Розсекречення документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України дало змогу розкрити надзвичайно жахливу картину руйнації традиційної культури українців у роки Голодомору, усвідомити заподіяну непоправну шкоду суспільній моралі та традиційним українським цінностям.
Фізичні випробування і моральний тиск, який переживали українці, ламали особистість, породжували нездорові психічні стани, руйнували сімейні стосунки, знищували українську культуру.
Влада протидіяла спробам селян утекти від голоду. Так, у таємному розпорядженні ЦК КП(б)У йшлося про заборону продажу квитків тим, хто не мав спеціального посвідчення і прямував за межі УРСР. На кордонах та залізницях патрулі повертали людей назад. Запровадження паспортизації виключило селян з переліку тих, кому видавалися паспорти: тепер виїхати із села та працевлаштуватися стало неможливо. І все ж таки міграція набула масового характеру. Люди продавали майно і тікали на шахти Донбасу чи будови Дніпропетровська. Одних «куркулів» викидали із власних домівок, інші втікали із села, аби не вступати в колгоспи.
Щоб прогодуватися, люди виносили на продаж та обмін новий одяг, рушники і вишиванки. Багато селян були ошукані, отримавши, наприклад, нібито мішок проса, в якому був попіл, лише присипаний просом.
Людей охоплювали відчай, тривога, смуток та депресія. Згодом у селян виконавці розкуркулення забирали і все те, що могло стати предметом обміну. Забирали взуття, одяг, знаряддя, речі рвали, а посуд били. На Полтавщині в Лубенському районі було конфісковано 27 млинів, у Царичанському — 75, у Слов’янському на Харківщині — 100 жорен. Фізичне винищення супроводжувалося моральним терором, що підтверджують документи з грифом «Совершенно секретно»: «Голова сільради Снігур зібрав біля себе активістів-п’яниць, які творили свавілля». У доповідній записці С. Косіору від редакції газети «Радянське село» було вказано, що «активісти часто зводять особисті рахунки, мстяться окремим колгоспникам за критику».
Над селянами, у яких уже нічого було забирати, продовжували глумитися. Масово застосовувався метод навішування дощок на ворота з образливими надписами: «Марічка-ледар» (про виснажену голодом жінку, яка не могла вийти на роботу), «Тут живе той, хто злісно не здає хліб». Більше того, людина мала всю ніч сторожити дощечку, бо за її зникнення накладався штраф 100 крб. Такі дії не лише принижували людську гідність, вони породжували покірність і страх перед представниками влади. Виникала подвійна мораль принижених одних і безкарних інших.
Безвихідь провокувала дрібні крадіжки. Архівні документи та свідчення очевидців дають зрозуміти, на який ризик ішли люди, щоб знайти їжу. Колгоспні лани та комори охоронялися, а сторожам було наказано застосовувати зброю без вагань. Колгоспники, отримуючи «пусті» трудодні, теж голодували, тому рятувалися як могли. Саме з тих часів сформувалося ставлення до державної власності та всенародного добра як до нічийного майна, що не гріх і поцупити. Відтак створювалися умови, за яких соціально-правові норми втрачали будь-яке значення. Ненависть та байдужість до іншого через голод породжували масові прояви жорстокості. Не щадили ні старих, ні малих, що ще кілька місяців перед тим вважалося неймовірним в українському суспільстві. Вражає факт, що, наприклад, у могилів-подільській тюрмі серед 639 в’язнів перебувало 24 дитини.
Аморальним заходом режиму була нагорода за донесення. Кожен, хто вказував, де сусід сховав зерно, одержував 10—15% виявленого у вигляді премії. Масове поширення доносів настільки впливало на свідомість, що іноді селяни, маючи закопане зерно і боячись відкопати запаси, помирали від голоду. Сильне відчуття страху впливало на найсвятіше — родинні зв’язки, люди доносили на членів сім’ї, на батьків. Доноси трактувалися владою не як ганебний, а патріотичний вчинок. Голодомор деморалізував народ: люди ставилися підозріло одне до одного, втратили довіру, яка є основою міжлюдських стосунків у суспільстві.
Підготувала Лариса Конарева, «Урядовий кур’єр»
Додано 24.11.2012
