— Останні кілька років коли говоримо про політику національної пам’яті в Україні, все зводять до переписування шкільних підручників з історії. Так буде й цього разу? — Шкільна історична освіта — це лише частина політики національної пам’яті. Насправді про неї треба говорити у значно ширшому контексті: це історичний календар пам’ятних дат, які відзначаємо, питання меморіалів та музеїв, відкриття архівів, історична освіта від шкільної до освіти впродовж усього життя. В Україні також в контексті національної пам’яті говоримо багато про відновлення пам’яті про Голодомор.  Політика національної пам’яті як поняття виникла в країнах Центрально-Східної Європи після відновлення їхнього суверенітету. Вона є одним з елементів декомунізації — переходу від посттоталітарного до відкритого демократичного європейського суспільства. Йдеться про відновлення пам’яті, що стосувалася державності цих країн, яка була заборонена.  — Україна теж відновила суверенітет на початку 1990-х, але ми мало що робили в контексті політики пам’яті. Невже для нас ці 23 роки просто втрачені? 

— Вони не зовсім втрачені, й в основному завдяки діям громадськості. Але через те, що цим питанням фактично не займалася держава, маємо дивний симбіоз: у нас залишився епос Великої вітчизняної війни й радянські свята, до яких просто додали українські. Ми вже ніби перестали бути Союзом, але ще не стали Україною. Цей жарт з нами зіграла політика багатовекторності, коли ми самі не знали, куди йдемо.  Звісно, якби ми робили правильні кроки на початку 1990-х, вони були би значно актуальніші. Тоді ми би встигли зробити речі, які зараз уже, на жаль, не зуміємо. Так, якщо ми говоримо про віддання належної шани людям, які боролися за незалежність України, прав людини та громадянина, то зараз, на жаль, більшості цих людей немає серед живих. Наприклад, у країнах Балтії більше ніж 20 років тому ухвалили закони, якими визнали тих, хто боровся проти окупації СРСР, а також визнали їхні нагороди та звання у підпільному русі. Нам теж нарешті це треба зробити. Попри те, що ми вже не зможемо віддати належну прижиттєву шану більшості цих людей, зможемо засвідчити, що наша державницька традиція не коріниться у Радянському Союзі, а має власну й тривалу історію.  У європейських країнах політикою нацпам’яті займаються інституції на зразок інститутів національної пам’яті, а також урядові та міжурядові комісії, робота яких пов’язана із засудженням злочинів тоталітарних режимів. Україна би теж мала пройти цей шлях. Уперше Інститут національної пам’яті у нас створили за президентства В. Ющенка, він займався здебільшого проблемами Голодомору. Вдалося також відкрити архіви СБУ, хоча їх ніхто так і не забрав від чинної спецслужби. Це була радше спроба, після якої стало зрозуміло: залишати історичні матеріали у віданні спецслужби не можна. 
Основний виклик зараз — ми маємо зрозуміти, що має бути комплексна політика. Адже й раніше робили якісь заходи, але вони часто були неузгоджені між собою чи навіть суперечили один одному. Політика національної пам’яті, як і будь-яка політика, має свої наслідки. Окупація Криму й те, що нині відбувається на сході, це, зокрема, наслідок відсутності цілісного підходу держави у гуманітарній сфері.  — З чого нам починати тепер, фактично через 23 роки? 

— Уже почали. Інститут національної пам’яті відновлений як орган державної влади. Інститут уже висунув кілька цікавих пропозицій. Перше — акцентування на 8 травні як на Дні скорботи за загиблими у Другій світовій війні, а не на 9 травні як Дні перемоги. Така практика є у всій Європі, й нарешті Україна до неї приєднається. Важливо, що таке трактування цього дня зміщує акценти: ми наголошуємо на величезній ціні — а це мільйони вбитих, яку довелося заплатити, а не на перемозі. У Радянському Союзі просували міф перемоги, що створювало ілюзію, що війна — це круто. Відповідно, у суспільства була знижена опірність до війни як явища нібито великого й звитяжного, що може вирішити всі проблеми. Хоча те, що бачимо зараз, доводить абсолютно протилежне.  Інститут має стати майданчиком для контактів громадських організацій, музеїв, державних інституцій. Вони мають формувати політику та показувати події з точки зору держави Україна. Також це би мав бути майданчик спілкування між різними регіонами. Досі нічого схожого не було й брак комунікації дуже відчувався.  Окрім цього, ми маємо кілька музейних та меморіальних комплексів, які мали б курирувати в рамках політики нацпам’яті: це комплекс «Биківнянські могили», меморіал Голодомору, Бабин Яр, музей Великої вітчизняної війни, а у Львові — це Тюрма на Лонцького.  Очевидно, нам доведеться говорити про дати, які ми не можемо вшановувати. Наприклад, більшовицький переворот, 23 лютого як День Радянської армії тощо. Не можемо також ставити пам’ятники людям, які причетні до тоталітарних режимів. Лєнінопад — яскравий приклад, що й люди з традиційно прорадянських регіонів почали це усвідомлювати.  — Ми вже зачепили тему відкриття архівів. В Україні була спроба це зробити. Здається, все просто — відкрити документи вже неіснуючої країни. У чому складність? 

— У країнах Центрально-Східної Європи всі архіви міліції та спецслужб радянського часу є відкритими. Їх забрали від правоохоронних органів й або створили нову структуру, або передали інститутам нацпам’яті. Ці документи містять інформацію про масові порушення прав людини, отже, не можуть бути засекречені. Ба більше: те, що їх нині зберігають у правоохоронців, створює дивний ефект спадкоємності — ніби сучасне СБУ є нащадками КГБ, а міліція — нащадком тодішньої репресивної міліції. Це дуже контрастує із запевненнями, що ми будуватимемо ці служби на європейських засадах відкритості.  Цікаву ситуацію мали із СБУ: вони стверджували, що в документах може міститися інформація про агентів, які діяли в Радянському Союзі, й вони не хотіли розкривати агентурну мережу. Хоча визнавали, що вже не працюють із цією агентурою. Вважається також, що не можна розсекретити інформацію про методологію роботи. Тоді постає питання: а що наші спецслужби діють як КГБ? Вони це спростовували, але й розкривати документи не хотіли. Хоча за нового керівництва архіву СБУ в них кардинально змінилася практика, й зараз це один з найбільш відкритих архівів. До того ж маємо й реальні законодавчі проблеми. В Україні закон визначає конфіденційну та персональну інформацію. Конфіденційні дані не можна розголошувати. Але чіткого визначення, що таке конфіденційні дані, немає. Це те, що людина таким вважає. І тут наштовхуємося на іншу проблему: більшості фігурантів справ уже немає серед живих, але архівісти воліють радше не дати інформацію, аніж дати.  Ще одна проблема з тими, кого не реабілітували. Документи щодо реабілітованих, відповідно до постанови ВРУ початку 1990-х років, можуть видавати дослідникам за згодою родичів. Про нереабілітованих не написано нічого, й архівісти цим активно користуються, щоб не надавати доступу. А нереабілітованими досі є усі, хто зі зброєю у руках боровся проти Радянського Союзу.  З іншого боку, архівістам іноді непросто, адже в нас чомусь відповідальність за розголошення даних покладено не на історика чи журналіста, який публікує їх, а на архівіста, який надає доступ до інформації. Цю практику слід теж змінити. Хоча випадків притягнення до відповідальності за розголошення історичних даних не було, але архівіст може стати заручником політичної волі.  — За політичної волі, скільки треба часу, щоб відкрити архіви? 

— Теоретично навіть нинішнього законодавства може бути достатньо. Є норма законодавства: якщо документ містить інформацію, яка є суспільно важливою, він не може бути закритим. Це можна використовувати. Але коли переходимо до практики, маємо різну ситуацію у різних архівах. Усе залежить від людського чинника. Щоб цього не було, треба нарешті ухвалити закон, який би давав доступ до документів поліції та спецслужб. Нам не треба вигадувати велосипед: такі закони вже є в європейських країнах. Право жертви має бути вищим за право злочинця. Лише вона на певний час може закрити доступ до документів, але в жодному разі не той, хто здійснював репресії. Друге: нам треба фізично забрати архіви з тих приміщень, де їх зараз зберігають. Це — архіви МВС, СБУ та служби зовнішньої розвідки. Йдеться про всі документи до грудня 1991 року. Очевидно, нема надії, що організаційний етап буде супершвидким, але це треба зробити. Передача убезпечить від того, що за чергової зміни політичної кон’юнктури, змінять підхід щодо доступу до документів.  — Уже як традиція: з кожним новим президентом і міністром освіти ми отримуємо нові й дещо скориговані підручники історії. Чи варто й зараз їх чекати? І, зрештою, як убезпечитися від того, щоб історія нарешті перестала залежати від волі тих, хто при владі?

— Річ у тому, що відбувається не постійне переписування підручників, а триває їх становлення. Історики щойно відкривають донедавна приховане минуле, зокрема, завдяки доступу до архівів, і результати цих досліджень мають бути відображені у підручнику. Тому подальших змін варто чекати  
Але, виходячи з фінансових можливостей, складно сказати, коли. Питання шкільного підручника з історії — це елемент політики національної пам’яті, але є у віданні Міністерства освіти.  Убезпечити слід країну не від зміни підручників, а від постійної зміни спрямованості політики національної пам’яті. Допомогти може ЗУ «Про засади політики національної пам’яті», який зробить інститут максимально незалежними від поточного політичного моменту. Наприклад, у Польщі це забезпечено тим, що голову інституту кандидує громадськість, а підтримати має сейм та президент. Жоден не має права одноосібного призначення на цю посаду. Це дозволяє забезпечити незаангажованість.  Ми наголошуємо, що Інститут не має втручатись у жодні історичні дослідження. Ідеться лише про акцентування уваги на моментах, пов’язаних з історією держави Україна. Тому в наших реаліях його треба робити координаційним майданчиком і популяризатором нашого минулого.  — Що, за Вашими прогнозами, буде найскладнішим?

— Зараз неможливо сказати. Внаслідок революції та війни з Росією відбувається переосмислення спадку радянського минулого й місця Росії як братньої країни. Думаю, найскладніше буде забезпечити масштабні популяризаційні речі. Наприклад, історичне художнє кіно, якісну документалістику. Це — те, чого бракує. У ширшому світовому просторі нам слід мати свою точку зору на події, це буде добре. Інакше доведеться приймати чужу. 

Розмовляла Мирослава Іваник, “Львівська газета”