Автор – Ігор Дерев’яний
«Коли ти народився, ти плакав, а світ сміявся.
Живи так, щоб помираючи, ти сміявся, а світ плакав»
Мудрість американських індіанців
Наприкінці минулого року відійшов у вічність останній полковник УПА Василь Левкович – «Вороний» (1920 – 2012), командир воєнної округи «Буг», кавалер Золотого хреста бойової заслуги 2-го класу. Не стало ще однієї людини, котра творила історію боротьби за українську державність. Про Левковича можна говорити як про символічну постать періоду безкомпромісного збройного визвольного руху, вагомого елементу на шляху до 1991 року. За командиром «Вороним» стоять сотні тисяч відомих та безіменних, корті зробили вибір на користь небезпечного шляху до свободи, щоб вирвати цей примарний шанс у майбутнього, навіть не для себе, а для наступних поколінь.
19-річним, напередодні Другої світової Левкович приєднується до Організації українських націоналістів. До 1942 р. він був і учасником похідних груп, і заступником організаційного референта ОУН на Рівненщині. Рівне і Волинь першими з український територій на повну відчули жорстокість нацистського режиму. Відповіддю на цей виклик могло стати тільки утворення своєї військової сили – УПА.
Фото з кримінальної справи В.Левковича. Архів СБУ
Протягом 1943 – 1946 років в УПА В. Левкович пройшов усі рівні військової кар’єри від чотового до командира Воєнної округи «Буг», територіальної одиниці Групи «Захід». В середині березня 1943 р. Левкович прийшов в УПА не сам – привів із собою 60 озброєних колишніх працівників української поліції, з яких сформували дві чоти, командиром яких став «Вороний». Того ж місяця відбулося й бойове хрещення загону: переможний бій проти німецького гарнізону. І так у боях з місяця у місяць – проти німецьких окупантів, червоних та польських партизанів. В червні 1943 р. Левкович будучи сотенним, бере участь у бою проти відділу Армії крайової в с. Гута Степанська. Загалом Левкович брав участь у десятках боїв, більшість з яких були переможними. Під час одного був поранений в плече.
Василь Левкович під час роботи у концтаборі 1963р. Архів ЦДВР.
Весною 1944 р. рішенням командування Левковича переводять до Галичини та призначають командиром щойно створеною воєнної округи «Буг». Йому вже не доводилося брати участі у боях, у його обов’язки входили тактичне планування завдань командування, розробка планів виконання завдань та їх втілення, а також інспекція військових відділів терену та перевірки готовності до бою, стану озброєння, дисципліни, постачання допоміжних служб, наприклад таких як медична. Під час однієї з таких інспекції Василь Левкович познайомився із своєю майбутньою дружиною – Ярославою Романиною – «Мартою», котра була санітаркою при відділі УПА, а згодом стала районною провідницею Великомостівщини.
Весілля Василя Левковича та Ярослави Романини. Воркута, 17.02.1957р. Архів ЦДВР.
В 1945 р. змінився окупант, умови боротьби змінилися і на плечі командира «Вороного» лягла відповідальність за зміни методів партизанської боротьби – перехід до підпільної. Попри багаточислені бої проти НКВД та жертви серед повстанців, структуру визвольного руху вдалося зберегти. В січні 1945 р. українські повстанці вибили переважаючі сили НКВД з Горожанки Великою і втратили при цьому 20 повстанців, тоді коли втрати ворога обчислювалися 305 убитих. Весною того ж таки 1945-го почастішали бої порти польських партизанів, в одному з яких Левковичу довелося брати участь.
Василь Левкович на Воркуті. Родинний архів Левковичів
В УПА бути командиром означало автоматичне перетворення на мішень № 1 для спецслужб окупаційних тоталітарних режимів. Багато зверхників та підлеглих «Вороного» полягли у боротьбі та потрапили в полон.
В ніч з 16 на 17 грудня 1946 р. «Вороного» захоплено в полон радянськими спецслужбами у криївці неподалік села Яструбичі, сьогодні Радехівського району. Відповідальність за справу визвольної боротьби тоді, у критичний момент, для В. Левковича була важливішою за власне життя. В безвихідних умовах він знищував повстанські документи, котрі могли б дати ворогові інформацію про структури українського визвольного руху – псевдо, плани, таємні місця тощо. Інформацію, котра стала б зброєю в руках чекістів. Командир Воєнної округи, котрий відповідав за життя своїх людей (читай підлеглих, побратимів – в тих умовах боротьби це було рівноцінним), рятував не себе, а інших. Навіть коли він не мав часу знищити усі документи, він намагався винести їх. Проте не встиг… знепритомнів під впливом газу.
Фото з останнім командиром УПА Василем Куком та дисидентом Іваном Гелем. Родинний архів Левковичів
З цього часу розпочинається новий етап боротьби В. Левковича: людина проти системи. Чекістам пощастило – вони захопили живим одного з чільних керівників УПА. Очевидно, вони вважали, що методи та засоби МҐБ у справі «розв’язування язика», котрі відточувалися десятиліттями, зроблять свою роботу. Проте для Левковича перебування у камері, чи у Львові «на Лонцького», чи Києві «на Короленка» – це було поле битви гідності проти системи.
Методи радянського тоталітаризму були відшліфовані задля знищення людини. Спочатку вони знищували її морально, згодом – фізично. Навіть сильні люди не могли протистояти системі, не маючи незламного морального стрижня. З тілом В. Левковича могли зробити що завгодно: тортурувати, покалічити чи навіть знищити, проте над його духом вони не мали влади. Для командира «Вороного» єдиним засобом боротьби та перемоги стало прагнення вижити та пережити систему, опиратися її убивчим засобам. Під час слідства в знак протесту проти насильства оголошував голодування. Після майже річного слідства, коли навіть перебування у тюремній камері є тортурами, вироком військового трибуналу В. Левковича було засуджено до 25 років ув’язнення у системі радянських концтаборів ГУЛАГу: у Воркуті. Саме там, після смерті Сталіна, він бере участь у страйку в’язнів, що призвів до скасування ненависного табірного режиму.
7 липня 1992 року, Київ. Родинний архів Левковичів
Амністія 1956 р. Левковича не заторкнула. Сподіваючись на амністію 1961 р., В. Левкович займався самоосвітою (вільно володів польською, німецькою та англійською мовами) та готувався до вступу до університету. Проте режим виставив ціну іншого життя – публічне зізнання та каяття за «злочини» проти радянської влади. Колишній повстанець відмовився та відбув УВЕСЬ цей термін – його було звільнено 1971 р.
Та навіть у цих роках бажання жити не згасало. В 1957 р. Василь Левкович та Ярослава Романина (засуджена в 1952 р.) створили сім’ю. Того ж таки 1957 р. у них народився син Роман. Таким чином з’явився ще один стимул жити, і разом вони відзначили золоту річницю подружнього життя.
Після звільнення В. Левкович вимагав від влади перегляду вироку, він вважав себе військовополоненим, а не контрреволюціонером. У цьому є важлива відмінність. Для повстанців Українська держава була відновлена в 1941 р. і протягом наступних років УПА боролася за територію цієї держави: на землях, де діяла УПА існувала Українська держава із усіма атрибутами функціонування; радянська влада ж була окупаційною. Левкович відкидав свою приналежність до УРСР, він не визнавав легітимність радянської влади, відмовившись від радянського паспорта. Паспорт він одержав щойно в 1991 р. в державі за відновлення якої воював.
Василь Левкович та Ярослава Левкович із дітьми та внуками. Родинний архів Левковичів
В умовах незалежності В. Левкович продовжив справу відновлення свого чесного імені та імені визвольного руху, дискредитованих радянською пропагандою. В 1997 р. добився власної реабілітації, тобто визнання державою нелеґітимності дій радянського режиму з його переслідування, ув’язнення та цькування.
Василь Левкович та професор Кушпета (Голандія). Львів, 1993р. Родинний архів Левковичів.
Левкович залишався живим символом та свідченням того, що незалежність не була подарована, а здобувалася та була здобута клопіткою працею та кривавою боротьбою.
Пам’ятний хрест на місці криївки де взяли Левковича. с. Яструбичі. Родинний архів Левковичів.
Будучи борцем у душі, Василь Левкович пройшов свій земний шлях змагаючись та перемагаючи. Про це засвідчує той факт, що він вижив у нелюдських умовах тотального знищення, не втратив гідності та людяності. І допомогло йому у цьому внутрішнє осердя його духовних та моральних принципів, котрі витримали усі випробовування земного життя.
Джерело Україна Інкогніта
Додано 5.03.2013
