Тема Волинської трагедії 1943 року періодично спалахує, породжуючи напругу у стосунках України та Польщі. У 2013-му польський сейм прийняв постанову про визнання вбивства поляків загонами УПА у 1943 році “етнічною чисткою з ознаками геноциду”. Сьогодні у парламенті Польщі зареєстровано вже три законопроекти щодо подій на Волині та Східній Галичині. У тому числі, з вимогою визнати дії УПА геноцидом.

Польська сторона очікує від України офіційного визнання не лише героїчних сторінок діяльності ОУН та УПА, але й засудження їхніх злочинів. Українська офіційна позиція – злочини українців та поляків на Західній Україні були взаємними. Тим часом російська пропаганда знову прагне використати цей конфлікт між Україною та її ключовим адвокатом на Заході.

– Як Ви оцінюєте історію польсько-українського діалогу щодо подій на Волині у 1943 році? – Діалог розвивається нерівномірно і фактично не охоплює всієї широти та глибини польсько-українського конфлікту в роки війни. Найбільш активно ця тема подавалася в контексті, заданому польськими медіа – винятково Волині і лише 1943 року. Тобто він був завужений територіально і хронологічно. Тому що конфлікт тривав не лише на Волині, але й на Галичині, Холмщині, Надсянні, Лемківщині і не лише у 1943-му, а й 1942-му, 1944-му, 1947-му роках. У фокусованому вигляді тема “Волинь-43” вперше стала медійною і зацікавила політиків у 2003 році. Тоді була спільна заява двох президентів – Квасьнєвського і Кучми – і відкриття ними пам’ятника на Волині. Парламенти України і Польщі теж ухвалили спільний документ про вшанування загиблих. Здавалося б, після цього питання з політичного порядку денного мало бути знято. Історичні дискусії між українськими та польським істориками активно тривали десь до 2010 року, зокрема в рамках конференцій “Україна-Польща: важкі питання”. На жаль, вони припинилися, причому саме тоді, коли ця тема знову почала політизуватися. У 2013 році стало відомо про законопроекти, які мали б визнати антипольські акції УПА на Волині геноцидом. Зважаючи на те, що в Україні тоді була дуже специфічна влада на чолі з Віктором Януковичем, польська ініціатива отримала підтримку доволі великої кількості (149) депутатів з боку України, яких очолив Вадим Колесніченко, що їздив у Варшаву, де переконував у необхідності визнати дії УПА геноцидом. Очевидно, що це робилося на замовлення Росії для внутрішнього українського політичного ринку. Польським політикам тоді вистачило розуму не визнавати події на Волині геноцидом. Було прийнято закон з дивним формулюванням “етнічні чистки з ознаками геноциду”, яке не відповідає ні історичній оцінці цього явища, ні юридичній. Найбільш прикро, що на той час не існувало майданчика для польсько-українського історичного діалогу. І фактично не відбулося жодної серйозної наукової конфренції за участі істориків двох країн. Після перемоги Євромайдану нам вдалося створити такий майданчик. – Як зараз відбуваються дискусії? – Український інститут національної пам’яті разом з польським інститутом національної пам’яті минулого року створили українсько-польський форум істориків. В його рамках вже відбулося дві зустрічі. Цього року запланована ще одна, на якій між іншим йтиметься саме про події на Волині 1943 року. У роботі форуму беруть участь по шість істориків з кожного боку. Сподіваюся, що діалог істориків деполітизує цю тему. Однак цьогоріч питання Волині знову підняли на порядок денний саме політики. Сьогодні зареєстровано три законопроекти, які пропонують оцінити антипольські акції як геноцид. У разі прийняття якогось з цих законів, це буде неправильно і з історичної, і з юридичної точки зору. Крім того, певен це матиме негативний вплив на розвиток польсько-українських відносин. На жаль, польські політики вирішили не чекати на результати дискусій між істориками, а самостійно формулювати оцінки минулого. Я часто чую від польських політиків і колег, що те, як оцінювати події на Волині, є внутрішньо справою Польщі, а до теперішньої України не має негативного стосунку. Однак я впевнений, що має. У даному разі, як і в 40-і роки, виграє третя сторона – Росія, яка зацікавлена у загостренні польсько-українських стосунків. Врешті недавні події у Перемишлі, де молодики, що стояли із транспарантами про “геноцид”, напали на церковну ходу українців, – яскраве свідчення того, як політизація теми минулого конфлікту провокує нові. – У 2013 році Ви говорили, що польські історики переважно не помічають нових документів щодо подій на Волині під час війни, які стали доступними після відкриття архівів. Зараз говорите, що порозуміння з польськими колегами є. Ситуація міняється? – Міняється. Ми дискутуємо, і я певний, що нові матеріали, які виявили в Україні, суттєво вплинуть на дискусію між українськими і польськими істориками. Тому, що справді кардинально змінився доступ до архівів в Україні. Раніше як польські, так й українські історики не мали можливості повною мірою працювати з документами, які зберігало КДБ. – Чим пояснити кардинальну різницю в обліку вбитих поляків у 1943-му, які наводять польські та українські історики? – Якщо говорити про цифри жертв серед поляків, які називаються в Польщі, 100-200 тисяч. Ці цифри не підтверджені не лише документами, але й методологією підрахунків. Такі цифри першими почали озвучувати саме політики, і саме така кількість жертв зафіксована у політичних заявах. Вони є абсолютно спекулятивними і не дають розуміння того, що сталося між поляками та українцями в роки Другої світової війни. Тут ми маємо справу зі свого роду “гонкою трупів”, яку започаткували польські політики. Мені здається, що питання чисельності жертв цього конфлікту – це робота істориків і демографів. – Що за цифра у 35 тисяч вбитих поляків, яку показало розслідування Інституту національної пам’яті Польщі? – Це цифра, яка опирається бодай на якісь підрахунки. Її наводить Ева Семашко. Вона записувала спогади учасників тих подій. Для мене як для історика усна історія є сумнівним джерелом точної історичної інформації, але це бодай якийсь більш-менш обґрунтований підхід. За результатами цих досліджень Семашко називає прізвища близько 18 тисяч вбитих людей. Загалом у цих спогадах згадуються вбивства 35-36 тисяч осіб. Однак далі Семашко робить дивне припущення, що вбитих могло бути більше, може йтися про 100 тисяч. Звідки вона взяла це кардинальне збільшення жертв – невідомо. – Польська сторона наполягає, що вбивство поляків на Волині – це в першу чергу вина загонів УПА та крайньорадикальної пропаганди ОУН серед місцевих українських селян. Чого все-таки було більше: ідеології українських націоналістів чи банальної селянської війни? – Були і стихійні акції цивільного населення, яке стало основною жертвою в цьому конфлікті, але часто й ініціатором протистояння. І вочевидь активну участь брали підпільні рухи обох народів. На мою думку, цієї війни не могло не бути. Обидва підпільні рухи ставили собі протилежні цілі. Польський рух, головним актором якого була Армія Крайова, ставив собі за мету відновлення кордонів Польщі станом на 1939 рік, тобто включаючи території теперішньої Західної України. Це була основоположна концепція розвитку польського підпілля, від якої воно не могло відмовитися, інакше була би підважена легітимність еміграційного уряду Польщі. Вони свою легітимність черпали саме з довоєнної Польщі, за відновлення якої боролися. З іншого боку український повстанський рух, який розвинувся на територіях Галичини й Волині, які Польща вважала своїми східними територіями. Чи могла ОУН заради польсько-українського порозуміння відмовитися від цих територій? Очевидно, що не могла. З геополітичної точки зору не могла відмовитися тому, що метою діяльності ОУН було створення самостійної соборної держави, тобто на всіх територіях, де проживали українці, мала бути відновлена українська держава. І з практичної точки зору саме територія Західної України були базою для розвитку повстанського руху. Відповідно, ця територія стала ареною боротьби. Особливо це питання активізувалося у 1943 році – на переломі Другої світової, коли було зрозуміло, що німці програють. Відповідно, постало питання, кому належатиме територія Західної України. Поляки очікували відновлення кордонів 1939-го, а Українці сподівалися, що на цій території виникне повстання, яке перекинеться на решту українських територій. Тому саме в цей час розпочалося найстрашніше протистояння між українцями і поляками, у якому брали участь обидві повстанські армії і, на жаль, цивільне населення. Відповідно, і конфлікт був багатошаровим. З одного боку, бачимо його у політичній площині. Інший пласт конфлікту більш давній – релігійний. Тому найгострішим конфлікт був на Волині і Холмщині, де зіштовхнулося українське православне населення і польське римо-католицьке. Також є соціальний вимір конфлікту: значна частина українців належала до нижчих соціальних прошарків, поляки – до вищих. До 1939 року поляки мали підтримку центральної влади з Варшави, відповідно поводилися як колоністи. Всі ці аспекти переплелися і дали вибухову суміш, яка вилилася у війну між українцями і поляками. У ній, на жаль, не обійшлося без воєнних злочинів. Очевидно, що вони повинні бути засуджені, але у воєнних злочинах ми можемо звинуватити як вояків УПА, так і вояків Армії Крайової. Обидві сторони вдавалися до знищення цивільного населення. Яка логіка була в цих акціях? Їхньою метою було, щоб “чуже” населення – польське чи українське – залишило ці території. Для цього відбувалися залякування і навіть вбивства. Вважалося від того, яке цивільне населення залишиться на цих територіях після Другої світової, залежало, кому ці землі будуть належати. Ця концепція абсолютно не спрацювала, війна виявилася безперспективною і марною. Адже, де проляже кордон, вирішував Радянський Союз, а жертвами тоталітарного режиму однаково стали і поляки, і українці. – Які кроки має зробити Україна, а які Польща для того, щоб врешті досягнути порозуміння? – У першу чергу, мають продовжитися дослідження польських і українських істориків. Багато матеріалів ще треба дослідити. По-друге, чим більше політики торкаються цієї теми, тим менше розуміння власне проблеми. Усвідомлюючи, що ця тема не зникне з порядку денного, принаймні, в польській політиці, я абсолютно підтримую ініціативу двох колишніх президентів і глав українських церков про те, що ми мали б говорити про спільну заяву з боку українського і польського парламенту, що врешті мало б поставити крапку в подальших політичних дискусіях. У цій заяві мали б бути слова про те, що такі події ніколи не повинні повторитися. Можливо, варто призначити спільний день польсько-українського примирення.