випадку, коли будинок розвалиться, міська рада надасть житло пані Лутчин, а на тому місці можна буде збудувати музей. «Я готовий ще раз обговорити, як це зробити», – запевнив Василь Косів, який вже здобув собі відповідну опінію „музейного будівника” на сумнозвісному прикладі із реставрацією приміщення стрільниці на вул. Лисенка, де Львівський історичний музей сподівався розгорнути експозиції Музею національно-визвольної боротьби.

«Якщо місто передасть Львівському історичному музею відремонтований будинок на Козацькій 11-а, то ми б зробили там музей історії Січового Стрілецтва, а в кімнаті, де проживала Олена Степанівна останні роки, була б меморіальна частина. Але, виконавчі органи не забезпечили ремонту. Музей прийме відремонтоване містом приміщення і вже тоді почне робити експозицію», – повідомив директор Львівського історичного музею Богдан Чайківський, який вже не один раз попікся на „музейному сприянні” Львівської міськради, що зруйнувала йому корпус під реставраційні майстерні, забрала приміщення від Музею техніки та зволікає із реставрацією приміщення для Музею визвольної боротьби.

Однак численні розмови, які точаться довкола будинку Олени Степанівни, ніяк не позначаються на поліпшенні стану його збереження. За злочинної бездіяльності влади, будинок як розвалювався, так розвалюється й далі. Водночас клопотання, прохання, волання представників львівської інтелігенції гідно шанувати рідну історію не знаходять відповідного відгуку у діях чиновників.

Оскільки трагедія із будинком композитора Ярославенка, якою себе зганьбила і цілковито дискредитувала влада Львова, не повинна більше повторитися із жодною пам’яткою, нагадаємо: будинок на вул. Козацькій 11 а є пам’яткою історії! Зідно із законодавством про охорону пам’яток, пам’ятка повинна мати не тільки забезпечену охорону, а й належне утримання та догляд.

На будинку Олени Степанівни є пам’ятна таблиця роботи скульпторки Теодозії Бриж із бронзовим зображенням героїні. Відкрили її ще до 100-річчя від дня народження Олени Степанівни. А сам будинок та пов’язану із ним історію українського національного визволення влада українського Львова ганебно прирекла на вмирання…

Тетяна Лазаревич, прес-секретар ЦДВР

фото з сайту www.galychyna.if.ua/typo3temp/pics/3cd1594edb.jpg