18 червня 2015 року в Національному музеї історії України відбулася зустріч-дискусія з полковником юстиції Андрієм Амонсом, дослідником злочинів комуністичного режиму і масових поховань жертв політичних репресій 1930-х рр. в Биківнянському лісі.
Автор – Олександр Іщук
Захід був організований Українським інститутом національної пам’яті (УІНП) спільно з Національним музеєм історії України (НМІУ). Він проходив в рамках дискусійної програми виставки «Знищення польських еліт. Катинь-Акція АБ». Документи і фотоматеріали виставки походять з польських, британських, німецьких та радянських архівів. Вони розповідають про долі польських громадян – жертв комуністичного та нацистського тоталітарних режимів. Виставку підготував Інститут національної пам’яті Польщі. Українська версія постала у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті.
На початку заходу завідувач відділу історії України ХХ століття к.і.н. Олександр Іщук привітав усіх, хто прийшов на дискусію, представив радника голови УІНП Олександра Зінченка та Андрія Амонса. Від імені керівництва Національного музею історії України він запевнив присутніх, що подібні зустрічі та дискусії про важливі і маловивчені питання історії України ХХ століття відбуватимуться і надалі.
Далі зустріч модерував Олександр Зінченко. Він коротко розповів про те, що захід відбувається в рамках дискусійної програми виставки «Знищення польських еліт. Катинь-Акція АБ», яка експонується в НМІУ. Далі запросив до слова Андрія Амонса, запропонував йому розповісти про те, з чого починалося розслідування органами прокуратури масових поховань в Биківнянському лісі.
На початку свого виступу Андрій Амонс пригадав, що перше радянське офіційне розслідування про Биківнянські поховання проводилось ще в 1971 р. До Прокуратури та міліції постійно надходили заяви від мешканців селища Биківня, що у лісі є невпорядковані поховання людей, знаходяться їх особисті речі. Частина речей була видобута із землі в ході несакнціонованих розкопок і пограбування могил. Внаслідок цього серед населення пішли різноманітні чутки про безіменні масові поховання. Люди стали вимагати розібратися, хто ж направді похований в Биківнянському лісі та навести на цій території порядок.
Зважаючи на це, під керівництвом прокуратури і КГБ було організовано розкопки, створено державну комісію. У могилах було віднайдено щонайменше 5-6 мішків документів, речі та інше майно. Розкопки проводилися дуже організовано, в них брали участь до півтисячі військовослужбовців, за якими ретельно наглядали оперативники КГБ. Якщо в могилах виявлялися документи чи речі, вони негайно забиралися у солдатів.
Олександр Зінченко і Андрій Амонс
Проте комуністичне керівництво не було зацікавлене у тому, щоб розібратися у ситуації і розповісти правду про ці поховання. Навпаки, керівники комуністичної партії і КГБ були зацікавлені у знищенні будь-яких слідів власних злочинів. Як нині відомо зі слів свідків, співробітники КГБ УССР забрали всі віднайдені документи і речі, не склали їх опис, а відвезли у найближчу котельню та спалили. В такий спосіб основні докази розстрілів періоду Великого терору в Києві були знищені. Радянська влада оголосила, що у лісі під Биківнею поховані громадяни, розстріляні німцями у 1941-43 рр. Правдива інформація про розстріли, вчинені співробітниками НКВД у 1930-х рр. ретельно приховувалася від громадськості майже до розпаду СССР в 1991 р.
Андрій Амонс наголосив, що хоча деякі свідки тогочасних подій ще живі, вони вкрай неохоче йдуть на спілкування з істориками, і не хочуть розповідати ніяких подробиць. У приватних розмовах вони кажуть, що їм дуже неприємно все це згадувати.
Показова історія сталася з кочегаром, якого співробітники КГБ примусили спалити виявлені під час розкопок поховань речі і документи. Він спочатку не хотів виконувати цю роботу – документи і речі мали специфічний неприємний запах, сильно смерділи. Користуючись тим, що кочегар полюбляв випивку, співробітники КГБ купили йому дві пляшки горілки, і після їх розпиття він виконав їх завдання – спалив всі документи і речі. Є інформація про те, що через два дні він був знайдений повішеним. Чи це було самогубство чи „замітання слідів” з боку комуністичних спецслужб – досі не встановлено. Але факт, що такий свідок КГБ був явно небажаний.
Олександр Зінченко поцікавився, що відчував Андрій Амонс, коли вперше отримав „Биківнянську” справу до свого провадження.
Амонс розповів, що у 1988-1989 рр. за вимогою громадськості розслідування історії Биківнянських могил було поновлене. Це вже була епоха горбачовської перебудови, люди стали більш відверто говорити про наявність у Биківнянському лісі могил жертв політичних репресій 1930-х рр. Тогочасні керівники військової прокуратури України цю справу не вважали серйозною. Вони спочатку думали, що мова йде про давні події, які вже не надто актуальні. Але чим більше слідчі заглиблювалися у матеріали справи, тим більше розуміли, що це – дуже страшна справа, адже в ній йшлося про маштабні злочини комуністичного режиму проти свого народу. Амонс зауважив, що в той час у керівництва прокуратури не було особливого бажання довести розслідування до логічного завершення. Об”єктивне дослідження Биківнянських могил стало можливим лише після розпаду СССР і відновлення незалежності України в 1991 р.
Під час слідства було встановлено, що у Биківні поховані представники щонайменше 35-ти національностей. Найбільше, як і слід було очікувати, серед них було українців. Далі за ними слідували поляки (приблизно 9.000 чол.), німці, євреї, і лише на п”ятому місці – росіяни. Щодо інших національностей, то їх представників було небагато, інколи 1-2 особи.
Олександр Зінченко поцікавився, за які злочини були засуджені люди, поховані у Биківнянських могилах, і чи реабілітовані вони зараз.
Андрій Амонс розповів, що більшість із знищених осіб притягувалися до відповідальності за ст. 54 кримінального кодексу (КК) УССР. Коли після 1991 р. розпочався процес реабілітації жертв політичних репресій, то найпростіше було реабілітувати осіб, засуджених за ст. 54-10 КК УССР (антирадянська пропаганда та діяльність). Безглуздість звинувачень при перегляді архівних кримінальних справ для слідчих прокуратури була цілком очевидною. Водночас траплялися випадки, коли реабілітувати людей було непросто, адже їх засуджували за звинуваченнями у „зраді Батьківщини”. Чимало співробітників прокуратури старшого віку були переконані, що „раз за таким серйозним обвинуваченням притягували до відповідальності – то щось-таки було”, і це гальмувало процес реабілітації. Деякі справи доводилося переглядати по кілька разів, і лише потім приймалися рішення про реабілітацію осіб.
Але реабілітували далеко не всіх. Амонс зауважив, що в Биківні лежать тисячі людей, які і досі вважаються нереабілітованими. Зокрема, з приблизно 9.000 поляків досі нереабілітованими залишаються до 4.000 осіб. Причина полягає в тому, що Закон України „Про реабілітацію жертв політичних репресій” від 17.04. 1991 р. був недосконалим. Нині готується нова редакція цього Закону, яка дозволить реабілітувати всіх громадян, безпідставно репресованих НКВД. Якщо говорити про всю Україну загалом, то мова йде про десятки тисяч нереабілітованих осіб.
На початку 1990-х рр. Андрій Амонс був керівником відділу в прокуратурі. Він щодня брав участь в перегляді до 50-ти архівних кримінальних справ на предмет реабілітації репресованих громадян, розглядав висновки про реабілітацію. У період масових політичних репресій багатьох обвинувачених засуджували за стандарними звинуваченнями: „шпигунство”, „шкідництво”, „троцькізм”, „антирадянська діяльність”, „контрреволюційна діяльність”, „протидержавна агітація” тощо. Звісно, всі ці обвинувачення були вимислом співробітників комуністичних спецслужб. Найчастіше архівні кримінальні справи не містили жодних доказів, окрім самооговорювання заарештованих. Причиною того, що люди свідчили самі проти себе, було застосування до них з боку слідчих НКВД різноманітних методів морального та фізичного тиску.
Олександр Зінченко запитав Андрія Амонса про кількість осіб, які поховані на території спецоб”єкту НКВД в Биківнянському лісі. На сьогодні віднайдена інформація про 14191 особу, їх прізвища та імена встановлені. Але нерідко в ЗМІ звучать інші цифри – 30.000, 50.000 і навіть більше 100.000 осіб. Які ж з цих даних можна вважати достовірними?
Андрій Амонс розповів, що цифри дійно сильно різняться. Це пов’язано з тим, що чимало поховань ще не досліджені, і це дає підстави для розбіжностей в оцінкці кількості жертв, похованих в Биківнянських могилах. Амонс вважає, що у виступах Президента України і інших урядовців часто звучали т.зв. „політичні цифри”, явно завищені. Ті помічники, які готують доповіді Президенту та іншим керівникам, самі не брали участь у вивченні поховань, тому не володіють достовірною інформацією. Цифри про сотні тисяч похованих в Биківні, які нерідко звучали з вуст офіційцних осіб, виглядають скоріше як дані про загальну кількість жертв сталінських політичних репресій 1930-х рр. в Україні.
На думку Амонса, загалом в Биківні може бути поховано до 35.000 осіб. Але остаточні цифри називати ще рано, адже далеко не всі документи і поховання на сьогодні досліджені. Спецоб”єкт НКВД в Биківнянському лісі існував порівняно недовго – 4 роки і 3 місяці. Безсумніно, це найбільше поховання жертв сталінських політичних репресій в Україні. Щодо колишнього СССР, то Биківнянські поховання входять в трійку найбільших, дещо поступаючись за розміром аналогічним похованням жертв НКВД під Санкт-Петербургом (Ленінградом) та Москвою (їх оцінюють приблизно в 40.000 поховань). До речі, в російських архівах збереглося більше документів про ці поховання, тому російським історикам у 1990-х рр. було легше укладати списки знищених осіб.
Амонс наголосив, що взагалі знищення сотень людей щодня в підвалах НКВД в мирний час – це було жахливе явище. Найбільш страшними є факти того, як співробітники НКВД заарештовували за безпідставними обвинуваченнями цілі родини, а згодом розстрілювали їх. Приклад – родина нащадків князів Бєльських (до 10 чол.), яка майже повністю була винищена у 1937 р. Винищувалися родини як українців, так і поляків, зокрема, київської професури. Українців найчастіше звинувачували в „петлюрівщині”, „націоналізмі”, „шпигунстві”, „контрреволюції” тощо. Щодо поляків, то зазвичай їх обвинувачували у „шпигунстві” на користь Польщі, додаючи стандартні обвинувачення у „контрреволюційній діяльності”. В той час навіть побутове листування з родичами за кордоном могло стати підставою для арешту і звинувачень у „шпигунстві”.
Олександр Зінченко запитав у Андрія Амонса: якою була тогочасна логіка дій слідчих НКВД? Чому стали можливі такі масові арешти і репресії?
Амонс розповів, що у штат НКВД просто так людей на брали. Існували спецперевірки, рознарядка. Зрозуміло, що у системі НКВД існував строгий порядок, всі співробітники повинні були без жодних заперечень виконувати накази, отримані від керівництва. Спецслужби СССР і УССР повністю перебували під контролем правлячої комуністичної партії, і готові були виконати будь-яке її завдання. Щодо слідчих НКВД, то умовно їх можна поділити на три великі групи: 1) Слідчі-процесуалісти, які створювали „болванки” протоколів допитів, оформлювали всі документи у слідчих справах; 2) слідчі, які безпосередньо проводили допити, фіксували сказане; 3) слідчі, які вибивали свідчення з заарештованих і застосовували до людей методи фізичного впливу. В добу Великого терору застосування фізичного впливу на арештованих з метою отримання від них потрібних свідчень стало буденним явищем і заохочувалося керівництвом НКВД.
Амонс сказав, що чекісти дуже часто людей заарештовували безпідставно, і лише потім (у тюрмі) придумували для них обвинувачення. Далі примушували їх зізнаватися у неіснуючих злочинах (шпигунстві, антирадянській агітації тощо). Фактично людей „підганяли” під статті обвинувачення, щоб знищити. Нерідко раніше оправданих людей заарештовували повторно, і знову судили.
Олександр Зінченко поцікавився у Андрія Амонса результатами археологічних досліджень в Биківнянському лісі. Чи вдалося розшукати під час розкопок археологічні матеріали, які пояснювали б, що насправді відбулося?
Амонс розповів, що в Биківнянських похованнях були знайдені уривки та залишки документів, деякі особисті речі, одяг, взуття, гудзики, годинники і т.п. Слідчий Ігнатьєв ще в 1989 р. почав шукати в архівах КГБ УССР справи на осіб, які були поховані у лісі біля Биківні. Однак йому невдовзі заборонили цим займатись. Пошуки відновились після 1991 р. Зокрема, було знайдено 12 іменних годинників, і згодом в архівах КГБ знайшлися архівні кримінальні справи на їх власників. Нині матеріали про ці знахідки готуються до друку.
Олександр Зінченко попросив Андрія Амонса відповісти на питання: чи правда, що чимало співробітників НКВД, які в 1937-1938 рр. проводили масове знищення політичних в’язнів, згодом також самі були за безпідставними обвинуваченнями заарештовані і розстріляні, і поховані в могилах у Биківнянському лісі?
Амонс підтвердив, що це правда. На жаль, точної інформації про кількість розстріляних чекістів, похованих в Биківні – поки що немає. Зате точно відомо, що в Биківнянських могилах поховані: колишній начальник Чернігівського обласного управління НКВС; колишній начальник одного з відділів НКВД УССР (він був безпосередньо причетний до репресій в 1937 р., а в 1938 р. його заарештували і розстріляли); оперуповноважені НКВД УССР, які заарештовували людей, а потім і їх заарештували і знищили. Вже оприлюднені архівні документи про „кадрову чистку” в НКВД, проведену в роки Великого терору. Аналогічні факти мали місце і у Москві та інших містах СССР. Прикладів того, як колишні співробітники НКВД згодом ставали жертвами комуністичного режиму є досить багато. Очевидно, система роботи НКВД передбачала поступове „зачищення свідків подій”, постійне оновлення кадрів.
Олександр Зінченко попросив Андрія Амонса розповісти про „Катинський слід” у Биківнянських похованнях. Адже нині вже відомо, що біля Биківні поховано чимало поляків, страчених в 1940 р.
Амонс розповів, що в Биківнянських могилах під час арехологічних досліджень було виявлено багато знахідок, в т.ч. особисті речі поляків: гребінці з написами, жетони польских вояків, багато взуття, одягу тощо. За цими знахідками протягом 2001-2012 рр. вдалося індентифікувати деяких польських військових, знищених НКВД. Їх родичі згодом приїжджали в Биківню. Збереглися списки заарештованих польських військовополонених. Виявлення останків деяких з них в Биківнянських могилах дає підстави вважати, що під Биківнею, як і в Катині, також масово ховали тіла знищених поляків.
Олександр Зінченко навів промовистий факт: у похованнях жертв НКВД під Харковом було знайдено до 200 кг. гудзиків з польської військової форми. Збереглися і інші речі, які могли належати виключно полякам. Цей факт, а також вцілілі документи, дають підстави вважати, що там було знищено тисячі польських військовополонених.
Далі відбулася дискусія, і присутні мали нагоду запитати Андрія Амонса про подробиці дослідження Биківнянських поховань.
Першим прозвучало питання про те, де саме співробітники НКВД УССР здійснювали розстріли в Києві?
Андрій Амонс розповів, що розстріли відбувалися у різних місцях: у Лук’янівській тюрмі, в приміщенні НКВД УССР (нині – Жовтневий палац), в будинку ЧК-НКВД на Липках тощо. В Києві на той час було не менше 5-ти тюрем, і в кожній з них відбувалися розстріли. Існував порядок відвезення трупів розстріляних з центру Києва в Биківнянський ліс, який діяв чітко і без накладок. Показово, що трупи розстріляних привозилися до Биківні з різних приміщень НКВД за чітко розпланованим графіком, у закритих вантажних машинах, щоб ніхто з населення не бачив трупів.
Вже давно стоїть питання про створення громадської організації родичів жертв НКВД, похованих в Биківнянському лісі. Адже в Польщі існує організація, яка об’єднує родичів жертв Катинської трагедії. Але в Україні нічого подібного поки що так і не зроблено.
Далі прозвучало питання про те, як чекістам у 1930-ті рр. вдавалося непомітно проводити розстріли майже в самому центрі Києва – столиці УССР?
Андрій Амонс пояснив, що в НКВД існувала чітко відпрацьована схема розстрілів. Зазвичай розстріли відбувалися вночі, у підвальних приміщеннях НКВД. Вони здійснювалися після завершення роботи т.зв. судових та позасудових органів, які працювали з ранку до вечора і виносили смертні вироки. За існуючим тоді законодавством смертні вироки „ворогам народу” слід було виконувати негайно. Розстріли здійснювалися під керівництвом коменданта НКВД, перевіреними в практичній роботі співробітниками. Щоб заглушити звуки пострілів, в дворі ставили великі вантажні машини, які вмикали дизельні двигуни. Трупи розстріляних грузилися у вантажівки з критим верхом і вивозилися до спецоб’єкта НКВД в Биківнянському лісі. Поховання здійснювалися у заздалегідь підготовлених ямах, трупи засипалися негашеним вапном.
Свідчення про ці розстріли збереглися навіть у протоколах допитів співробітників НКВД. Декого з них у 1939 р. заарештували і допитували про „порушення соціалістичної законності” в 1937-38 рр. Один з арештованих (офіцер зв”язку) розповів, що йому доводилося бувати в будівлі НКВД УССР (нині – Жовтневий палац) пізно ввечері, очікуючи на прийом у керівництва. Він особисто чув приглушені звуки пострілів з підвальних приміщень, які доносилися крізь шум працюючих моторів автомашин. Коли він подивився у вікно, то побачив, як трупи розстріляних людей закидали у вантажівку. Однак чергові офіцери НКВД одразу ж зашторили вікно і суворо попередили його про те, щоб він нікому не розповідав про побачене. Є і інші подібні свідчення.
Далі було питання про те, чому ж досі не реабілітована частина поляків, які поховані під Биківнею?
Андрій Амонс пояснив, що питання про реабілітацію всіх, хто поховані в Биківнянських моглилах, неодноразово піднімалося. Однак Закон України від 17.04. 1991 р. „Про реабілітацію жертв політичних репресій” є дуже недосконалим і застарілим. Зокрема, виникали питання щодо реабілітації іноземних громадян, страчених співробітниками НКВД. Плутанини додавало те, що багатьом польським громадянам в кінці 1939 р. – на початку 1940 р. НКВД вирішило видати паспорти громадян СССР, як уродженцям Західної України чи Західної Білорусії. Облікові справи на заарештованих після 1956 р. були знищені. За малозрозумілою логікою НКВД, арештованим спочатку давали паспорти, а потім – розстрілювали. Також згодом було знищено чимало наглядових справ на в”язнів. Схоже на те, що таким чином співробітниками НКВД-КГБ здійснювалася послідовна „зачистка” і заплутування слідів власних злочинів. В результаті зараз вкрай важко дослідити, скільки саме осіб було знищено в Києві в роки Великого терору 1930-х рр. і скільки з них поховано у Биківнянських могилах.
Прозвучало питання про те, що ж співробітники НКВД робили з речами заарештованих? Адже під час арешту у людей конфісковували документи, велику кількість одягу, взуття і іншого майна. Все це майно потрібно було зберігати, вести його облік.
Андрій Амонс пояснив, що протягом 2001-2012 рр. в Биківнянських похованнях було знайдено частину речей розстріляних людей. Це стосується як поховань українців, так і поляків. Але були знайдені і поховання, в яких відсутні будь-які особисті речі.
Достеменно відомо, що в НКВД УССР існувало окреме приміщення, де зберігалися речі заарештованих. Після розстрілів засуджених чекістам було потрібно щось робити з цими речами. Інколи їх вивозили і закопували, в т.ч. і на території Биківнянського лісу. Існувала і інша схема: комендант НКВД підбирав 2-3 довірених людей та водія, речі грузили на вантажівку і відвозили на реалізацію до комісійного магазину. Далі комендант і продавці виручку ділили навпіл. Також комендант НКВД мав змогу поділитися речами розстріляних зі своїми помічниками. Судячи зі свідчень співробітників НКВД, допитаних у 1939-41 рр., за участь у таких операціях з ними ділилися грошима, одягом тощо.
Було задане питання про те, чому Великий терор 1937-38 рр. раптово змінився певним політичним „потеплінням” 1939 р. В цей період співробітники НКВД арештовували та знищували набагато менше людей, ніж раніше. На це Андрій Амонс відповів, що у 1939 р. Йосип Сталін ініціював припинення роботи т.зв. позасудових трійок. Було ухвалене рішення про те, щоб всі кримінальні справи розглядалися через суди. Ймовірна причина: за два роки Великого терору значна частина тих, кого більшовицький режим вважав своїми ворогами – вже була фізично знищена. Отож, темп політичних репресій дещо знизився. Але з початком Другої світової війни у вересні 1939 р. та приєднанням до СССР територій Західної України та Західної Білорусії – розпочався новий етап репресій, вже на цих землях.
Амонс наголосив на тому, що в Биківнянських могилах поховано дуже багато представників тогочасної еліти УССР, діячів комуністичної партії, високопосадовців. Вони також потрапили під каток політичних репресій, як „неблагонадійні”. Серед них: урядові та державні діячі, міністри, прокурори, працівники центральних органів влади тощо. Безсумнівно, що в похованнях було досить багато цінних речей (вироби із золота, золоті зуби і т.п.). Це приваблювало т.зв. „чорних археологів”, які тривалий час розкопували могили і грабували їх. Припинити нелегальні розкопки вдалося лише в кінці 1980-х рр.
Показовою є доля одного з прокурорів УССР 1930-х рр. – Пєрфільєва. У 1936-37 рр. він за поданням співробітників НКВД постійно підписував постанови та ордери на арешт багатьох людей. Згодом він усвідомив, що так багато „шпигунів” і „контрреволюціонерів” в УССР бути не може, тому припинив підписувати документи. Він спробував розібратися в ситуації, відмінити дію деяких розпоряджень Прокурора СССР Андрія Вишинського, і цим фактично підписав собі смертний вирок. Його невдовзі також було заарештовано, звинувачено в „контрреволюційній діяльності” і знищено.
Один із відвідувачів заходу задав питання про поставлені в Биківнянському лісі таблички з прізвищами репресованих людей. А чи доказано, що саме вони поховані там?
Амонс відповів, що люди часто вивішували в Биківнянському лісі таблиці з прізвищами своїх репресованих родичів. Але далеко не завжди їх родичі були поховані саме в цьому лісі. Зараз Биківнянські могили – це ще й місце для вшанування пам’яті загиблих. Тут можуть зібратися родичі репресованих, незалежно від того, хто і де був знищений. Частину людей з безіменних могил вдалося ідентифікувати за виявленими при них особистими речами. Більшу частину розкопок в Биківнянському лісі фінансувалася з Польщі, за що була висловлена окрема подяка.
Треба мати на увазі, що далеко не вся територія поховань у Биківнянському лісі належно опрацьована. Багато могил є порожні, бо в радянський час рештки людей були з них вивезені і знищені. Найбільше вивчена ділянка спецоб’єкта НКВД площею в понад 5 га. Але вся територія Биківнянського лісу площею в 235,8 га ще не вивчена як слід. До того ж є більш пізні поховання періоду 1941 р.
Ще одне запитання стосувалося долі членів уряду УССР, репресованих в 1937-38 рр. На сьогодні відомо, що в період масових політичних репресій багато членів цього уряду були репресовані, склад уряду дуже сильно оновився. Чи є підстави вважати, що розстріляних членів уряду УССР також ховали у Биківні?
Відповідаючи на запитання Андрій Амонс зауважив, що воно відноситься до маловивчених. Справа в тому, що у архівних кримінальних справах на репресованих далеко не завжди вказано, де їх ховали. Більше того, спецоб’єкт НКВД у Биківнянському лісі вважався секретним, і про нього дуже небагато згадок в документах. У часи правління Микити Хрущова (1954 р.) та перед розпадом СССР в 1990 р. відбувалася читска архівів НКВД-КГБ. Багато архівних документів було знищено, щоб замести сліди злочинів комуністичного режиму, імена їх виконаців. Саме тому важко систематизувати інформацію, коли і кого ховали у Биківнянському лісі. Тому доцільно ретельно переглянути архівні матеріали про репресії членів уряду УССР в 1937-38 рр. і намагатися відшукати вцілілі докумети з цього питання.
В кінці дискусії виступили в.о. директора Національного заповідника „Биківнянські могили” Богдан Біляшівський та Консул Посольства Республіки Польща в Україні. Вони подякували всім присутнім за участь у заході та висловили сподівання, що ця тематика активно досліджуватиметься і надалі. Знати правду про тогочасні події дуже важливо, щоб нічого подібного більше ніколи не повторилося. Також доцільно активно поширювати правдиву інформацію про злочини комуністичного режиму до населення України, а особливо – до молоді.
Олександр Зінченко повідомив, що у наступний четвер 25 червня 2015 р. відбудеться чергова зустріч-дискусія в Національному музеї історії України. На ній буде обговорено подоробиці депортації поляків в Сибір в 1940 р. та інші цікаві історичні питання.
