Автор – Олександр Іщук

31 березня 2015 року у залі Вченої ради Київського національного університету ім. Т. Шевченка відбувся круглий стіл “Від диктатури до свободи: механіка змін”. Захід був присвячений питанням законів та інституцій в європейському досвіді посткомуністичної трансформації.

Організаторами круглого столу стали Фонд Конрада Аденауера в Україні, Центр досліджень визвольного руху та Український Інститут національної пам’яті.

Під час круглого столу відбулося обговорення досвіду країн Центрально-Східної Європи, які розпочали цей процес ще на початку 90-х рр. шляхом формування спеціального законодавства та запровадження державних інституцій, що займались опрацюванням тоталітарного минулого. Практика німецького, чеського та польського посткомуністичного переходу є важливою для України, оскільки вона тільки починає повноцінний процес декомунізації.

Захід відкрив проректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров. Він привітав учасників круглого столу від імені ректора університету та побажав їм успішної роботи. Наголосив на тому, що це вже не перший подібний захід в стінах Київського національного університету, і такі заходи організовуватимуться і надалі.

З привітанням до учасників круглого столу звернулася народний депутат України, Голова Комітету Верховної ради України з питань науки і освіти Лілія Гриневич. Вона наголосила на важливості вивчення досвіду проведення люстрації у східноєвропейських країнах. Вивчення досвіду цих країн є вкрай важливим та потрібним для сучасної України.

Далі учасників круглого столу привітав Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Він наголосив на тому, що Євромайдан дав шанс на реалізацію важливих реформ в Україні, в тому числі і оновлення органів влади. Саме тому слід аналізувати та використовувати досвід зарубіжних країн, які вже пройшли цей шлях, переймати їх досвід.

З привітанням до учасників круглого столу звернувся в.о. Директора Центру досліджень визвольного руху Андрій Когут. Він наголосив на тому, що подібні заходи призначені не лише для істориків та експертів, але й для політиків. Питання вивчення досвіду декомунізації країн Східної Європи є дуже важливим. В останні роки активно діє Європейська платформа пам’яті і сумління, своєрідний майданчик для обміну досвідом між установами різних країн. Від України учасниками цієї платформи є Центр досліджень визвольного руху та Український інститут національної пам’яті, а також Меджліс кримсько-татарського народу.  

Керівник Представництва фонду Конрада Аденауера в Україні Габріеле Бауманн у своєму привітанні сказала, що фонд останні кілька років активно діє в Україні і підтримує заходи, спрямовані на утвердження демократичних цінностей. Фонд постійно запрошує до України відомих фахівців, які діляться досвідом декомунізації з українськими спеціалістами. Обмін досвідом сприяє укріпленню міжнародних відносин, врахуванню переваг і недоліків іноземного досвіду під час здійснення реформ в Україні.

Далі на круглому столі виступила уповноважена федеральної землі Тюрінгія з опрацювання матеріалів “Штазі” (колишнього міністерства державної безпеки Німецької демократичної республіки) Хільдігунд Нойберт. Вона розповіла про особливості декомунізації в колишній Німецькій демократичній республіці в період 1989-1991 рр.

Після того, як в листопаді 1989 р. громадяни, невдоволені станом справ в НДР, зайняли всі будівлі Штазі (міністерства державної безпеки), постало питання, що робити з величезним масивом документів цієї установи. Виявилося, що частина документів була знищена (порвана або порізана паперорізальними машинами). Але більшість документів збереглася. У січні 1990 р. всім колишнім офіцерам Штазі було заборонено знищувати будь-які документи. Далі у німецькому суспільстві відбулася дискусія щодо того, що вчинити з документами спецслужб НДР. Багато хто (особливо колишні високопосадовці НДР) виступали за знищення цих матеріалів, мовляв, в них міститься конфіденційна інформація, розголошення якої може принести велику шкоду суспільству. Інші казали, що навпаки – документи слід зберегти і вивчати та аналізувати. Особливо це питання цікавило тих, за ким спецслужби НДР проводили слідкування і фіксували їхню діяльність. Вони вважали за доцільне знати, хто і як за ними стежив. В результаті більшість документів залишилися на постійному зберіганні і зараз є надбанням людей.

29 грудня 1991 року Бундестаг ухвалив Закон про роботу з актами Штазі. Було створено спеціальну установу – уповноваженого з цих архівів, який опікувався їх збереженням та опрацюванням. Першим уповноваженим став доктор Гаук (згодом – федеральний президент Німеччини). Закон регулює, як документи мають зберігатись, як з ними ознайомлюватись представникам преси, історикам, репресованим тощо. Запит на ознайомлення з документами може подати кожен бажаючий. Люди, за якими стежила Штазі, можуть дізнатися, яку саме інформацію про них було збірано, що написано в доносах. На роботу архіву документів спецслужб НДР не можуть впливати політичні партії. Також за цими документами можна вивчати, як саме працювали спецслужби органи держбезпеки НДР.

Також в Німеччині діє принцип захисту особистих даних про жертв політичних репресій. До 2012 р. до архівів матеріалів Штазі надійшло 2,2 млн. заяв щодо вивчення цих архівів. Відбулася повноцінна реабіліація жертв політичних репресій в НДР.

У Німеччині діє правило, що всі громадяни, які претендують на посади  в державному апараті – проходять перевірку, чи не співпрацювали вони у період до 1989 р. з спецслужбами НДР. В суспільстві була досить тривала дискусія, як опрацьовувати акти Штазі, як перевіряти факти співпраці людей зі спецслужбами. Більшість федеральних земель після 1991 р. прийняли про це відповідні рішення. Багато хто з осіб, пов’язаних з Штазі, були звільнені з роботи в державних органах або ж отримали дисциплінарні покарання. Таким чином, ухвалені рішення мали значні наслідки для очищення влади.

При проведенні люстрації в Німеччині оцінювався ступінь причетності особи до співпраці з спецслуждбами НДР: чи людина співпрацювала добровільно, ініціативно, чи під тиском; яку отримувала винагороду за свою діяльність; яку інформацію доносила. Були випадки, коли виявлялася інформація про неофіційну співпрацю журналістів та політиків з Штазі. Треба сказати, що кілька таких політиків, незважаючи на оприлюднення інформації про їх сіпвпрацю з спецслужбами НДР, і досі перебувають на високих посадах.

Наслідки люстраційної перевірки бували різними. Застосовувалася персональна відповідальність до людей, які перебували в агентурному апараті Штазі і активно працювали. Меншу відповідальність несли ті, хто міг довести, що лише виконував вказівки згори, не проявляючи ініціативи. Нерідко люди, які співпрацювали зі Штазі, наголошували, що їх змушували співпрацювати. Зараз в Німеччині діє принцип персональної відповідальності. Проблемою є те, що дяльність колишніх спецслужб НДР була дуже утаємниченою, про неї все ще відомо недостатньо. Зате процеси люстрації проводилися в умовах максимальної прозорості, щоб потім не виникало запитань щодо їх змісту.

Нойберт зауважила, що далеко не всі сподівання і очікування від люстраційної перевірки здійснилися. Основна увага була зосереджена на аналізі діяльності агентури Штазі, хоча репресії втілювали також працівники правлячої в НДР комуністичної партії і інших тодішніх державних установ. Після 1991 р. багато колишніх співробітників Штазі перешли працювати в бізнес-структури, переїхали жити в інші країни тощо. Дехто з них документально довів свою непричетність до репресивної діяльності спецслужб.

На території колишньої НДР після 1990 р. були звільнені всі старі судді та прокурори. Далі 30% колишніх суддів і прокурорів НДР відмовились від роботи в цій системі, а ще 30% не змогли пройшти конкурс на посади. Чимало суддівських та прокурорських посад зайняли фахівці, які переїхали з ФРН. Отже, система пройшла досить-таки серйозне очищення. Саме тому сучасна суддівська система Німеччини користується великою довірою громадськості. Тепер, через 25 років, можна підвести певні підсумки. В Німеччині було побудовано державний апарат, який позитивно сприймається громадськістю.

Також в Німеччині здійснюється наукове вивчення методів роботи спецслужб НДР, як вони примушували громадян робити те, що потрібно було системі. Зараз триває дискусія, чи потрібно припинити люстрацію. Адже з 1990 р. пройшло вже багато часу. Зате інформація про кар’єру політиків старого покоління родом з колишньої НДР громадськості відомо багато, і люди самі вирішують, як сприймати їх політичну біографію. Дехто сам пояснює, як так сталося, що він співпрацював зі Штазі.

Зараз налагоджується обмін досвідом між пост-комуністичними країнами колишнього соціалістичного табору. Опрацьовуються документи, які містять важливу інформацію про минуле. Доцільно проводити спільну європейську політику, спрямовану на подолання наслідків комуністичного режиму, осмислення минулого тощо.

Далі були питання до доповідачки.

Співробітник Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко попросив уточнити, в який спосіб було забезпечено незалежність відомства, яке зберігало та опрацьовувало документи Штазі. Також поцікавився, які є правила доступу до таких архівів в Німеччині. Розповів, що особисто чув про скарги, адже процедури доступу до архівів Штазі  були ускладнені, здійснювалася анонімізація особистих даних в документах Штазі. Це призводило до втрати джерельної вартості документів, бо після анонімізації не було ясно – хто, коли і чому давав вказівки в апараті Штазі.

Нойберт відповіла, що незалежність установи, яка забезпечує збереження та вивчення архівних документів Штазі гарантується федеральним законом від 1991 р. Вплинути на діяльність установи можна було хіба що змінивши її бюджет. Проте в німецькому суспільстві встановився консенсус. Після дискусій зішлися на тому, що коли змінюється уряд, то все одно слід виконувати Закон про збереження та вивчення архівних документів Штазі. Були певні побоювання, що після отримання репресованими інофрмації можуть бути конфлікти, але цього не сталося. Щодо ретушування окремих документів, то нещодавно в законодавсвтво були внесені певні зміни, і тепер дослідники і всі бажаючі можуть опрацьовувати архіви Штазі, як і інші звичайні архіви. Але в Німеччині також діє Закон про захист персональних даних, тому і досі є певні обмеження щодо використання інфорамції з архівів Штазі.

Одна з журналісток, присутніх на заході, запитала Нойберт про її враження від реалізації українського Закону про люстрацію. Наголосила, що досі з високопосадовців ніхто не покараний, а дехто і зараз перебуває на високих посадах. Яким же чином можна змінити цю ситуацію? Відповідь на це питання Нойберт надати не змогла, бо не бачила українського Закону про люстрацію і мало знайома з практикою його реалізації.

Декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук Іван Патриляк запитав Нойберт, чи люстрація в Німеччині стосувалася державних установ, музеїв, закладів освіти та інших державних закладів. Також поцікавився, чи має вплив строк давності під час проведення люстрації. Адже якщо до діяльності в Штазі діє строк давності 10 років, то до серйозних злочинів (наприклад, нацистських) строк давності не існує.

Нойберт відповіла, що люстрація в Німеччині стосувалася всіх співробітників державної служби. Але люстрація мала різні результати, залежно від того, хто і що робив в Штазі. До керівників застосовувалися більш суворі заходи. Перевірка стосулася всіх працівників шкіл і університетів, музейників і тих держслужбовців, які могли співпрацювати зі Штазі. При прийнятті рішення про звільнення співробітників чи залишенні їх на роботі вирішальне значення мало рішення керівництва установ. В більшості державних установ ця перевірка була проведена.

Щодо строку давності злочинів, то тут підхід був неоднаковий. Взагалі в Німеччині прийнято вважати нацистів – злочинцями, а комуністів – такими, що вчинили несправделиві діяння. Це дещо різні юридичні підходи до оцінки діяльності, і ці питання досі є дискусійними.

Один з присутніх на круглому столі громадських діячів задав питання Нойберт: що німцям було важче викорінити – наслідки нацизму чи наслідки комунізму? Наголосив на тому, що в НДР нацисти керували 20 років, комуністи правили 40 років. В той час як Україна була під владою комуністів понад 80 років, і це посприяло більшому вкоріненню комуністичних порядків.

Нойберт відповіла, що в ФРН і НДР ці процеси проходили по-різному. Дійсно, чимало активних діячів часів Гітлера і після війни продовжували займати досить помітні посади, приому як в ФРН, так і в НДР. Але до 1989 р. багато хто з них вже помер. В ФРН засудження нацизму відбулося після війни, і суспільство було докорінно перебудоване. В НДР ці процеси відбувалися зовсім інкаше. В 1980-х рр. на території НДР мали місце прояви відкритого нацизму, хоча з цим державними органами проводилася боротьба. Це свідчило про те, що в НДР процеси засудження нацизму не були завершені. Саме тому, враховуючи попередній досвід, в 1989-1990 рр. розпочалися процеси активної декомунізації. Хоча і до сьогодні в Німечччині є комуністична партія, а в Тюрингії вона навіть отримала підтримку і створила уряд. Таким чином, декомунізація відбулася, але частково.

В.о. директора ЦДВР Андрій Когут поцікавився у Нойберт, чи обов’язковим є оприлюднненя інформації про співпрацю з Штазі? І чи є ще якісь Закони в Німеччині, які сприяють здійснення декомунізації?

Нойберт відповіла, що перевірка кандидатів в депутати і на інші державні посади полягала в тому, щоб люди знали інформацію про тих, кого вони обирають. Інформація про співпрацю зі Штазі має бути оприлюднена, незважаючи на спротив кандидатів. В даному випадку центральним є Закон про архіви Штазі. В 16-ти федеральних землях Німеччини ухвалено свої закони про оприлюднення та опрацювання актів Штазі. В законах є відповідні параграфи про про перевірку держслужбовців. Установа, яка опікується архівами Штазі, дає інформацію про співпрацю людей зі спецслужбами НДР у період до 1989 р., але рішення про звільнення приймає керівництво установи, де людина працює. Головним завданням архівів є все-таки забезпечення доступу до інформації, а не її оцінка.

Далі на круглому столі виступив перший директор Інституту дослідження тоталітарних режимів (Чехія) Павел Жачек.

Він поділився досвідом про декомунізацію, яка відбувалася в Чехії. У 1989-1990 рр. громадяни колишньої Чехословаччини постали перед серйозним викликом. Слід було організувати проведення декомунізації, на це існував великий суспільний запит.

Треба сказати, що в комуністичній Чехсловаччині після 1945 р. проводились розслідування діяльності чехів і словаків, які співпацювали з нацистами, і багатьох осіб було покарано за ці злочини. Проводилися судові процеси, які мали розголос в пресі. У 1989 р. система була вже інша. Можливості організації судового процесу, на кшталт Нюренбергського, проти комунізму – не було. Розпад соціалістичного блоку мав своій вплив на процеси декомунізації. Треба було розбудовувати правову державу, позбутися тяглості в кадрових питаннях.

З листопада 1989 р. до жовтня 1990 р. все відбувалося досить-таки стихійно, в руслі революційних подій в Чехословаччині. Але потім почали створюватися відповідні правові рамки. До жовтня 1991 р. архіви органів держбезпеки Чехословаччини ніхто не чіпав, не була заборонена і Комуністична партія Чехословаччини. Більше того, під час перших демократичних виборів 1991 р. вона фактично була легітимізована. В результаті перший закон про люстрацію був прийнятий в Чехословаччині лише в жовтні 1991 р. Це сталося майже через 2 роки після оксамитової революції 1989 р. і через 2 місяці після провалу путчу в Москві і відходу радянських військ з Чехословаччини. До цього вплив СРСР на події в Празі був більшим, адже війська все ще залишалися.

Закон про люстрацію 1991 р. був досить простим. Перший рівень закону передбачав, що людина, яка претендує на посаду, повинна зробити заяву про співпрацю (на відсутність співпраці) з органами держбезпеки Чехословаччини. Другий рівень передбачав отримання письмової довідки про неспівпрацю з органами держбезпеки. На державні посади не могли претендувати колишні співробітники комуністичних спецслужб, а також їх агенти і ті, хто вчились у школах КГБ в СРСР. Строк дії закону 1991 р. був визначений на 5 років. Але потім з’ясувалося, що цього мало, і строк дії закону був продовжений. Закон діє і до сьогодні. Цей закон також поширювався на співробітників Національного банку, інших великих державних компаній тодішньої Чехословаччини.

Помилкою Чехословаччини було те, наголосив Жачек, що коли ухвалювали закон про люстрацію – не відкрили архіви колишніх комуністичних спецслужб. Інша помилка – що архіви залишились у віданні МВС Чехословаччини, і в той час створити незалежну архівну установу, яка б їх зберігала – не вдалося. Довго ці документи залишалися таємними, і до них в громадськості не було доступу. Крім того, закон про люстрацію критикували європейські та американські громадські організації. Так склалося, вважає Жачек, що кожна країна Східної Європи приймала свої власні закони про люстрацію, і вони досить різні, в залежності від тих обставин, які були на той час в державі.

Далі Жачек розповів про створення інституту національної пам’яті в Чехії. В 1990-х рр. документи спецслужб Чехословаччини все ще були закриті для істориків, журналістів, громадськості. В 1996 р. парламент Чехії відкрив ці документи для громадян Чехії. Ставилася мета, щоб ці документи аналізувалися істориками, аби показати, як розвивалося суспільство. Але вони не повинні були стати ричагом в політичній боротьбі. В першу чергу йшлося про викриття протизаконної діяльності комуністичного режиму і підпорядкованих йому спецслужб. Стояло питання морально-правового характеру, чи можуть люди, які співпрацювали з органами комуністичної держбезпеки принести користь новій державі. Подібні архівні матеріали є глибоко індивідувальні, вимагають ретельного підходу, вивчення біографії кожної особистості.

Новий етап почався у 2007 р., коли парламентом Чехії було ухвалено Закон про створення Інституту вивчення тоталітарних режимів і архіву документів органів держбезпеки ЧРСР. Ці дві інституції фінансувалися з державного бюджету: окремо – інститут, окремо – архів. До лютого 2008 р. архів забрав всі матеріали колишньої розвідки та держбезпеки ЧРСР. Одразу ж розпочалося оцифрування цих документів. Архівні документи стало можливо переглянути у відкритому доступі, в Інтернеті. Павел Жачек особисто керував цим процесом, тому вважає, що в органах сучасної держбезпеки Чехії лишилось не більше 1 % старих архівних документів, в основному – про загрози світового тероризму. Далі всі реєстри справ та агентури органів держбезпеки ЧРСР були викладені в Інтернет. Зважаючи на те, що Чехія дещо запізнювалась з цією роботою в порівнянні з Польщею, співробітники архіву намагалися сповна скористатися новими цифровими технологіями, викласти у вільний доступ списки агентів, працівників розвідувальних органів тощо. Активно використовувався іноземний досвід. Кожен громадянин Чехії може переглянути матеріали про себе, і про стеження за ним спецслужб ЧРСР, та отримати їх копії в електронному вигляді.

Жачек зауважив, що Сенат Чехії впливає на роботу інституту і архіву, адже обирає членів керівництва цих установ. Це впливає на темпи роботи. Саме тому Жачек вважає за необхідне, щоб в Україні було прописано незалежність архіву та інституту національної пам’яті від всіх інших державних інституцій. Закон повинен забезпечити вільний доступ до всіх документів держбезпеки та комуністичної партії. В ідеалі, такий архів повинен бути відкритим для всього суспільства.

Жачек розповів, що спочатку в архів приходили колишні співробітники спецслужб ЧРСР та намагалися залякувати людей за доступ до цих матеріалів. Фактично колишні співробітники спецслужб намагалися перешкодити тому, щоб документи про їх діяльність взагалі хтось бачив. Жачек вважає, що документи слід презентувати громадськості, комментувати їх, організовувати та проводити історичні дискусії з участю знаних фахівців і громадськості. Це сприятиме більшому розголосу і суспільному інтересу навколо цієї тематики. Також документи слід обов’язково оцифровувати, це убезпечить їх від змін політичної ситуації в державі. З оцфрованими документами одночасно можуть працювати багато людей, а з паперовими – лише одна людина.

Жачек вважає, що люстрація та відкриття архівів комуністичних спецслужб повинні йти паралельно, тоді це дасть необхідний ефект і зміни в суспільстві. Люстрація призводить до зміни кадрів, а щоб змінити спосіб мислення людей потрібно відкривати, оприлюднювати та опрацьовувати архіви.

Далі були запитання до доповідача.

Співробітник Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко попросив уточнити, чи були в Чехії випадки, що відкриття архівів спецслужб призводило до помсти з боку жертв політичних репресій своїм переслідувачам? Також запитав, чи існують обмеження на отримання архівних документів, і як в Чехії оцінюють власний закон про люстрацію і відкриття архівів? Тим більше, що в інституті вивчення тоталітарних режимів Чехії з моменту його заснування вже 6-й директор.

Жачек відповів, що певні страхи та побоювання щодо помсти співробітникам спецслужб ЧРСР з боку їх жертв – були. Але цього не сталося. Був випадок, коли сімейна пара розлучилася, бо дружина дізналася, що її чоловік багато років доносив на неї в комуністичні органи держбезпеки.

Щодо системи доступу до архівів спецслужб, то в різних країнах Східної Європи – Німеччині, Румунії, Болгарії, Чехії – він різний. Держава може вибрати будь-який спосіб. Жачек є прихильником повного доступу до архівів, це потрібно, щоб розібратись у власній і сторії і щоб в майбутньому не сталося реваншу. В Україні часовий простір від падіння СРСР складає вже майже 25 років, тому це більше ніж в Чехії, і нічого статися не повинно. Тому архіви потрібно розкривати та аналізувати.

Щодо чеського закону про люстрацію, то Жачек вважає його недосконалим. Навколо його прийняття було чимало дискусій в суспільстві. На думку Жачека, ідеальним варіантом є німецька практика, коли установу з опрацювання архівів спецслужб очолює відома і авторитетна людина, яка здатна організувати роботу і не підпадає під різні політичні впливи протягом своєї каденції (строком хоча б на 6 років). Директор інституту національної пам’яті повинен бути людиною, яка здатна витримувати тиск і має значний життєвий досвід. Приклад того, як в Украні в 2010 р. інститут національної пам’яті очолив комуніст В. Солдатенко свідчить про відсутність незалежності у діяльності інституту, і вплив на нього з боку діючого уряду. Цей негативний досвід слід врахувати в майбутньому.

Один з присутніх на круглому столі запитав Жачека, що він думає про можливість організації міжнародного трибуналу над діляльністю комуністів, який може отримати умовну назву Нюренберг-2?

Жачек відповів, що в Чехії певний час діяв інститут документування злочинів комуністичного режиму. Але багато свідків події 1945-1989 р. вже вмерли, час пройшов. У кожної держави є свої методи, як переслідувати злочинців. Кадрові зміни, безсумнівно, потрібно регулярно робити. У Чехії, наприклад, було багато невдоволених, бо після 1989 р. в судах позалишалося багато суддів – колишніх комуністів. Щодо організації міжнародного трибуналу над комуністами, то Жачек не впевнений, чи можливо організувати такий трибунал. На його думку, краще належним чином організувати наукову та науково-популярну роботу, інформувати суспільство про злочини комунстичного режиму. Це створить в суспільстві спротив до оновлення будь-яких тоталітарних режимів, і матиме більший ефект, ніж будь-який судовий процес.

Один з присутніх на круглому столі дослідників запитав Жачека, що він думає про потребу проведення економічної люстрації в Україні, виявлення корупціонерів, розкрадачів державного майна. Чи не було в Чехії поруч з ідеологічно-політичною люстрацією і такої люстрації?

На це питання Жачек відповів, що в Україні потрібна як історично-ідеологічна люстрація, так і антикорупційна. Адже зараз є корупціонери як зі старої комуністичної системи, так і представники нової хвилі корупції. Побороти корупцію повністю буде дуже важко. Втрата моральних цінностей в період існування СРСР мала загальний характер, і відновлення цих цінностей – це дуже довгий процес, який загалом йде важко. І тут ніякі закони не допоможуть, потрібно чекати.

Декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іван Патриляк запитав, чи існують узагальнені дані про кількість громадян Чехії, які підпали під дію закону про люстрацію? Чи були якісь гучні суди над керівниками органів держбезпеки ЧРСР? Який досвід боротьби з комуністичним минулим в Чехії і Словаччині, і чи був він різним?

Жачек відповів, що різниця досвіду Чехії і Словаччини досить значна. Після 1993 р. в Словаччині люстрація не була продовжена. Зараз в Словаччині вже не діє закон про люстрацію. Зате там раніше ухвалили закон про створення інституту національної пам’яті, опублікували реєстри агентів та співробітників органів держбезпеки. У них є сайт, де вміщено списки всіх справ комуністичних спецслужб, які зберігаються в архівах.

Щодо судового провадження проти колишніх співробітників спецслужб – то це слабке місце в усіх країнах колишнього соціалістичного табору. Така практика діє слабко. Притягнути до відповідальності колишніх чекістів – важко. Після подій 1989 р. в Чехії було відкрито десятки тисяч кримінальних проваджень, до суду дійшло лише кількасот. Було і кілька гучних справ, наприклад, процес над колаборантами 1968 р., які допомагали радянським окупантам. З них лише один опинився за гратами. Не понесли відповідальність і ті, хто давав накази стріляти на державному кордоні ЧРСР у втікачів через „залізну завісу”. Отже, все ще є запитання довіри до нового режиму, який будується в Чехії.

Статистика про проходження люстрації в Чехії є, це стосувалося сотень тисяч людей. Але тих, кому довели про їх співпрацю з органами держбезпеки ЧРСР – дуже мало. Загалом за першим законом про люстрацію перевірку пройшло 458.440 чол, з них було виявлено лише 10.045 чол., які співпрацювали з комуністичним режимом. За другим законом про люстрацію перевірялися працівники тюрем та органів поліції, це 24.295 чол., з них було виявлено тих, хто співпрацював з комуністичним режимом – 4.745 чол. Багато людей відмовлялися підтверджувати, що співпрацювали з чекістами, хоча їх прізвища були виявлені у списках агентури та інформаторів. І дійсно, не завжди ясно, чому і як люди потрапляли в цей реєстр, адже не всі документи збереглися. Таким чином, мали місце певні конфлікти. Багато справ спецслужб було знищено ще в 1960-80-ті рр. Зате зараз кожен може прийти до архівів і подивитися на збережені документи та з’ясувати, що і як відбувалося. На початку 1990-х рр. громадськість самостійно укладала і оприлюднювала списки агентів спецслужб ЧРСР, і ніхто не міг вплинути на цей процес. Також були дані про іноземців, які були агентами, їх оприлюднювали – і також нічого не сталося. Але взагалі дуже мало людей зізнавалося у своїй співпраці з спецслужбами, і не розповідали про неї публічно. Було виявлено випадки, коли людей незаконно вносили в реєстри агентів чи інофрматорів спецслужб, тому відбувалося немало випадків оскаржень. Але всі списки агентури і співробітників спецслужб ЧРСР висять у вільному доступі, і змінювати цю ситуацію ніхто не збирається.

Хільдігунд Нойберт до цього додала, що в Німеччині намагалися розслідувати корупцію в колишній НДР, але потім припинили. У Східній Німеччині була створена агенція з приватизації, яка повинна була забезпечити прозору приватизацію колишнього держмайна НДР. Є статистика, що в НДР було не менше 200.000 політичних в’язнів, з них приблизно 1.000 загинули. А покарано було лише до 40 співробітників спецслужб. Довести провину чекістів і членів комуністичної партії в таких випадках – важко. Все-таки діє принцип персональної відповідальності. А люди нерідко виконували вказівки керівництва. Та й в документах не все чітко зазначено. В Німеччині також було багато хвилювань, коли були оприлюднені реєстри агентів в Чехії. Люди слідкували, чи не призведе це до якихось великих конфліктів.

Наступним на круглому столі виступив голова Українського Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Він коротко розповів присутнім про особливості декомунізації в Україні в період 1991-2014 рр. Наголосив на тому, що в період змін 1989-1991 рр. декомунізація була проведена не повністю, і зміни в суспільстві залишилися незавершеними, хоча на них був великий суспільний запит. В незалежній Україні і далі існувало чимало радянських пережитків. У квітні 1991 р. було ухвалено закон про реабілітацію жертв політичних репресій в УРСР, після путчі в серпні 1991 р. було заборонено діяльність комуністичної партії, яка згодом відновилася. Громадські організації та окремі політичні партії розпочали збір інформації про злочини комуністичного режиму, про це було опубліковано чимало інформації в пресі та наукових виданнях. Також окремі політичні діячі ініціювали проведення суду над комуністичним режимом, але успіхом ці наміри не увінчалися. Таким чином, декомунізація була непослідовною, і далеко не завжди підтримувалась державою. Чимало вулиць, названих іменами більшовицьких вождів, і далі залишалися на картах міст і сіл України. Те ж саме стосувалося і пам’ятників. Отже, в Україні продовжували існувати радянські традиції, а паралельно з ними відновлювалися суто українські традиції доби козацтва та УНР, створювалися нові пам’ятники, свята. Історична політика еклектичною, була незбалансованою, непродуманою. Всю цю ситуацію поглиблювала ще й глибока економічна криза.

У 1991 р. Верховна Рада України прийняла рішення передати архіви колишнього КГБ до державних архівів. Це рішення виконувалося до 1994 р., в Києві і областях було передано понад 1 млн. одиниць зберігання. Але потім цей процес було припинено, урядом було створено галузеві державні архіви СБУ і МВС, де мали зберігатися матеріали періоду 1917-1991 рр. Таким чином, колись єдиний архівний масив спецслужб було розпорошено. Доступ до цих матеріалів для істориків та журналістів було вкрай ускладнено.

Після подій „помаранчевої революції” 2004 р. настала пора змін, і у 2005 р. було створено Український інститут національної пам’яті. Він на зразок польського аналогу отримав статус центрального органу виконавчої влади. Дещо інститут встиг зробити, але все ж далеко не все, що планувалося. У 2006 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України про визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом українського народу. В цей час було упорядковано немало книг про політичні репресії в СРСР і УРСР, систематизовано списки загиблих в роки Голодомору 1932-33 рр., організовано виставки, знято фільми, проведено серію дискусій тощо. Суспільний інтерес до питань історії України підтримувався на досить високому рівні. Проте передача архівних матеріалів спецслужб УРСР до УІНП так і не відбулася, бо уряд не спромігся ухвалити відповідне рішення. У січні 2009 р. Президент України прийняв Указ про розсекречення та оприлюднення архівних матеріалів спецслужб періоду 1917-1991 рр. Почала налагоджуватися робота з опрацювання цих матералів в архівах СБУ, готувалися нові виставки, видання, фільми. Але архіви Міністерства внутрішніх справ і Служби зовнішньої розвідки залишалися і далі недоступними.

Цей процес було різко перервано після виборів Президента України в 2010 р. У 2010-2013 рр. гумантарну політику в Україні було розвернуто на 180 градусів, в бік реабілітації радянського минулого. Знову було здійснено спроби закриття архівів, переписування шкільних і університетських підручників, здійснювався тиск на громадських діячів і науковців. У Запоріжжі навіть встановили пам’ятник Сталіну. УІНП було перетворено на науково-дослідний інститут при Кабінеті Міністрів України, і забрано в нього статус центрального органу виконавчої влади. Більше того, Янукович використовував етоди радянського минулого в своїй політичній діяльності, в Україні знову появились політичні в’язні, цензура, переслідування опозиції тощо. Все це було серед причин Євромайдану, що розпочався в листопаді 2013 р., і завершився зміною влади.

У 2014 р. УІНП рішенням уряду було повернуто статус центрального органу виконавчої влади. А восени 2014 р. було ухвалено Закон України про люстрацію. Щоправда, при цьому не було створено органу, який би безпосередньо займався люстрацією.

Станом на сьогодні архівні матеріали спецслужб УРСР розпорошені в різних архівах: Галузевому державному архіві Служби безпеки України, ГДА Міністерства внутрішніх справ, ГДА Служби зовнішньої розвідки і ГДА Міністерства оборони, державних архівах. Архіви спецслужб, які зберігалися в Криму, Донецькій і Луганській областях – скоріше за все, вже втрачені. Їх або знищили, або ж вивезли в Росію. Дані про агентів спецслужб УРСР 1918-1991 рр., які збереглися – далеко неповні, картотеки та списки не ситематизовані, багато особових і агентурних справ були знищені ще до 1991 р. Український Закон про люстрацію є недосконалим, за ним навіть військовослужбовці КГБ не підпадають під люстрацію, і через цю „шпарину” можуть уникнути покарання. Виникає також питання про систематизацію інформації про агентуру КГБ, не ясно, коли і як це буде зроблено.

Для подальшої декомунізації є потреба в ухваленні Верховною Радою ще кількох Законів: 1) про доступ до архівів комуністичних спецеслужб, і передачі цих матеріалів в архів УІНП, 2) про жертви політичних репресій в СРСР 1917-1991 рр., 3) про визнання учасників боротьби за незалежність України, 4) про засудження нацистського і комуністичного режимів і заборону їх символіки. Проекти цих законів вже підготовлені, пройшли обговорення і будуть винесені на розгляд уряду.

Україна зараз перебуває лише на старті подолання тоталітарного минулого. Зараз, після Революції Гідності, є підтримка суспільства щодо декомунізації, є прямі імпульси до активізації цієї політики (ленінопад, заміна назв вулиць тощо). Є досить значний попит на історичну літературу, дискусії, телепередачі, фільми тощо. Є також сприятливі зовнішні умови, підтримка іноземних урядів та організацій. Україна має можливість скористатися досвідом іноземних країн, щоб не повторювати їх історичних помилок в політиці декомунізації. Українське суспільство мобілізулося проти російської агресії, і тому значна частина українців готова до серйозних змін.

Дивлячись на карту можна побачити, що ті країни колишнього соціалістичного табору, які рішуче провели люстрацію та декомунізацію – досягли значно більших успіхів ніж ті, хто цього не зробив. Чехія, Польща, Естонія, Литва і інші держави досягли куди більших успіхів, ніж Україна, Білорусь та інші країни, де не завершилась декомунізація. Там, де ці процеси зупинились – досі не подолані наслідки тоталітарних режимів, і ці країни відстають від європейських стандартів.

До Володимира В’ятровича у учасників круглого столу було чимало запитань.

Першим питанням було те, чому зараз більшість істориків і політиків говорить в Україні про потребу вивчення архівів КГБ, але нічого не говорять про архіви колишнього Головного розвідувального управління? Адже там також чимало важливої інформації.

На це В’ятрович відповів, що і про архіви КГБ, і про архіви ГРУ треба говорити. Їх слід вивчати. В перспективі слід ухвалити Закон про діяльність УІНП, і про ресурси його роботи. УІНП слід зробити незалежним від політичних структур. Можна скористатися досвідом Інституту національної пам’яті в Польщі, щоб затверджувати керівництво в парламенті, за досить складною процедурою. Тоді вивчення архівів всіх спецслужб УРСР буде на належному рівні.

Далі було запитання про переіменування назв вулиць українських міст і сіл. Цілком зрозуміло, що можна укласти список людей, чиїми іменами вулиці не повинні називатись. Але чи буде УІНП рекомендувати, чиїми ж іменами треба називати вулиці?

На це В’ятрович відповів, що УІНП більше пише про те, як вулиці не мають називатись. Також подаються пропозиції, чиїми іменами варто називати вулиці. Це, наприклад, загальновизнані національні герої, місцеві історичні діячі і герої, а також полеглі бійці АТО чи герої Небесної сотні. Також є старі географічні назви, змінені свого часу комуністами. В даному випадку остаточне рішення повинно бути не за УІНП, а саме за місцевими органами влади, за громадами.

Далі прозвучало запитання про те, як забезпечити передачу архівних матеріалів спецслужб УРСР з архівів СБУ, МВС, СЗР і УІНП? Де брати для цього кваліфікованих людей? Яким буде підбір кадрів? Чи не вплинуть на цей процес скорочення посад в державних органах? Адже якщо ці питання не продумати, то процес очищення суспільства буде затягуватися.

На це В’ятрович відповів, що в УІНП поки що скорочень не було, штат – 70 чоловік, як і був раніше. Після створення архіву УІНП там буде створено додатковий штат. Можливо туди погодяться перейти співробітники з архівів СБУ, МВС і СЗР, які мають досвід архівної роботи. Також можна буде набрати нових кваліфікованих співробітників.

Далі прозвучало запитання про те, що слід робити з реабілітацією жертв політичних репресій в Україні? В’ятрович відповів, що фактично сучасна Україна не повинна їх реабілітувати, бо не вона їх репресувала. Закон про реабілітацію був актуальним в період 1990-1991 рр. в колишній УРСР. Зате зараз є потреба у вшануванні тих людей, які постраждали від дій комуністичного режиму, виплати їм компенсацій тощо. Взагалі це питання потребує окремого серйозного розгляду, відповісти на нього непросто.

Прозвучало запитання, як збирати інформацію про тих, хто вбивав людей на Майдані взимку 2014-15 рр., і що робить УІНП в цьому напрямку. В’ятрович відповів, що УІНП реалізує проект „Усна історія Майдану”, вже зібрано понад 300 інтерв’ю, очікується, що скоро їх буде до 500. Є також відеозаписи, документи тощо. Збір матеріалів доцільно продовжувати, в т.ч. і для майбутніх кримінальних справ. Оскільки непокаране зло неминуче зростає, то доцільно створити український центр з пошуку військових та інших злочинців, ретельно фіксувати злочини періоду 2014-2015 рр. В подальшому можна використовувати ці матеріали, щоб покарати злочинців.

Наступним на круглому столі виступив заступник директора Люстраційного бюро Польського Інституту національної пам’яті Радослав Петерман. Він розповів про польский досвід проведення люстрації та декомунізації. На його думку, питання відновлення справдливості було вельми важливим у посттоталітарному польському суспільстві в останні 25 років. За цей час полякам вдалося попрощатися з тоталітарними режимами, процес був тривалим. Саме тому, скоріше за все, українцям теж досить довго доведеться прощатися з наслідками тоталітаризму.

Систематична транформація можлива, і польське суспільство також долало схожі проблеми, поступово відмовлялось від комуністичних принципів. Розсекречувались та оприлюднювались матеріали про злочини комуністичного режиму. Логіка примирення між комуністами і їх опонентами в таких випадках – не працює. Краще говорити правду про тих, хто співпрацював з комуністичним режимом, з органами держбезпеки. Оприлюднювати документи про найбільш актуальні питання. Розбиратися у власному минулому.

4 червня 1992 р. в Польщі було ухвалено закон про люстрацію (за ініціативи Антонія Мацаревича), з вимогою подати інформацію, хто з сенаторів, депутатів Сейму, міністрів і інших високопосадовців до 1990 р. співпрацював з органами держбезпеки Польської народної республіки (ПНР). З 1994 р. всі посадові особи подавали люстраційні декларації, де вказували, співпрацювали вони з органами держбезпеки, чи ні. Діє принцип, що людей не карають за те, що вони зізнавалися у співпраці з органами держбезпеки, зате карають тих, хто не визнавав або брехав. Таким особам забороняли  працювати в органах державної влади на строк від 3 до 10 років.

В кінці 1990-х рр. у Польщі було вирішено створити Інститут національної пам’яті (ІПН). Він отримав функції збереження архівів колишніх спецслужб ПНР, дослідження історії комуністичного періоду, переслідування за злочини проти польського народу і т.п. Особливе значення мало переслідування за злочини, вчинені проти поляків в роки Другої світової війни. Концепція роботи така, що злочини проти польського народу не повинні бути забутими, щоб вони більше не повторилися, і щоб нічого подібного більше не сталося. Результатом роботи ІПН є сотні книг, журналів, фільмів, а також публічні дискусії, зустрічі, на яких обговорювалися найважливіші питання історії Польщі в період 1939-1990 рр.

З 2006 р. в ІПН були додані також функції люстрації. В ІПН зараз діє люстраційне бюро, де працюють прокурори. На сьогодні слід перевірити не менше 300.000 люстраційних справ. За 8 років роботи люстраційне бюро ІПН перевірило 45.000 люстраційних декларацій, і 600 з них передано до суду, бо вони були схожі на неправдиві. З них судом було виявлено до 300 брехливих люстраційних декларацій, і їх авторам було заборонено брати участь в роботі державних органів Польщі. Отже, 25 прокурорів ІПН за 8 років дали такий результат роботи. Якби прокурорів було більше – то і ті 300.000 декларацій бло б швидше розглянути. В Україні ж люстрації підлягає не менше 1.000.000 посадовців, тому цей процес неминуче буде затяжним.

Всі архіви спецслужб ПНР у кінці 1990-х рр. були передані в ІПН і зараз їх активно вивчають. На сьогодні в архівних підрозділах ІПН працюють понад 900 архівістів, і це досить багато. На цю діяльність виділяється досить солідне фінансування. Видаються книги і статті. ІПН публікує каталоги архівних матеріалів, які зберігає, забезпечує їх опрацювання істориками, журналістами, громадськістю.

В ІПН є кілька каталогів, які відкриті для всіх бажаючих. Є каталог держслужбовців Польщі, які працюють зараз. Є каталог людей, які були працівниками спецслужб ПНР. Він зроблений досить давно, є незмінним, і всі можуть ним користуватись. Також є каталог осіб, за якими спецслужбами ПНР здійснювалось стеження. На ознайомлення з цими матеріалами дають дозвіл самі вистежувані люди. Мова в першу чергу йде про діячів опозиції 1960-80-х рр. Існує також каталог осіб, які займали керівне становище в органах державної влади ПНР і в комуністичній партії Польщі, в тогочасному уряді. Інформація подана достатньо повна, можна прослідкувати основні етапи їх політичної кар’єри.

На сьогодні ІПН поєднує кілька 3-4 дуже важливі функції:

По-перше – збереження та опрацювання архвів спецслужб ПНР.

По-друге – забезпечення процесу люстрації.

По-третє – діяльність люстраційних прокурорів.

По-четверте – просвітницька та наукова діяльність.

Затвердження керівництва ІПН відбувається складним шляхом. Принцип наступний: обирають таким чином, щоб авторитетну людину затвердити і ні у кого не було можливості чинити на неї політичний тиск. Ні колишні спецслужб ПНР, ні діючі співробітники спецслужб Польщі впливу на ІПН не мають. Отже, ІПН захищений від маніпуляцій і політичного тиску. На думку Петермана, українські архівісти мають значний досвід роботи з архівними матеріалами, тому повинні уникнути різних помилок, які були в Польщі. До прикладу, слід дотримуватись архівних стандартів у роботі, щоб потім не було проблем з систематизацією матеріалів. Загалом в Польщі впевнені, що архіви слід вивчати, щоб розібратись у непростих питаннях власної історії.

Далі присутні поставили свої запитання та внесли доповнення до доповіді Петермана.

Кандидат історичних наук Олександр Іщук запитав, чи проводиться в ІПН оцифрування архівних матералів, і чи будуть вони згодом вивішені у мережі Інтернет?

Петерман повідомив, що оцифрування архівних документів ведеться. Доступ до них є у істориків, журналістів, представників громадськості і всіх бажаючих, після подання відповідного запиту. Особливо актуальною є інформація про публічних людей, яка завжди цікавить журналістів. Зазвичай люди пишуть до архіву заяви, і потім їм надаються відповідні документи. Обмежень в доступі фактично немає, таємними залишилась лише невелика частина документів, які зберігаються в ІПН.

Щодо розміщення копій документів в Інтернет, то поки що ця робота ще не планується. Але в перспективі це можливо. Питання в тому, що в архівах ІПН зберігається понад 80 км. архівних полиць з документами, це сотні тисяч томів, і їх оцифрування займе значний час.

Співробітник Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко попросив закордонних гостей порівняти досвід Польщі, Чехії та Німеччини у проведенні люстрації та вивчення документів спецслужб.

У своїх відповідях Петерман, Жачек і Нойберт зазначили, що кожна країна мала свій власний досвід проведення люстрації, і порівнювати їх доволі непросто. Так само і Україна повинна виробити власний підхід до люстрації, щоб краще збудувати власну державну систему.

Далі на круглому стлі відбулася дискусія.

Один з присутніх запитав іноземних експертів, яку бути у випадках, коли в Україні деякі особи стають народними депутатами, а до них є підозри у значних порушеннях, в т.ч. кримінальних злочинах. Далі вони прикриваютиься депутатськими мандатами, і їх переслідування та притягнення до відповідальності стає неможливим.

Відповідаючи на питання, Нойберт розповіла, що в Німеччині є спеціальний комітет, який цим займається. Якщо проти депутатів починається кримінальнеипровадження – то з них можуть зняти недотоканість. Петерман розповів, що в Польщі під час люстрації ніякий імунітет до уваги не береться. Люструвати можуть і недоторканих. Жачек доповінив, що в Чехії депутати не вважаються державними службовями. Але всі політичні партії (крім комуністів) постійно проводять свої внутрішні перевірки та люстрації кадрів, щоб не допускати підозрілих осіб у свої виборчі списки.

Директор Галузевого державого архіву СБУ Ігор Кулик розповів про досвід української люстрації. Вона розпочалася з листопада 2014 р. До березня 2015 р. ГДА СБУ було отримано 35.000 люстраційних запитів, з них перевірили 25.000 осіб. До сьогодні серед кандидатів на державні посади не було виявлено жодного агента КГБ, зате виявили до 10 чол., які працювали в спецслужбах УРСР. За прогнозами, очікувана кількість люстраційних запитів складе приблино 800.000. Отже, цим доведеться займатись щонайменше наступні два роки.

Досить часто задають запитання – а чи є якісною люстраційна перевірка за документами ГДА СБУ? Адже повного списку, реєстру чи каталогу агентів та співробітників спецслужб УРСР періоду 1917-1991 рр. на сьогодні немає, матеріали про роботу агентури розкидані у різних фондах. МВС і СЗР України у люстраційних перевірках участі поки що не беруть. Також неповною є інформація про випускників Вищих шкіл КГБ, чимало подібної інформації зберігається в СЗР або і в Москві. Агенти спецслужб дуже часто згадані у різних справах, з різних фондів, інформація про них є часто неповною. Отже, всі матеріали, де згадано про агентів потрібно опрацьовувати та систематизувати. Це потребуватиме значного часу і зусиль. Досі не ясно, хто і як це буде робити. Об’єми дуже великі, а тому опрацювання справ і картотек вимагатиме системного підходу. На сьогодні відповіді на люстраційні запити надаються за наявними переглянутими архівними матеріалами, потім їх можна буде доповнювати за нововиявленими даними. Звісно, що такий спосіб люстрації не є досконалим. Але з чогось потрібно починати.

Кулик наголосив, що для цієї роботи потрібно значно більше людей, ніж є зараз. В архівах ІПН працює понад 900 чол., в архівах інстиуту національної пам’яті Чехії – до 130 чол, в Німеччині – приблизно 500 чол. (1/3 від 1500 співробітників установи, яка опікується матеріалами Штазі). В ГДА СБУ на сьогодні штат складає менше 70 чол. З них створено окремий відділ, 10 чол., які займаються люстрацією. При цьому більшість співробітників їм допомагають. На сьогодні люстрацією займається майже весь колектив ГДА СБУ.

Співробітник Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко попросив іноземних експертів розповісти, що слід робити, коли жертва політичних репресій не хоче, щоб доступ до її особистих документів був вільним. Приклад: польська діячка Агнешка Ромашевська, щоденник якої зберігається в архівах ІПН. Вона публічно висловлювала небажання, щоб з ним знайомились інші люди.

 Заступник директора Люстраційного бюро Польського Інституту національної пам’яті Радослав Петерман відповів, що Агнешка Ромашевська може окремою заявою заборонити доступ до цього щоденника для відвідувачів архіву. Є й інший варіант: вона за законодавством має право вимагати повернути їй оригінал щоденника, і ІПН це зробить. Подібні приклади вже були.

Нойберт додала до цього, що все-таки дуже важливо, щоб архіви спецслужб опрацьовувались. Адже лише так можна реалізувати закони про люстрацію. Без використання архівних документів цього зробити не вдасться.

Присутні зійшлися також на тому, що вкрай важливо організувати опрацювання не лише київських архівів СБУ, МВС та СЗР, але й архівів обласних управлінь СБУ і МВС. В них зберігаються мільйони томів унікальних матеріалів, які досі ніхто не досліджував. Іноземні експерти висловили готовність допомагати у реалізації цієї роботи.

В кінці заходу модератор дискусії Андрій Когут подякував всім присутнім за участь в круглому столі. Також висловив вдячність за підтримку організаторам: фонду Конрада Аденаура, Українському інституту національної пам’яті, Київському національному університету імені Тараса Шевченка. За пряму трансляцію заходу в інтернеті була висловлена подяка компанії B-tv. Згодом відеозапис заходу буде вивішений на Ютубі для загального ознайомлення.

Організаторами було наголошено, що подібні заходи проводитимуться і надалі. Про них Центр досліджень визвольного руху та Український інститут національної пам’яті будуть повідомляти громадськість додатково. 

Трансляцію заходу забезпечував BeTv, транслювали “Українська правда”, “Радіо свобода”, Львівська газета” та “Gazeta.ua”.

Додано 01.04.2015