Автор – Олександр Іщук.
27 травня 2014 р. в Українському кризовому медіа-центрі (м. Київ, готель «Україна», 3-й поверх) відбулася дискусія «Тінь минулого. Подолання наслідків тоталітаризму: досвід Чехії та уроки для України».
У ній взяли участь:
Павел Жачек – чеський академік, радник заступника міністра оборони з кадрів Міністерства оборони Чеської Республіки. Він був першим директором Інституту дослідження тоталітарних режимів (2008-2010 рр.) – науково-дослідницького інституту при чеському уряді, який займається розслідуванням злочинів комуністичного режиму Чехословаччини.
Володимир В’ятрович — кандидат історичних наук, директор Українського інституту національної пам’яті. У 2008-2010 роках очолював Архів СБУ та організовував процес розсекречення колишніх архівів КҐБ.
На зустріч завітали понад 50 журналістів, істориків та зацікавлених осіб. Серед них були: директор Галузевого державного архіву СБУ Ігор Кулик, його заступник Володимир Бірчак, історик і адвокат Сергій Рябенко, кандидат історичних наук Олександр Іщук, оглядач тижневика „Дзеркало тижня” Сергій Махун та інші. Модератором зустрічі був Андрій Когут, заступник директора Центру досліджень визвольного руху.
Організаторами заходу стали Центр історії державотворення України ХХ століття Національного університету «Києво-Могилянська академія», Чеський центр у Києві, Центр досліджень визвольного руху, Український інститут національної пам’яті.
На початку зустрічі Андрій Когут привітав присутніх та коротко представив учасників дискусії – Павела Жачека та Володимира В’ятровича. Він наголосив на тому, що обмін досвідом щодо подолання наслідків тоталітаризму сусідніми країнами має велике значення для України. Раніше в Україні інформаційні заходи на цю тематику вже проводились за участю авторитетних діячів і дослідників історії з Латвії та Литви.
Далі слово було надане Павелу Жачеку. Він привітав усіх присутніх та висловив побажання поділитися досвідом відкриття архівів комуністичних спецслужб Чехії, а також розповісти про процес люстрації. На думку Жачека, люстрація – це був один з важливих моментів, який мав велике значення для розбудови нової Чехії. На його думку є вкрай важливо, щоб Україна запозичила з чеського досвіду позитивні результати, і не повторювала деяких помилок, які мали місце під час подібних реформ в Чехії.
Жачек розповів, що в Чехії дискусії про те, чи варто відкривати архіви комуністичних спецслужб, активно тривали в період революції 1989-1990 рр., а Закон про люстрацію був прийнятий лише в кінці 1991 року. З питанням відкриття архівів спецслужб так чи інакше в той час зіштовхнулися всі нові уряди в колишніх соціалістичних країнах. Коли Вацлав Гавел і його прибічники очолили державу, то вони поступово, крок за кроком, перебирали владу від комуністів. Деякі питання при передачі влади від комуністів були відсунуті в часі через особливі причини. Для чеського суспільства в ті роки було важливо побачити різкі зміни. Треба було очистити не лише верхівку (еліту), але й ставлеників колишнього комуністичного режиму на місцях – директорів фабрик, заводів і т.п. Суспільство вимагало глобальних змін у всій державі. За допомогою діяльності громадських організацій і під тиском громадськості відбулося очищення Міністерства внутрішніх справ, хоча закони про люстрацію на той час ще прийняті не були. Також в ЗМІ стали випливати і висвітлювались дані про агентів комуністичних спецслужб, і їх також знімали з займаних високих посад.
Жачек пригадав, що на відміну від Німеччині, де в 1990 р. одразу ж була створена нова інституція, яка перебрала на себе відповідальність за всі архіви комуністичних спецслужб – в Чехії цього зроблено не було, і справа затяглася. Все це, певною мірою, компрометувало нову владу. В результаті у червні 1990 р. під час виборів комуністи набрали досить високий відсоток, і цим фактично легітимізували себе. Немалі політичні рейтинги в них є і досі. Але все ж через рік після перших незалежних виборів, в кінці 1991 р. було прийнято Закон про люстрацію, і він був досить категоричним. Там вказувалося коло осіб, колишніх високопосадовців, яким не можна було займати високі керівні державні посади (починаючи від керівників відділу).
Жачек зауважив, що погляди на люстрацію у політичних еліт Чехії сильно різнилися, і це призвело до певного сповільнення реалізації положення Закону про люстрацію в життя. Але все ж практично зразу займати високі державні посади було заборонено таким особам, як: співробітникам таємної поліції; агентам комуністичних спецслужб всіх видів; представникам комуністичної номенклатури; особам найвищого рангу з числа комуністів; членам різних комісій, які створювалися після 1968 р. і відсіювали певні прошарки населення, не допускаючи їх в комуністичний державний апарат; агентам і співробітникам КГБ та народної міліції (переважно молодим людям, які вже були втягнуті в систему комуністичних спецслужб). Під дію Закону потрапили всі відомства, які відігравали важливу роль в системі комуністичної влади Чехословаччини: співробітники МВС, КГБ, армія (рангом від полковника), Академія наук, канцелярія Президента, державні акціонерні товариства, Державний банк тощо.
За словами Жачека, коли ці зміни почалися, процес отримав чіткі правові рамки. Раніше прийняття і звільнення працівників на роботу зазвичай визначалось вузьким колом осіб, фактично – за особистими уподобаннями, або ж, як то кажуть – по блату. Тепер же перед призначенням працівникові слід було пройти обов’язкову люстраційну перевірку, що гарантувало більш якісний підбір кадрів на високі державні посади. Не потрапили в той час під люстрацію прикордонники та співробітники розвідки (на думку багатьох, цього якраз дуже не вистачало).
Далі Жачек розповів, що через рік, в 1992 р., було прийнято ще один Закон про люстрацію, м’якіший від попереднього. Він поширювався на всі загони міліції і на охорону в закладах позбавлення волі. В першу чергу він стосувався керівництва цих органів. Жачек зауважив, що політичні дискусії про люстрацію тривають в Чехії і досі. Спочатку планувалось, що Закони мають діяти 5 років, щоб очистити суспільство від старих керівників. Президент дійсно підписав Закони, щоб вони мали строк дії 5 років. Через 5 років Вацлав Гавел не підписав Закони повторно, але вони діють і досі, і планується, щоб вони діяли і далі, і щоб вони стали частиною законодавства, яке стосується діяльності спецслужб Чехії.
Далі Жачек розповів, як питання люстрації та доступу до колишніх матеріалів комуністичних спецслужб вирішувалось за кордоном. В Німеччині – подбіний Закон прийняли строком на 15 років, але потім його дію продовжили. В Польщі – створили Інститут національної пам’яті (ІПН), і теж ухвалили Закон, створили цілі структури, які займалися недопущенням колишніх високопосадовців Польської народної республіки на високі державні посади в оновленій Польщі. В Болгарії також приняли Закон, але потім скасували. В Румунії і Угорщині з цим питанням виникла складна ситуація, лунали думку про те, що краще матеріали спецслужб знищити і не акцентувати на них свою увагу, а розбудовувати оновлену державу. На думку Жачека, виходить так, що всюди в країнах Східної Європи праві сили лобіюють проведення люстрації, щоб питання про недопущення на керівні посади колишніх високопосадовців комуністичної держави тримати під контролем. Власне, лише Закон може допомагати тримати це питання під контролем.
За словами Жачека, політична еліта Чехії тепер чітко усвідомлює, що всі злочини комуністичного режиму виправити не можна, і важко розслідувати все те, що було скоєно під час тоталітаризму. Але бажання реабілітації постраждалих від дій режиму існує завжди, і саме тому створювався Закон про люстрацію. Жачек висловив думку, що треба звертати більше уваги на людей, які постраждали від тоталітарного режиму, покращувати їх матеріальне становище, дати їм більші пенсії. Навіть зараз пенсії представників комуністичної номклатури і пенсії політв’язнів – досить сильно відрізняються, а тому їх треба вирівняти.
Також Жачек зауважив, що необхідно пам’ятати про минуле, щоб змінювати правовий порядок в державі в кращий бік, адже раніше він служив одній партії – комуністичниій. Тепер же державний устрій має бути демократичним. Саме тому треба змиритись зі своїм минулим, і всі інформації про тогочасні події робити доступними для всіх громадян, стимулювати вивчення власного минулого.
За словами Жачека, якщо розглядати питання з правової точки зору, то розслідування переслідувань і вбивства людей часів Чехословаччини мали би йти за певним порядком. Але вже пройшло досить багато часу. Залишилось мало свідків, а учасники подій не люблять про це багато говорити. Все це, звісно, ускладнює роботу істориків і процес слідства. Крім таких причин, існують і інші причини. Наприклад, аплікації застосування права в конкретній ситуації. Не слід забувати про давні амністії, якими комуністи покривали свої злочини. На думку Жачека, це проблема всього колишнього Східного блоку. За комунізму судді були тісно пов’язані з політикою, і тому судові справи вирішувались так, як вирішувала тогочасна комуністична еліта: фактично суддя отримував вказівку згори, а політична еліта у своєму вузькому колі приймала рішення. З такими фактами дослідники історії комуністичної Чехословаччини стикаються достатньо часто.
Жачек вважає, що розслідування злочинів тоталітарного режиму має бути в інтересах демократичної держави. І хоча робити це досить складно, все ж треба старатися розкрити те, що можливо. Тоді поступово буде відновлюватись довіра громадян до держави. Якщо не розслідувати давні злочини і не покарати винних, про яких добре відомо у суспільстві – то це буде несправедливо. Саме тому треба приділяти увагу злочинам, які було скоєно до 1989 р., це є питання профілактики. І якщо хтось в майбутньому захоче повторити щось подібне до того, що робила комуністична влада – то він має розуміти, що буде покараний і проти нього буде задіяно всі засоби права. Так що розслідувати злочини минулого необхідно, хоча все з’ясувати дуже важко. Але хоча б частину – обов’зково треба.
Далі Жачек зупинився на питанні відкриття доступу до архівів комуністичних спецслужб, до різних справ, які були закриті, зберігалися під грифами „таємно”, „секетно”. Чеська держава відкриває ці архіви і збирає спогади людей, які потрапили під репресії часів комуністичної Чехословаччини. На думку Жачека така робота важлива ще й тому, що нове покоління нерідко взагалі не розуміє, про що йдеться в тих архівних матеріалах, вони від цього дуже далекі, живуть новими реаліями.
За словами Жачека, доступ до справ служб безпеки Чехії – це невід’ємна частина законів про люстрацію. Ці документи показують, як комуністична влада стежила за приватним життям людей, за їх політичною діяльністю, громадською активністю. У Чехії на відміну від Німеччини, де в грудні 1990 р. повністю відкрили всі архіви Штазі, це сталося пізніше, бо політична еліта тоді не було готова до такого кроку. Дискусія навколо цього питання була досить довга, точилася довго. Більшість політиків і громадських діячів не бачили цих справ, і не уявляли, що в них є. Ще досить довго (майже 10 років) деякі архівні справи приховувались, і політична еліта використовувала їх наявність, як певний елемент політичної гри. Деякими справами маніпулювали. Йшла дискусія, про що треба говорити відкрито, а які питання зачіпати не варто. Лише в 2007 р. політичні сили дійшли до консенсусу – вирішили, які справи мають бути відкритими, а які слід закрити, бо їх розголошення може загрожувати безпеці держави. Чехія дивилась на досвід Німеччини і інших країн, які провели цей процес раніше. Оскільки Чехія одна з останіх прийняла Закон про відкриття архівів комуністичних спецслужб, тому він вийшов одним з найбільш ліберальних. Жачек зауважив: чехи програли в часі, пізно відкрили архіви для суспільства, істориків, журналістів, зате вони прийняли Закон, яким максимально спростили доступ до архівних матеріалів. Показовим є той факт,що одна з журналісток у своїй статті щодо доступу до архівів спецслужб порівнювала: в Німеччині вона отримувала копії документів 1 рік, в Польші – 2-3 місяці, в в Чехії – 2-3 дні. Отже, чехи програли в часі, бо пізно прийняли закон, зате прийняли такий закон, який максимально допомагає людям отримати доступ до потрібних архівних матеріалів, а головне – швидко отримати їх електронні копії.
У 2007 р. Жачек особисто відповідав від чеського уряду за створення архіву матеріалів держбезпеки Чехословаччини, де були б всі ці справи. На йто час велись жваві дискусії – що відкривати, а що приховати, щоб не зашкодити людям або державі. Але жодне з побоювань, які були у співробітників спецслужб – не справдилися: після відкриття архівів ніхто не покінчив життя самогубством, не з’явилось ніяких нових теорористів, нічого подібного. Зате збільшився інтерес до історичних матералів з боку молоді, студентів, громадян похилого віку. До архівів приходили дідусі і їх внуки, дивилися справи органів держбезпеки комуністичної Чехословаччини, і висловлювали задоволення, що держава нарешті дала можливість переглянути ці матеріали, дізнатися правду про події кількадесятирічної давнини. Жачек констатував той факт, що дискусії про долю цих матеріалів тривають і досі, в Чехії є різні погляди на це питання.
На думку Жачека, якщо в Україні почнеться дискусія про відкриття архівів комуністичних спецслужб – то завжди можна буде знайти кордон, як не нашкодити суспільству, і як задовольнити його інформаційні інтереси. Щоправда з 1991 р. пройшло вже багато часу, процес затягнувся, ускладнився. Чехія з задоволенням допоможе Україні у вирішенні цих питань. Жачек розповів, що у архівах Чехії зберігаються матеріали не лише КГБ, але й контрррозвідки, зовнішньої розвідки, тобто тих, хто діяв в інтересах комуністичної Чехословаччини за кордоном. Вже створені реєстри агентів, картотеки на переслідуваних осіб, все це можна швидко знайти і опрацювати. Збереглися також справи про деякі терористичні організації, про складні події на певних територіях – для таких матералів Законом введено обмеження на вивчення дослідниками на 10 років, потім вони переглядаються і розсекречуються. За словами Жачека, завжди можна порозумітися і вирішувати питання – і це, власне, є головним в чеському досвіді, яким він готовий поділитися з українцями.
Наостанок Жачек зауважив, що в будь-якому випадку слід обов’язково підримувати всі інститутуції, які займаються вивченням національної пам’яті. Досід Чехії показав, що так буде краще для всієї держави, ніж цими питаннями будуть займатись органи МВС чи новітні спецслужби. Інтереси МВС – це окрема тема, а суспільству важливо досліджувати власну історичну пам’ять. Важливою, на думку Жачека, є міжнародна співпраця з країнами, які раніше також пребували в „соціалістичному таборі”. Досвід Польщі, Чехії і інших держав слід вивчати, щоб уникнути деяких бюрократичних перепон, які є в цих країнах. Міжнародний досвід не буває зайвим, і допомагає уникнути поимлок попередників.
В кінці свогго виступу Жачек висловив думку, що слід активно використовувати новітні технології, і всі архівні справи варто якомога швидше оцифровувати. Після цього вони вже не зможуть зникнути, як це буває з паперовими документами. Крім того, оцифрування матеріалів дає можливості, щоб з джерелами одночасно могла працювати не одна людина, а як мінімум – кілька дослідників. Треба також створювати доступ до архівів з комп’ютерів, через мережу Інтернет. На жаль, зараз це складно робити технічно, і тому в Чехії поки що реалізувати цей задум не вдалося. Але оцифрування документів і створення їх резервних електронних копій – це те, що треба робити в першу чергу. Тоді архів буде виконувати саме ту інформаційну і суспільну роль, яку на нього покладено, а держава вчитиме громадян, як поводитись в різних ситуаціях, щоб не сталося повторення трагічних подій минулого. Жачек вважає, що оприлюднення подібних архівних матералів – це є така собі „профілактика тоталітарного минулого”. На його думку, в основному перегляд матеріалів комнуістичних спцслужб – це досить сумне читання. Але все ж вивчати ці документи потрібно, бо трапляються і випадки геройства протих людей, варті уваги істориків. Тому з цих матеріалів можна багато чого дізнатись і багато чого навчитись.
Після виступу Жачека модератор заходу А. Когут передав слово директору УІНП В. В’ятровичу.
У своєму виступі В’ятрович коротко розповів про ситуацію з подоланням наслідків тоталітаризму, яка склалася в Україні. Він зауважив, що Чехія досить пізно почала відкривати архіви, і тому були ухвалені ліберальні закони про доступ до архівів; щодо України, то треба приймати ще більш ліберальне законодавство, бо втрачено понад 20 років часу. Ці архіви мають допомогти Україні подолати тоталітарну спадщину.
Далі В’ятрович задався питанням: що було зроблено за останніх 20 років щодо подоланням наслідків тоталітаризму в Україні, і що не було? На його думку, сам факт того, як колишні соціалістичні країни виходили з соціалістичного табору, визначав їх подальшу долю, їх розвиток, як держав. Оксамитові революції 1989 р. в Чехословаччині і Німеччині супроводжувались швидкими змінами. Події в країнах Балтії в 1990-91 рр. відбувалися менш швидко. А от в Україні тут падіння комунізму відбулось в серпні 1991 р., і хоча національно-демократичний рух в Україні був досить потужний, але революція залишилася незавершеною. Хоча українці здобули незалежність, але комуністичну номенклатуру відсунути від влади на той час не вдалося. Ще далі від України за наслідками розпаду СРСР розташувалися Білорусь і країни Середньої Азії, адже там повноцінної змін політичної еліти фактично не відбулося, а тому про подолання наслідків комуністичного минулого в цих державах говорити не доводиться.
В’ятрович констатував, що економічні успіхи найбльш успішних країн колишнього соціалістичного табору дуже помітні. Ті країни, де були активні події і рішуче здійснювалися зміни – стали членами Європейського союзу, і у них закладені незворотні зміни, тому повернення до авторитарного минулого неможливе. Україна ж належить до проміжного ряду держав: держава має значні здобутки у розбудові демократичного суспільства, що відрізняє її від Білорусі чи країн Середній Азії, але все ж неподолане до кінця комуністичне минуле отримало шанс і почало брати реванш, що яскраво засвідчили події січня-лютого 2014 р. в Києві. В’ятрович зауважив: ось що може статись з країною, яке намагається реабілітувати тоталітарне минуле, і не намагається його подолати. При Президенті Ющенку держава розпочала робити заходи з подолання тоталітарного минулого, але при Януковичі всю цю роботу було різко припинено і згорнуто. В результаті сталися такі події, які важко було собі уявити раніше: наприклад, в Запоріжжі відкрили пам’ятник Сталіну (згодом його підірвали, через що ця подія отримала загальноукраїнський резонанс). Влада Януковича почала обмежувати доступ істориків і журналістів до архівів комуністичного минулого. Мало місце ганебне затримання співробітниками СБУ директора Національного музею „Тюрма на Лонцького” Руслана Забілого, якого звинуватили у спробі розголосити державну таємницю; закриття доступу до архівів КГБ дослідникам; повне або часткове припинення наукових програм (в т.ч. і міжнародних); звинувачення істориків у поширенні державної таємниці. Фактично влада займалася залякуванням істориків, а всі архіви КГБ, які зберігалися у фондах Галузевого державного архіву СБУ – закрили для доступу. Керівник Укрдержархіву, ставленик Комуністичної партії України Ольга Гінзбург намагалася закривати доступ до архівів про події ХХ століття, у своїх інтерв’ю рекомендувала робити архіви більш закритими, а ще радила історикам вивчати радянський період і аналізувати його досягнення.
Частиною погрому роботи з відновлення національної пам’яті стало переформатування в 2010 р. Українського інституту національної пам’яті, коли фактично з центрального органу виконавчої влади його перетворили на науково-дослідний інститут при Кабінеті міністрів України, який очолив ставленик Комуністичної партії України Валерій Солдатенко. Правління Януковича показало, що ці зміни, здавалося б, гуманітарного характеру призвели до подальших змін в гірший бік і в політичній сфері. Уряд Януковича почав використовувати типові методи радянського періоду – політичну цензуру, заборони на проведення мітингів, знову з’явилися політичні в’язні і т.п. Україна стрімко почала скочуватись в тоталітарне минуле. Кінцевою точкою стали диктаторські закони 16 січня 2014 р., які фактично перетворювали Україну в новітню диктатуру. Врешті-решт це призвело до соцільно-політичного вибуху, відбулось народне повстання, і Янукович втратив свою владу.
На думку В’ятровича, подолання наслідків тоталітарного минулого в Україні ще триває, і це процес є дуже важливим. Це не лише наше ставлення до минулого, але і ставлення до так званої радянської ідетничності. Зараз Росія опирається у своїй політиці саме на носіїв радянської ідентичності, особливо в Криму і на Донбасі, адже там таких людей найбільше. Показовим явищем став стихіний „Ленінопад”, який засвідчив, що люди хочуть позбавитись тоталітарного минулого. І якраз в тих регіонах, де пам’ятники Леніну досі залишились, ситуація зараз є найбільш небезпечною. Тим не менше, Україна намагається стати на шлях європейського розвитку.
В’ятрович наголосив, що українцям дуже важливо розуміти необхідність подолання тоталітарного минулого. Якщо цього не робити, то влада рано чи пізно знову захоче стати абсолютною, і репресувати власних громадян. Україна дуже спізнилася з подоланням наслідків тоталітарного минулого. Але все ж є і плюс – можливість вивчати чужі помилки і врахувати досвід всіх країн Балтії, Чехії, Польщі і т.п. Це дозволить швидше досягти позитивних результатів, адже зобити треба чимало. Одним з перших кроків має стати відновлення попереднього статусу УІНП – як центрального органу виконавчої влади. Важливим напрямком є створення архіву УІНП, який повинен увібрати в себе матеріали з архівів всіх колишніх спецслужб УРСР. На жаль, зараз важливі документи з історії України ХХ століття зберігаються в архівах сучасних правоохоронних органів – в ГДА СБУ, ГДА МВС, ГДА СЗР, і все ще недостатньо оприлюднені, не вивчені як слід дослідниками. Зокрема, документи КГБ досі зберігаються в архіві СБУ, і це є неправильно.
В’ятрович наголосив, що за останні два місяці ситуація в ГДА СБУ замінилася в кращий бік, новий керівник архіву Ігор Кулик серйозно змінив стиль роботи цієї установи, відкрив архів для дослідників. В’ятрович висловив сподівання, що вслід за Чехією в Україні буде прийнято Закон про національну пам’ять, і про створення архіву УІНП. Всі ці архіви (документи періоду 1918-1991 рр.) слід перевезти в окреме архівосховище. В Чехії це зробили за 6 місяців. В Україні дехто лякає, що це зробити важко, але це потрібно зробити, щоб орагнізувати належне опаравцювання цих матералів з метою їх вивчення, оприлюднення і подолання наслідків радянського минулого.
На думку доповідача, Україні також слід включатись в роботу, яка ведеться в країнах Східної Європи, і готуватись до організації міжнародного процесу (трибуналу) щодо засудження злочинної діяльності Комуністичної партії. На сьогодні є група юристів, які готують документи для проведення такого процесу. Процес на Компартією слід робити міжнародним, адже її діяльність мала великий вплив на долю багатьох країн, і тому питання про оцінку її діяльності можна вирішити лише на міжнарнодному рівні. Україні треба включатись в цю роботу на державному рівні. Заборона Компартії України, про яку нещодавно говорив Голова Верховної Ради України О.Турчинов – це питання не лише про її сучасну діяльність. Мова йде і про її діяльність в часи існування СРСР, адже Компартія України є фактичним наступником Компартії УРСР і СРСР, вона не відмовилась від свого досвіду і дій періоду 1918-1991 рр. і має нести відповідальність за свої злочини. Між тим, досвід показує, що заборони нерідко носять тимчасовий характер, адже в серпні 1991 р. Компартію в Україні вже забороняли, а вона в 1993 р. відновилась, організаційно укріпилась і згодом отримувала немало голосів на виборах до парламенту.
В кінці виступу В’ятрович сказав, що Україна мусить проводити роботу з викриття комуністичних злочинів, щоб демократичні зміни в державі стали незворотніми.
Далі відбулася дискусія, доповідачам були задані питання із зали.
Один з журналістів запитав: в чому все ж різниця між Україною і Чехією, і як ставитись до старшого покоління, воно ж має свої переконання, які важко змінити?
На це питання В.В’ятрович відповів, що комуністичний лад в Україні існував значно довше ніж в Чехії – аж з 1918 р. Крім того, значна частина українців співпрацювала з комуністичною системою. Відповідно, в Україні наслідки діяльності комуністичної системи є куди глибшими, ніж в Чехії. А от переконувати старше покоління в чомусь, на думку доповідача – немає смислу. Надзвичайно важливо, щоб інформацію про злочини комуністичної системи отримало молоде покоління. Хоча історична політика в Україні починаючи з 1991 р. була непослідовна, але все ж частково про злочини комуністів писалося і в підручниках з історії, і в ЗМІ. Саме тому нове покоління знає про комуністичні злочини часів існування СРСР. Відповідно, у ідею відновлення СРСР ці молоді люди вже ніколи не повірять. Отже, інформаційна робота має бути спрямована в першу чергу на молодіжну аудиторію.
Наступне питання стосувалося того, чи є проблема подолання тоталітарної спадщини віковою проблемою? І чи відбувається в Чехії відтворення комуністичної свідомості молодого покоління, на зразок того, що ми бачимо в сучасній Україні?
На ці питання Жачек відповів, що іще в 1990- х рр. він і багато інших істориків вважали, що в Чехії комуністи будуть поступово зникати. Але так не сталося. Комуністи навіть створили власну молодіжну організацію, хоча потім влада її заборонила. Жачек констатував, що певна частина молоді в Чехії піддається на заклики Компартії, адже вона виступає проти капіталістичного істеблішменту. Компартія Чехії здатна залучити частину молоді до своїх політичних акцій. На думку Жачека, історикам і громадським діячам потрібно активно працювати з молоддю. Сучасна молодь, на його думку, страждає від навали інформації, і їй доводиться вибирати, що демократично, що недемократино. Інформації дуже багато, а у молоді життєвого досвіду мало, тому неважко і заплутатись. Тому історикам треба наголошувати, що демократія і свобода не даються задаром. Чехія зараз стикається з проблемами глобалізації, хоча вона ще досі не пережила повністю досвід існування Чехословаччини, і не вирішила всі пов’язані з цим питання. Таким чином, нове покоління стикається з новими важкими питаннями. Але молоді допомагають розібратися батьки, підручники, фільми і т.п.
Наступним було питання про те, що слід вважати більш злочинним – ідеологію комуністів, чи форми і методи їх діяльності? Адже Компартія Чехії існує легально. Чи в чеському праві про це щось говориться, і як вирішується це питання?
На це питання Жачек відповів, що в 1993 р. в Чехії було принято Закон і прописано, що комуністична ідеологія вважається злочинною, і її втілення і пропаганда в державі недопустимі. В кримінально-процесуальному кодексі була здійснена спроба викоремити злочини комуністичного режиму, з політичних причин. Побутові злочини комуністичних часів зазначалися окремо. Фактично роки панування комуністичного режиму вважаються такими, під час яких з ним боротись було практично неможливо.
Жачек констатував, що в багатьох громадян є інші внутрішні принципи, ніж ті, які сповідує молоде покоління. В багатьох людей всередині є рештки тоталітарного досвіду, який виявляється у різних формах. Чехи зацікавлені, щоб побороти комуністичну спадщину, яку несуть в собі. Є країни, де комунізму не було, і тому допомога цих країн у розбудові нової Чеської держави є важливою.
Наступне питання стосувалося того, що в Україні частина людей досі ідентифікують себе, як уродженців і громадян Радянського Союзу, а інша частина – зв’язує себе з Європою. Не так давно принц Чарльз порівняв В. Путіна з А.Гітлером, бо російська зброя і люди в потаємний спосіб використовуються в Україні. Чи має підстави таке порівнняння?
На це питання Жачек відповів, що всі останні події в Україні, які відбуваються, і втручання в цю ситуацію з боку Росії – порушують світовий порядок, який встановився в кінці 1980-х рр. Тому зараз в першу чергу слід шукати рішення, як повернути впевненість у безпеці в Європі. Висловлювання принца Чарльза Жачек коментувати не став, але зауважив, що Чехії подібним чином коментувалась Мюнхенська угода 1938 р., коли європейські уряди дозволили Гітлеру окупувати частину Чехословаччини. Чи доцільно про це так говорити – це питання, але все ж зараз треба шукати виходи з ситуації, як поставити нападників на своє місце, і як відновити порядок.
Наступне питання стосувалося законодавства про люстрацію. Якщо діти страждали від політичних репресій проти батьків, то вони не могли себе реалізувати, як повноцінні громадяни. Чи в Чехії враховано такі проблеми? Також журналістів зацікавило, чи врахована в Чехії проблема пенсійного забезпечення колишніх високопосадовців Чехословаччини, чи були вони позбавлені своїх пільг, які отримали завдяки своїй службі?
Жачек відповів, що всі Закони про статус репресованих і про люстрацію – можна поділити на 2 види: точечні, і групові. Потерпілим державою призначались доплати і компенсації. Все це виплачувалось конкретним особам, без членів їх родини. В 2011 р. було принято Закон про подолання наслідків історичної спадщини, зокрема всі стосувався осіб, які брали участь в русі опору проти комуністичної системи в Чехословаччині. Якщо особи доводили, що брали участь – їм виплачувалося 100.000 чеських крон, а родичам померлих могли виплатити до 50.000 крон. Щодо повернення майна репресованих, то члени родини могли намагатись повернути його, ці питання вирішувались окремо.
Всі пільги високопосадовцям Чехословаччини періоду 1945-89 рр. – були скасовані. Також були спроби зменшити пенсії співробітникам спецслужб, але це не вдалося. Чехія матеріально підтримує політв’язнів, але пенсії колишніх держслужбовців Чехословаччини – теж не можна повністю відмінити. Тому і досі такі пенсії все ж є.
В.В’ятрович додав, що в Україні Закон про реабілітацію жертв політичних репресій був ухвалений ще в квітні 1991 р. Верховною Радою УРСР. Тому він явно недосконалий. Зокрема, всі ті, хто зі зброєю в руках боролись проти СРСР – досі не можуть бути реабілітовані за цим Законом. Тому на часі ухвалення нового Закону, який би дозволив відновити історичну справделивість щодо тих людей, які бажали створення незалежної Української держави.
Крім того, в Україні величезні гроші йдуть на спеціальні пенсії тим особам, які боролися проти створення незалежної України. Це, зокрема, пенсії співробітників КГБ. І тепер, після настання змін в державі, слід поставити питання про те, щоб ці пенсії відмінити.
Наступним було питання про те, що Празька весна 1968 р. призвела до масового усвідомлення чехами небезпеки від дій союзного, здавалося б, СРСР. Зараз можна спостерігати за схожими подіями в Східній Україні. Що ж сталося в 1968 р., що чехи чітко зрозуміли небезпеку? Як не допустити поновлення таких загроз, створення політичних партій, які своєю діяльністю несуть подібну небезпеку?
Жачек відповів, що під час Празької весни найбільше постраждали дві групи осіб. Перша – це комуністи, які вірили в СРСР, довіряли своїм радянським товаришам, які в потрібний момент могли прийти на допомогу. Потім багато хто з комуністів розчарувався, пішов в дисиденти, або навіть емігрував. Друга група – це молодь. На радянські танки йшли переважно молоді люди, яким в школах довго розповідали про те, що СРСР допомагав звільняти Чехословаччину від німців. У 1968 р. молодь побачила, що СРСР виступає у ролі окупанта їх Батьківщини. Потім молодь постійно критично ставилась до позиції батьків, ходила на протестні демонстрації, не вірила словам комуністів. Аргумент танків – це дуже серйозний аргумент, ним порушується цілісність іншої держави, і впевненість громадян держави в майбутньому. Саме тому його використання є неприпустимим.
Щодо заборони деяких шкідливих ідеологій – такий Закон в Чехії прийняли, і він діє. Переслідується, в основному, нацистська символіка. Але повноцінній реалізації Закону перешкоджає існування і вплив Компартії Чехії. Вона знаходиться при владі, і 9 травня вони використовують на мітингах заборонену символіку – червону прапори. Таким чином, Закон виконується лише частково.
Наступне питання адресувалося В.В’ятровичу: коли можна буде побачити проект Закону про люстрацію в Україні? Адже потрібен час, щоб суспільство могло висловити свої думки, пропозиції до нього.
В’ятрович відповів, що це більше питання не до нього, а до Єгора Соболєва, який очолює Люстраційне бюро. Саме в Бюро будуть цим займатися, і зараз вирішують, яким має бути цей Закон. Йдуть дискусії, працюють спеціалісти, готуються проекти. Але схоже на те, що діючий український парламент, який є чинним – ніякого подібного Закону не прийме. Це можна буде зробити лише після дострокових парламентських виборів.
Наступне питання стосувалося відповідальності окремих осіб і організацій за злочини проти людства, і проти людяності в період 1918-1991 рр. Важливим є питання відповідальності, адже ролі у людей були різні: хтось був ідеологом (писав тексти, інструкції), хтось був виконавцем (наприклад, стріляв), а хтось – помічником. Отже, у всіх – різна ступінь участі в злочинах радянської системи. Як же в такому випадку обирати покарання?
В.Вятрович пояснив, що в англійській мові, коли йдеться про злочини проти людства, використовується одне слово – humanity (хьюманіті). В українській мові його в цьому контексті слід перекладати так: злочини проти людства і людяності (щоб охопити весь цей термін).
Щодо того, хто мав би бути відповідальним, то це і той, хто давав наказ, і той, хто стріляв, і той, хто творив ідеологію. У кожного свій рівень відповідальності. Важливо те, щоб виконавців злочинних наказів не було в майбутньому.
Жачек додав, що в Законі про люстрацію не будуть підніматися питання періоду 1918 р., зате він стосуватиметься більш ближчих подій. Скоріше за все, слід зосередитися на минулих 20-30 роках. Втручання політики і політиків в процеси люстрації – спірне питання. У Чехії велась дискусія, чи вважати учасників Празької весни постраждалими. Але ж той самий комуніст Дубчек будував комуністичну Чехословаччину. Отже, старими питаннями займатимуться все-таки політики і історики.
Журналіст газети „Дзеркало тижня” Сергій Махун запитав доповідачів: якщо в Чехії 17 років тягли з прийняттям потрібного законодавства, то це значить, що колишні спецслужби Чехословаччини ще досить довго мали значний вплив у державі. Те ж саме стосується і співробітників Штазі НДР, бо багато з них непогано жили і за нових умов, повлаштовувались на важливі посади в Німеччині. Зараз подібні процеси згортають і в Болгарії. Також Махун висловив думку, що відповідь західних країн на агресію Росії не є адекватною. Реакція на події 2008 р. в Грузії з боку Заходу була недостатньою, слабкою. Це чимось нагадує ситуацію 1938 р., реакцію Англії і Франції на Мюнхенський договір, який поділив Чехословаччину. Фактично реакція Заходу є слабка, бо всі лідери потужних європейських держав, окрім Барака Обами – ведуть себе дуже схоже на те, як поводилися лідери Англії і Франції Чемберлен і Деладьє в 1938 р.
На ці питання Жачек відповів, що люстраційні закони в Чехії прийняли все-таки досить швидко, в 1990-92 рр. Процес створення Інституту національної пам’яті дійсно тривав досить довго, затягнувся. На процес відкриття архівів і люстрацію має великий вплив, хто знаходиться при владі в державі. Праві сили – зацікавлені в активізації цієї роботи, але ліві партії – ні, в т.ч. і соціалісти-демократи, серед яких багато колишніх посадовців Чехословаччини. Тим не менше, вважає Жачек, „треба все-таки випрати стару білизну і рухатися далі”.
На думку Жачека, Закон про люстрацію – це взагалі не найкраща назва. У Чехії її взяли за ініціативою спецслужб. Але краще було б назвати його Законом про охорону держави. Багато членів лівих партій в Чехії пропонувало не виносити цей бруд на люди, навіть знищити старі справи. Дійсно, такі пропозиції були. Але це призвело б до втрати авторитету держави. Жачек запитав у присутніх: „Чи можемо ми весь цей масив історичних матералів так просто взяти і спалити? Чи зможемо ми довіряти людям, які претендують на високі посади, якщо знаємо, що вони раніше співпрацювали з попереднім режимом, проти якого люди боролися? Звичайно, ні”. Тому в Чехії все ж було вирішено проводити роботу з вивчення національної пам’яті, реалізовувати програму відкриття документів колишніх комуністичних спецслужб, оцифровувати документи, робити доступ до них максимально спрощеним.
Щодо того, чи потраждали співробітники колишніх комуністичних спецслужб, то під час проведення люстрації вони могли вибачитись за свої дії. Однак, за спостереженнями Жачека, в Чехії ніхто так і не вибавчився.
На цьому захід завершився. В кінці дискусії модератор А.Когут подякував всім присутнім за увагу і висловив сподівання зустрітися під час наступних дискусій та лекцій. Він зауважив, що дискусію про відкриття архівів і люстрацію обов’язково буде продовжено, а досвід країн Центральної і Східної Європи буде проаналізовано, щоб подібні Закони з’явились і в Україні. Когут зазначив, що в Україні зараз розпочато процес оцифровування документів колишніх спецслужб УРСР, і вже понад 14.000 документів розміщено на сайті Електронного архіву визвольного руху в Інтернеті, причому до 9.000 документів – саме з архівів КГБ. Ця робота, безсумнівно, буде подовжена.
А.Когут оголосив, що про наступні заходи щодо обговорення подолання наслідків тоталітаризму в Україні всіх зацікавлених буде проінформовано через ЗМІ.
Додано 29.05.2014
