Автор — Геннадій Іванущенко
Подорожі, крім багатьох принад, гарні ще й тим, що ламають стереотипи і зміцнюють істини.
Дочитую спогади свого земляка Євгена Онацького “У вавилонському полоні”. Видані в Буенос-Айресі 1949 року, вони досить свіжо і детально описують його поневіряння в Римській, потім Берлінській тюрмі і, нарешті, в “Целленбау” – спецоб’єкті концтабору Заксенхаузен. Що незвично-незрозумілого, так це якісь чемні, стримані і виховані “есеси”. Чи вони в Європі були інші, ніж в окупованій Україні, чи професорське звання в’язня впливало?… Словом, – “не наші есеси”. Все інше – “за шаблоном”. Це і білий, пухнастий сніг, який раптом нагадав Онацькому його рідну Глухівщину. Та так, що той попросив у спантеличеного наглядача лопату – прокидати доріжки (!). І таке традиційне для українців (на чужині) братання, незалежно від політичних поглядів і попередніх стосунків. Найголовніше, що навіть в тих умовах суворої ізоляції (25 палиць за розмову в’язня з в’язнем!), українець шукав українця, знаходив і допомагав, або допомагали вижити йому.
Зайшов з товаришем до магазину з вивіскою “Центральний гастроном” (тут, у Клівленді, є цілий район “Ukrainian village”). Ну, щоб, як кажуть: “Свій до свого по своє…” Дуже літній пан, зачувши нашу розмову підійшов поспілкуватися. По тому, що свою рідну місцевість в Україні він називав повітом, я зрозумів, що Батьківщини не бачив давно. І що здивувало – він поняття не мав про тутешнє українське середовище, про велику кількість наших організацій, їх діяльнсть… Просто чув, що є. Мову, ідентичність зберіг, але подібних собі не шукав. Так і прожив у “паралельному світі”.
Інший знайомий розповів, що поніс у школу, де навчається онук, писанки. Просто показати. І кілька “американських” школярів сказали, що бачили писанки з подібними візерунками в домашніх фотоальбомах. Але, чи українці вони? – не знають.
Отакі вони, “паралельні світи”… Не стоятимем плече-до-плеча, – наші онуки розрізнятимуть свою сутність по візерунках.
