Ніна Михайлівна Марченко пішла до свого сина Валерія 15 квітня 2011 року

15 Квітня 2011 Новини

Сьогодні, 15 квітня 2011 року, на 83-му році життя після тяжкої хвороби померла Ніна Михайлівна Марченко. Прощання з покійною 17 квітня, в неділю, з 11 до 14 години у церкві Благовіщення Пресвятої Богородиці, що біля Патріаршого Собору УАПЦ, станція метро «Лівобережна», вул. Микільсько-Слобідська, 5. Заупокійна служба з 14-ї. Похорон у с. Гатне.

Народилася вона 7 лютого 1929 року в с. Гатне Києво-Святошинського р-ну Київської обл. Батька, Марченка Михайла Івановича, як грамотного активіста, на початку 30-х років послали навчатися до Інституту червоної професури в Харків. У 1934 р. Ніна з матір’ю переїхали до нього. Восени того ж року столицю України перенесено до Києва, і вся родина — мати, батько, старша сестра — оселилися тут у гуртожитку по вул. Жертв Революції (нині Десятинна), буд. 12. У 1936 р. М.І.Марченка призначили завідувачем відділу феодалізму новоствореного Інституту історії України АН УРСР. У 1937 р. нова інтенсивна хвиля репресій зачепила й “радянську червону професуру”. У гуртожитку, де мешкали Марченки, цілі родини виводили вночі, кімнати опечатували. У співробітників, сусідів і друзів батька вселяли страх, обережність, байдужість. Тоді батько вцілів дивом. У жовтні 1939 р. М.І.Марченка призначили ректором Львівського універ-ситету ім. Івана Франка, де він впроваджував політику українізації. Рік перебу-вання в нових умовах, спілкування з видатними представниками української інтелігенції (духовенство, науковці, письменники) вплинули на світогляд радянського вченого. Літні канікули в Західній Україні справили незабутнє враження й на піонерку Ніну: всюди спілкування українською мовою, національно свідомі люди, висока культура в поведінці й побуті… Першої ночі війни (22 червня 1941 р.) НКВД здійснив масові арешти серед української інтелігенції. Репресували й батька. Пішим етапом довгою колоною в’язнів гнали в Харківську обл. До лютого 1944 р. його утримували в Новоси-бірській тюрмі. Там за доносом двох співкамерників М.І. Марченка звинуватили ще в українському націоналізмові. Мужня й виважена поведінка професора допомогла припинити слідство як необґрунтоване. Родина — мама Оксана Ларіонівна, сестри Леся й Алла – залишилися в окупованому Києві й вижили завдяки праці на городі в с. Гатному. Ніна трохи ходила до школи, перечитала багато творів українських письменників, газет. У листопаді в Київ увійшла Червона Армія. Ніна відновила навчання в школі. У лютому 1944 р. прийшов лист від батька: його реабілітували. Улітку 1945 р. він прибув до Києва. Повернення до життя після ув’язнення було важким. І.М.Марченка поновили в партії. Завдяки великому життєвому оптимізмові й мудрості батько працював над тим, що найбільше любив, — викладав історію України: спочатку на посаді старшого викладача (доцента) педінституту ім. М.Горького, а з 1957 по 1974 роки — професора КДУ ім. Т.Шевченка. 1946 р. Ніна вийшла заміж. 16.09.1947 р. народила сина Валерія. 1950 р. вступила на факультет української мови й літератури Київського учительського інституту. 1955 р. заочно закінчила Київський педагогічний інститут. Із 1952 по 1961 р. працювала вчителем у середній школі. Бачила, як звужується сфера вжи-вання української мови, зі власного досвіду знала, як влада принижує все украї-нське. У 1961 р. М. зараховано на посаду молодшого наукового співробітника відділу методики викладання мови Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП). Вона співавтор колективного посібника “Методика викладання української мови в 4 – 8 класах”, автор опублікованих у педагогічній пресі статей із методики викладання української мови. 1968 р. захистила кандидатську дисертацію “Наступність при вивченні граматичного матеріалу в середній школі”, підготувала до друку посібник. Із 1967 р. працювала старшим викладачем української мови й літератури у науково-дослідній лабораторії навчального телебачення при Київському педінституті ім. М.Горького. 1976 р. повернулася у відділ методики мов УНДІП, де працювала до виходу на пенсію 1984 р. Ніна Михайлівна читала твори шістдесятників у самвидаві, відвідувала літературні вечори й виставки художників-дисидентів, була знайома з багатьма дисидентами. Син формувався як громадянин під впливом родини: діда, тітки Алли, матері. Валерія Марченка заарештували 25.06.1973 р. Його неопубліковані статті “Київський діалог”, “За параваном ідейності”, “Страшний якийсь тягар” інкриміновано йому як антирадянські, націоналістичні. Не взявши до уваги тяжкої хвороби (нефрит із 16 р.), київський обласний суд (суддя Г.Завгородня) засудив його на 6 р. таборів суворого режиму та 2 р. заслання. Для Ніни Михайлівни почалася боротьба за життя сина. Слідство, суд, фо-рмальні, однотипні усні й письмові відповіді на апеляції, заяви й протести розкривали беззаконня й жорстокість влади. Листи сина, поїздки на Урал до місць його ув’язнення відкривали перед матір’ю знущання голодом, відсутність медичної допомоги, жахливі побутові умови у переповнених тюрмах і таборах… Жахали велетенські колони в’язнів (серед яких були й малолітні), нескінченні колючі дроти, молоді червонопогонні солдати з собаками – і це у “своїй радянській” державі… Мати рятувала сина, а він перед усіма благами віддавав перевагу честі, правді, справедливості. Високі духовні й моральні якості у ньому живила глибока й непохитна віра в Бога. Цю свою віру він передав матері. Вона зрозуміла, повірила, і їй стали близькими прагнення й дії сина. З надією на Божу ласку вона виносила з зони суворого режиму заборонені матеріали, написані Валерієм та його друзями-співв’язнями, щоб злочини радянської влади ставали відомими світові. Якби матір викрили, вона б зазнала такого ж суворого покарання, як і син. У травні 1981 р. Валерій повернувся до Києва. Із перших днів КГБ організував жорстке переслідування: постійний нагляд, підслуховування, обшуки, контроль за листуванням, виклики й приводи в міліцію; тривалі перешкоди у пра-цевлаштуванні, щоби врешті засудити націоналіста за “паразітічєский образ жизні”. За зв’язок із закордоном, оприлюднення там власних творів і, зокрема, документа Міністерства освіти “Про посилення вивчення російської мови в школах УРСР”, який Валерій надіслав із приміткою “свіженький валуєвський указ”, 21.10. 1983 р. його знову заарештовано. Незважаючи на тяжку хворобу, Київсь-кий міський суд (суддя Г.Зубець) засудив його на 10 р. таборів особливого ре-жиму та 5 р. заслання, визнавши його особливо небезпечним рецидивістом. Розуміючи нелюдськість, позаправність звинувачення, мати зверталася із заявами, клопотаннями, протестами до прокуратури СРСР і РСФСР, МВС СРСР, до Пермського медуправління, начальника медуправління МВС СРСР Романова тощо. Посилала телеграми Генеральному секретареві ЦК КПРС Черненкові, Міністрові МВС Щолокову, просила перевести сина до Ленінградської тюремної лікарні ім. І.Гааза. Зневажаючи заборони, вона пересилала копії своїх заяв друзям, інформувала світ про знущання КГБ над сином і матір’ю. На захист Валерія Марченка стало багато прогресивних організацій зарубіжних країн, жу-рналісти, адвокати. Із вимогою звільнити журналіста В.Марченка виступив Папа Римський Іван Павло ІІ, конґресмени США. Радіостанції світу інформували світову громадськість про приреченість хворого журналіста, вимагали його зві-льнення. У 20-х числах вересня 1984 р. В.Марченко був “актований за станом здоров’я”, але його й далі утримували у в’язничній лікарні, а на вимогу матері виконати рішення медуправління МВС СРСР звільнити сина – відмовчувалися. Валерій помер, як вважає мати, 5 жовтня 1984 р. (за документами 7-го). Ціною надзусиль матері вдалося забрати тіло сина. На саму Покрову відп-равити панахиду в Покровській церкві й поховати його в с. Гатному біля роди-чів, щоправда, під пильним наглядом кагебістів. 1991 р. син посмертно реабілітований. Документ про реабілітацію підпи-сав той самий Г.Зубець, який спровадив його на смерть. Мати свято берегла пам’ять про сина, називала його своїм учителем. Вона несла його слово людям, підготувала й видала книжку листів та нарисів сина та збірку його перекладів і неопублікованих наукових праць. (Див.: Марченко Ва-лерій. Листи до матері з неволі / Упор. Н.Смужаниця (Марченко), ред. Ю.Хорунжий. – К.: Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. – 500 с.; Марченко Вале-рій. Творчість і життя / Упор. Н.Смужаниця-Марченко, Н.Кочан. – К.: Сфера. Дух і Літера, 2001. – 536 с.)
За ці видання їй присуджена премія ім. Олени Теліги 2002 р. У 2005 р. ви-дано збірку духовно-християнських нарисів Валерія Марченка «Вірити і тільки» (Упор. Н.Марченко. – Дрогобич: Коло, 2005. – 73 с.), яку Ніна Михайлівна при-святила учням і вчителям СШ №175 м. Києва, у якій навчався Валерій і де ство-рено його музей. Указом Президента від 8.11. 2006 р. з нагоди 30-річчя створен-ня Української Гельсінкської Групи син і мати нагороджені орденами «За муж-ність» І ступеня.

Василь Овсієнко.

Автобіографічна розповідь Н.М.Марченко від 21.10.2002 оприлюднена у віртуальному Музеї дисидентського руху

Бібліоґрафія:

  • Марченко Валерій. Листи до матері з неволі / Упор. Н.Смужаниця (Мар-ченко), ред. Ю.Хорунжий. – К.: Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. – 500 с.
  • Марченко Валерій. Творчість і життя / Упор. Н.Смужаниця-Марченко, Н.Кочан. – К.: Сфера. Дух і Літера, 2001. – 536 с.
  • Марченко Валерій. Вірити і тільки / Упор. Н.Марченко. – Дрогобич: Коло, 2005. – 73 с.
  • Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гель-сінської групи / Ред-упор. Н.Світлична. – Нью-Йорк, 1980 – 1985. – 1981: 5; 1984: 3 – 1, 6 – 24, 9 – 31.
  • Філіппова І. “Але я знаю, моя ненька гідна найвищих, найкращих слів” // Жіночий світ. – Ч. 1 (9). – 2002, березень. –С. 22 – 23.
  • Стадник Н. Ніна Марченко – символ матері //  Шлях перемоги. – Ч. 15 (2502). – 2002, 4 квітня.
  • Архів ХПГ. Інтерв’ю Н.М.Марченко 21.10.2002. http://khpg.org/archive/index.php?id=1185524901
  • Міщанчук Н. Кращій з матерів // Шлях перемоги. – Ч. 6 (2594). – 2004. – 4 лютого.
  • Міщанчук Н. Кращій з матерів // Українки в історії / За ред. Валентини Борисенко. – К.: Либідь, 2004. – С. 306-312.
  • Овсієнко В. Похорон Валерія Марченка // В.Овсієнко. Світло людей: Ме-муари та публіцистика / Харківська правозахисна група. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 327 – 337.
  • Романюк Н. Світ тримається на одержимих // Дзеркало тижня. – №21 (549). – 2005. – 4 червня.
  • Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – С. 441-445.
  • Семен Глузман. Соузник. // Известия в Украине, № 19 (748). – 2009, – 2 февраля; Освобождения нет. // Известия в Украине, № 20 (749). – 2009, – 6 февраля.