Сімʼя отця Омеляна Ковча (блаженного священномученика Української греко-католицької церкви) двічі рятувала від смерті Аарона Рокеаха – одного з найвідоміших рабинів-хасидів.

Автор – Володимир Бірчак, історик, заступник директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України 

«Рабин-чарівник»

 Історія розпочалася у стародавньому українському місті Белз, відомому ще із середньовіччя як центр Белзького князівства. Нині – це невелике містечко на Львівщині, що знаходиться неподалік українсько-польського кордону. Вже за часів Австро-Угорської імперії у XVIII-ХІХ століттях це місто було одним із найбільших центрів хасидизму (містичне відгалуження юдаїзму – В.Б.) на території імперії. Однією із найвідоміших династій белзьких равинів – була династія Рокеах.

19 грудня 1880 року в сім’ї третього белзького рабина Ісахара Рокеаха народився син. Дитину вирішили назвати на честь його дідуся (по материнській лінії – В.Б.) – Аарона Тверського із Чорнобиля, що на Київщині. Дитинство та юність Аарона проходили в батьківському домі, де він виявив неабиякий інтерес до навчання, а найбільше вивчення Тори. Молодий юнак настільки захопився релігією, що з раннього віку розпочав вести аскетичний спосіб життя. Відмова від більшості побутових благ та піст відобразились на здоров’ї Аарона, яке було не зовсім міцним. Старання батька, а саме кількаразові відправлення на лікування, не дали бажаного результату. Хлопець видався дуже низького зросту, слабкий фізично, однак завдяки своїй аскетичності зростав духовним велетом.

Мацеви (єврейські надгробні памʼятники) рабинів Рокеахів у м. Белз

Батько Аарона, Ісахар, помер у жовтні 1926 року, після чого син зайняв його місце і став четвертим белзьким рабином. Династію Рокеах недаремно називали «чарівниками», мудрі поради рабинів, а нерідко й передбачення майбутнього дивували не тільки євреїв, а й представників інших релігій. Яскравим прикладом мудрого «рабина-чарівника» став Аарон Рокеах. До нього з’їжджалися люди зі всієї Європи. Часто рабин завершував спілкування із відвідувачами о п’ятій ранку, а за кілька годин починався новий день. Відомо, що не тільки євреї спішили на розмову із мудрим рабином. Нерідко його відвідували представники відомих князівських та королівських династій Європи.

Однак мирний час для Польщі, до складу якої тоді входив Белз, поступово закінчувався. На виднокраї замайорів привид нової світової війни. Слухи про страшні поневіряння та вбивства євреїв у Німеччині, Австрії та Чехії доходили до Польщі, хоча здавалися ще дуже далекими і незрозумілими.

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня того ж року агресію проти неї здійснив Радянський Союз. Так розпочалась Друга світова війна. Белз як і багато інших західноукраїнських міст згідно німецько-радянського договору відійшов до Німеччини. Для сотень тисяч польських євреїв, які опинилися під німецькою окупацією, це означало початок жорстоких переслідувань. Багато євреїв шукали порятунок від голокосту, переселяючись до СРСР. Серед них був і рабин Аарон Рокеах, який восени 1939 року переїхав із Белза до невеличкого галицького містечка на Львівщині – Перемишлян.

Рабин Аарон Рокеах

Одну із зустрічей з рабином Рокеахом описує у своїх спогадах єврейка із Перемишлян Фаїна Ляхер (вона, рятуючись від голокосту, прийняла християнську віру та отримала ім’я Анна, а згодом стала монахинею студійського уставу української греко-католицької церкви – сестрою Марією – В.Б.). Уперше Фаїна побачила рабина, коли прийшла до нього разом з батьком, який хотів порадитись стосовно судової справи проти нього. Він мав магазин-цукерню і випадково не видав здачі – 2 копійки одному червоноармійцю, за що його мали судити.

«То була хатинка, страшно убога. Стояла свічка чи лампа на столі, умивальник страшно убогий, і він сидів над книжкою. Такий був низького росту, бо як встав, то ледве його з-за стола було видно.» Батько Фаїни – Габрієль Ляхер – розповів суть свої проблеми і отримав від Рокеаха пораду.

«А ти маєш тут когось на цвинтарі?» – «Маю батьків», – «Ну то візьми своїх дітей, засвітіть свічки на їхній могилі і попросіть їх, щоб вони заступились за тебе, – тобі нічого не станеться». Ми пішли на цвинтар. Зробили так як радив рабин. 2 рази був суд, 2 рази українські адвокати тата обороняли, і з батьком справді нічого не сталося». Такими водночас простими, але глибокими порадами рабин допоміг не одному жителю Перемишлян.

 Порятунок «дитини» з палаючої синагоги

У Перемишлянах на рабина Рокеаха чекало знайомство із місцевим греко-католицьким священиком Омеляном Ковчем, яке відіграло значну роль у його житті.

Парох Перемишлян, Омелян Ковч, як і рабин Рокеах, походив із сім’ї служителів культу. Його батько, дядько та дідусь теж були священиками. Вони були майже однолітками із рабином, о. Ковч народився у 1884 році. Після навчання в Римі у 1911 році був рукопокладений в сан греко-католицького священика і розпочав свою душпастирську працю. Перша світова війна та війна українців з поляками за незалежність (Омелян Ковч був капеланом Української Галицької Армії – В.Б.) залишили великий слід на «зораному» зморшками обличчі отця. Кілька полонів, як польських, так і радянських, загроза розстрілу і тиф позначилися на здоров’ї священика, але не на його дусі. Наближався 1941 рік і отець, за вдалим висловом Жанни Ковби (дослідниця періоду голокосту на території України – В.Б.), вкотре зможе проявити свою «людяність у безодні пекла».

Отець Омелян Ковч

22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна. Вермахт – збройні сили нацистської Німеччини, блискавично захоплював один за іншим населені пункти Західної України в той час коли Червона армія безладно відступала. Вторгнення німецьких військ змінило один окупаційний режим на інший, а разом із ним на територію України приходила безжальна машина нацистського терору.

Серед інших командирів Вермахту у захоплені галицькі міста переможно в’їжджав на своєму італійському елегантному авто марки «Fiat» генерал-фельдмаршал Вальтер фон Рейхенау, один із найбільш відданих та переконаних нацистів у німецькому військовому командуванні. Рейхенау брав участь у взятті таких українських міст як Київ та Харків, однак життя його закінчилося трагічно у 1942 році. Він розбився на літаку біля Львова.

Водночас для нашої історії більш цікавим є згаданий «Fiat» генерал-фельдмаршала. Член Організації Українських Націоналістів А. Хорват у своїх спогадах розповідає про це елегантне авто. «Варта зазначити, що це була дивна машина. Переді мною цією машиною володіли двоє людей: перший з них, як я мені здається — повноправний власник машини — Рейхсмаршал фон Рейхенау. Згодом ця машина, класичний італійський Фіат, поламалася і була залишена біля мого рідного міста.

Після того як німецька армія пішла вперед на схід і на місцях було встановлено місцеву адміністрацію, я взяв цю машину, відремонтував і перефарбував її та запропонував місцевій німецькій Ортскомендатурі (німецький орган військового управління на окупованих територіях – В.Б), як таку, що вони могли б використовувати у своїх потребах. Останні були настільки захоплені своїми перемогами, що без жодних питань передали цю машину у власність місцевої громади». Таким чином у місцевої сітки ОУН з’явився добрий транспорт. Та про це дещо згодом…

Генерал-фельдмаршал Вальтер фон Рейхенау

Йшов 1941 рік. Німецькі війська переможно крокували Україною. Відомою практикою нацистів, було те, що після відходу військових частин Вермахту в захоплені міста і містечка в’їжджали Айнзацгрупи (нацистські військові групи, створені для ліквідації населення – В.Б.), завданням яких був масовий терор місцевого населення, в першу чергу єврейського.

Наприкінці літа Айнзацгрупа СС в’їхала в Перемишляни. Вони оточили єврейський квартал і запалили синагогу. В цей час до о. Ковча прибігло декілька місцевих мешканців і повідомили, що есесівці зігнали велику кількість євреїв до синагоги, зачинили їх там, а саму будівлю підпалили. Священик без роздумів кинувся на допомогу. Разом із ним був його син Мирон. Зі спогадів очевидців нам відомо, що отець, підбігши до синагоги, звелів есесівцям (він ідеально володів німецькою – В.Б.) допустити його до палаючої будівлі. Користуючись тимчасовою розгубленістю останніх, він відчинив двері в синагогу, звідки почали втікати люди. Зайшовши всередину, отець побачив біля входу тіло, схоже на дитяче, яке підхопив на руки і виніс із полум’я. Тільки згодом отець дізнається, що, окрім інших, врятованою «дитиною» виявиться рабин Аарон Рокеах, який був дуже низького зросту.

Того дня один слуга Божий врятував іншого, демонструючи свою людяність та мужність перед обличчям нелюдів. На жаль, не всім вдалось врятуватись із синагоги того дня. Серед загиблих було знайдено тіло єдиного сина Аарона Рокеаха – Моше. Разом із його смертю перервалася династія белзьких рабинів Рокеах. Адже, забігаючи наперед, варто зазначити, що теперішнім белзьким рабином є син двоюрідного брата Аарона – Ісахар Рокеах.

Однак нацистські спецслужби не покидали ідеї арешту чи ліквідації відомого белзького рабина. За свідченнями сучасників він знаходився в списку найпріоритетніших справ СД. Подальшою долею Аарона Рокеаха розпочав опікуватись бургомістр Перемишлян (у період 1917-1920 рр. співробітник міністерств торгівлі і промислу та закордонних справ Української Народної Республіки – В.Б.) – Михайло Шкільняк. «В такій ситуації з’явилася до мене делегація і від імені рабина й цілого єврейського населення прохали врятувати життя одного тільки рабина, бо його родина розділить вже, мабуть, долю інших євреїв. Поміркувавши, сказав я делегації, що цього зробити не можу, бо самі знають, які наслідки були би для мене, якби виявилось, що заховав рабина; я дуже співчуваю трагічному становищу єврейського населення і самому рабину. Іншої відповіді я й не міг дати з огляду на важність і секретність справи.

Але мене почала мучити думка, чи не попробувати б рятувати рабина, незважаючи на великий риск для мене і моєї родини. Переходячи вулицею, я зауважив порожній одноповерховий дім з мансардою, жителів якого переселено вже в гетто. Видалось мені, що мансарда була б відповідним укриттям для рабина».

Бургомістр таки виконав свій задум і йому вдалося переховувати рабина певний час. Однак це все ще не було безпечно для них обох. Слід було шукати іншого виходу із ситуації. І такий вихід знайдеться. На рабина Аарона Рокеаха чекала чи не найдовша мандрівка в його житті.

 «Fiat» генерал-фельдмаршала Вальтера фон Рейхенау»

 Наприкінці серпня 1942 року до М. Шкільняка на елегантному авто завітав невідомий полковник Міністерства оборони Угорщини (в деяких джерелах згадується як співробітник контррозвідки – В.Б.). У приватній розмові останній просив бургомістра влаштувати йому зустріч із рабином Рокеахом, тому що він має можливість його врятувати. Розцінивши це як провокацію, Шкільняк повідомив полковнику, що будь-яких контактів із рабином не підтримує та не знає, де він.

Бургомістр Перемишлян – Михайло Шкільняк

При наступній зустрічі із Рокеахом бургомістр застав його у хорошому гуморі. Рабин пригощав його рідкісними на той час добрими продуктами та справжнім токайським вином, які йому передав невідомий полковник, а також повідомив, що скоро справа його порятунку буде вирішена.

Тоді Шкільняк ще не знав, що ОУН розробила операцію порятунку відомого белзького рабина. А. Хорват зафіксував це у своїх спогадах. «Восени цього ж року мій друг прийшов ввечері і прошепотів до мене: «Німці розшукують рабина із Белзу. Ми повинні допомогти нашим єврейським друзям і вивезти його звідси; але в нас є тільки одна машина — твоя…» Таким чином, рабина вивезли на машині фон Рейхенау кудись на угорський кордон. Я маю надію, що звідти він успішно вибрався, тому що більше про його долю я нічого не чув».

Операція була спланована дуже чітко, ймовірно за участі Романа Ковча, сина о. Омеляна, який був близьким приятелем А. Хорвата. Ввечері двоє оунівців,  перевдягнутих у форму німецьких офіцерів під’їхали до будинку рабина і вивезли його з Перемишлян. Власне саме на відомому авто фон Рейхенау.

Аарон Рокеах перебуватиме певний час у таборі біля Бохні на території Польщі, звідки перебереться до Угорщини, а звідти після 9 місяців до Туреччини, Лівану та нарешті Палестини (лютий 1944 року). Тут він отримає звістку про закінчення Другої світової війни, а також дочекається проголошення держави Ізраїль у 1949 році.

Рабин Аарон Рокеах (посередині) у Марієнбаді, 1937 рік

Четвертий белзький рабин – Аарон Рокеах – відновить белзький хасидський центр в Ізраїлі і проживе до 1957 року. За деякими свідченнями він повернеться в СРСР після війни, щоб відшукати своїх рятівників, однак вже нікого не знайде.

Бургомістр Перемишлян – Михайло Шкільняк – у 1945 році емігрує до Німеччини, а звідти до Канади, де проживе до 1972 року у м. Торонто.

Отець Омелян Ковч буде заарештований гестапо у 1943 році. Основним обвинуваченням для отця стане його допомога євреям. Священика відправлять до концентраційного табору Майданек, де 25 березня 1944 року він помре та буде спалений в крематорії.

У вересні 1999 року Єврейська Рада України присвоїть отцю Омеляну Ковчу звання «Праведник України», а 5 травня 2011 року Єврейська федерація Вінніпегу присвоїть йому звання «Праведник нації».

У 2001 році під час душпастирського візиту до України Папа Іван Павло ІІ проголосить отця Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником.

Сьогодні у Національному меморіалі Катастрофи та Героїзму єврейського народу «Яд Вашем» знаходиться на розгляді справа щодо присвоєння о. Ковчу звання «Праведника народів світу», однак вже кілька років Комісія відкладає прийняття рішення.

У статті використано матеріали з Інституту історії церкви Українського католицького університету, Галузевого державного архіву Служби безпеки України та архіву автора.

Джерело:  gordonua.com