Автор — Володимир В’ятрович, для ТСН.ua
Саме цього року вперше похитнулася монополія комуністичної партії на владу. А чекістів зобов’язували говорити про «Гласність і роботу з агентурою», «Гласність і конспірацію» тощо.
1989 рік у займає почесне місце в умовній категорії «найвідоміші революційні роки світової історії». Справді, не так багато можемо знайти коротких часових періодів так багатих глобальними змінами.
Найвиразнішим символом 89-го стало падіння Берлінського муру, яке ознаменувало кінець епохи холодної війни та звільнення народів Східної Європи від комуністичного панування.
Проте зміни не обмежилися тим, що Радянський Союз скорочував територію свого впливу, відступаючи із завойованих після Другої світової війни теренів. Вітер змін швидко і впевнено міняв саму імперію.
Саме цього року вперше похитнулася монополія комуністичної партії на владу. Це сталося в результаті безпрецедентних для радянської влади виборів 26 березня.
Перших радянських виборів, які відбулися здебільшого на альтернативній основі (тобто виборці мали можливість обирати більше, ніж з одного кандидата), під час яких був присутній елемент справжньої політичної конкуренції (наявність програм у кандидатів, їх зустрічі з виборцями, телеефіри) і бодай частково дотримано таємниці голосування.
За результатами комуністи все ще мали абсолютну більшість (87%!), проте крім них в законодавчий орган потрапили і представники демократичної опозиції, зокрема людина яка стала її символом — академік Андрій Сахаров.
Україна у 1989-му залишалася однією з неспокійних республік Союзу. За інформацією КҐБ за цей рік тут відбулося 1565 масових заходів, близько половини з них (732) були несанкціонованими, у вуличних акціях загалом взяло участь більше двох мільйонів.
На одну з них у Львові, присвячену 50-тій річниці радянської окупації Західної України, вийшло понад п’ятдесят тисяч осіб. Намагаючись спинити протести, чекісти за цей рік порушили 28 кримінальних справ, до адміністративної відповідальності (зокрема за організацію недозволених мітингів) притягнули 1125 активістів.
Головною для спецслужби на політичному фронті стала боротьба довкола підготовки установчого з’їзду Народного руху України.
В квітні керівники силових та правоохоронних відомств (КҐБ, МВД, Прокуратури, Міністерства юстиції) змушені були звернути увагу керівництва республіки на серйозність ситуації і рекомендувати цю проблему «розглянути на Президії Верховної Ради УРСР та визначити заходи з підвищення ролі і впливу в цій справі місцевих Рад народних депутатів».
Органи пропонували прийняти закон про громадські об’єднання, який мав стати інструментом боротьби з незареєстрованими ініціативами.
Проте ці поради нічого не міняли — хоч влада розпоряджалася потужними структурами та необмеженим ресурсом, вона не мала що протиставити свіжій енергії активних громадян. Різноманітні вказівки та інструкції з приборкання опозиції гуляли по столах чиновників, які справно підписувалися про ознайомлення.
Але від того приписи не ставали здатними впливати на реальність, за якою геть не встигали бюрократи.
Тому вже через кілька місяців КҐБ змушений був констатувати: в новому об’єднанні складається невигідне для влади співвідношення сил між справді опозиційними (насамперед малися на увазі члени Української гельсінської спілки) та підконтрольними силами.
Напередодні з’їзду спецслужба планувала «встановити діалог з комуністами, які ввійшли в керівні органи НРУ з метою їх мобілізації для обмеження впливів УГС; притягнути до роботи з викриття планів УГС авторитетних вчених, істориків, мовознавців, використати засоби масової інформації».
На самому з’їзді 8—10 вересня 1989 року тривало протистояння між радикальним і помірним крилом делегатів, значною мірою інспіроване владою. Опісля КҐБ звітував про «зірвані спроби лідерів УГС включити в програмні документи постанови, що надають НРУ статус партії і вимагають створення незалежної самостійної держави».
Проте це була чи не остання перемога на цьому фронті. До кінця року чекісти констатували: виконавчі органи Руху фактично перехопили активісти УГС (сюди ввійшло понад 20 членів цієї організації), один з чільних діячів якої Михайло Горинь очолив центральний секретаріат.
Шевченківські дні в Києві, березень 1989 р. Простір навколо пам’ятника Тарасові Шевченку вщерть заповнений людьми. (Фото із книги «Українська Гельсінська спілка (1988—1990 рр.) у світлинах і документах» (с. 24))
Попри те, що протягом цілого року при управліннях КҐБ діяли спеціальні оперативно-слідчі групи, які займалися лише Гельсінською спілкою.
Останні звітували, що протягом року опубліковано більше як 30 компрометуючих публікацій про очільників УГС, а «просування оперативним шляхом в середовищі націоналістів інформації про привласнення деякими керівниками УГС частини матеріальних і технічних засобів, які надійшли із Заходу, викликало в їх середовищі обстановку суперечки, взаємні докори, неприязнь і підозріння».
Влітку 1989-го перед керівництвом СРСР постала ще одна серйозна проблема — країну струсонули шахтарські страйки. Вперше за багато років проти влади, яка мала бути втіленням «диктатури пролетаріату», почав підніматися сам пролетаріат.
Чекістів непокоїло можливе поєднання національно-демократичної опозиції з страйкарями, відтак вони взялися за активістів Руху, які налагоджували зв’язки із шахтарями. На деякий час КҐБ вдалося стати на заваді політизації виступів, але було зрозуміло: відчувши силу самоорганізації протестанти незабаром відчують і певні політичні амбіції.
«Зважаючи на те, що страйки висунули неформальних лідерів шахтарських колективів в особах керівників і членів страйкових комітетів, — зверталися кагебісти до керівництва країни, — які мають реальну перспективу балотуватися на виборах в місцеві Ради, вважаємо за доцільне організувати з ними предметну політичну роботу для підготовки достойних кандидатів в депутати».
Таким чином політично непідготовлених опозиціонерів намагалися перетворити на союзників влади.
Нездатність КҐБ контролювати ситуацію зумовлювалася серйозними внутрішніми проблемами. Опору радянської системи в 1989-му лихоманило не менше, ніж саму систему. Спроби чекістів прилаштуватися до нових викликів були невдалими.
Радянська спецслужба з моменту створення була, в першу чергу, карально-репресивним органом режиму. Припинення владою репресій означало фактично ліквідацію цієї функції. А для виконання інших завдань, притаманних власне спецслужбам, КҐБ не особливо надавався. Навіть хороший молоток — поганий інструмент для художньої різьби по дереву.
Протягом усього революційного 89-го бачимо хаотичні кроки керівництва Комітету з метою втриматися «на плаву», довести владі і суспільству свою потрібність і актуальність.
Керівництво КҐБ озвучувало заяви про необхідність працювати по-новому, зокрема «ширше використовувати гласні форми чекістської роботи, вміло використовувати оперативні і політичні методи боротьби, постійно посилювати і поглиблювати зв’язки з трудящими».
Колегія КҐБ СРСР приймала рішення про те, що «зв’язок з трудящими, публічні виступи, в тому числі в засобах масової інформації, мають стати не лише невід’ємним елементом чекістської діяльності, але потребою керівного і оперативного складу».
У спеціальних інструкціях з листопада 1989 року керівників обласних управлінь Комітету зобов’язували провести обговорення на такі актуальні теми як «Гласність і робота з агентурою», «Гласність і конспірація», «Гласність і профілактична робота органів КҐБ».
Чекісти відчували: суспільство втрачало страх перед ними. «Відчувається гострий брак агентів впливу, — нарікали вони, — здатних не тільки справляти стримуючий вплив на націоналістичних лідерів, але й більш успішно розкладати угруповання зсередини шляхом відриву менш стійких її членів».
Для посилення авторитету органів у суспільстві Колегія КҐБ УРСР постановила значні зусилля зосередити на боротьбі з організованою злочинністю, що саме тоді почала активно здійматися на ноги.
Іншою суспільно-корисною працею співробітників Комітету мала стати діяльність із реабілітації несправедливо засуджених в роки репресій, відкриття документів про функціонування сталінського тоталітарного режиму.
Таким чином Комітет також відмежовувався від жахливої практики своїх попередників. Це зумовило несподівані результати — відкриття архівів стало відкриттям скриньки Пандори.
Співробітники, які працювали з секретними документами, побачили справжнє обличчя радянської влади, розходження між реальністю і образом.
Такі відкриття поступово підважували лояльність до комуністичної ідеології, чинної влади та її органів безпеки. Євген Марчук, в той час високопоставлений офіцер КҐБ, вважав, що саме доступ до архівів почав міняти систему зсередини, вплинув на позицію співробітників органів безпеки у політичних подіях.
У серпні керівник Литовського КҐБ Е. Ейсмунтас змушений був видати наказ про посилення контролю за контактами співробітників Комітету з представниками різних неформальних об’єднань, в результаті яких відбувається витік важливої інформації. Навряд чи ця проблема стосувалася тільки Литви.
Найбільш яскравим виявом незворотних змін в КҐБ стала ліквідація 11 серпня 1989 року сумнозвісного П’ятого управління, яке мало за мету боротьбу з ідеологічними диверсіями.
Створений в 1967 році, цей підрозділ був серцевиною Комітету і головним інструментом боротьби з дисидентами та інакомислячими. У 1989-му, коли дисидентство переросло у масштабний суспільний рух, чекісти втрачали цей інструмент.
Замість нього 5 вересня 1989 року Колегія КҐБ СРСР створила новий структурний підрозділ — Управління захисту радянського конституційного ладу.
Цікавим є обґрунтування необхідності його створення: «Радикальні зміни, які проходять в СРСР, міжнародний клімат, що міняється, нові стратегія і тактика підривної діяльності спецслужб капіталістичних держав і закордонних антирадянських центрів диктують необхідність переходу в організації контррозвідувальної діяльності від концепції боротьби з ідеологічною диверсією супротивника до концепції захисту радянського конституційного ладу, яка в повній мірі відповідає завданню побудови правової соціалістичної держави».
Метою нового управління було «виявляти і припиняти підривні акції, скеровані на ліквідацію радянського суспільного і державного устрою, сприяти чекістськими силами і засобами нормальному функціонуванню конституційних структур державної влади». Даниною новим політичним віянням стало завдання «захищати політичні і особисті права і свободи громадян СРСР».
Чекісти в силу політичних обставин змушені були погодитися із ліквідацією одіозного П’ятого управління, яке геть не вписувалося в нові реалії гласності та перебудови. Проте вони сподівалися, що все обійдеться лише зміною риторики і новостворене управління «З» виконуватиме необхідні їм функції політичної поліції. А що такі функції вкрай потрібні — вони не сумнівалися.
До кінця року хвиля оксамитових революцій через вуличні демонстрації та вільні вибори позбавила влади комуністів у Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Німеччині, Румунії. В наступному 1990-му вона могла увірватися в Україну. Адже на цей рік було заплановано перші в УРСР демократичні вибори до Верховної та місцевих рад.
Джерело: ТСН.ua
Продовження — наступного четверга.
Додано 23.12.2011
