Леся БОНДАРУК,
     кандидат історичних наук, Центр досліджень визвольного руху Волині (м. Луцьк):
     — Для мене 9 травня — це День пам’яті про мого діда Івана, який пройшов рядовим солдатом до Берліна і до кінця днів не любив радянської влади за погане ставлення до справжніх героїв. Дід розповідав, як їх на фронті годували гнилими оселедцями, як штабісти на війні відсиджувалися за їх спинами. 9 травня дід одягав свої нагороди і йшов згадувати побратимів. Йому було гірко, що серед пошановуваних були ті, хто не воював, а в післявоєнний час розстріляв його рідного брата за зв’язок з бандерівцями.
     — Так часто було, що в одній родині були ветерани обох сторін боротьби з нацистами — і радянської армії, і українського визвольного руху. Їх роз’єднала комуністична окупаційна ідеологія, метастази якої досі живі у свідомості політиків. Справжніх героїв не треба об’єднувати — вони єдині, вони борці з нацизмом. Але не може бути примирення ветерана УПА з чекістом, який був таким же жорстоким окупантом, як і його попередник. Володимир КАРПУК,
     депутат Верховної Ради, фракція «Наша Україна — Народна самооборона» (м. Київ):
     — Для мене 9 травня — це завжди свято перемоги над ворогом у Другій світовій війні, до якого доклали зусиль люди, що воювали проти нацизму і в лавах Радянської Армії, і в загонах УПА. Мій батько прослужив у Радянській Армії сім років, починаючи із 1944-го. Багато родичів також воювали. Маму дружини в 17 років виселили в Сибір за допомогу воякам УПА.
     — У 2005 році я був співголовою волинської делегації на параді в Києві у День Перемоги. Спочатку прийшла вказівка відправляти в столицю вояків УПА і ветеранів Радянської Армії. Але буквально перед від’їздом отримав телефонограму за підписом одного поважного «демократа», що їхати мають тільки радянські солдати. Та ми все одно сформували спільну делегацію. І між людьми не було ніякої ворожнечі. Звідси висновок — кожен воїн, який боронив свою землю, і знає, якою ціною все давалося, завжди зрозуміє такого, як він.
    
     Галина КАЖАН,
     заслужена артистка України
     (м. Луцьк):
     — Це — свято лугових квітів-незабудок, з якими у шкільні роки ми ходили до обелісків. А ще — та щемлива пісня матері, яка, не дочекавшись сина з війни, раптом зустрілася з ним у кінохроніці: «Алексей! Алёшенька! Сынок!» — закричала у нестямі, неначе він справді міг її почути…
     — Звичайно, винен той, хто закладав у наші голови і серця думку про ворога-головоріза. А втім, хіба скажеш краще за Ліну Костенко: «Назвуть вас зрадниками, страдники, імено ваше осквернять. А раз ви зрадники — то й зрадники, то можна й в землю зарівнять. Та не в яку ж, а вашу власну, що ви за неї полягли, ви ж до чужих земель не сласні, — кого ж ви зрадили, коли? Яку порушили угоду, чого хотіли не свого? Та ж зрадник власного народу — хто вірний ворогу його!»
    
     Олена ГОНЧАРУК,
     культорганізатор Будинку дитячої творчості (смт Турійськ)
     — Для мене це саме такий день, як співається у пісні: «Це радість зі сльозами на очах». Я з дитинства ставилася до цього свята з глибокою повагою. Війна забрала багатьох членів нашої родини. Тому у нас дома ніколи не кажуть: «Добре, що 9 травня зробили вихідним, підемо садити картоплю». Мама і бабуся завжди вважали, що люди, які загинули на війні, варті того, щоб їх вшанувати.
     — Я не впевнена, що тут можна знайти винуватців. Чимало історичних фактів свідчать про плюси і мінуси обох сторін. Але оскільки зараз і одних, і других ветеранів залишилося дуже мало, треба до них ставитися з повагою.
    
     Леся КОВАЛЬЧУК,
     заслужений вчитель України
     (с. Жидичин Ківерцівського району):
     — Сприймаю як день пам’яті і скорботи, а нинішній підхід до вшанування переможців часто викликає моральний дискомфорт і біль. Нерідко на мітингах все насичується пишномовними апеляціями до учасників війни, хоч їх серед присутніх, а особливо в малонаселених пунктах навіть і немає (наймолодшим уже під 90 і хіба одиницям до снаги ще мітингувати). Де панують стереотипи і трафаретність, годі чекати правди і щирості. Чомусь не згадуються безпідставні жертви, що про них розповідали численні свідки, та про те, що людське життя для сталінських вірників нічого не важило. Знаю про це від своїх родичів, що стали солдатами з нульовою підготовкою і таким же озброєнням у 1944 році.
     — Винні всі, хто нагнітає, культивує взаємну ненависть між представниками трагічного покоління і, відповідно, їх прихильниками. Замість послідовно і ефективно напрацьовувати готовність до взаєморозуміння, вишукуються нові й нові приводи для ворожнечі. Чого вартий торішній фарс біля Вічного вогню у Львові! На жаль, подібні йому дрібніші акції успішно програмуються «чорними» політтехнологами і далі. Але чомусь влада, СБУ воліють того не помічати, а не те щоб категорично нейтралізувати взагалі.

Бліц провела Тамара ТРОФИМЧУК

Джерело незалежна громадсько-політична газета “Волинь”

Додано 15.05.2012