Історик, автор книги «Історія з грифом «Секретно», каже, що у його поле зору потрапляють виключно вражаючі історичні таємниці. Під грифом «Секретно» ховалися й ховаються сотні, тисячі таємниць. Деякі із них, мабуть, так і залишаться нерозкритими. Зате над деякими історикам таки вдається трохи підняти, здавалося б, уже таку запилюжену завісу. Одразу кількадесят історичних та політичних таємниць розкрито у книзі знаного українського історика Володимира В’ятровича (на фото) «Історія з грифом «Секретно», яку видав Центр досліджень визвольного руху спільно з мистецькою агенцією “Наш Формат”. Перебуваючи у 2008-2010 рр. на посаді директора архіву Служби безпеки України, В’ятрович провів розсекречення таємних архівів радянської спецслужби – від ЧК до КДБ. У своїй книзі історик розповідає про минуле України 1918-1991 років, яке ретельно приховувалось під грифом «Секретно». За цю працю на початку року Володимир В’ятрович отримав Премію ім. Василя Стуса.
«Історія з грифом «Секретно» (“Таємниці українського минулого з архівів КДБ”) написана у формі нарисів. У книзі зібрано оповіді і про роботу таємних органів й табірної системи СРСР –
ГУЛАГу, і про боротьбу українського визвольного руху на сході та заході країни, і про унікальні долі священиків, які кинули виклик системі. Раніше ці історії публікувалися в Інтернеті – у рамках спеціального проекту ТСН.ua. Володимир В’ятрович і зараз продовжує серію публікацій. Нові історії з часом також будуть упорядковані в книгу.
– Яка з оповідей у книзі “Історія з грифом “Секретно” вас самого вразила найбільше? – поцікавилася кореспондент “ВЗ” у Володимира В’ятровича.
– Кожна з 32 історій, які потрапили до книжки, вразила мене по-своєму. Власне усі вони тому й опинилися у полі мого зору і пера. Не пишу з примусу або ж заради того, аби просто писати. Матеріал, з яким працюю, увесь вражає.
– А які історії викликали найбільший резонанс у читачів?
– Ті, хто уже прочитав цю книгу, виокремлюють різні сюжети. Комусь найцікавіші матеріали з давнішої історії – із 1920-1930 років. Багато відгуків на розділ про Юрія Тютюнника – постать цікаву і неоднозначну. Хтось вважає його героєм, а хтось – зрадником. Прочитавши мій погляд на цю особистість, більшість переконується, що помер Тютюнник таки героєм – людиною, яка кинула виклик системі.
Багатьом найцікавіші історії священиків – отців Андрія Бандери і Климентія Шептицького, брата Андрея Шептицького. Андрій Бандера – надзвичайно цікава постать, справжній патріот. Своїх дітей виховав борцями за незалежність України. Цього старенького священика НКВС затримав тільки тому, що він був «отцом руководителя Организации украинских националистов». Нічого іншого йому не могли інкримінувати. Андрій Бандера достойно тримався на слідстві: не ламався, нічого у влади не просив, визнавав свої патріотичні погляди, свою нелюбов до радянської влади. Твердив: правильно робив, що виховував дітей патріотами. Це була принципова позиція людини, яка сам на сам виступила проти системи. Системи, під тиском якої ламалися генерали, полковники, маршали… Вони визнавали себе японськими чи британськими шпигунами, плакали… А тут – священик виявляє таку неймовірну силу духу.
Натомість Климентій Шептицький був далекий від політики. Як священик не підтримував збройної боротьби українських повстанців, бо вважав, що будь-яке вбивство суперечить вченням церкви. Водночас Шептицький надавав допомогу пораненим повстанцям. Ризикуючи власним життям, облаштував в Унівському монастирі для них сховок. За це його й засудили. Коли священика звинувачували в націоналістичній діяльності, він спокійно апелював: я виконував свій християнський обов’язок.
– У книжці є й неймовірні історії жінок…
– Одна з них – історія Людмили Фої, студентки з Києва, яка у 1941-1942 рр. стала підпільницею – вступила в бандерівську ОУН. До 1944-го діяла разом зі студентами – поширювала інформацію, створювала підпільні ланки… Затримана у 1944-му Людмила Фоя називає адреси, прізвища, розповідає, чим займалися у Києві в бандерівському антинімецькому підпіллі, про яке практично нічого не було відомо. Дівчину завербували – НКВС хотів використати її у боротьбі проти визвольного руху. Дали завдання проникнути у підпілля на території Волині, де на той момент уже була створена УПА. Приїхавши на Волинь, Людмила розповіла службі безпеки ОУН, що завербована НКВС. Таке зізнання загрожувало смертю – небезпечних агентів ліквідовували. Людмила потрапила до рук Миколи Козака – керівника служби безпеки ОУН на Волині, людини, яка вважалася напрочуд суворою і лютою. Втім, вислухавши дівчину, Козак вирішує не лише залишити її живою, а й використати у подальшій грі з НКВС.
Людмила Фоя повернулася до Києва у неймовірно важкій ролі подвійного агента. Почала виводити псевдопідпільників на підпільників справжніх. Завдяки цій 20-річній дівчині було ліквідовано?псевдопідпільну мережу і зірвано операцію, яку затіяв НКВС. Сам заступник міністра Державної безпеки (МДБ) Дроздов, куратор цієї операції, був шокований обманом. Фою оголосили у всесоюзний розшук, проте знайти її так і не вдалося. У 1950-му Людмила покінчила життя самогубством – під час спроби затримання.
– Будучи гостем “Вечора з Миколою Княжицьким” на ТВі, ви розповідали ще одну моторошну “жіночу” історію…
– Це історія про “зрадницю” Артемізію Галицьку. Вона була одним із керівників підпілля на Буковині. Потрапила у полон. При затриманні стріляла собі у голову, але її врятували. Лежачи в лікарні, намагалася зірвати собі шви на голові – щоб померти. Але їй знову не дали цього зробити. Енкаведисти зрозуміли: перед ними – міцний горішок, який навряд чи вдасться завербувати. Тож вирішили зіграти з жінкою у так звану “бочку”. Суть операції у тому, що з госпіталю її нібито викрадають повстанці. Приводять у криївку. Там, аби підтвердити свою автентичність та посаду, Артемізія була змушена назвати тих, з ким співпрацює. Жінка повірила у викрадення… Наслідок її свідчень — арешт понад 600 оунівців… Довгий час історики знали лише те, що затримана Артемізія Галицька видала сотні імен. А за яких обставин це сталося – не знали. Цей приклад показує, наскільки іноді обмежено і неправильно можемо бачити нашу історію.
