Сьогодні комітет культури і духовності ВРУ не зміг визначитися щодо ідеї надати доступ до колишніх архівів КҐБ. Як відомо проект закону розроблений Інститутом національної пам’яті за участі громадськості, підтриманий Урядом і внесений до Парламенту.

Автори вважають, що нарешті настав час повністю відкрити архіви, дати можливість громадянам дізнатися про своїх репресованих родичів, а молоді — про масштаби злочинів проти прав людини, які чинилися на нашій землі.

Чому ж головний комітет парламенту не зміг сформулювати свої думки? Попри позицію Голови комітету Миколи Княжицького та його членкині письменниці Марії Матіос? Тому що львівська депутатка Ірина Подоляк виступила проти.

Активний супротив пані Подоляк не подолали позиція директора Архіву СБУ Ігоря Кулика який пояснює, що історичні документи — матеріали КҐБ, а також значна кількість документів УПА, конфіскованих при операціях проти повстанців, досі під загрозою політичного впливу.

Зараз доступ до них є, але він базується на особистій позиції Голови СБУ та директора архіву. Таке вже було в 2008—2010-му, але одразу із зміною керівника Служби до документів достукатися стало неможливо. На історика Руслана Забілого тоді навіть відкрили кримінальну справу, допитували, обшуковували весь Музей “Тюрма на Лонцького” та конфіскували крім документів спогади(!) дисидентів, записані в 2000-х роках. Кулик, який вивчав досвід Балтії, Польщі, Чехії говорить: архіви колишніх спецслужб треба забрати в сучасних.

Врешті чи справа СБУ працювати з історією? Для цього є Інститут національної пам’яті. Службі б сепаратистами займатися.

Багато документів про репресії — в архіві МВС. Спробуйте до них дістатися. Отримують відмови усі, навіть той же музей “Тюрма на Лонцького” досі не може “вирвати” документи про колишню в’язницю, яка вже 6 років як Національний музей.

Що говорити звичайному львів’янину, який хоче дізнатися, що ж врешті сталось з його дідусем у Бригідках? В той час як Зґуладзе намагається реформувати даївців, досі в управліннях на дошках пошани радянські карателі. Хороший приклад для наслідування, чи не так? Хочемо змінити це? А Ірина Подоляк — проти.

Голова Інституту національної пам’яті історик Володимир В’ятрович переконує політиків європейським прикладом. Наводить вимогу Ради Європи, яка твердить: говорити про демократичні зміни в країні доти, доки люди не мають змогу дізнатися об’єктивно про свою історію — не можна. Про це є спеціальна рекомендація № R (2000) 13 Комітету міністрів Ради Європи.

Днями Державна служба архівів відмовила в доступі рівнянину Івану Мельнику до справи про репресованих. Цинічно проігнорувавши норму, що інформація про порушення прав людини не може бути закритою. Так життєва історія В.Струка, Д.Гірака та М.Онофрійчука залишається за “сімома замками” архівної системи.

Мабуть, доведеться судитися. Але сотні тисяч імен убитих, покалічених, позбавлених батьків, депортованих людей можна відкрити лише одним законом. Але Ірина Подоляк — проти.

Росія воює проти нас не лише градами. Хлопці на сході гинуть також і за те, щоб довести світові, що Україна — незалежна країна, що право самим визначати своє життя — наше невід’ємне право. Наразі інформаційна машина сусідів на кожному кутку Європи галасує: Україна — частина Росії, а українці — фашисти. Росіяни платять мільйони доларів, щоб купити статті в газетах, програми на телебаченні, фінансують книги, поїздки своїх емісарів.

Що ми маємо протиставити? Правду. Факти. Справжню історію нашого народу.

З ресурсів — трохи українських істориків-волонтерів. І — архіви. Сотні тисяч документів, які свідчать за нас. Але ж ні, архівів немає. Вони закриті. А пані Ірині Подоляк проти, щоб Інститут національної пам’яті отримав аргументи в інформаційній війні.

Що змінить прийняття законопроекту № 2540 “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”?

Ось головні новації:

1.           відкритий доступ — відкриваються всі архіви радянських репресивних органів

2.           минуле он-лайн — встановлюється обов’язок оцифрування документів

3.           єдиний архів — формується єдиний архів репресивних органів, незалежний від політичної волі силовиків. Людям не доведеться бути “футбольним м’ячем” поміж чиновниками різних відомств, яким не до історії вашої родини.

4.           європейський принцип доступу — закон обмежує доступ до інформації, а не до документа.

5.           зняття цензури — відповідальність за поширення інформації несе особа, а не архівіст

6.           декомунізація спецслужб та міліції — сучасні правоохоронці та спеціальні служби перестають бути пов’язаними з радянськими репресивними органами

7.           відновлення справедливості — імена репресованих, учасників визвольного руху будуть повернуті історії, розстріляні списки опубліковані, таємні вироки оприлюднені.

8.           запізніле правосуддя — право постраждалого закрити інформацію про себе, чого не зможуть зробити кати.

Вже понад 10 років я допомагаю розповідати історію. Буду це робити й далі, бо маю такий борг перед собою, своїми дідусями і людьми, яких знала — вони клали здоров’я і життя, щоб я жила у вільній країні. Маю обов’язок перед дітьми, яким краще виростати у країні, де цінностями є справедливість та правда, свобода та гідність.

Але щоб розповідати історію, я не хочу організовувати акції, аби на території катівні КГБ та гестапо не будували елітне житло, як це було у 2006-му. Я боюся знову 14 годин чекати мого друга з лабет новітніх чекістів, як у 2010-му. Я не хочу, аби в столиці моєї країни розстрілювали мирних людей, як у 2014-му. Один із них був істориком. Його звали Богдан Сольчаник. Якщо не прийняти цей закон, через 20 років історія Богдана теж буде недоступна.

Чи здає собі раду в цьому пані Ірина Подоляк?

Минулого тижня в університеті Тараса Шевченка Павел Жачек, чех, який створив один із найдоступніших архівів КҐБ у східній Європі, сказав: “Можна змінити кадровий склад. Але щоб змінити свідомість людей, потрібно працювати із архівами”.

Пані Ірино Подоляк! Народні депутати! Підтримайте шанс країни змінити не тільки фасад, але й суть нашої країни.

Голосування завтра, у Чистий четвер.

Ярина Ясиневич,

керівник програм Центру досліджень визвольного руху,

член Наглядової ради Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

“Львівська газета”

Додано 08.04.2015