Ці події шокують! Невже це демократична Україна? Невже Київ? Невже Львів?
Коли зранку 8 вересня вперше з’явилась інформація про те, що на пероні столичного вокзалу шестеро працівників спецслужби затримали директора музею, історика Руслана Забілого, це видалося дрібним непорозумінням.
Його протримали 14 годин. Допит проводили суворо й упереджено. Радили подумати про сім’ю. Без санкції суду вилучили особисті речі. Не дозволили спілкуватися з адвокатом.
Уся ж провина науковця була в тому, що він та група його колег останні декілька років працюють над вивченням архівних документів про діяльність легендарного українського руху опору — Української Повстанської Армії.
Наступного дня в інформаційному просторі з’явилася ще одна приголомшлива новина. Проти історика Руслана Забілого порушено кримінальну справу. Як сказано, за намір розголосити державні таємниці. А це ймовірні п’ять років в’язниці.
Усе це скидалося на якийсь моторошний сон чи погану гру, що ось-ось закінчиться. До реальності повертала заява дисидентів-шістдесятників, людей, які заплатили роками свободи за те, щоб інші не забули, як починаються репресії. Але цей голос був одинокий. То був справжній голос совісті, який чомусь не почули ті, хто сьогодні щоденно рве на своїх грудях вишиванки патріотизму: ні БЮТ, ні «Наша Україна», ні «Свобода», не кажучи вже про інші партії, не виступили дружно й організовано на захист невинно скривдженої людини, науковця Руслана Забілого.
Це ганьба, яку ці партії ще мусять пояснити людям, своїм виборцям.
Цинічними на цьому фоні були слова регіонала і народного депутата Петра Писарчука, що музеєві нічого не загрожує. Дійсно, подумалось, це ж так просто буде замінити вивіски і замість «Жертви НКВД» написати «Жертви УПА». Саме так, як зробило Міністерство освіти регіонала Табачника, запропонувавши перейменувати гру «Сурми звитяги», присвячену героям українського підпілля, на «Зарніцу» — всім відомий засіб виховання «свідомих комсомольців».
А спецслужба пішла далі. У понеділок, 13 вересня, дев’ять (!) есбістів розпочали масштабний обшук приміщення музею-меморіалу жертв окупаційних режимів. У вівторок обшуки тривали. Знову без санкції суду вилучили два комп’ютери, документи.
Це вже напевно була не гра.
Здається, країна підійшли до межі, за якою починається щось страшне і непрогнозоване.
«А біля поїзда мене вже чекали…»
Iсторик Руслан Забілий розповів «Експресу» подробиці свого затримання
Директор музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» навіть припустити не міг, що період, який він вивчає, може повторитися сьогодні. Але це сталося. А далі дослівно.
— Чим була зумовлена ваша поїздка до Києва 7 вересня?
— Кількома причинами. Мав зустрітися з фінансистами з СБУ щодо забезпечення очолюваного мною музею. Домовився про зустріч з одним із дисидентів щодо підготовки нашої нової виставки. А ще планував попрацювати в Галузевому державному архіві СБУ та зустрітися з колегами-істориками для обговорення проектів, над якими працюємо.
— Розкажіть, як вас «здивували» доблесні офіцери спецслужби…
— 7 вересня, о 22.47, я виїхав зі Львова потягом і о 7.30 ранку прибув на столичний вокзал. На пероні мене вже чекали…
— А ви такого чекали?
— Та ні, звичайно. Чи ж я шпигун якийсь іноземний, щоби чекати таких зустрічей на вокзалах? Тільки-но зійшов з поїзда, як на пероні мене обступило шестеро осіб у цивільному. Один із них відрекомендувався працівником Служби безпеки, показав посвідчення. Запропонував «проїхати з нами», мовляв, треба поспілкуватися і, можливо, зі мною навіть зустрінеться керівництво служби. Мене провели до машини.
— У машині вас блокували на задньому сидінні як затриманого?
— Так, мені було запропоновано сісти посередині, а з обох боків всадовилися офіцери спецслужби.
— Страху, що ось зараз ви з іще невідомої вам причини зникнете і більше ніхто вас не знайде, не було?
— У той момент ні. Адже я все-таки директор музею, який ще досі у віданні СБУ. Треба поговорити — то треба. Тоді я ще не здогадувався про зміст «розмови». «Розмовою» це нині можна назвати, звісно, в лапках, бо протривала вона чотирнадцять з половиною годин і супроводжувалася обмеженням моєї свободи. Насправді це був допит.
— У головному офісі СБУ на Володимирській вас привели до якогось слідчого чи начальника?
— Там була група людей. Один представився заступником начальника служби внутрішньої безпеки СБУ, але посвідчення не показав і навіть не назвав ні прізвища свого, ні звання. Iнші шестеро сіли довкола мене. Мої особисті речі — мобільний телефон і сумку з ноутбуком та двома зовнішніми хард-дисками — відразу забрали. Склад присутніх під час подальшої більш ніж півдобової «розмови» змінювався, їх було то п’ятеро, то четверо, то шестеро.
— Що ж цікавило «співрозмовників»?
— Спочатку, де я працюю, ким, що це за музей, чим він займається. Де я навчався, де раніше працював, звідки родом, де проживав у різні періоди…
Потім перейшли до моїх історичних зацікавлень — яку тематику досліджую. Ставили дивні, на мою думку, запитання. Наприклад, коли я повідомив, що досліджую тактику і стратегію ведення бойових дій УПА, то вони цікавилися, чи не засекречена ця тема. Хто давав дозволи працювати з нею, наче науковцям потрібні спецдозволи якісь.
Питали про моє бачення значення УПА для країни, про моє ставлення до Голодомору. Дивувалися, навіщо мені це потрібно, і давали «цінну пораду» — «краще йти у школу вчителем історії працювати».
А між тим питали, з ким із істориків контактую, чи маю зв’язки із закордонними істориками, чи підтримую ініціативно ці контакти. Коли бував поза межами України останнього разу. Так, зв’язки маю, за кордоном бував, спілкуюся з Гжегожем Мотикою, який написав історію Української Повстанської Армії польською мовою, Міхалом Шмігелем та іншими закордонними фахівцями. А що, наукове спілкування істориків тепер може бути проблемою? Ніколи б не подумав.
Усі матеріали музею належно облікувались.
— Вашу розмову якось фіксували?
— Гадаю, аудіозапис у такий випадках неминучий. А от офіційного протоколювання розмови не було, письмово вони тільки помітки якісь собі робили.
— Вимагали чогось конкретного?
— Ні, навпаки, підходили дуже здалеку. Пояснювали щось на кшталт: «Ми знаємо, що ви історик, але не намагайтеся проаналізувати зміст наших запитань і робити якісь висновки».
Я у відповідь кажу: «Хочу почути конкретні запитання, на які можу дати конкретну відповідь». На це один із них відреагував так: «А що це ви так себе поводите? Тут запитання ставимо ми, а не ви». Притім на прохання пояснити правовий статус всього того дійства вони, не моргнувши оком, заявляли, що це не допит, а бесіда.
— Вони врешті пояснили причину вашого перебування в тому приміщенні?
— Через деякий час «розмови» з’ясувалося, що нібито з Галузевого держархіву СБУ (у нього, наголошу, виокремлені тільки історичні документи) відбувся «витік інформації». З комп’ютерів архіву начебто було несанкціоновано знято інформацію з документами про визвольний рух минулого століття із радянським грифом «секретно» і «совершенно секретно». I є коло з 19 осіб, яких потрібно перевірити. Серед тих осіб, у яких може бути ця інформація, опинився і я. Тому треба перевірити мій портативний комп’ютер і зовнішні носії інформації.
— Ви погодилися?
— Ні, звичайно. Це не була службова техніка, а особиста. Там величезний доробок мій як історика — статті, матеріали, підібрані для нових публікацій і книг, добірки документів, які ми планували видати з іншими істориками, зрештою приватна інформація на кшталт сімейних фотографій. На якій підставі я повинен все це віддавати людям «без прізвищ» під час якогось процесуально невизначеного дійства? Тим паче, якщо вони поводяться дивно й, не називаючись, натякають на можливе кримінальне обвинувачення мене.
— Ви допускали, що специ СБУ можуть дописати у ваш комп’ютер якусь таємну інформацію, аби звинуватити у злочині?
— Так, я пояснив, що не можу надати особисті речі для того, щоб там невідь-що з ними робили. Попросив їх, по-перше, надати якісь накази чи інші документи служби, на підставі яких мене в той час там утримують, а по-друге, якщо йдеться про ознайомлення з наявною в моєму комп’ютері інформацією, постанову суду про право на такі процесуальні дії. До речі, забрані в мене речі не опечатали.
— Поняті присутні були?
— Поняті були, але що це дає? Якщо йдеться про виїмку інформації, збереженої у моєму комп’ютері, то мала бути постанова суду насамперед, і всі документи на ноутбуці мали би бути відкриті у моїй і понятих присутності й так задокументовані. Однак цього ніхто не зробив.
— Увесь цей час ніхто поза стінами будинку на Володимирській не знав, куди ви поділися?
— Ніхто. Спочатку, коли ще розмова велася в нормальному руслі, то дозволили зателефонувати один раз дружині. Потім мобільник вимкнули і забрали. Близько восьмої вечора, коли я перебував у них вже понад 12 годин, погодилися на вимогу ще раз зателефонувати дружині. Але в обидвох випадках попередили, що я не маю повідомляти, де перебуваю, і стежили, щоб не записував нашу розмову на диктофон (у мене й функції такої в мобільному нема). Тобто, по суті, дружина могла тільки дізнатися, що я живий, із самого факту дзвінка і короткої розмови на іншу тему.
— Ви й нині наполягаєте, що не їздите по країні із державними таємницями у ноутбуці? Бо ось у вівторок СБУ вже повідомила, що виявила в тому ноутбуці нерозсекречені документи…
— Коло моїх професійних зацікавлень — це історія і тактика Української Повстанської Армії, створення довідників про керівництво визвольного руху, історія окремих відділів УПА, біографічні довідки про конкретних повстанців. Плюс, звичайно, документи за тематикою очолюваного мною музею-катівні на Лонцького.
Саме документами і статтями на цю тематику й наповнені мій ноутбук та хард-диски. Це надзвичайно цінна для мене як професійного історика інформація, там результати моєї праці за останні 10 років. I частину цієї інформації, якщо її не повернуть, імовірно, не зможу відновити. Йдеться про документи, що зіскановані з приватних збірок вояків УПА, дисидентів.
— Вас уже звинуватили в намірі розголосити державну таємницю. Як будете захищатись?
— Державною таємницею є лише та інформація, яка визначена такою Законом «Про державну таємницю». I саме за її розголошення передбачена кримінальна відповідальність. Iнформація, яка належить до держтаємниці, перелічена у спеціальному документі «Звід відомостей, що становлять державну таємницю». Ніяких (наголошую — ніяких!) історичних документів у цьому переліку немає.
Мало того, я ніколи в житті не працював з інформацією, яка містить державну таємницю. Служба свідомо вводить громадськість в оману і плутає поняття інформації, що містить державну таємницю, із бюрократичним процесом розсекречення.
— Ви цікавилися, на який строк вас можуть кинути за грати, якщо якийсь суддя прислухається до побажань влади і вирішить піти назустріч СБУ?
— Якщо виходити з логіки повідомлень СБУ, то за дослідження документів про історію українського визвольного руху середини минулого століття мене на 20-му році незалежності України можуть засудити на 5 років позбавлення волі.
«Це був справжнісінький обшук»
Дев’ять офіцерів СБУ більш ніж 7 годин обшукували три кабінети працівників музею жертв злочинів окупаційних режимів.
Працівники розташованого у Львові музею в день затримання їхнього директора в Києві (сама спецслужба факту незаконного обмеження свободи історика не визнає, називає це «бесідою»), прийшовши на роботу, побачили замкнені ворота.
Про те, як розвивалися події, «Експресу» розповіла Лідія Тополевська, директор Фонду розвитку музею і його штатний працівник.
— Цього понеділка мене прийняв голова місцевого управління СБУ. Я й питаю, коли нас нарешті допустять на робочі місця. А він мені: «Наші слідчі вже там, зараз вони зайдуть у кабінети, і після того, як оглянуть все, вас допустять до роботи».
Коли я повернулася в музей, слідчі вже відкривали перший кабінет. Насправді далі був не огляд, а звичайнісінький обшук — відчиняли усі шафи, тумбочки, шухляди в столах, коробки з документами. Переглядали геть усе, що було в кабінетах, — книжки, записки, особисті речі, хіба що нас не роздягали.
— Щось забрали?
— Два ноутбуки перевіряли, запустивши на пошук слово «таємно». У будь-якій великій збірці інформації про підпільну боротьбу (і боротьбу з підпільниками) файлів з таким словом система, зрозуміло, знайде вдосталь.
Конкретно причиною вилучення двох комп’ютерів стали накази управління МГБ 1945 року, які вже є у відкритому доступі Галузевого держархіву СБУ. Ці документи були на обидвох ноутбуках і продубльовані на переносний жорсткий диск, який вони також забрали разом із роздрукованими з тих комп’ютерів копіями документів.
А ще записаний нами у 2009—2010 роках архів відеосвідчень дисидентів.
— Скільки їх було? Як довго обшукували?
— У перший день було «оглянуто» два кабінети. Без лапок цього точно не написати, адже дев’ять (!) слідчих обшукували дві кімнати п’ять (!) годин. До 22.00. Cпочатку четверо за ними наглядало, а потім вже двоє.
У вівторок вранці все повторилося в кабінеті директора музею Руслана Забілого. Огляд сейфа і кожного папірчика тривав понад дві години. Врешті вилучили п’ять сторінок фотокопії протоколу допиту Стахура, підозрюваного у вбивстві 1949 року Ярослава Галана. Їх музейникам приніс один дослідник із пропозицією помістити в експозицію.
Жодного справді таємного документа офіцери СБУ так і не виявили, принаймні на той момент нам не пред’явили. Iнакше й бути не могло, бо музей з українськими таємними документами апріорі не працює.
— Якою ж буде подальша доля музею?
— Наразі, на момент нашої розмови, доступ відвідувачам до експозиції і науковцям до кабінетів відкритий. От тільки ми не розуміємо, чим тепер там займатися, в нас же забрали весь досліджуваний матеріал, який сама ж СБУ при попередньому керівництві надала на переносних хард-дисках, в електронних фотокопіях.
Відвідувачі не можуть побачити арештантського дворика, в якому за якихось шість днів у червні 1941-го енкаведисти розстріляли близько півтори тисячі галичан. Нам лише пояснили, що ключ від дворика забрав начальник УСБУ.
Як це роблять спецслужби
Щось подібне до сьогоднішніх подій ми вже зазнавали. Наприкінці 20-х років радянський режим, що був встановлений в Україні, влаштував масштабні переслідування української інтелігенції. Москва прагнула зміцнити свою владу.
В Україні спецслужба ОГПУ зробила ставку на фабрикування справ і розгорнула політичні процеси.
Одним із перших був політичний процес у справі вигаданої «Спілки визволення України» (СВУ). Тоді на лаві підсудних опинилося 45 осіб — здебільшого представників української інтелігенції. Їх звинувачували у підготовці терористичних актів, намаганні повалити владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Усі звинувачення грунтувалися на зізнаннях підставних свідків, котрі перебували на лаві підсудних. Жодних документальних, речових доказів, які б підтверджували існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду «члени СВУ» дістали різні терміни позбавлення волі.
А 1931 року була сфабрикована справа «Українського національного центру» (УНЦ), в яку втягнули визначних українських істориків Михайла Грушевського та Матвія Яворського. Усіх 50 «членів УНЦ» у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув’язнення. Пізніше 33 із них було засуджено повторно: 21 розстріляли, іншим подовжили строки ув’язнення.
На календарі — 2010 рік. Спецслужба обшукує й арештовує українських істориків та науковців. Процес уже незабаром?
Андрій Ганус, Експрес
