Автор — Олеся Ісаюк
«Хто у 20 років не був лівим – не має серця, хто у 40 не став правим – не має розуму». Ті, про кого хочу написати, просто не дожили до віку, коли мали б стати правими і таким чином «засвідчити» свою розумність. Більшість з них загинула у віці 20-30 років. Цим пощастило – бо хто не загинув, той або застрелився сам, або його розстріляли в 30-х роках.
Їх називають націонал – комуністами. Вони хотіли бачити Україну комуністичною. Але Україну, а не Радянський Союз. Як Скрипник, Хвильовий, Фальківський, Дубовий, Щорс, Затонський, Шарий-Богунський… Або бачили Україну царством анархічної свободи – як Махно.
Без них шлях України до державності виглядає як справа виключно «правих». Небагато запротестуєш – Україна переважну частину своєї історії тим і займалася, що боролася за державність, а держава – традиційно права цінність, консервативна. І нема на то ради. Ліві – добрі соціальні реформатори, але вже в існуючій державі. Але здобувати державу і будувати її – не їхнє покликання.
Один мій друг, великий прихильник Махна, під час однієї з наших нескінченних дискусій запитав мене – «Ось Махно, він же теж воював, боровся, він теж пішов добровільно, створив свою армію і, врешті, забезпечив на своїй території сякий- такий порядок – чому ж його не вважають героєм, а холодноярців, які робили те ж саме – вважають героями? Тільки за те,що вони були на стороні УНР?».
Справді. Як і холодноярці, Зелений, Орел, Пестушко, а пізніше – повстанці, Махно боронив у прямому сенсі свою хату, свою землю. І тими ж таки методами, що й холодноярці. Партизанка – чи степова, чи лісова – завжди є війною за найближче своє.
І Щорс, Дубовий, Шарий-Богунський, теж воювали за Україну – як і Петрів, Болбочан, Петлюра. Тільки що «їхня» Україна мала бути комуністичною. Але – Україна. Тому Шарий-Богунський загинув від раптової кулі, а Щорс у бою.
Коли знайомишся з біографіями більшості цих націонал-комуністів, то виникає питання – вони були більше комуністами чи більше українцями? Чи «лівий» Щорс є меншим героєм, ніж «правий» Болбочан? Обидва – українці, обидва – воювали. Тільки Україна мала бути різна.
Зараз у масовому сприйнятті усі ці «націонал-комуністи» практично не фігурують. У націонал-демократичному пантеоні їх не може бути за означенням – адже вони «ліві» і об’єктивно боролися за «червону» Україну. У дискурсі комуністичному їхнє місце надійно посіли «молодші» в часі героїчні червоноармійці та партизани – ковпаківці разом з «Днем Пабєди». А півпокоління молодих людей загубилося.
Чому і як? Вони усі були хоч українцями, але комуністами і пішли за тим,що було близьке їм за переконаннями. Бісмаркове «Революції планують прагматики, роблять романтики, а користають з їхніх плодів негідники» – про них. Щорс, Шарий, Дубовий і їм подібні створили армію, яка воювала за «червону» – але Україну. Проте на верхівці «червоного» табору стояли люди, яким була абсолютно далека ідея України – будь –якої.
Навіть не тому, що більшовицька Росія виявилася, по суті, реінкарнацією Російської імперії. Нагадаю – марксизм відкидає національне начало як таке, а для марксиста світ – це сукупність класів, які перебувають у перманентному конфлікті інтересів між собою. Щасливе майбутнє за Марксом – це абсолютна рівність без жодних класів і націй. Те, що на практиці нації все ж таки існують і Ленін вперто переробляв доступний йому світ під марксистський рай – це інше питання.
Але України у цьому розкладі так чи сяк не передбачалося. Як і Польщі, Росії, Китаю, Франції… На практиці для України усе закінчилося розстріляною інтелігенцією, розкуркуленням, Голодомором, Сандормохом та морем трагедій.
І саме за це, виходить, клали голови щорси? Так. Обєктивно виходить, що вони воювали за режим, який нищив їхню країну і її народ. І вони зі своїм українством не були потрібні цьому режимові – недаремно Дубового розстріляли в 1938 році. Недаремно Щорс і більшість йому подібних не пережили 1920 року. Недаремно Відродження таки розстріляли. Недаремно Махно перейшов у Румунію.
Щорс і Махно були, мабуть, не меншими героями, ніж Болбочан чи Коновалець. Але їхній героїзм виразно не вписувався і не вписується у історію боротьби за державність. Не могли воювати за Україну ті, хто йшов у бій під червоними прапорами комунізму чи чорними стягами анархії. У свідомості багатьох вихованих на героїзмі петлюрівців – ОУН – УПА вони досі не є героями.
І ніколи не будуть. Не знаю, як ставитися до українців, які воювали за комуністичну Україну, фактично – за режим, який нищив їхній власний народ. За режим, який використав їхні сили і зрадив їхню надію на краще життя для земляків. Язик не повернеться назвати сказати, що пролита ними кров – була пролита марно. Кров однаково червона і рани однаково болять усім.
Їм не пощастило жити у той час і у тій країні, де націоналізм і комунізм стояли на протилежних полюсах. У війні немає компромісів. Можна бути або одним, або другим – а «націонал-комуністи» намагалися з’єднати два береги ріки. А ріка ця була ширша за море…
Це покоління так і не здобуло своєї держави. Воно гинуло і від своїх, і від чужих – від своїх по крові на полі бою, від начебто своїх по духу – у розстрільних підвалах. Найщасливіші – в еміграції, як Махно. І розписалося воно в своїй трагічній поразці словами комдива Васильченка з «Саду Гетсиманського»: «Я проклинаю той день і час, коли підпорядкувався наказові Льва Троцького, а не пішов з Симоном Петлюрою…». Через роки пісня питатиме їх – «А в Гуляйполі світяться вишні, Нестор Іванович, Нестор Іванович, чому ж так вийшло?…»…
То був розтоптаний квіт України. У Західній Європі вони б стали завсідниками кав’ярень, можливо, авторами блискучих творів та ідей – доказом цього є «Розстріляне Відродження». Але в Україні 20 століття, в країні і часі гострого «або-або», вони були приречені. На війні немає півтонів.
Жертви… Історії чи нещасливої випадковості?…
Додано 16.03.2012
