У рамках рубрики «Веб-конференція» Української служби «Голосу Америки» усі охочі мали можливість поставити Володимиру В’ятровичу свої запитання. Ось відповіді на деякі з них.

Мороко Влад: Як і де можна ознайомитися з архівами СБУ щодо соціально-політичної ситуації в УРСР у 1986—1990 рр.?

В.В.: Документи, які стосуються останніх років радянської історії, знищені найбільше. Тим не менше, частково вони збереглися і є опубліковані. Наприклад, у журналі «З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» опубліковані матеріали, які стосуються Чорнобильської аварії, документи про національно-демократичний рух в Україні кінця 80-х — початку 90-х. Є також інформаційні повідомлення КДБ керівництву партії про ситуацію в Україні, в яких відображались різноманітні аспекти соціологічної, культурної, політичної ситуації.

Анатолій: Американські архіви це добре. Коли будете досліджувати архіви в Москві і де більше документів? Чи не думаєте, що московські архіви добре почистили, знищивши документи про переодягнених у форму УПА енкаведешників, які творили звірства на західних землях? Та й чи допустять Вас туди? Ще живі ті, хто творив звірства в цих загонах — чи можна притягнути їх до відповідальності?

В.В.: Безперечно, в Москві більше матеріалів, які розповідають про функціонування каральних органів Радянського Союзу. На жаль, Росія, яка на початку 90-х активно відкривала свої архіви, змінила цю політику і вже понад 10 років російські архіви, особливо документи КДБ, практично недоступні для дослідників. Тим не менше, в Україні достатньо багато матеріалів для висвітлення не тільки історії України, але й Радянського Союзу в цілому. Зокрема, в архіві СБУ віднайдено велику кількість документів, які стосуються діяльності так званих агентурно-бойових груп НКВД у 40–50-ті роки. У 2008—2010-х роках ці документи готувалися до друку. На жаль, реалізацію цього проекту на сьогодні призупинено керівництвом СБУ.

Andrey Nedzelnitsky: Що Ви думаєте про сучасну СБУ? Що Ви думаєте про колег, з якими працювали? Які недоліки і плюси «бути співробітником»? Які події, сторінки характеризують КДБ — український відділ — неупереджено? 

В.В.: На жаль, СБУ займається не тими питаннями, якими має займатися спецслужба сучасної держави. Переслідування громадських активістів, журналістів, міжнародних експертів, істориків — це робота, достойна КДБ, а не спецслужби незалежної держави. Що стосується колег і співробітників, з якими довелося працювати. На жаль, дуже багатьох із них звільнили. Причому це було зроблено за перші кілька тижнів нового керівництва СБУ. Багато звільнених не мали жодного стосунку до історичної чи політичної роботи. 

Щодо питання діяльності КДБ УРСР, то воно надто широке і потребує серйозних досліджень, які можливі лише за умови відкритих архівів. Можу лише додати, що «українське» КДБ було лише філією центрального, і говорити про якусь його самодіяльність чи особливість не доводиться. 

Василь: Пане Володимире, що Ви можете сказати про долю Юрія Горліса-Горського, бо досі ніхто так і не знає, хто його вбив… 

В.В.: Як відомо, Юрія Горліс-Горського було вбито у Західній Німеччині після Другої світової війни. Вбивство приписувалось членам ОУН(б). Наскільки є достовірною ця інформація, зараз сказати однозначно важко. Потрібні додаткові дослідження. Безперечно, відомо про факти політичних вбивств на еміграції, здійснені радянськими органами безпеки задля поширення ворожнечі в середовищі української діаспори. Цілком можливо, що саме таким було і вбивство Юрія Горліс-Горського.

Larysa Mala: Пане Володимире, вітання із Запоріжжя! «У роки Громадянської війни Хортиця стала свідком нищівної боротьби за владу між більшовиками, врангелівцями та військами УНР»… От, власне, і все, що відомо запоріжцям «про національно-визвольний рух на Південному Сході». Тож наскільки потужним був такий рух на Запоріжжі? Як розвивалися події? 

В.В.: На жаль, справді бракує досліджень про історію українського визвольного руху у південних та східних областях України. Документи КДБ засвічують, що він активно розвивався до другої половини 20-х років. Остаточний злам наступив у результаті Голодомору 32-33-х років. Нова хвиля визвольного руху на цих теренах припадає вже на 40-50-ті, коли тут діяли підпільні клітини ОУН. 

У 2009-му році я був опонентом на захисті кандидатської дисертації Юрія Щура, присвяченій діяльності ОУН на території Запорізької області. Тож рекомендую вам ознайомитися з його публікаціями. 

Євген Сойкін (Одеса): Який концепт майбутнього України можна побудувати на основі дослідження і популяризації історії ОУН? Чи не лякає те, що в умовах існування української держави ідеологія ОУН може закладати матрицю руйнування, а не будування?

В.В.: Історія формування ідеологічної основи ОУН — хороший приклад того, як можуть розвиватися й еволюціонувати програмні засади визвольного руху. ОУН ніколи не намагалася дотримуватися якоїсь закостенілої ідеології, а була готова до її змін. Найважливіше й найцінніше, що ми можемо взяти з цієї ідеології, — це поєднання вимог національного визволення з боротьбою за права і свободи окремих громадян. 

Слоган «Свобода народам – свобода людині» 1940 року може бути актуальним і сьогодні. 

Sergii Sarapuloff: Добре відомо, що особи, винні у злочинах проти людства, повинні бути засуджені та покарані незалежно від терміну після злочину. Відомо також, що співробітники НКВС, гестапо та інших подібних служб винні в подібних злочинах. Чи був зроблений за останні 20 років відповідний перелік радянських злодіїв (for public domain!), або все було обмежено лише констатацією «реабілітації» загиблих невинних осіб самим злочинним формуванням під назвою СРСР? Чи не є «реабілітація» жертв злодіїв лише іншою формою знущання? Наприклад, мій прадід, який був засуджений у 1932 р. та помер у 1946 р., був «реабілітований» комуністами на початку 90-х. Може, більш коректно було би розглядати всіх їх і далі як ворогів їх радянської влади, бо майже всі освічені та просто нормальні люди ними й були?

В.В.: На жаль, в Україні за 20 років незалежності не проводилося серйозної системної роботи з фіксації, вивчення та засудження злочинів комуністичного минулого. Цю функцію виконували окремі ентузіасти чи громадські організації. Через це сьогодні в Україні, на відміну від інших посткомуністичних країн Східної Європи, маємо неподолане тоталітарне минуле. Що стосується реабілітації, це справді були процеси, ініційовані радянською владою в останні роки її існування і оцінювання діяльності тих чи інших осіб, засуджених НКВД-КДБ, здійснювалось з погляду радянської держави. Через те реабілітовані на сьогодні в більшості люди, які випадково потрапили під жорна репресій. Ті ж, хто свідомо боролися проти радянської влади, не пройшли процедури реабілітації. Загалом, вважаю, що мова має йти не про реабілітацію учасників антирадянських рухів, а про засудження радянського комуністичного режиму як тоталітарного.

Sergey Malts: Чи згодилися б Ви знову посісти «посаду» директора архіву СБУ і за яких умов?

В.В.: Так, на дуже короткий період. Для того, щоб завершити передання цього архіву від СБУ в окремий архів, як це зроблено в інших країнах Східної Європи.

Довідка

Володимир В’ятрович — науковець, історик, голова Вченої ради Центру досліджень визвольного руху. З жовтня 2008 року по березень 2010-го — директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України в Києві.

На даний момент Володимир В’ятрович у Гарвардському університеті досліджує архів одного з керівників Організації українських націоналістів, Миколи Лебедя.

Автор монографій: «Рейди УПА теренами Чехословаччини», «Сотенний “Бурлака”», «Ставлення ОУН до євреїв. Формування позиції на тлі катастрофи», відповідальний редактор та упорядник книги «Українська повстанська армія. Історія нескорених».

Українська служба «Голосу Америки»

Додано 10.04.2011