“Ви як жінка – цілком не мій тип. Але жінки у вас не шукаю”

Граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський березневого дня 1904-го сам виїхав на київський вокзал зустрічати доньку. Вони не бачилися майже 12 років – дівчина була на вихованні в монастирі у французьких Піренеях. Й от вона, вже 16-річна, прибула до Києва. Батько, якого майже не пам’ятала, був ввічливий, але стриманий. Дівчину звали Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена.

До батькового польського прізвища додавала й іспанське покійної матері: де Кастро Лачерда Медінаселі. В історію української літератури вона ввійшла як письменниця Наталена Королева.

Наталена Королева (посередині) в жалобі. Імовірно, фото зроблене після  похорону її чоловіка Василя Короліва-Старого в грудні 1941 року

фото надане Енциклопедією України в Інтернеті / www.encyclopediaofukraine.com

Батьків київський дім був розкішний. Коли сіли до столу, дівчину вразила різноманітність страв: “Ніде на Заході не починався він так, як тут, – пише вона в автобіографічній повісті “Без коріння”, – солоними і маринованими рибами, кав’яром, грибками й іншими добірними стравами”. Її, яка щойно з монастиря, спантеличило, що всі відразу взяли до рук виделки. Ноель – так Наталену стала називати київська рідня – хвилину повагалася, встала, подумки проказала молитву й перехрестилася. Запала тиша. Батько промовив:

– Давно вже я не бачив людей, що дякують Богові за їжу. Був це звичай гарний…

– Але недоречний! – перебила його друга дружина, Людмила Лось, мачуха Наталени.

Під час застілля “іноземка” припустилася ще не одної помилки. Наприклад, сама підняла впущену серветку, замість дати зробити це лакеєві. І ввечері того ж дня на сімейній нараді вирішено віддати Ноель до Інституту шляхетних дівчат. Там її навчать поводженню в товаристві. Але перед тим вона мусить опанувати російську, якою там викладають.

Герб роду Дунін-Борковських із графською короною. У геральдиці має дві назви – “Лебідь” або “Дунін”.

Предок роду нібито походив з Данії

– Вміти докладно й поправно “їхньої” мови тобі не личить, – повчав Ноель батько. – Вважай, щоб коли заговориш по “їхньому”, кожен відразу пізнав, що ця мова – тобі чужа.

А потім додав:

– В кожному старому роді спливаються різні крови, але в наших жилах – інформую тебе – ніколи не було ні краплини від москалів і жидів.

Найняли вчителя – студента-філолога. Щоб Ноель було легше, взяли до дому сільську дівчину Марусю. Ті уроки Наталена Королева згодом згадувала зі сміхом.

– Цвєлі, цвєлі цвєтікі і пабльоклі, – диктував викладач.

– Цвеле, цвеле, цвецеле… – старанно вимовляла учениця, як могла.

А Маруся – перша “українізаторка” Наталени – тлумачила то їй на свій лад:

– Цвірінь, цвірінь, голоцуцики! Та й подохли!

“Ті, немов лапаті, “пажалуйста”, клесуваті “взаімаатнашенія”, повзаючі “палєзнасті” і мов позакручувані та у вузли позв’язувані “удавлєтваренія” та “законасаабразності” творили в її голові химерні зоологічні чи ботанічні зображення”, – описувала згодом те своє навчання.

ДОВЕРСТКА:

“Вуйко Евгеніо приїхав за мною і привіз мене до Еспанії”

Наталена Королева написала з півдюжини автобіографій і дві автобіографічні повісті. Дату народження всюди вказує одну й ту ж – 3 березня 1888 року. А от щодо місця, де з’явилася на світ, – є варіанти. Переважно вказує село Сан-Педро де Карденья біля міста Бурґос на півночі Іспанії. Батько, граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський, з її матір’ю – Марією-Кларою де Кастро Лачерда Медінаселі – познайомився з на французькому курорті. Вона померла через кілька годин по пологах.

“Батько так був засмучений маминою смертю, що не хотів мене ані бачити. Тож перші чотири роки мого життя я провела в бабуні, матері мого батька, Теофілі Дунін-Борковської… Вона мене привезла (з мамкою) на Волинь”, – пише Наталена Королева в одній з автобіографій наприкінці 1950-х. Та в листі до Дмитра Донцова в 1930-х подавала іншу версію про місце народження: “Сама звичайнісінька я собі волинячка. Народилася на Волині року Божого 1888, дня 3, місяця березня”. В архіві чеського міста Тршебонь, де зберігаються документи про одруження Наталени й Василя Короліва-Старого, зі слів Наталени записано: “Дружина Наталія, уроджена Дунін-Борковська, народилася 3 березня 1888 року в Луцьку на Волині”.

У родинному маєтку в селі Борки Наталена виховувалася до смерті бабусі 1893-го. “Не було мені ще й п’яти років, як умерла бабуня Теофіля. Вуйко Евгеніо, – материн брат, був старшиної королівської гвардії, за потім став католицьким священиком, – приїхав за мною і знов привіз мене до Еспанії. Але в себе залишити не міг. Він ніколи не мав жодної господині ані жіночої прислуги, тому не було кому мене доглядати. Довго шукав пансіонату, який би схотів мене прийняти. Ніхто не хотів, бо до пансіонатів приймали лише від 10 років. Батько був невідомо де – на Цейлоні, в Індії, в Єгипті. Бо був він членом Французької Академії наук (ентомолог) і бував у наукових подорожах. Нарешті вуйко Евгеніо знайшов десь у Піренеях кляштор, який мене прийняв із тим, аби я там виросла, а як буде мені 10 років, вступила до їхньої школи”.

У монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях, неподалік кордону з Іспанією, минули наступні 12 років життя. У своїй біографії Наталена Королева знайде місце і дружбі з циганкою-ворожкою і з майбутнім іспанським королем Альфонсом XIII, і подорожам на Схід, і археологічним розкопкам в Помпеях. Вона вміє вправно фехтувати й сміливо їздити верхи. І годі сказати, чи не були ті романтичні іспанські сторінки вигаданими у справжній історії малої байстрючки, яку батько зволив узяти в родину аж 16-річною.

У київському Інституті шляхетних дівчат музику в неї викладав Микола Лисенко. “Елегантний, як завжди, з сивою головою й рожевим обличчям”, – описує вчителя. Спершу він був нею невдоволений:

– Ой, ледача ж чужинка, хоч і чорнобрива.

Змінилося все, коли на одному уроці Ноель випадково випустила свою течку. Серед розсипаних нот Лисенко помітив українські композиції – “Ой одна я, одна”, “Нащо мені чорні брови”. Заінтригований, попросив Ноель зіграти – і вже за хвилину відкинувся на стільці й заспівав:

– Зоря з місяцем над долиною зустрічалася…

А одного дня приніс їй написані власноруч ноти романсу “Зоря з місяцем”. Угорі був напис: “Моїй учениці”.

В інституті її недолюблювали, і не втрачали нагоди покпити. Описує один випадок. Урок починався молитвою, яку читала чергова. Раз, коли це мала робити Наталена, одна з інституток простягнула їй аркуш – ось, мовляв, сьогоднішня молитва, для тебе переписала, бо старослов’янську важко розбирати з незвички. Дівчина почала читати:

– Царю Небесний,

Спасі меня от куртки тєсной,

Как от огня…

Почулися смішки, але Ноель вже звикла до насмішок через свій акцент, тож продовжувала:

-Я, Царь Небесний, хорош уж тєм,

Что просьбой лішнєй не надоєм.

Коли складала іспит із Закону Божого, католицький священик, який входив до комісії, випросив, щоб Наталені дозволили відповідати латиною, яку вона знала краще за російську.

В автобіографічній оповіді про інститутські роки в Наталени Королеви часто чути нотки суму за попереднім монастирським життям. Та наступний поворот долі змусив її шкодувати вже за Україною – родина виїхала до Петербурга.

“…Надто вже романтична в Наталени Королевої біографія. А не може статися, що іспанські ґранди, студіювання у Петербурзі та Парижі, гастролювання в італійських та французьких театрах, бунт проти аристократичного “способу життя”, врешті, археологічні розкопки в Єгипті та в Італії, перебування на фронті, нагородження орденом й інші “захоплюючі” факти, які я почерпнув з її власних писань та статей прихильних до неї біографів, лише плід буйної фантазії талановитого майстра слова?”

Роман Федорів, у статті “Королева, що ходила в інші світи”, 1988 рік

Перебування у столиці Російської імперії Наталена Королева описала в автобіографічній повісті “Шляхами і стежками життя”. І тут годі сказати, де закінчується оповідь, а де починається казка. Мачуха пропонує їй до вибору кількох женихів, та жоден Наталену не влаштовує. Вона не хоче заміж – вона поринає в науку. Вступає до Археологічного інституту, бере уроки у співака Олександра Мишуги, захоплюється театром, відвідує Академію мистецтв. Зацікавлюється ще й медициною. А мачуха й батько продовжують вимагати одруження.

“Мачуха й батьком продовжують вимагати скорення й одруження, – пише про круговерть наступних років дослідниця Катерина Доценко із Запорізького університету. – Естрельїта, будучи досить емансипованою баришнею, йде на неймовірний для вихованої панночки вчинок – вступає в Петербурзі до трупи французького Михайлівського театру, а згодом укладає контракт із паризьким “Theatre Gymnase”, маючи чудове мецо-сопрано. А далі понеслося… Гастролі… Звістка про туберкульоз… Відмова від театру… Виїзд за кордон… Перші спроби пера французькою в різних журналах під псевдонімами… Повернення до Київа… Примирення з важкохворим батьком, якого незабаром не стає… Пекло Першої світової… Сестра милосердя… Нагороди… Тиф і кілька запалень легенів… Шалене кохання до перського князя Іскандера Гакгаманіша ібн-Куруша, й одруження нарешті!.. А за кілька місяців – загибель коханого… Подорож до Персії з домовиною… Повернення… Від’їзд із мачухою до Чехії… Її смерть у дорозі… Чужина… Тяжка праця…”.

В українській місії у Празі Наталена зустрічає Василя Короліва-Старого – за покликанням – письменника й маляра, за фахом ветеринара. У них багато спільних інтересів – живопис, література, архітектурні пам’ятки, разом блукають вулицями Праги. Наталена добре знає мову – навчилася її ще в Києві від мачухи. Королів-Старий же чеської так до ладу й не опанував. “Кочка (кицька) і чочка (сочевиця) звучала для нього однаково. І не раз я щиро сміялася у ресторації, перекладаючи здивованому офіціантові, що “цей пан замовляє собі сочевицю, а не кішку із квашеним огірком”, – загадувала в одному з листів на схилі літ.

Крім української, вона знає французьку, іспанську, італійську, латину, чеську, польську, російську, початки перської, англійську. Коли українську місію закрито, Королів-Старий починає приносити Наталені підробіток – дещо на переклад. Потім, завваживши добрий літературний стиль, починає “вчити її на українську письменницю”, як згодом сама казала. Щораз частіше він навідується до неї в гості, і одного разу ошелешує:

– Слухайте-но, товаришу! – звернувся до Наталени. – Тільки прошу вас не ображайтеся і не викиньте мене з хати, коли скажу не до ладу. Нас на світі тільки двоє. Але кожен з нас сам собі, як Робінзон і П’ятниця на безлюдному острові. Ані у вас, здається, ані у мене, це цілком певне, немає нікого на світі. Чи не було б мудріше створити таку кооперативу з нас двоїх? Щоб допомагати одне другому, нести тягар життя, який вже нам обом намуляв рамена. Як було б дружньо і приємно, от тепер, напившись чаю, закурити папіроса і сісти до стола за працю, так до трьох годин ночі. Але коли б я залишився у вас до такої години тепер – почалися б сплітки-пересуди. Ваша господиня викинула б вас з хати “за поведінку”. Навіщо це нам? Навіщо псувати собі трохи цієї зручности, приємности, які ще можна мати від життя? Виходьте за мене заміж! Бо інакше цього не можна розв’язати.

Наталена Королева переповідала це дивне освідчення літературознавцеві Дмитрові Бучинському наприкінці 1950-х. Зізналася, як спантеличена, закинула Короліву, що вони майже не знайомі. Та той приголомшив її ще більше:

– Скажу вам правду: я ніяк не закоханий у вас. По-перше – я вже “відкохав” своє! Мені 42 роки. До того ж, вибачте, що скажу грубо шитим словом: ви, як жінка, – цілком не мій тип. Але жінки у вас не шукаю. Бачу у вас ідеального товариша. Родина мені не потрібна. Я не “родинна людина”. Але без товариша – мені дуже-дуже тяжко жити.

І 31-річна вдова пристає на таку неромантичну пропозицію. Після заміжжя вона остаточно “українізується” – тепер вона Наталена Королева.

“Не вмію шити, вишивати, в’язати. Варити навчилася, як вийшла за Василя Королева в Чехах”, – зізнавалася вона в листі до Івана Огієнка. На початку 1920-х подружжя осідає в місті Мельник, 30 км на північ від Праги. Живуть на гонорари й невелику пенсію, яку Наталені виплачує Червоний Хрест. Беруться за будь-яку роботу. Навіть розписували церкви й малювали листівки.

Вони добре знають тогочасну українську еміграцію в Чехословаччині. Королева згодом напише: “Кожний український емігрант чомусь переконаний, що все це “нове” – тільки тимчасове. Що “швидко” він знов “поверне додому”, до того життя, до якого він звик і яке там не змінилось. Чому? Як це станеться? Цього він собі не уявляє. Не має на це ані жодних підстав, ані планів. Але вірить – певно вірить! – що це станеться, не може не статися. Таж час минає й нічого не міняється! Чудесна сила не переносить його на ту – вимріяну! – Україну. Навколо – чужі люди, чужа мова, чужі звичаї й цілком інша праця, ніж та, що він робив дома. Часами тяжка і неприємна. Емігрант починає сумувати, стає байдужим до всього! І впадає до апатії. Або заривається до свого малесенького “комашинника”, до свого “куточка”. Чи то Подєбрадська Академія, чи університет, чи інша інституція, у якій він працює чи працював. Живе тільки цим “своїм”, малесеньким “світом”, його дрібними подіями, плітками, згадками”.

Вона пише українською, але майже не пише про Україну. Хіба що збірка “Легенди старокиївські”, а так – про давній Рим, середньовічну Німеччину, Близький Схід, перших християн, перекази Провансу. “Вимагали від мене, щоб я писала “про запорожців”, “про Довбуша” або щоб я віддзеркалювала біжуче життя. Мені все закидали, що я беру “далекі українцям теми”, – нотує у своїх спогадах докори тодішньої емігрантської критики.

– Не слухай їх. І не читай критики на себе. Те, що ти можеш дати українській літературі свого, буде цінніше, – підтримував її чоловік

“Україна ж є для мене куточком грецької Аркадії – країни Психе – Аркадійки, у якій залишилось може більше відгуків Еллади, як у сучасній Греції, на яку різні нееллінські впливи поклали свою патину”, – пояснювала в “Шляхами і стежками життя”.

Із Василем Королівим-Старим вони проживуть разом два десятиліття. Клопоти починаються восени 1941-го, коли за зв’язки з ОУН гестапо заарештувало кількох знайомих Королівих. Почало регулярно викликати на “розмови” – простіше кажучи, допити – й Василя Короліва-Старого. “Грудня 11-го 1941 року В. Королів помер, – пише Наталена Королева в одній з автобіографій. – І я лише за пів року довідалась, яка була причина його смерти. Грудня 9-го 1941 року він поїхав до Праги. Чому? Не сказав мені. А я дуже не випитувала, бо знала, що він там має у друкарні книжки і ті листівки, що з них я Вам послала дві. Сказав тільки, що лишиться в Празі день чи два, бо був дуже побожний і хотів перед Різдвом сповідатися. Повернувся 11 грудня ввечері. І подзвонив. Я відчиняю. Сказав тільки: “Слава Ісусу Христу!” – і впав мертвий… Без агонії, без страждань… Тільки двічі затремтіли повіки…

Я побігла до сусідів, щоб помогли перенести на ліжко. Сусід відійшов уже на працю. Тож прийшла сусідка та син сусідів Войтех, тоді ще студент. Він дуже любив мого дружину, – так називала чоловіка, – а дружина – його, бо ми тут довго жили.(…) На Щедрий вечір до мене з’явилися німці з трусом. Нічого не знайшли, але ще були разів три чи чотири, доки не переконались, що я нічого справді не маю і не знаю. А за пів року зустрінула я в Празі скульптора-чеха, нашого знайомого. Він мені розповів, що зустрів був мого дружину саме в день його смерти, 11 грудня 1941 року. І здивувався, що той такий блідий і зворушений. На те дружина йому сказав, що його викликали до Ґестапо. Воно його тепер пустило, але він певний, що “за тиждень або два його заберуть до концентраку”.

По війні вона працювала в Мельнику у школі. Трималася отого Войтеха. Свого чоловіка-“дружину” вона пережила на чверть віку.

“Наталена Королева була невисока на зріст, досить огрядна, одягалася дбайливо, хоч ходила, звичайно, не в новому. Харчувалася скромно, пила здебільшого каву з молочним порошком, що його розводила водою. До того шматок хлібу або булочка. Неділями діставала обід від свого колишнього годованця Тругляжа, що займав з родиною решту її дому. Не раз жартувала, що таємниця довговічності полягає в тому, щоб мало їсти.

Жила Королева у власному невеликому домику, де займала кімнату поверхнею в 20 кв. метрів, з одними дверима та з одним вікном. Крім печі, стояли там софа, що вночі заступала ліжко, письмовий стіл, кілька шаф та етажерок з книжками, мисник і два табурети. На столі лямпа, друга лямпа-дзеркало на суфіті. Стіни досить щільно позавішувані картинами, що їх змалювала сама Королева та її чоловік. Підлога застелена килимом. Всюди дуже чисто.

Можна б ще добавити, що вдержати чистоту не було для господині такою легкою справою, коли врахувати її старший вік і подекуди каліцтво. Наталена не могла вільно ходити, в неї були хворі ноги. Ідучи, спиралася на палицю. Держала при собі кота, майже ніколи не випускала його надвір, тож мусіла за ним прибирати, не раз по найнедоступніших кутках”.

Із некрологу в часописі “Овид”, Чикаго, у №1 за 1967 рік. Наталена Королева померла 1 липня 1966 року

Додано 8.04.2013