На початку Другої світової війни, молодий Михайло Палагнюк, разом з кількома односельцями втекли із свого села на Вінниччині. Понад тиждень вони переховувалися в довколишніх лісах. Коли повернулись – у їхньому рідному селі вже румунсько-німецька жандармерія розквартирувалася. Цей факт у 1945 році став приводом для арешту Михайла. Тоді радянська влада звинуватила Михайла у тому, що він не захотів евакуювався вглиб країни та ще й став співпрацювати з німецькою поліцією. Єдиним доказом його вини була розписка про те, що зобов’язується повідомляти жандармерію про підозрілих осіб. Під час допитів свідків, слідчим не вдалося отримати жодного доказу проти Михайла чи скарг від односельців про його злочини. Всі вони лише доводили слідчим: ніякого співробітництва з окупантами не було, а розписку Михайло дав лише під страхом смерті і розстрілу сім’ї. А було у нього тоді троє дітей, дружина і старенька мати.
Попри все, Михайла Палагнюка – прадіда киянки Олени Жупанової, заарештували. Реабілітували вже посмертно, через 18-ть років.
Олена згадує: «Прадіда тоді радянська влада засудила на десять років, у цей час моєму діду було одинадцять років, а найменшому сину – шість, майже як моєму Іллі зараз. У «Сиблагу» в Кемеровській області, в таборі, де мусив відбувати заслання прадід, там є меморіал жертв політичних репресій».
Кілька років тому тітка Олени отримала відповідь від працівників меморіалу: точне місце поховання родича невідоме – засуджених наказували ховати лише у братських могилах. Нині Олена Жупанова каже, що перед тим як розповідати історію свого прадіда, вона довго думала. Врешті вирішила, що це варто зробити, бо така сама доля спіткала інші родини – були мільйони репресованих, розстріляних, засланих, повішених, заморених голодом, нагло забитих і зниклих безвісти, кинутих до в’язниць і психлікарень наших дідусів і бабусь, а тепер хтось зможе відшукати свої історії. Мільйони українців втратили життя, були покалічені, позбавлені своїх родин і домівок не тільки під час Першої і Другої світових воєн, а й в проміжку між воєнним часом. Тоталітарна катівня перелопатила занадто багато українських людей. А по тому, і пам’ять про них стерли – хтось з тих мільйонів так і не встиг дати життя своїм ненародженим дітям, хтось мав нащадків, але ті не вижили, сім’ї втратили зв’язки назавжди.
Через це, в родині Олени Жупанової ніколи більше не назвуть 9 травня святом. Для них це було не звільненням, а закінченням однієї окупації і початком іншої.
Олена разом із сином Іллею, розкажуть як за один місяць можна ознайомитись зі справами своїх репресованих родичів в архіві СБУ, навіть, якщо немає документів на підтвердження родинних зв’язків. 29 08 2015 srd o-zhupanova
