Нещодавно лучанин Ігор Кулик очолив Галузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБ України), де в 2009—2010 роках уже працював під керівництвом історика Володимира В’ятровича, нині директора Українського інституту національної пам’яті. Про нові можливості використання інформації радянських спецслужб — у нашій розмові із земляком.

— Усе-таки чому потрібно розсекретити архіви КДБ?

— Документи радянської доби під грифом «Таємно» мають величезний історичний потенціал. У ГДА СБ України сформовано 87 фондів, які нараховують близько 225 тисяч одиниць зберігання — від 1918–го до 1991 року. Разом із регіональними архівами — це як кілька поверхів будинку. Найбільші фонди містять кримінальні справи на людей, засуджених за політичними мотивами, частину з яких потім було реабілітовано. Серед них — документування, листування КДБ УРСР з партійними органами, вищим керівництвом КДБ у Москві. Це різні справи на відомих діячів, письменників, повстанців, священиків. Також тут зберігаються особові справи колишніх співробітників НКВС. Є й колекція друкованих видань НКВС, які стосуються ОУН та УПА. Без них історія України неповна, а тому ці матеріали треба зробити максимально доступними для дослідників. Служба безпеки України не повинна зберігати секретів неіснуючої держави і неіснуючого КДБ, який не повинен мати нічого спільного з СБУ.

— У 2009—2010 роках ти вже тут працював. Що вдалося зробити?

— Передусім забезпечити вільний доступ: з’ясувати невідомі сторінки історії, долю тисяч людей, родичі яких шукають цю інформацію, стало просто і зручно. За той період більшу частину документів радянської доби уже розсекречено, а тому їх можна видавати дослідникам. У Києві та всіх обласних управліннях СБУ, окрім читальних залів, відкрито інформаційно–довідкові зали, де з комп’ютера можна скачати електронні копії розсекречених документів.

— Чого боявся Янукович, який після приходу до влади зупинив вашу діяльність?

— Засудження радянського минулого в Україні. У нас слідом за Росією почали обмежувати доступ до архівів радянських спецслужб. Навіть більше: намагалися залякати дослідників. Так, у вересні 2010 року затримали директора музею «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого, якого звинуватили у спробі розголошення державної таємниці й конфіскували в нього наукові праці та копії документів з архівів КДБ про УПА та Голодомор. Ставленик Комуністичної партії Ольга Гінзбург очолила відомство, уповноважене керувати українськими архівами. Вона неодноразово публічно заявляла: архіви не мають бути повністю відкритими, а історикам радила менше досліджувати репресії й більше зосереджувати увагу на радянських досягненнях.

— Які першочергові завдання ставите перед собою?

— Чимало історичних подій наразі ґрунтовно не досліджено. Наше завдання — надати доступ до архівних матеріалів, що з ними пов’язані. І лише після появи нових досліджень хай політики оперують фактами, а не власними оціночними судженнями та особистими трактуваннями певних подій. Перекручувати минуле чи спекулювати ним зручно лише доти, доки конкретні документи ховають під різними грифами чи обмеженнями. А щоб цього не сталося під час чергової зміни політичного курсу, історичні архіви слід передати Українському інституту національної пам’яті. Це, напевно, буде одна з найбільших у Європі логістичних операцій із передачі архівних документів. У результаті історичними матеріалами опікуватимуться історики, а не полковники. Такий крок — один із вкрай необхідних у комплексі державних заходів із подолання наслідків тоталітаризму, що їх вживали усі розвинені країни Центральної та Східної Європи.

— Нинішня влада вперше офіційно порушила питання люстрації. Чи допоможуть архіви зробити якісні кадрові перестановки в країні?

— Ми надто пізно взялися за питання люстрації. Більшість посткомуністичних країн пройшли цей важливий етап після падіння тоталітарних режимів. І тоді важливу роль відіграли документи комуністичних спецслужб, адже люстрація торкалася насамперед осіб, які співпрацювали з органами. А в Україні агенти комуністичних спецслужб мали значний вплив на її історію й після 1991 року.

Коли ж сьогодні говорять про люстрацію в Україні, актуальнішим стає очищення державного апарату не від колишніх кадебістів (а таких через 23 роки вже дуже мало), а від корупціонерів та співучасників злочинів режиму Януковича. Тому архіви КДБ лише частково використовуватимуть у цих процесах.

На мою думку, люстрація має не тільки перевірити державних службовців, а ще й навчити діяти відкрито, публічно і відповідально. Можливо, не так очищення від минулого, як зміна мислення на майбутнє — найважливіший результат люстрації.

— Досвід яких держав нам близький у питанні розсекречення архівів КДБ?

— Ми маємо досвід співпраці з інституціями, які проводили у своїх країнах люстрацію. Виділив би три, у яких є що перейняти, — Угорщина, Чехія та Польща. У Польщі створено Інститут національної пам’яті, де зібрано всі документи радянської доби, де працює люстраційний прокурор, діють регіональні відділення, провадиться дуже активна видавнича діяльність. Поляки зробили все можливе, щоб їхній Інститут національної пам’яті був поза політикою. Чеський та угорський досвід теж корисний. Там, наприклад, застосовують так звану анонімізацію інформації: коли те, що поширити не можна, анонімізується (його закривають чи заретушовують), але документ видають дослідникам. У Чехії науковцеві надають усі документи, а коли він планує на основі них опублікувати статтю чи книжку, то має розуміти, що через поширення певних відомостей на нього, а не на архівістів можуть подати до суду. Чому в нас обмежено доступ за чинним законодавством? Бо наші працівники архівів, боячись відповідальності перед законом, перестраховуються. А так бути не повинно. Врешті саме дослідники, які не є чиновниками, часто виступають провідниками суспільного інтересу — права громади знати факти.

— Це означає, що нам треба удосконалювати архівне законодавство?

— Так. У країнах Східної Європи закони обумовлювали окремий порядок доступу і використання документів радянського періоду (1917—1991 роки). Центр досліджень визвольного руху зібрав групу експертів, до якої увійшли архівісти, історики, медійники, правники. Усі разом розробляємо проект закону про режим доступу та використання документів з архівів комуністичних спецслужб. Торік ми запропонували відповідну Концепцію, яка вже була презентована професійній спільноті на конференції та в ЗМІ. Наступний етап — громадське обговорення. Ми хочемо вислухати думку всіх, хто дотичний до цих документів, — від архівістів, науковців до самих жертв політичних репресій. Лише тоді напишемо цей законопроект і запропонуємо на ухвалення парламенту.

— Чи вплине нова посада на те, що рідше їздитимеш додому?

— Менше часу стало на поїздки. Та й удома… Йду на роботу — дитина і дружина ще сплять, приходжу — син уже спить. Дуже вдячний дружині за розуміння. Намагаюся у вільний час та вихідні якнайбільше спілкуватися з сином.

— Дуже приємно було бачити тебе у ролі Святого Миколая на Євромайдані. Увесь світ облетіло відео, на якому ти приносив радість не лише своїм… Ти дарував рукавички й солдатам внутрішніх військ, які охороняли владу, розмовляв із людьми на Антимайдані. Які враження від цієї акції?

— Чесно кажучи, вже потім усвідомив ту можливу небезпеку, яка була під час походу на Антимайдан. Коли запропонували взяти когось із Самооборони, принципово відмовився: ну хто ж підніме руку на Святого. Передусім я хотів принести людям радість. Зайшов у намети Самооборони, афганців, на кухню, до медиків. Прагнув максимально морально підтримати. Дорогою на Антимайдан намагався розговорити бійців внутрішніх військ, які стояли біля адмінбудівель. Бачив, як знічено і водночас приємно їм було отримувати подарунки — теплі рукавички та солодощі. Не сприймав їх як ворогів, хотів якось об’єднати з майданівцями. Був вражений, бо виявилось, що багато з табору підтримки Партії регіонів уперше довідалися про Святого Миколая. Досі знали лише про Діда Мороза, тому дивувалися, чого так рано прийшов. Я почав питати, що вони зробили доброго, щоб отримати від Миколая подарунок. Якщо на Майдані люди активно згадували, розповідали віршики, співали пісні, то на Антимайдані прохання згадати про добрі вчинки викликало тривалу паузу, після якої я сам починав думати, за що їм дати подарунки. Розговорював, запитував, чи мають дітей, роботу. Отак помаленьку зав’язувалася розмова про добре.

Я побачив там іншу Україну і зрозумів: проблема в тому, що дуже багато з тих людей уперше були в Києві. Вони майже нічого у житті далі свого села чи містечка не бачили, не знають, як живуть люди в інших регіонах. І тому так легко піддаються на московську пропаганду. Попередня влада робила все, щоб використати цю ізольованість. Тому й важливо зараз зацікавлювати цих людей правдою. Треба видавати стоси книжок із публікацією документів, щоб вони на основі фактів зробили власні висновки.

 

ДОСЬЄ «ВОЛИНІ»:

Ігор Кулик народився 25 травня 1983 року в Луцьку. Навчався у середній школі № 25. Закінчив історичний факультет Волинського державного університету імені Лесі Українки. Брав активну участь у громадському житті міста. У 2005—2009 роках працював на посаді начальника відділу у справах молоді та спорту Луцької районної державної адміністрації. У травні 2009 року обійняв посаду начальника відділу Департаменту архівного забезпечення Служби безпеки України, де працював до червня 2010–го. З липня 2011 року — експерт Центру досліджень визвольного руху (м. Київ). Був одним із координаторів проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять», у рамках якого став співавтором довідника «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» (2012).

Дружина Тетяна Гордійчук родом із Ківерців. Виховують сина Назара.

Захоплюється грою в шахи, читанням сучасної української літератури.

Джерело Волинь

Додано 1.05.2014