Не мають права виступати від імені загиблих народжені по війні. Не мають права бути носіями пам’яті ні колишні, а в душі ще й сьогоднішні «радянські люди», ані бравурні націоналісти.
Бо їхня пам’ять — однобока. Вони пам’ятають тільки своїх і тільки героями. У їхній пам’яті героїчна Червона армія бореться з «фашистами», Українська повстанська армія відстрілює «москалів», Армія Крайова стікає кров’ю у боях з «швабами», німецькі жінки і діти тікають наосліп від наступаючих «руссен»….
Для них війна почалася, тільки тоді, коли вона прийшла безпосередньо до них.
Як наприклад, 22 червня 1941 року. І закінчилася 9 травня 1945 року. Тільки тому, що годинник у «їхній» столиці у момент підписання перемир’я показував майже другу ночі 9 травня.
Для їхніх противників війна у тій чи іншій формі тривала до серпня 1991-го.
Для третіх війна почалася разом з першими німецькими бомбами у вересні 1939 року, але закінчилася далеко після 1945 року.
А для тих останніх у 1945 році закінчилася війна за ілюзію імперії, але почалася війна з собою – за власне «я», перемелене у тій, попередній війні.
Пом’янути вони прийдуть тільки до одного пам’ятника. До «свого». Усі інші — ворожі.
Насправді ці люди втратили пам’ять. Разом з серцем. Серце не ділить біль. Воно його просто відчуває. І ці люди не розуміють війни, не розуміють її учасників. Вони розуміють тільки образ «свого». І то «свого» в конче позитивному образі переможця або благородного потерпілого. А насправді війна не знає «своїх» і «чужих». Кров однаково червона…
Були полонені, які гинули за колючим дротом «офлагів» від голоду і холоду… Були 450 поранених червоноармійців, на яких перевірили дію «циклону Б»…
Були інваліди, які повернулися на руїни власних будинків без рук і ніг, і яких тисячами, щоб позбавити необхідності годувати «зайві роти», знищували вже у мирний час…
Були ті, кого вивезли «остарбайтерами» і хто, повіривши слову «вождя», повернувся назад — на те, щоб поїхати до Сибіру «за зраду Вітчизни»…
Були і ті, від кого втікали наосліп німецькі жінки…
А чоловіки тих жінок були різні… Були такі, які розважалися стрілянням в’язнів у потилицю, а були такі, які рятували заляканих і загублених євреїв… А були і такі, котрі казали жителям українського села, яке минали у відступі: «Ходіть із нами, бо йде Москва і знищить вас…».
Були такі, які вивищувалися своїм «арійським» походженням і були такі, які відмовлялися від такої слави…
Були молоді поляки, які гинули на вулицях Варшави у розквіті літ — «Промочені під рюкзаком вісімнадцять літ…». І були ті, хто розстрілював упритул українських юнаків і дівчат у їхні вісімнадцять…. І палив українські церкви….
Були ті, хто гнав у наступ українських селян під дулом кулемета і ті, хто гинув від голоду у блокадному Ленінграді…
Чия дитина натерпілася більше страху? Польська під кулями у Варшаві, німецька у втечі зі Східної Пруссії зимою 45-го, українська в першому-ліпшому селі, яке очікувало як не нальоту карателів, то нападу сусідів-поляків чи російська у блокадному Ленінграді — «а я молился: только б не упасть»? Чи єврейська у останній дорозі «до газу»?
Кому боліло більше — українцеві чи росіянинові десь на Курській дузі чи під Сталінградом, чи полякові у лісах? Українському повстанцеві в Карпатах чи українському ж дивізійникові під Бродами Американцеві на пляжі Омаха чи німцеві в Кенігсберзі?
Чиї жінки наплакалися більше — польські, переселені зі Замойщизни? Українські, вивезені «остарбайтерами», розлучені з рідними і близькими? Російські? Німецькі, чекаючи своїх чоловіків з «ост фронту»? Чи котрісь інші?…
Де вода була червоніша – у Дніпрі восени 1943 року? Чи на узбережжях Нормандії літом 1944? Чи у Віслі в серпні 1944?…
Де гучніше валилися древні споруди — у Києві в вересні 1941 року? У Дрездені в лютому 1945 року? У Лондоні і Ковентрі 1940 року?…
Тільки той, хто бодай задасть собі ці питання, має право казати, що хоч спробував свідомити війну…
А ми — повторімо в день відкриття чергового фронту Другої Світової слова молитви, написаної безіменним вояком Армії Крайової: «за всіх помордованих, замучених, закатованих — прости нас, Господи!…».
Джерело Україна Інкогніта
Додано 25.06.2013
