Автор — Олеся Ісаюк
Останнім часом до купи “травневих” традицій додалася ще одна – проведення перед “червоними” днями соціологічних опитувань “з приводу”. Одне з них – на тему примирення – було проведене соціологічною службою Центру Разумкова.
Через нього соціологи намагалися з’ясувати ставлення українців до Дня Перемоги, пам’ятника Сталіну та перспективи примирення воюючих сторін – як “радянців” з німцями, так і УПА з червоноармійцями.
Втім, соціологам не завадило б нагадати собі історичну термінологію.
Можливо, декого здивували відповіді респондентів, можливо, ні. Проте найцікавішим стало саме формулювання запитань.
Наприклад, соціологи питали: “Протягом двадцятого сторіччя в історії України було багато подій, коли українці масово знищували один одного: це Перша і Друга світові війни, громадянські війни, політичні репресії. Як Ви вважаєте, який з наведених шляхів рішення взаємних образ є кращим?”.
Цікаво, звідки взялася думка про масове взаємне нищення українців у ХХ столітті?
Не сперечаюся, що в історії обох світових воєн вистачить епізодів, коли проти українців з одного боку стояли українці з іншого. На горі Маківка УСС воювали з російськими частинами, де вистачало східних українців. Серед об’єктів оунівських атентатів були і українці.
У 1944 році війська Першого Українського фронту, де процент українців сягав 60 % оточили і розгромили під Бродами групу німецьких військ, у складі яких була й дивізія “Галичина”, складена з українців-галичан. Та й у каральних військах НКВД, чиєю основною функцією після війни було придушення повстанського руху, служило чимало українців.
Мабуть, наступним висновком буде ідея про… перманентну громадянську війну в Україні, яка тривала мало не ціле століття.
От тільки кількість жертв тієї “війни” і близько не наближається до числа людських втрат хоч би під час української революції 1917-1920 років чи кількості загиблих від Голодомору.
А найголовніше – уся ця так звана “війна українців з українцями” почалася і тривала не з вини українців, з якої б сторони вони не стояли. Українці вбивали самі себе, перебуваючи в складі іноземних армій – російської, радянської, німецької, австрійської, польської…
І винуватцями цього національного самогубства, відповідно, є керівники відповідних держав – Їхні Величності Микола ІІ, Вільгельм ІІ, найясніший цісар Франц-Йосиф, товариш Ленін, товариш Сталін, гер Гітлер, пан маршал Ридз-Смігли…
Найцікавіше в кожному опитуванні – це, звісно, ж відповіді на нього. Згідно з дослідженням, більшість українців схильні миритися радше з ворогами – німцями, ніж між собою.
Принаймні за примирення ветеранів радянської та німецької армій висловилося більше респондентів, ніж за примирення ветеранів Червоної Армії та УПА. І при тому переважною більшістю вважають, що не потрібно встановлювати винуватців того, що мало не ціле століття “в боротьбі страшній ішов на брата брат”.
Такою ж переважною більшістю, певне, відсвяткують перемогу одного тоталітарного режиму над іншим – саме тих систем, які найбільше постаралися, щоб українці нищили себе взаємно. Відсвяткують, боюся, бійками між просто “червоними” і “червоно-чорними”.
Бий своїх, щоб чужі боялись?
Наостанок – ще одне крихітне зауваження. Одне з питань звучало – “З якою назвою війни проти фашизму ви згідні?”. Зі шкільних підручників відомо, що фашистським називається режим міжвоєнної Італії, а на Радянський Союз напала нацистська Німеччина.
За старою доброю традицією радянського агітпропу продовжуємо плутати обидва поняття, хоч вони відрізнялися вже тими “цінностями”, які ставили в центр уваги – для фашизму верхом цінного була держава, для нацизму – раса.
Джерело: Історична правда
Додано 06.05.2011
