Література без стресу: наївність, як загроза національній безпеці

Література без стресу: наївність, як загроза національній безпеці

Картинки по запросу "література без стресу"

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила “стрій рівняється на найслабшого” призводить до катастрофи.

Оприлюднені плани міністерства освіти учергове перетасувати шкільну програму з літератури та численні коментарі з приводу витягли на світ Божий пару важливих речей. Нагадаю, основною ідеєю пропозицій пані міністерки було збільшити у програмі з української літератури кількість сучасних авторів з метою позбавлення учнів стресу від читання “депресивних” сюжетів класичної літератури ХІХ століття.

Це буде далеко не перше перетасування творів у шкільному каноні з декларованими благими намірами. Останні двадцять років ми всі спостерігаємо постійні зміни у програмах читання. Одні — вдалі, інші — ні, деякі взагалі загрозливі, деякі просто незрозумілі. З одними згоджуються всі, інші викликають дискусії і до сьогодні.

А тим часом на рівень розуміння літератури і, ширше, середнього культурного рівня це впливає мало. Більше того — вчителі і викладачі фіксують неухильне зниження середнього рівня учнів та студентів. Ідеться про навички читання, мислення, встановлення причиново-наслідкових зв’язків, уміння проводити аналогії, аналізувати, співставляти суть і форму, встановлювати дійсні відповідники, самостійність мислення та рівень мовлення і далі за списком.

Десь та ж історія з історією та рештою гуманітарних предметів — протягом останніх 20 років купа переміщень, які наразі особливо не загальмували зниження загального культурного рівня і, зокрема, ніяк не перешкодили тріумфу популістів з нульовим культурним рівнем. Факт, що кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна “заморочуватися” високими матеріями і вибере радше який-небудь “Квартал” чи попконцерт не найвищої якості, всього не пояснює. Як і розуміння, що останнє — не тільки наша біда, не надто заспокоює.

Уже цей симптом мав би дати до розуміння, що питання не в кількості творів у програмі і, можливо, навіть не в їх якості. Як не крути, тексти і особистості у програмі переважно гідні. Втім, кожен, хто працює з культурою, знає — мало мати гідні презентації тексти і змісти, їх треба вміти подати. Якщо перекласти на мову педагогіки, то йдеться про методологію викладання.

Кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна “заморочуватися” високими матеріями 

____________________________________________________

А ця річ у випадку гуманітарних предметів у школі, як правило, є викладом фактичного матеріалу без особливої уваги на суть та внутрішні логічні зв’язки, водночас це ще щедро присмачено “націонал-патріотичним вихованням” у вигляді пафосу, який викликає блювотний рефлекс у кожного, не позбавленого художнього чуття. Перевантажені програми, скомпоновані за принципом — аби трохи більше фактів, викладання без внутрішньої логіки — тут аби встигнути просто розказати те, що передбачене програмою, організація навчання без будь-якого урахування психіки людини як такої…

Справедливо ославлена шкільна корупція часто-густо є наслідком спроб надати хоч трохи логічного вигляду усьому цьому святу душі. До цього останніми роками спостерігаю перетворення дітей на “гарячу картоплю” — батьки і вчителі ніяк не можуть розібратися, хто має дітей вчити, а хто виховувати. Це все ніяк не сприяло ані бажанню вчитися, ані якості самого навчання. Зате сприяло і сприяє незмінному падінню рівня гуманітарної освіти, стереотипу про те, що гуманітарне знання — це щось таке малозрозуміле і незрозуміло для чого потрібне, а також незмінному відтворенню принципу “Якщо хочеш, щоб дитина зненавиділа українську літературу та історію, віддай її вчити ті предмети в середню школу”. Внаслідок маємо невелику частину тих, кому пощастило з батьками і вчителями, а решта часто нагадує головного героя твору “Грицева шкільна наука”, який завчив тільки “абабагаламага”.

Культура, тим часом — то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється. Культура і, зокрема, література — це не про кількість матеріалу. Це про знаки і значення, про ідентифікацію на основі способу думання і конкретних значень та символів, це про називання, це про смак і розуміння.

Буквальний текст твору у літературі — це дуже мала його частка. Крім тексту, є ще контекст його написання — тобто ситуація у той період, популярні ідеї, спосіб мислення і т. д. Є підтекст — приховані течії і символи, які ще слід розшифрувати і які можуть бути неоднозначні. Візьмемо для прикладу літературу періоду ХІХ століття — саме вона найчастіше потрапляє під шквал критики та займає чи не найбільше від загального об’єму літератури. А література раніших часів і справді потребує дещиці спеціальних знань для розуміння, і проблема, як її подати у шкільному віці, адже треба якось пояснити, звідки взялася решта літпроцесу і що звідки примандрувало — цілком реальна.

Наприклад, Панас Мирний з волами, які ревуть. Аби учневі було зрозуміло, звідки ті воли і чого вони ревуть — йому треба пояснити про соціальні реалії ХІХ століття, про особливості станового суспільства (у моєму випадку я про це почула на уроці зарубіжної літератури на прикладі Жульєна Сореля з “Червоного і чорного” Стендаля), про долю козацтва у реаліях Російської імперії. І в контексті національного визволення одними тільки воланнями про російський гніт не обійтися — треба розказувати і пояснювати про цілком конкретні вияви і механізми, які геть не обмежувалися Емським указом та іншими прямими санкціями щодо мови.

Культура, тим часом, то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється 

_______________________________________________________

Що ж до персоналій — у випадку Панаса Мирного треба було б розказувати, що означало у ті часи бути провінційним чиновником, у випадку Володимира Винниченка з його Федьком — про богему початку ХХ століття. Досі пам’ятаю шок від розповіді моєї вчительки про сукню з Парижу Ганни Закревської та про Шевченка-академіка, і якої праці це коштувало. З тих розповідей залишилося, крім фактажу, чітке розуміння — ми на рівні, ми не гірші.

Це те, що на поверхні. З підтекстами складніше. Для прикладу, один зі стресогенних сюжетів — смерть дітей Марії у шлюбі з нелюбом у одноймейнній книзі Уласа Самчука. Якщо сприймати прямолінійно — так, тяжкий сюжет. А чому б не сприймати це як символ яловості поєднання без любові? Я у свої шістнадцять сприйняла таке від нашої Любові Григорівни без проблем.

Ідемо далі. “Маруся Чурай”, ще один приклад “депресивного” патріотизму, на який люблять посилатися. Всі пам’ятають тільки “Історію ж бо пишуть на столі, Ми пишемо кров’ю на своїй землі…” — а тим часом вступний розділ — блискуча проєкція на “житейське море”, чи, якщо бажаєте, “Ярмарок суєти” (так, Теккерей). А “Проща” у тому ж творі — чим не персоніфікований діалог Інтелекту (дячок) і Почуття (Маруся). Але це все треба пояснити.

Справжня біда з підтекстами і контекстами починається там, де доходить до творів з глибоким, часом на рівні архетипів, символічним навантаженням: “І мертвим, і живим…” Шевченка, драми Лесі Українки, “Мойсей” Івана Франка і його ж “Сідоглавому” та ще купа поезій. Вони вимагають “допомоги” з інших сфер гуманітарного знання. Для прикладу — у тому ж “Посланії…” Шевченка — знамениті рядки про “раби, подножки, грязь Москви…” — треба було б, замість навідліг лупити по всій еліті (і додавати до постколоніальних травм), пояснити про її еволюцію між традиційною системою “сюзерен-васал” і національною ідеєю, пояснити, чому в українському випадку все відбулося так, як відбулося, у чому полягала проблема “малоросійського дворянства”, пояснити всеєропейську, між іншим, проблему протистояння монархії і республіки — а тут і історія, і політологія, і…. Але ще раз — це все треба вміти пояснити, це все має з’явитися у методологічній частині програм.

Усе це не виховується методом конвеєра. Усе це робиться повільно і з “зануренням у середовище” — а де у школах кошти і засоби на відвідини театрів, музеїв, поїздки? Цим займаються батьківські комітети. Хоча такі речі мали б бути прописані у програмах — у сусідній Польщі і трохи дальшій Австрії з Німеччиною дітей водять у музеї замість уроків літератури і мистецтва. І там же розповідають матеріал — у середовищі. Бачила таке десятки разів.

Отож, ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама собою справляє враження імітації бурхливої діяльності. Але задекларована мета — звільнення дітей від “стресу” — викликає щонайменше здивування. У ім’я звільнення дітей від стресу, нанесених складними і песимістичними сюжетами у літературі пропонується збільшувати кількість “оптимістичних” сюжетів та всіляко захищати школярів від начебто безумовно деформувальних стресів.

Ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама по собі справляє враження імітації бурхливої діяльності 

_________________________________________________________

Для початку слід розібратися, що таке стрес. Так-от, якщо максимально коротко, за автором теорії стресу Гансом Сельє, стрес — це не що інше, як неспецифічна реакція організму на подразник. А якщо почитати інших фахівців, то стане зрозуміло, що стрес буває двох видів — травматичний і навчальний. Останній — навчає. Дає досвід, вчить розрізняти і аналізувати, сприяє дорослішанню не формальному та фізіологічному, а особистісному, виховує культурну ідентифікацію, формує систему культурних координат, яка, зокрема, причетна до аналізування інформації і протистояння ворожій пропаганді.

Досвід спілкування з загалом наших громадян — більш і менш освічених — підштовхує до думки, що у цьому випадку теж маємо справу з бажанням максимально полегшити дітям життя. Важко сказати, чого тут більше — бездумного слідування моді чи несвідомої рекомпенсати тяжкого колективного досвіду з ХХ століття, але наслідки будуть однаково трагічні.

Якщо будь-який стрес записувати у травматичні, маємо всі шанси успішно угробити покоління. Позбавити дитину навчального стресу — означає виховати інфантила і культурний нуль. Бо уміння розмовляти літературною мовою і користуватися столовими приборами не є показником культури. Це, за Жаком Марітеном, всього-на-всього цивілізованість, тобто засвоєння зовнішніх форм культури без проникнення у глибшу суть — тобто систему знаків, символу, рефлексія ідентичності, взаємної позиції “Я” і “світ” та ще багатьох складних універсальних механізмів. І “просто так”, завиграшки, пройти цей шлях не вдасться. Будуть стреси.

До прикладу, література ХІХ століття — а саме звідти основна маса прикладів “стресових” сюжетів — це вже 9 клас, 14-15 років. Це вже не діти, це підлітки, які доволі швидко після цього вийдуть у доросле життя. Ви впевнені, що воно буде їх оберігати і не травмує? Взагалі, судити літературу виключно за параметром такого роду, як емоційний комфорт читачів — це трошки поверхнево і створює ризик виховати людей, які будуть не в змозі впоратися з емоційно насиченими життєвими ситуаціями — а не те, що справді тяжкими ситуаціями (це не скасовує потреби враховувати особливості вікової психології під час підбору чтива і — особливо — відповідної подачі текстів).

І саме тому, якщо ви оберігаєте дітей від стресу як такого — не дивуйтеся, що у 18 років вони голосуватимуть “про приколу” і сприйматимуть “ОК” у діалозі, як пасивну агресію. А ще вони дуже швидко “втомляться від війни”, ніколи не бачивши автомата. Одне і друге — та й не тільки це — є ознакою непристосованості до соціальної комунікації та неготовості до кризової ситуації — а тяжкі часи питати не будуть. Усе це разом є наслідком гіперопіки в ім’я “щоб усе було краще”. Краще — не значить легше. Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила “стрій рівняється на найслабшого” призводить до катастрофи.

Невільниці за колючим дротом: українські жінки у концтаборах Третього Рейху

Невільниці за колючим дротом: українські жінки у концтаборах Третього Рейху

Картинки по запросу "колючая проволка"

 Видання “ГОРДОН” і Центр досліджень визвольного руху підготували спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі серії публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яку було відкрито 8 травня 2018 року в День пам’яті і примирення біля Головного поштамту в Києві. Вона працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, яких спіткали важкі випробування, але вони не втратили людської гідності. У першій публікації подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки. У другій публікації циклу – розповідь про жінок, які пережили жорстокі випробування в концентраційних таборах, історія їхніх взаємовиручки й опору. Серед в’язнів концтаборів жінок було менше, ніж чоловіків, але їхня доля була іноді страшнішою за чоловічу

Джерело“ГОРДОН”

Автор – Олеся Ісаюк

Серед в’язнів концтаборів були і жінки. Їх було менше, ніж в’язнів-чоловіків, але їхня доля була часом страшнішою за чоловічу. Жінок селили в окремі бараки, повністю “жіночим” був тільки Равенсбрюк. Але й туди із часом “підселили” приблизно 20 тис. чоловіків. Жіночі бараки нічим не відрізнялися від чоловічих – ті самі двоповерхові нари, металеві миски, окрема кімнатка для “блокфюрерки”. Як і чоловіків, жінок ганяли на виснажливу роботу. Часто ця робота вбивала не тільки фізично, а й емоційно – своєю безглуздістю і безсенсовістю. Літературознавець, член ОУН Микола Климишин згадував, як на його очах групу жінок есесівець-наглядач змусив возити землю у тачках кругами і зсипати її в одному і тому самому місці.

Для жінок прибуття у концтабір було подвійною травмою. Крім зламу усіх дотеперішніх уявлень про навколишню дійсність, вони відразу стикалися з насильством, спрямованим на інтимну сферу. Річ у тому, що “церемоніал” прибуття у концтабір, крім так званого карантину, реєстрації, татуювання номера, отримання замість власного одягу табірного “пасяка”, передбачав також зголювання абсолютно всього волосся з тіла. Цю процедуру зазвичай проводили кримінальні в’язні – і зовсім не обов’язково жінки. Бували випадки, коли після “гігієни”, яка супроводжувалася вульгарними коментарями, молоді жінки божеволіли.

Колишня бранка демонструє на Нюрнберзькому процесі сліди експериментів. Фото: waralbum.ru

На жінок чигало ще дві додаткові небезпеки, крім звичних у концтаборі голоду, холоду, хвороб і непосильної праці. Жінка могла стати жертвою медичних експериментів – адже нацистських псевдолікарів цікавили насамперед питання жіночого безпліддя й успадкування ознак. Для таких жінок в Аушвіці збудували 10-й блок, який між в’язнями називали “тотенблок”, блок мертвих, оскільки ті, хто потрапляв туди, рано чи пізно помирали – або внаслідок експериментів, або ж ставали жертвами газових камер. На в’язничному жаргоні таких жінок називали “кроликами”, натякаючи на їхню роль піддослідних.

Але й у Равенсбрюці жінки не були застраховані від того, щоб стати жертвою експериментів. У цьому таборі група лікарів під керівництвом Герти Оберхойзер випробовувала на ув’язнених знезаражувальну дію сульфаніламідів, які планували використовувати у лікуванні гнійних ран.

Жертвою цих експериментів стала Віра Франко, внучка Івана Франка. Її заарештували у вересні 1941 року, рік утримували у львівській слідчій тюрмі СД. Під час ув’язнення Віра перенесла тиф, який тоді косив в’язнів десятками. Кілька місяців просиділа у повній ізоляції в одиночці. У 1943 році потрапила у Равенсбрюк і тут стала жертвою експериментів: “Здоровим дівчатам прищіплювали на тілі якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились уже на все життя”.

Інша небезпека – потрапити у табірний “будинок терпимості” для відповідних “розваг” табірних промінентів та наглядачів. Хоча таких жінок трохи краще годували і їм не загрожувала важка робота, але якщо “працівниця” вагітніла, її зразу ж після виявлення вагітності відправляли у газову камеру.

Уперше українки з’явилися у нацистських концтаборах восени 1941 року. Це були колишні червоноармійки – медсестри, зв’язківки, представниці інших військових спеціальностей. Як і військовополонених-чоловіків, їх відправляли у концтабори та змушували працювати, наперекір усім законам про ведення війни. Потік військовополонених, зокрема жінок, майже не припинявся до 1943 року.

Ось якими описав їх член ОУН, історик Петро Мірчук, який сам пережив Аушвіц: “Мене заскочив вигляд цієї групи. Вбрані в совєтські мужеські робітничі спецодяги з написом С.У., з обстриженими головами, дрібні і худі, з худими гранчастими обличчями. Вони виглядали дуже дивно. Біля них ішли СС-и з псами. СС-и часто поштуркували в’язнів прикладами крісів і копанням змушували їх придержувати рівний крок”.

Ті, хто переживав випробування “малих” таборів для військовополонених, потрапивши у Равенсбрюк чи Аушвіц, часто приєднувалися до підпільних мереж спротиву. Однією з таких невільниць була Євгенія Клем. У Равенсбрюці вона очолила міжнародну мережу спротиву. Підпільницям, зокрема, вдалося врятувати від знищення жінок-“кроликів”.

Євгенія Клем у Равенсбрюці очолила підпільну мережу спротиву. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

З другої половини 1942 року до них приєдналася ще одна категорія – учасниці антинацистського руху спротиву. Після викриття підпільної мережі ОУН на території Третього райху наприкінці 1942 року до Равенсбрюку потрапила ціла група українок –- студенток різних навчальних закладів – Олена Вітик, Лідія Укарма, Ольга Раделицька-Ласка, Ольга Фроляк та інші.

У концтаборі вони створили мережу взаємодопомоги, яка в міру можливостей опікувалася слабшими й старшими віком. Ця група врятувала життя тітки Дарії Гнатківської – дружини одного з лідерів ОУН-УПА Миколи Лебідя.

Після арешту верхівки ОУН(б) у липні 1941 року Лебідь очолив підпільну ОУН(б) і антинацистське підпілля. У січні 1944 року він дивом вислизнув із чергової пастки-засідки гестапо. Розлючені нацисти заарештували Дарію та дворічну дочку, а також дядька Дарії з дружиною та дочкою. Кілька місяців Гнатківську тримали в тюрмі на Лонцького, розраховуючи, що її чоловік не витримає та спробує зв’язатися із сім’єю. Коли чекання не дало результату, а фронт котився на захід усе ближче і ближче до Львова, Дарію з дитиною відправили у Равенсбрюк.

Там вони опинилися у внутрішній тюрмі, так званому бункері. Маленька Зоя привернула увагу нацистських “дослідників”: білява і синьоока, вона мала вигляд зразкової представниці “вищої раси”. А це означало, що її можуть відібрати у матері й віддати на виховання у якусь німецьку сім’ю. Цього не сталося тільки тому, що обличчя дитини мало занадто округлу форму й не відповідало “нормативу”.Олена Вітик не тільки організувала допомогу співтоваришкам по недолі, а й залишила свідчення того, що пережили українки, і не тільки у концтаборі Равенсбрюк. Після війни у 1945–1946 роках вона зафіксувала свої спогади у серії малюнків. Альбом “Равенсбрюк” вийшов у Мюнхені у 1947 році, був перевиданий у 1988 році.

Постійно, протягом усієї війни, у концтаборах з’являлися жінки і дівчата – остарбайтерки. Їхні історії були схожі: вивезення в Німеччину, робота на заводі або у сільському господарстві, втеча, упіймання – як правило, випадкове, і найближчий концтабір.

Для киянки Анастасії Гулей ним став Аушвіц. Їй довелося пережити там два роки, які закінчилися “маршем смерті”, коли приблизно 20 тис. виснажених в’язнів погнали пішим маршем крізь морози і сніги січня 1945 року. Марш тривав дві доби, потім в’язнів, серед них і Анастасію, повантажили у вагони-телятники і повезли, як виявилося – у Маутхаузен. Потім – ще одна “евакуація”, тепер у Берген-Бельзен. Там українок-остарбайтерок поселили у бараки, де раніше жили військовополонені червоноармійці, які стали жертвами епідемії тифу.

Бараки не дезінфікували, а воші були у концтаборах повсюдним явищем, попри реальну загрозу розстрілу за виявлення на в’язневі вошей. У підсумку дівчата, серед них і Анастасія, швидко злягли від тифу. Тиф непросто пережити навіть фізично сильним чоловікам, не кажучи про виснажених двома роками концтабору молодих дівчат. Ті з українок, яких відправляли в Аушвіц, потрапляли не в головний табір, а в так званий Аушвіц ІІ, більше

Дар’я Гнатківська-Лебідь. Фото з монографії “У боротьбі за українську державу” / gig.if.ua

відомий як Біркенау. Тамтешні умови і жорстокість наглядачів наганяли жах і на бувалих в’язнів Аушвіцу І.

Тому, коли стало відомо про прибуття до Біркенау групи дівчат – учасниць антинацистського підпілля ОУН, ув’язнені у “головному” Аушвіці члени ОУН вирішили допомогти землячкам. Вони знали, що раз на тиждень хтось із в’язнів під конвоєм есесівця відносить до Аушвіцу ІІ стерилізатор, а потім приносить його назад. У порожнину стерилізатора можна було покласти продукти.

На щастя змовників, конвоїром був такий собі Шерпе, який ставився до в’язнів поблажливо. Один зі змовників, Михайло Марунчак, повідомив йому про бажання нести стерилізатор – начебто він хотів би побачитися із сестрою, ув’язненою у Біркенау. У призначений день Марунчак зі стерилізатором вирушив до Біркенау. У стерилізаторі передбачливо сховали масло і ще деякі продукти, попередньо вкрадені з кухні. Потім цим способом користувалися ще кілька разів.

Деякі з-поміж українок-ув’язнених вирізнялися на загальному тлі. У 1943 році у Равенсбрюці опинилися вдова і дочка Нестора Махна – Галина, з дому Кузьменко, та Олена Махно. Обох заарештували у 1942 році у Парижі. Чим завинили перед окупантами України і Франції рідні Нестора Івановича – сказати складно. Олену, до того ж, уже неможливо було відстежити за прізвищем – у 1940 році вона вийшла заміж за француза і змінила прізвище на чоловікове. Усе ж обидві потрапили до Равенсбрюку. Обидві пережили нацистський концтабір, а по війні потрапили у концтабори ГУЛАГу. Пережили й ці.

Обкладинка альбому “Равенсбрюк” Олени Вітик-Войтович. Фото з виставки “Тріумф людини”

У нацистських концтаборах діяли розгалужені мережі взаємодопомоги. Створювалися вони зазвичай за принципом земляцтва: українці допомагали у першу чергу українцям, поляки – полякам, євреї – євреям. Тільки з часом ці мережі почали взаємно перетинатися, творячи одну велику систему взаємодопомоги і спротиву нацистам. Переважно ці мережі опікувалися діставанням додаткової їжі та теплого одягу і переховуванням тих, кому загрожувало ув’язнення у внутрішній тюрмі.

Анастасія Гулей. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

Інколи траплялися винятки: наприклад, часом вдавалося видавати підпільні журнали. Одним із продуктів “видавничого дому Аушвіц”, як іронічно зауважив колишній в’язень Омелян Коваль, був жіночий журнал. Його назвали “Жіноча недоля”, натякаючи на назву популярного у довоєнній Галичині часопису “Жіноча доля”. Кілька випусків цього журналу “вийшло” на цигарковому папері кишенькового формату, написані й проілюстровані від руки.

Один із номерів “Жіночої недолі” винесла з Аушвіцу на волю Ксеня – її псевдонім відомий зі спогадів Марії Савчин, яка зустрічалася з колишньою бранкою Аушвіцу у підпіллі: “…була невеличка на зріст, тендітна, з голубими очима і русявою косою та привітною усмішкою… Залишаючи табір, Ксені вдалося захопити із собою журнал “Жіноча недоля”, редагований таємно в таборі українськими жінками-політв’язнями. Вона передала його Орланові, і я мала нагоду його переглянути. Журнал був писаний рукою, на шорсткому сірому папері, старанним почерком, з ілюстраціями, зробленими теж ручно. Тон журналу іронічно-гумористичний”.
Нацистська неволя для українок закінчилася у квітні – травні 1945 року. Частина з них після звільнення повернулася на батьківщину, інші – вирушили в еміграцію. Ті, хто повертався, часто стикалися з цькуваннями та підозрами у зраді, як Євгенія Клем, яку дрібні цькування довели до самогубства у вересні 1953 року. Ті, хто вибрав еміграцію, переважно вже ніколи не побачили України – як Дарія Гнатківська.

Визволені бранки. Фото: waralbum.ru

Українська армія: секрет регенерації

Українська армія: секрет регенерації

Картинки по запросу "Українська армія: секрет регенерації"
Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим — імперія програла. А для нас — нічого ще не пропало.

 

Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода 

Джерело – ТСН 

Автор – Олеся Ісаюк

Починаючи десь так зі століття шістнадцятого, Україна, як окрема сутність, фактично трималася на війську. Спочатку козацтво сформувалося, як військовий стан, потім вихідці з нього почали відновлювати соціальні та політичні структури. Не дивно, що й свою державу вони назвали “Військо Запорозьке”, а її адміністративний поділ з полками та сотнями автоматично відсилав до поділу козацтва на окремі підрозділи, — пише Олеся Ісаюк в колонці на “Радіо Свобода”.

На початку ХХ століття, попри всі зусилля і щедрі плоди діяльності культурників — чітких інституційних обрисів перспективи відновлення державності набрали з моменту формування першої модерної української військової формації — Легіону Українських Січових Стрільців. Ті, у свою чергу, стали скелетом Української Галицької армії.

Українська армія, для блогів_1
muzeJUNR.io.ua Комісари Українських січових стрільців. Зліва направо: Дмитро Вітовський, Микола Саєвич і Михайло Гаврилко. Дмитро Вітовський – один із організаторів “Листопадового чину”, українського повстання в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, згодом – державний секретар військових справ ЗУНР

На Наддніпрянщині революційний імпульс розбудив не тільки політичні інституції і всеможливі культурні починання, а й військову традицію — рушила українізація армії. Українці — вояки та офіцери царської армії — гуртувалися, формували окремі українізовані частини і рушали — за можливості і потреби — ближче до своїх.

Українська армія, для блогів_2
unr.memory.gov.ua Промова матроса-українця, делегата Балтійського флоту на Історичному бульварі в Севастополі влітку 1917 року перед українізованими частинами морської піхоти “Спеціальної десантної дивізії”

Час наступної спроби прийшов через 20 років. Хоча “у загашнику” ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська. Ще до початку війни з СРСР з-поміж членів ОУН було сформовано два підрозділи — Дружини Українських Націоналістів, більше відомі, як батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”. Солдати та офіцери цих батальйонів пізніше склали кістяк Української повстанської армії. Яка становила собою не просто армію а, по суті, паралельну структуру, альтернативу тоталітарній системі. І в такій якості УПА проіснувала у боєздатному стані 10 років.

Можна подумати, що українці останні півтисячоліття те тільки і робили, що воювали. Нітрохи, і кращий тому доказ — той факт, що ми чимало знаємо про перипетії боротьби і маємо “ззаду голови” чимало символічних образів. До чеснот лицаря належали не тільки хоробрість, а й освіта, уміння тримати себе. Такі речі неможливі без доброго і багатошарового культурного підґрунтя. Наявність лицарів (не лише у військовому значенні) — гарантія збереження пам’яті про військо і продовження традиції.

Українська армія, для блогів_3
unian.net Бійці сотні УПА “Леви” при охороні Збору УГВР в липні 1944 року в селі Сприня Львівської області

Українська козацька старшина жертвувала на церкви та школи, меценатом Києво-Могилянської академії був гетьман Іван Мазепа. Сини козацької старшини навчалися в європейських університетах. Володіння латиною серед старшини було на порядку денному, поширеною звичкою було ведення діаріушів, листування — а воно у ті часи було мистецтвом, вимагало знання і чуття мови та етикету. Дехто, як Іван Мазепа, писав вірші, які дійшли до нашого часу.

“У загашнику” ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська

_________________________________________________________

Багато хто з-поміж солдатів та офіцерів “усусусів” рушив у стрілецьку лаву з-за лави студентської. Як згадував Роман Купчинський, “серед стрільців що другий — докторош, себто інтелігент”. Така специфіка підрозділу пізніше дала несподівані побічні ефекти — у 1916 році, під час відносно тривалого перебування на Волині, “усусуси” засновували та відновлювали школи і видавали своїм коштом популярні книжки для юнацтва. Цікаво, що одну зі згадок про ці зусилля січовиків пропустила навіть радянська цензура — у тексті Михайла Стельмаха “Гуси-лебеді летять” серед лектури головного героя згадано “книжечки, видані “січовими стрільцями”.

Серед членів ОУН можна знайти щонайменше двох класиків української поезії — Олега Ольжича та Олену Телігу, причому обоє загинули від рук нацистських окупантів.

У архівах можна знайти цілу купу довідок про виключення з Львівського університету людей, про яких ми зараз знаємо, як про командирів УПА різних ланок. Уже після сформування підпільної армії, пропаганда стала одною з найефективніших систем зброї підпілля. Листівки, памфлети, підпільна преса, цілі філософські та політичні трактати — усе це продукувалося рік за роком у підпільних умовах у обсягах, доступних не кожному сучасному видавництву. І за найменшу листівку можна було стати в’язнем ГУЛАГу на десять років за статтею “антирадянська пропаганда”.

Таке поєднання, здавалося б, непоєднуваного, яке повторювалося у кожному етапі боротьби за незалежність, вимагало від тих, хто ставав на чолі цієї боротьби, бути не тільки обдарованим військовиком, а й достатньо здібним стратегом. Іван Мазепа одночасно був майстром політичної інтриги та здібним поетом, Євген Коновалець, військовий багато в чому самоук, зумів збудувати організацію, яка стала базою для спротиву двом тоталітарним системам майже на два десятиліття — такого не вдавалося, здається, нікому. Степан Бандера виявився здібним політиком і — просто у силу характеру — здібним витримати вагу символу визвольного руху. Адже це ті самі “мідні труби”, які дуже легко роблять з людини тирана.

Цю спадкоємність рис добре зауважив ворог — що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю. У цій системі називання ворогів імперії “бандерівець” змінив “петлюрівця”, а той, у свою чергу — “мазепинця”. Серед менш боязкої частини старшого покоління був популярний метод “вибивання з сідла” противників — у відповідь на сердито-агресивне “бандьора!” — відповідати: “Думаєте, що ви мене тим образили?”.

Спадкоємність рис добре зауважив ворог — що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю 

_________________________________________________________

Також виявилася на диво живучою символіка Переяславської ради у різних тлумаченнях. Після порівняно короткого періоду флірту Москви з націями 30-і роки її реанімували у вигляді “споконвічної дружби народів”, а 1954 року помпезно відзначили трьохсотріччя Ради. Ще за тридцять років до того юрист і вчений Сергій Шелухин ствердив, що Переяславська рада повністю втратила сенс і силу з моментом зречення Ніколая ІІ, оскільки укладалася не між двома державами, а була формою союзу між двома керівниками. Навіть якщо трактувати сторону царя Алєксєя Міхайловіча розширено, як свого роду втілення його династії, разом у усіма “царенятами”, все одно, за логікою того, як укладалися такі угоди у відповідні часи та хто у принципі міг вважатися контрагентом міжнародних договорів, дія Переяславської ради закінчувалася разом з моментом закінчення влади Романових.

Було б дивно, якби серед самих українців не знайшлося культурних слідів, які “прив’язують” один етап до другого. Ще задовго до 1917 року козак став архетипом української ідентичності. Солдати Армії УНР іменували себе козаками, а своїх офіцерів — “отаманами”. Зрештою, і офіцери називалися спільною назвою “старшина” — як і в гетьманські часи. “Петлюрівці” наслідували крої та кольори одягу тих часів, у назви підрозділів додавали імена попередників з козацької доби.

Зрештою, приспів однієї з пісень періоду Національної революції 1917—1921 років звучав, як:

Ми йдемо в бій, Земля гуде,

Радіють гори, степи

Бо нас у бій благословить

Могутній дух Мазепи

Одними з символічних дат наступного етапу боротьби стало взяття Києва військами УНР 31 серпня 1919 року, коли в УПА відзначали День зброї та загибель Симона Петлюри у Парижі 25 травня. Зовсім по сусідству і день загибелі Євгена Коновальця — 23 травня. До обох скорботних дат був приурочений День героїв.

Найвідоміша політична акція ОУН — правда, тільки її бандерівської гілки — Акт відновлення Української держави — позиціонувалася, як спадкоємна відносно зусиль старшого покоління здобути незалежність. Як до уряду нововідновленої держави, так і до керівництва підпіллям бандерівці охоче залучали представників старшого покоління — Леоніда Ступницького, Всеволода Петріва та інших.

Інколи військова “чуйка” передавалася не тільки культурно, а й генетично — не один боєць та офіцер Армії УНР згадував у спогадах про далекого прапредка-козака. Один з них, Євген Маланюк, оформив це у поетичній строфі:

Мізерний правнук козака,

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь у гучних мріях,

Я волю полюбив державну

Закінчується ця строфа теж промовисто:

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських

І по паркету наших саль

Ступати лаптю буде ховзко

Один із генералів епохи УНР, Всеволод Петрів, був далеким нащадком захопленого у полон під Полтавою шведського офіцера. Серед повстанців не бракувало таких, чиї батьки воювали в Українській Галицькій армії або в Дієвій Армії УНР.

Природнича наука знає тільки один спосіб надійної перевірки гіпотези — практика. Зрозуміло, у гуманітарних та суспільних дисциплінах такий метод мало застосовний з обмежених причин, але інколи доля все ж підкидає матеріал для перевірки.

П’ять років тому не переставала дивуватися тим, наскільки швидко, наче з-під землі, “полізли” символічні маркери попередніх етапів боротьби. Не йшлося про сам по собі державний прапор, герб, гімн — їхня присутність була зрозуміла. “Звідкись” взялися, згадалися, поширилися стрілецькі пісні, традиція добровольців (досі незрозуміло, з чого дивуватися — таж у нас всі армії у притомному вигляді починалися з добровольців — проблеми починалися, коли добровольці переставали розуміти, що для ефективності і перемог самої доблесті мало, треба ще системність, яку може дати лише армійська система), знайшлися люди, які повернули у війська петлюрівські тризуби, символи українських полків, деякі з яких пам’ятають ще докозацькі часи.

На тлі всього цього “Коли ви вмирали” на концерті з нагоди Дня пам’яті і примирення та “Зродились ми великої години” виглядають просто-таки символічним прибиванням печатки під фактом відродження українців. Як завжди — починаючи з армії, одночасно у війську і слові.

Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим — імперія програла. А для нас — нічого ще не пропало.

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк

“…на перший погляд робили вони враження дуже добре. Озброєні всі американськими автоматами, крісів майже не бачилося. Також сам вигляд бійців, здорових, добре відживлених… в порівнянні з 1939, куди кращий. Супроти населення відносилися прихильно або байдуже-прихильно”.

Так зафіксував перші години появи у Львові “других совітів”, тобто повторну появу радянських військ, невідомий автор підпільного звіту ОУН. Відбулося це 27 липня 1944 року.

За сто два дні до того для німецької окупації Львова розпочався зворотній відлік. Після падіння Чорткова і Тернополя шлях на Львів був відкритий.

Місто почало стрімко наводнюватися німецькими військами, які готувалися до оборони чергового рубежу, у самому місті українське та польське підпілля не минало нагоди ускладнити німцям життя, а заодно і з’ясувати стосунки між собою; цивільне населення зависло між молитвами про врятування від більшовиків та пошуками шляхів і способів евакуації, а між цим усім намагалися врятуватися залишки львівського єврейства, які пережили попередні роки.

 
Схема Львівсько-Сандомирської наступальної операції Червоної армії, в ході якої 27 липня 1944 року нацистів вигнали зі Львова ЦЕНТРАЛЬНИЙ АРХІВ МІНСТЕРСТВА ОБОРОНИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

 

Перша кардинальна зміна прийшла з повітря. Бомбардування. Уперше з 1941 року бомби впали на місто 9 квітня 1944 року, за тиждень до падіння Тернополя. Цей наліт був не тільки першим, але і найбільш нищівним. Позаяк головною ціллю був залізничний вокзал, постраждали сучасні вулиці Городоцька, Бандери та прилеглі. Сильно дісталося сучасній церкві Ольги та Єлизавети.

Одна з бомб “лягла” настільки вдало, що за одним махом знищила базар Грьодлів та кінотеатр “Гражина” (знаходився на сучасній площі Кропивницького). Постраждала бібліотека Оссолінеуму, сучасна бібліотека НАНУ ім. Василя Стефаника.

Невідомий автор підпільного звіту занотував, що гарнізон виявився “цілком неприготованим” до атаки з повітря, чому сприяв факт наближення католицького Великодня, який частина гарнізону почала святкувати заздалегідь. Ще до настання самого свята можна було побачити солдатів та навіть нижчих офіцерів напідпитку.

За якийсь час бомбардування повторилося, потім було ще одне. Востаннє бомби впали на Львів 3 травня 1944 року. Жодне з них не було настільки руйнівним, як найперше. Втім, командування львівського гарнізону зробило висновки з ситуації і запровадило цілу гору різноманітних правил, які повинні були уберегти і гарнізон, і мешканців від смерті з неба.

В усіх приватних будинках та установах мав бути запас води для гасіння імовірних пожеж, при початку бомбардування належало вимкнути всі освітлювальні та опалювальні пристрої.

 
Перед Львіською оперою САЙТ “ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА”

Наприкінці квітня цивільну адміністрацію міста взагалі “посунули” від теми охорони мешканців від бомбардувань.

Для кожного з семи районів міста був призначений офіцер, який наглядав за дотриманням правил безпеки при бомбардуваннях та затемненням. Зрозуміло, що основним клопотом такого офіцера була військова інфраструктура, але і цивільних не минали увагою.

Після початку радянського наступу — 13 липня — було сформовано спеціальні групи протиповітряної оборони з цивільних. На щастя, їм так і не довелося перевірити свої вміння на практиці.

А тим часом, німецькому гарнізонові довелося відвернутися від небезпеки з неба і зайнятися безпосередньою безпекою своїх солдатів та командирів, а також цілістю військового майна.

11 травня 1944 року зникли безвісти 2 легкових автомобілі марки “Мерседес”Наступна велика пропажа датується 24 травня — у лісі біля Винників виявили двох убитих німецьких солдатів. До того ж, викрадено вантажівку.

Через тиждень, 30 травня, невідомі викрали ще дві вантажівки. Наступний день, 31 травня, запам’ятався окупантам убивством офіцера Карла Кюффнера та викраденням автомобіля “Опель”.

У перший день червня 1944 року невідомі покращили результат, викравши вже 2 вантажівки тієї ж марки. Утім, так і залишився непобитим рекорд 27 травня — тоді пропало цілих 8 вантажівок, причому деякі були навантажені боєприпасами. Деякі авто шукали ще з 10 числа, коли ж не знайшли, вирішили все ж таки включити у звіт.

 
Автомобілі, припарковані на сучасній площі Міцкевича у Львові, 1941 рік САЙТ “ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА”

Після цього командуванню урвався терпець і відтоді військові були змушені дотримуватися драконівських правил безпеки: було заборонено пересуватися автотранспортом поодинці, керувати авто мав спеціальний водій, а якщо такого не було, то вимагалося обов’язково блокувати ручне гальмо. Важко сказати, який був реальний ефект від цих заходів — але авто таки стали пропадати рідше.

Але щезання автомобілів було не найбільшою проблемою окупантів — у перший день червня було обстріляно двома невідомими один з постів у центрі міста та безслідно пропав молодший офіцер Герман Шрамм. Того ж дня пропало, найімовірніше, дезертирувало, 9 “добровольців”, судячи з опису приналежності до частини — так звані “хіві”, тобто солдати допоміжних добровольчих частин.

Командування гарнізону вирішило, що настав час навести порядок. І без того німецьким солдатам та офіцерам належало відбувати у відпустку, маючи при собі пістолет мінімум із 15 набоями.

Тепер німцям додали правил — у парки можна було заходити щонайменше утрьох і обов’язково зі зброєю, готовою до пострілу, а на деяких вулицях взагалі було заборонено з’являтися без зброї. Усі цивільні, затримані зі зброєю, негайно арештовувалися та доправлялися в СД для допиту.

Накази не дуже допомагали — пропажі безвісти солдатів та офіцерів у місті стали майже звичайною річчю. 3 червня пропало троє військовослужбовців Вермахту — обер-єфрейтор Руді Гіллебрандт, Роберт Шубелін, Франц Вінгльхофер.

 
Льів’яни на Адольф-Гітлер-плац, нині проспект Свободи, 1942 рік WARALBUM,RU

7 червня список пропаж поповнився лейтенантом Блохбергером. Причому окупанти щезали “з кінцями” — ні тіла, ні будь-які деталі, що могли б допомогти натрапити на сліди зниклих, так і не знайшлися.

На цьому фоні 10 червня видався відносно спокійним — втрати обмежилися викраденою вантажівкою та лімузином — обидва марки “Мерседес-Бенц”. Але вже наступного дня, 11 червня, доброволець-серб Батовач полишив місце служби, одночасно викравши вантажівку, і безслідно зник старший сержант Георг Гуттнер.

12 червня було оголошено розшук доктора Шене — офіцер пропав безвісти в один з попередніх днів та стало відомо про викрадення невідомими вантажівки “Опель-Бліц”. Через кілька днів, 15 червня 1944 року, оголосили про розшук одразу трьох військовослужбовців Вермахту — Хайнца Тітца, Адольфа Сеффера, Йозефа Вагнера. На цьому етапі факт викрадення ще одного лімузина “Мерседес-Бенц” уже, мабуть, сприймався, як належне.

 
Німецьке оголошення з погрозами каральних операцій, якщо українські повстанці не повернуть доктора Шене живого. Оскільки цю вимогу в принципі виконати було неможливо — Шене застрелили упівці в його автомобілі прямо на дорозі між селами Веринь і Роздол Миколаївського району Львівщини — нацистські окупанти згадалі села спалили

Коли наступного тижня не відбулося жодних НП, командування гарнізону, мабуть, зітхнуло з полегшенням. Трохи рано — 23 червня у околицях Високого замку знайшли тіло застреленого ротенфюрера СС. Кругом тіла були сліди трьох невідомих.

Усі відповідні служби були поставлені на вуха. Правда, безрезультатно. Єдиним наслідком стало те, що невідомі тимчасово притихли — наступними “пропажами” стали сержант Альфред Шварц та доброволець Роман Соцький. Обидва “зникли за невстановлених обставин”.

Авторів усіх перерахованих пригод треба було б шукати серед українських або польских підпільників. Останні в процесі проріджування рядів окупанта не забували про власні рахунки.

Пости української поліції, нарівні з німецькими солдатами, були постійними об’єктами нападів польських підпільників. Поліціянти відплачували затриманням кожного підозрілого, який розмовляв польською, — в одного з таких затриманих 3 травня 1944 року виявили списки українських поліцейських, у якому були зазначені їхні приватні адреси.

З протилежного боку ситуація виглядала подібно — польська поліція не минала нагоди затримати підозрілих українців, а польська поліція була не менш ласим шматком для українських боївкарів.

У цей злагоджений хор із червня 1944 року включилося й радянське підпілля, яке досі перебувало в напівживому стані. Ще з квітня комуністичні підпільники активізували пропаганду. Після початку бомбардувань містом почали кружляли чутки, начебто обширні руйнування після першого нальоту були наслідком діяльності радянських підпільників, які начебто давали знаки радянським бомбардувальникам.

Агітація комуністичного підпілля дещо стихла після того, як у квітні СД “накрила” підпільну друкарню комуністів. Втім, це явно була не остання друкарня, оскільки з часом листівки знов почали з’являтися. Асортимент того, що поширювали “на землі”, доповнювала пропаганда з повітря — крім бомб, з радянських літаків скидали листівки під назвою “Вісті з Радянської батьківщини”.

Уже 17 квітня комуністи провели збори, на яких орім них самих, був присутній і замаскований агент націоналістів — завдяки йому підпілля ОУН(б) взнало про плани комуністів у зручний момент перехопити владу.

 
“Вісті з Радянської Батьківщини” за 1943 рік, які видавало Головне політичне управління Червоної армії ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ-МУЗЕЙ ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

Утім, ці плани так і залишилися планами — члени комуністичного підпілля вважали за доцільніше потроху зникати з міста — як припускали, у пошуках шляхів до Червоної армії, яка наступала.

Загальна ситуація цілком підпадала під замальовку мемуариста з рядів німецьк

 
Греко-католицька черниця Чину святого Василія Великого сестра Маріям (в миру – Анастасія Волошин) є найвідомішою українською стигматичкою. Стигми в неї з’явилися у віці 24 років. Вона дожила до часів незалежності України й помера в 1994 році ВІКІПЕДІЯ

ої армії: “Той, хто ввечері йде темними вулицями, не зважується розмовляти, бо ніхто не хоче дати зрозуміти, якого є походження. Поляки бояться нападу українців, українці — нападу поляків, а німці бояться одних і других, але всі разом називають себе християнами”.

Серед усього цього цивільному населенню залишалося хіба що вичікувати і молитися. І воно молилося — містичні настрої злетіли до небачених висот:

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Популярною особою стала стигматичка Настя Волошин [людина, в якої на ті з’являлися сліди крові, схожі на п’ять ран, які отримав Христос під час розіп’яття – ІП], яка начебто пророкувала: “Вони (тобто радянські війська — О.І.) сюди не прийдуть”.

7 червня цивільне населення відчуло на собі дихання фронту: вийшов наказ мобілізувати чоловіче населення — як українців, так і поляків 1909—1930 років народження на копання оборонних шанців на імовірному напрямку наступу радянських військ.

Населення уникало цієї повинності, як могло, і недаремно — у приміських та сільських місцевостях організація цієї повинності виглядала, як централізований масовий вигін цивільного населення на копання окопів та інших оборонних споруд, при цьому абсолютно не зважаючи на бомбардування та артилерійський вогонь наступаючого противника, що неодноразово ставало причиною людських жертв.

Крім цього, поширилася практика проведення каральних рейдів на села за активної участі так званих “чорних”, тобто колишніх червоноармійців, яких вербували у таборах військовополонених. Почастішали “лапанки” на молодь, яку вивозили, як остарбайтерів. Повсякденною реальністю стали перевірки документів.

З початку липня почалася організація евакуації. Були оголошені спеціальні поїзди, які відправлялися двічі на день. Втім, реально з них могли скористати тільки працівники окупаційної адміністрації, їхні родичі та ті, хто міг пред’явити посвідчення працівника будь-якої легальної установи.

Очевидно, таких було не надто багато. Більшість шукала шляху виїзду самостійно.

 
Обов’язкова постанова Львівського міськвиконкому №1 від 27 липня 1944 “Про відновлення порядоку організації безпеки господарського та культурного життя” ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

На практиці евакуація мала такий вигляд: “Сама евакуація була зорганізована досить добре, кожний знав, який поїзд його повезе, а в Криниці втікачів зустрічали представники Комітету й давали призначення до різних сіл“.

Втім, це стосувалося тільки початкового періоду евакуації, приблизно до початку липня 1944 року. По мірі пришвидшення подій евакуація ставала усе більш похапливою — в останні дні, наприклад, поліцейські з сім’ями виїжджали просто возами.

13 липня розпочався наступ. 20-21 липня лінію німецької оборони прорвали. Цивільне населення Львова охопила паніка. Водночас розпочалися грабунки складів.

За словами підпільного звітодавця, “…наша інтелігенція… попала в паніку. Забувши при цьому про ліс, про який часом романтично мріяла і почала розглядатися — хоч за пляцкартою, хоч за автом, яке б відвезло в остаточності хоч до Самбора… На двірці, при автах, за пляцкартами діялись дантейські сцени. Кожний транспорт від авта до ручних тачок коштував колосальні суми”.

 
Офіційний комуністичний мітинг з нагоди вигнання нацистів зі Львова

Одночасно дві підпільні структури — українська та польська — використовували загальний наростаючий хаос для перегрупування власних сил.

Для них обох взяття Золочева та Красного означало абсолютну неминучість повернення радянської влади і, відповідно, сигналом до заходів з адаптації власних структур: “…ми поспішали ще полагодити останні зв’язки-стрічі, сходини та переставити нашу працю на нову дійсність…”.

Польське підпілля використало загальний хаос для закидання у місто власних кадрів: “Одні поляки, замість виїздити, приїхали до Львова із заходу на спеціяльні доручення. На вулицях можна було зауважити… приспішений ритм їх підпільного життя”.

Навіть у таких умовах хтось думав не тільки про великі події. У рубриці оголошень збереглося таке з липня 1944 року: “Михайле (такий-то), озвися, бо ти пішов і пропав, а я не знаю, що думати”.

Зранку 27 липня все притихло. Основним звуком були постріли зі сходу, від сторони вулиці Личаківської. Стрілянина наростала, з часом потягнулися підрозділи відступаючих німців. За ними рухалися наступаючі “старі нові” володарі міста, які покинули його неповні три роки тому…

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

Звіт Національних зборів 30 червня 1941 Джерело: Вікіпедія
Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже «Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли» і влада фактично валялася на вулиці.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк, Національний музей – меморіал «Тюрма на Лонцького» Центр досліджень визвольного руху

Пізно ввечері 22 червня двоє приятелів прощалися на одній з краківських вулиць. Один сказав іншому: “Вважай, щоб тебе не примкнули. Хай тобі Бог помагає”. Двох приятелів звали Степан Бандера та Ярослав Стецько. Другий із них вирушав до Львова. Кільканадцять годин тому почалася німецько-радянська війна…

До колишнього кордону з Радянським Союзом Стецько з товаришами добирався підручним транспортом. Аж після в’їзду у формальні кордони Союзу вдалося натрапити на покинуту радянську вантажівку. Націоналісти обліпили свою здобич агітаційними плакатами та листівками і якнайшвидше рвонули на Львів.

Кілька разів вони мало не наштовхнулися на відступаючі радянські частини, іншим разом мало не “погоріли” на фальшивих документах. Врешті, уже без жодних документів, бездоріжжям, старанно обминаючи місця, де можна було наткнутися на війська, вони добиралися до Львова.

 
Заступник провідника ОУН Степана Банедри в 1940-41 роках Ярослав Стецько і отець Василь Лаба на вулиці Львова, 1930-ті роки АРХІВ ОУН У ЛОНДОНІ

 

Рейд закінчився 30 червня 1941 року. Цей день почався для мешканців міста дуже незвично. Лешек Аллерханд, дев’ятирічний нащадок династії львівських юристів єврейського походження “…стояв біля вікна і дивився: було порожньо. Раптом з боку вулиці Легіонів [сучасний проспект Свободи] почув ритмічний стукіт, начеб хтось бив у бубен. …За хвилину показалася військова колона. Ішли рівними рядами, рівномірно вистукуючи військовими черевиками, у шоломах, зі зброєю на плечах, як намальовані. Виглядали так гарно, що я завмер…. Запанувала загальна радість; довкола синьо-жовті прапори, багато людей з синьо-жовтими пов’язками…”.

“…Колона війська зрівнялася зі мною. Напереді йшов молодий щуплий вояк з пістолем при боці, задивлений на храм св. Юра. З боків посипалися на вояків квіти. Вояки хапали їх і закричали: “Слава Україні!”, — “остовпів” Богдан Казанівський, член ОУН (б), який за два дні до того чудом вирвався з “Бригідок” [в’язниця на вул. Городоцькій — ІП]. Український батальйон “Нахтігаль” випередив німців і першим увійшов до Львова. У його “хвості” з кількагодинним інтервалом в’їхала машина з оунівцями: Стецьком, Іваном Равликом, Львом Ребетом, Василем Куком, Дмитром Яцівим та Іваном Вітошинським.

 

 
Підрозділ батальйону “Нахтігаль” марширує вулицею Львова АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗОЛЬНОГО РУХУ

Наставав “момент істини”  короткий момент, коли один окупант пішов, а інший ще не прийшов. Цю мить націоналісти планували використати для відновлення незалежності України. Війна нацистів і Совєтів була тільки зручною нагодою використати зосередженість могутніх сил на взаємних “розборках”: “ОУН використає війну з СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську державу”.

Хоча проголошення нової державності завжди є більше плодом політичної волі, ніж наслідком юридичних актів, “бандерівці” старанно попрацювали над тим, щоб “по справі” не залишилося підстав заявляти про юридичну нелегітимність Акта.

Адже від старанності в питанні юридичних формальностей залежала вірогідність і легітимність української незалежності. Підготовка до проголошення незалежності почалася ще в лютому 1941 року. Остаточно на Великому Зборі ОУН(б) у квітні 1941 року було вирішено проголосити незалежність України після початку імовірної німецько-радянської війни.

У травні 1941 року в Кракові за активної участі ОУН(б) формується Український національний комітет під керівництвом генерала Всеволода Петріва. Ця організація об’єднала під своїм дахом майже всі українські організації на еміграції. Тоді ж приготували чернетку Акта.

14 червня Комітет видає декларацію, якою уповноважує Ярослава Стецька і його товаришів з “похідної групи” на проголошення Акта. Сам Акт недаремно називався “Актом відновлення” — таким чином наголошувалося на тому, що бандерівці тільки відновлюють незалежну Україну, проголошену 1918 року і остаточно окуповану більшовиками в 1920 році. Вони могли критикувати попереднє покоління за “м’якотілість” і “опортунізм”, але чітко розуміли — держава, як інституція вища за партійні і поколіннєві спори.

 
Солдати “Нахтігалю” у Львові АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Союзників у боротьбі прийнято шукати за спільною метою та цінностями. ОУН(б) довелося їх шукати за принципом “що залишилося”. Великобританія більше переймалася своїми колоніями, ніж європейськими справами. Франція увесь міжвоєнний період будувала “бар’єр проти комунізму”, де центральна роль відводилася Польщі. Італійського диктатора більше цікавив балканський регіон, решта ж країн або переймалися виключно власними справами, або ж були замало впливовими.

Винятком була Німеччина. Після приходу до влади нацистів ця країна остаточно націлилася на зміну європейського балансу сил і міжнародного порядку. Це означало війну — раніше чи пізніше.

Війна давала Україні шанс на зміну власної незавидної ситуації поділеної та окупованої території — тож політичний прагматизм диктував діяти за принципом: “Ворог мого ворога — мій друг”. У версії керівництва ОУН (б) це звучало так: “Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо, як природніх союзників”.

Навряд чи націоналісти були настільки наївними, щоб не розуміти дійсних цілей нацистів. Перед ними були долі окупованих європейських держав, тож виникало питання — якщо нацисти так поводилися з незалежними до 1939 року країнами, що ж буде з бездержавним народом?

До того ж, вони самі мали за спиною приклад Карпатської України, яка стала жертвою угорських військ з санкції Гітлера. А один з лідерів ОУН(б), Микола Лебедь, після успішного замаху на польського міністра внутрішніх справ Перацького був виданий польській поліції саме з території Німеччини.

 
Керівник усієї підпільної мережі ОУН(б) в Україні — крайовий провідник Іван Климів-“Євген Легенда”

Логічно, ОУН (б) зовсім не поспішала повідомляти нацистам про свої плани, особливо ту їх частину, яка передбачала проголошення незалежності і побудову власної державності. Але про наслідки імовірної окупаційної політики бандерівці німців попередили — 23 червня 1941 року в Рейхсканцелярію Володимир Стахів, голова Українського національного комітету передав меморандум, де чітко значилося: “Неправильно заведена політика може призвести до небажаних наслідків для стосунків обох народів”.

Єдиним принципом, від якого відштовхувалися бандерівці у своїх намірах, було ставлення нацистської Німеччини до ідеї незалежної України. У меморандумі ясно читалися вимоги гарантій політичної незалежності України, рівноправності в економічних відносинах та збереження за Україною права на власну армію.

Група, очолювана Стецьком і мала зреалізувати все згадане в меморандумі. Їм пощастило — один з тих, кого вони зустріли під час першої зупинки на площі св. Юра, був провідник ОУН(б) у Львові.

Ярослав Стецько негайно розпорядився — організувати скликання Національних зборів на вечір того ж дня, сформувати Міське управління Львова як тимчасову адміністрацію міста та негайно зайняти радіостанцію. Дальший маршрут проліг до приміщення колишнього банку “Дністер” — зараз це будинок по вул. Руській, 10.

Треба було зайнятися нагальними практичними речами. Усю першу половину дня зайняли розшуки у Львові представників довоєнного українського політичного істеблішменту і переговори з ними.

У першій половині дня зв’язкові Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та Володимир Лобай сконтактували новоприбулих із мережею підпілля на місцях і з самим провідником ОУН (б) в Україні Іваном Климівим‑”Євгеном Легендою”.

 
Керівник міського комісаріату Української народної міліції Львова Євген Врецьона

Члени ОУН(б) Іван Равлик та Євген Врецьона зайнялися організацією міліції — після відступу радянської влади підтримувати спокій у місті було нікому. Ярослав Старух разом з Львом Ребетом відновили роботу львівської радіостанції, яка стала радіостанцією ім. Євгена Коновальця.

У місті також перебував батальйон “Нахтігаль”, який складався майже поголовно з членів ОУН, але його відразу після прибуття розпустили у тижневу відпустку.

Сам командир “Нахтігалю” з українського боку, обдарований військовик Роман Шухевич, не зміг підключитися до зусиль своїх товаришів — серед мертвих тіл, які виявили на подвір’ї тюрми на вул. Лонцького, було тіло його брата, Юрія…

Ярослав Стецько подався просити аудієнції у митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Попри не найкраще самопочуття, Митрополит прийняв несподіваного візитера. Перш за все Ярослав Стецько розповів Митрополитові про ситуацію та наміри ОУН(б) та попросив про благословення для задуманого проголошення. Свою відповідь Митрополит завершив словами: “Честь України вимагає зробити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім’я Боже, я благословляю”.

 
Так могла виглядати сцена впізнання Романом Шухевичем тіла свого брата. Невідомий німецький вояк стоїть поруч із тілами розстріляних в’язнів на подвір’ї тюрми НКВД на вул. Лонцького (нині — Бандери)

“Час пік” настав увечері 30 червня. У будинку “Просвіти”, яка розташувалася під одним дахом із банком “Дністер”, на 18.00 зібралися попередньо запрошені представники політичних середовищ Львова. Навіть при тому, що значну частину з них за попередні два роки було вивезено, ув’язнено, вбито, загальна кількість зібраних сягала сотні.

Перед самими зборами виникла дискусія — чи варто проголошувати відновлення держави саме зараз? Може, краще все ж у Києві? Чи бодай при наявності мінімально дієздатного державного та військового апарату? Ярослав Стецько, Василь Кук та представник Митрополита о. Йосиф Сліпий наполягли на негайному проголошенню незалежності.

Після цього Ярослав Стецько відкрив збори. Промови виголошували по черзі о. Йосип Сліпий, о. Іван Гриньох, капелан “Нахтігалю”, Василь Кук. Останній зачитав наказ Степана Бандери про призначення Ярослава Стецька головою уряду — Українського державного правління.

 
Площа Ринок у Львові. Містяни збираються перед тим, як Ярослав Стецько зачитає Акт відновлення Української держави АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

 

Збори уже наближалися до кінця, коли у залі з’явилися двоє німецьких офіцерів: Ганс Кох і Ернст цу Айкерн. Обидва несподіваних гостей — вони довідалися про плани “бандерівців” чисто випадково — відмовилися від місця у президії. Кох попросив слова і у своїй промові гостро розкритикував зібрання і застеріг присутніх від будь-яких політичних рішень, прерогатива яких, за логікою Коха, належала виключно фюрерові.

Місію рятівника ситуації взяв на себе журналіст Іван Вітошинський. Після промови Коха він виступив з промовою про потребу спільної боротьби німців та українців проти більшовизму. Після цього запросив Коха зайняти місце у залі. У відповідь почув коротке “Дякую, ні”. Несподівані гості вийшли з залу.

Події далі йшли заздалегідь наміченим ходом.

Після інтермедії з німецькими представниками Вітошинський передав слово Стецькові. Той вийшов на балкон “Просвіти” і звідти зачитав Акт відновлення Української держави. Натовп львів’ян-українців, які зібралися під будинком, відреагували аплодисментами та співом “Не пора, не пора…”.

 
Оригінальний примірник Акта відновлення Української держави з підписом та правками Ярослава Стецька. У документі видно, як слово “проголошення” викреслено й замінено на відновлення. ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ

Наступного дня текст Акта почули сотні тисяч громадян новопроголошеної держави. Його зачитав по радіо Юліан Савицький. За кілька днів його заарештують. Він пройде Аушвіц, Маутхаузен та Ебензе — і загине від виснаження на Великдень 1945 року, не доживши кількох годин до визволення концтабору американськими військами.

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже “Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли” і влада фактично валялася на вулиці.

Її треба було взяти, використавши “зайнятість” великих, симпатію населення, і переваги власної добре організованої підпільної структури.

Після взяття під контроль приміщень місцевих органів влади негайно вивішувався синьо-жовтий стяг, проголошувалася належність даної території до відновленої Української держави… І розпочиналася гарячкова робота — формування власної влади, підтримання порядку, організація життя, формування власної армії…..

Усі решта були в більшому чи меншому здивуванні. Проголошення Акта стало несподіванкою навіть для частини Українського національного комітету — на засіданні Комітету 22 червня розглядали кандидатури на членів майбутнього українського уряду, а вже 30 червня всі постанови виявилися “поставлені на вуха”.

 
Проголошення акту відновлення державності 30 червня 1941 року в Самборі Львівської області

Неприємно здивувалися поляки. Причому верхівка польського підпілля залишалася у невіданні щодо суті того, що відбулося у Львові ще кілька днів — перехід фронту поламав усі лінії і ритми зв’язку.

Один із марш-агентів тоді ще Союзу збройної боротьби, майбутній знаменитий кур’єр Ян Новак‑”Єзьоранський” випадково зустрів у потязі д-ра Володимира Горбового. Той розповів попутникові останні новини — так польська верхівка отримала перші чіткі відомості про успіх конкурентів.

 
Володимир Горбовий, в. о. голови Українського національного комітету в Кракові (до згоди Петріва), генеральний суддя ОУН

Від німців не доходило жодного сигналу. Щось підозрюючи, вони ще 22 червня заборонили Степанові Бандері та фактичному керівникові Українського національного комітету покидати Краків без відома влади. Але промова Коха кілька днів залишалася єдиною реакцією.

Степан Бандера надвечір того ж 22 червня вирушив у напрямку Львова у товаристві Михайла Турчмановича, Теофілії Бзової та свого швагра (брата дружини) Лева Опарівського, який керував автомобілем. Початковий план передбачав перетнути кордон у районі Ярослава. Та після прибуття у місто місцеві підпільники попередили — перехід ненадійний.

Уся група вирушила до Холма. Там стало відомо, що німці розшукують Бандеру і пропонують розмову. Супутники висловили підозру, що йдеться про завуальований арешт. Умовляння не йти сам провідник “збив” аргументом: “…тоді німці скажуть, що хотіли з нами говорити, лише не було з ким, що ми не схотіли, повтікали, поховалися”.

Після зустрічі Бандера “до своїх” не повернувся. Проголошення Акта він зустрів у Кракові. Через п’ять днів його разом з частиною членів президії УНК викликав заступник генерального губернатора Франка Йозеф Бюлер і офіційно заявив про неприйняття Третім Райхом проголошення незалежності України та озвучив вимогу відкликати Акт.

За кілька днів до того, вислухавши звіт про події у Львові, Гітлер заявив: “Товаришу Гіммлер, зробіть порядок з цією бандою!”. Під “бандою” розумілося членів ОУН(б), у першу чергу верхівку Організації.

 
Двоє окупаційних урядовців, які допитували Бандеру в Кракові — Бюлер (посередині) та Кундт (праворуч), травень 1941 року ФЕДЕРАЛЬНИЙ АРХІВ НІМЕЧЧИНИ

Для ОУН не було секретом існування у середовищі нацистського керівництва двох різних поглядів на подальшу політику щодо України. З одного боку, прихильники жорсткої лінії наполягали на позбавленні України будь-якої самостійності і нещадному викачуванні з неї ресурсів, з іншого — міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг просував “м’яку лінію”, суть якої була у формуванні позірно самостійного українського уряду та фактично формування маріонеткової держави рід протекторатом Третього Райху.

У ситуації неясного майбутнього тактика “доконаного факту”, яку застосували “бандерівці”, давала шанси змусити “союзника-противника” продемонструвати своє справжнє обличчя.

Після такого розпорядження шансів уникнути арешту майже не було. Бандеру заарештували зразу ж після відмови скасувати акт. Його перевозять у Берлін, і вже 7 липня помічник державного секретаря і заступник Бюлера обер-фюрер СА Ернст Кундт проводить перший допит. Звинувачення — “зрада фюрера”. Повторюється вимога — скасувати Акт відновлення державності. Бандера знову відмовляється.

 
Повідомлення про відновлення незалежності України 30 червня 1941 року у Львові та вітальний лист митрополита Андрея Шептицького з цього приводу в газеті “Самостійна Україна” (м. Станиславів — Івано-Франківськ) LIBRARIA

Так гра у співробітництво, а точніше сказати, “хто кого використає”, остаточно закінчилася, не протривавши й півроку, якщо рахувати від формування батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”.

9 липня заарештовують Ярослава Стецька. Також на початку липня заарештовано “націоналістичну” частину Українського державного правління. Згодом Бандеру і його товаришів відправлять у концтабір Заксенхаузен, де вони проведуть найближчі три роки — до осені 1944 року.

Це не буде фіналом. 15 вересня відбудуться масові арешти націоналістів по всій території, контрольованій нацистами. Рахунок заарештованих піде на десятки. Декого, як наприклад, Миколу Климишина, керівника Північної похідної групи, заарештують ще до “великих арештів”. Усі заарештовані пройдуть через німецькі тюрми та концтабори — серед них найстрашніший і найбільший Аушвіц.

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Иван Хрешко. Фото:
Ідентифікаційне фото підлітка з України Івана Хрешка. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау
Видання “ГОРДОН”, Центр досліджень визвольного руху і Український інститут національної пам’яті продовжують серію спецпроєктів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка працювала в травні – серпні 2018 року біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священників, які опинилися за колючим дротом, про випробування, які випали на долю українських націоналістів, військовополонених, про переслідування євреїв. У цій частині циклу – розповідь про долі дітей, які потрапили в концтабори.

Джерело – “ГОРДОН” 

Автор – Олеся Ісаюк

Автори проєкту

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, керівник наукових програм Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”.

Діти в концтаборах були однією з найбільш уразливих груп ув’язнених. Недостатньо сильні для важкої фізичної роботи, не мали навичок, які дали б можливість здобути вигідне місце в табірній ієрархії, набагато піддатливіші до стресів, ніж дорослі, а отже, і під більшим ризиком. У немовлят узагалі не було шансів на виживання – їх відправляли в газові камери разом із матерями. Серед ув’язнених гуляли моторошні навіть за табірними мірками розповіді, що немовлят живцем спалювали в печах.

Не мали шансів пережити ув’язнення єврейські та ромські діти. Деколи власні батьки відмовлялися від них, вдаючи, що не знайомі. Так вони сподівалися зберегти життя дитині. Але навіть цей спосіб не рятував: трагедія полягала в тому, що в концтаборі без допомоги дорослого діти в принципі не могли вижити.

Хворим або скаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій

_______________________________________________________________

Під час ліквідації концтабору Аушвіц 7 тис. дітей різних національностей залишили в бараку разом із найслабшими ув’язненими. Там їх і знайшли радянські солдати. Дорослі в’язні та конвоїри пішли ще 18–20 січня 1945 року, а радянські танки протаранили ворота концтабору за сім днів – 27 січня. Багато хто не дожив до волі кількох днів, а то й годин.Серед тих, хто пережив жахи ув’язнення, була Лариса Конашевич. Її привезли в Аушвіц у 1943 році з Горлівки. Дівчинку разом із тіткою схопили на вулиці під час облави на потенційних остарбайтерів. Незрозуміло, чому потяг із жертвами полювання на людей потрапив не до Німеччини, а в Аушвіц. Під час так званої селекції тітку і племінницю розділили – молоду жінку призначили в табірний бордель. Коли її вели, дитина з такою силою вчепилася в єдину рідну людину, що її ледве відірвали. Дівчинці вивихнули суглоби плеча. Від болю вона знепритомніла.

Хворим або покаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій. Ларису кинули на купу мертвих тіл. Окрема група ув’язнених, так звана рольвагенкомандо, пізніше забирала тіла і відвозила до воріт забороненої зони, де зондеркомандо займалася виключно знищенням ув’язнених. Дорогою до “брами смерті” дівчинка прокинулася. Ув’язнені радянські військовополонені вирішили врятувати її та сховали серед купи одягу, а пізніше потайки перенесли до чоловічого барака, де жили самі.

Три товариші – Роман, Григорій і Яків – спільними зусиллями ховали й годували дитину. Серед ув’язнених знайшовся лікар – німець за походженням, який вправив бранці з України суглоби. Щоб вижити, Ларисі довелося навчитися довго лежати нерухомо і не кричати, хай що б відбувалося.

“Страшно було лежати серед хворих і тих, хто вмирав… Багато разів відчувала холодне тіло і трупний запах. Щури, жирні й нахабні, господарювали на балках, виїдали в померлих губи, носи, щоки. Мене навчили не кричати. Досі боюся померлих, а від вигляду щурів впадаю в стан шоку”

_______________________________________________________________

Ларисі пощастило. Вона пережила ув’язнення і після війни випадково знайшла свою матір. Батько дівчинки загинув на фронті. Роман Продіус, який урятував їй життя, одружився з її матір’ю.

Ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження

_____________________________________________________________

Більша частина дітей стала жертвою медичних експериментів. Особливий інтерес нацисти виявляли до близнюків, на яких нібито вивчали тему спадковості та спадкових захворювань. Німецький дослідник Ернст Клеє після війни зібрав свідчення дітей, які пережили експерименти. Більшість із цих оповідань справляє враження добре продуманих знущань.

“Резервуаром” для наукових дослідів у Аушвіці був барак №16, розташований поруч із так званим ревіром – табірною лікарнею. Там зібрали сотні дітей різного віку і походження. Вони слугували донорами крові для поранених солдатів вермахту. Зрозуміло, ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження.

Єдиним просвітом у цьому нескінченному жаху були нічні візити ув’язнених жінок. Вони крадькома пробиралися в барак, ділилися з дітьми збереженими шматками їжі, розповідали казки, наспівували колискові різними мовами.

Серед ув’язнених дітей барака №16 опинилась дворічна Ганна. Її ледь живу знайшли радянські солдати, які звільнили Аушвіц. Того дня дівчинка вперше побачила цукор на долоні одного із солдатів і потім довго думала, що цукор таким і має бути – темним і гірким від махорки. Потім було лікування в Києві та пошук батьків. Зрештою сироті знайшли сім’ю. Киянка Онисія Коваль стала для Ганнусі не тільки донором, але й мамою. Дівчинці ще довго ввижалося холодне мертве обличчя медсестри, яка в Аушвіці відбирала кров у дітей.

Ганна Коваль у лікарні показує свій табірний номер. Фото з особистого архіву Ганни Коваль

Особливо багато в Аушвіці було підлітків-остарбайтерів. Забрані з Центральної чи Східної України разом із дорослими родичами, вони намагалися втекти дорогою або тікали вже з місця роботи. Часто бувало, що єдиним стимулом для втечі ставала туга за матір’ю та родичами. Зазвичай їх виловлювали і висилали в найближчий концтабір. Добре, якщо це був місцевий трудовий табір, але більша частина потрапляла в Аушвіц. А там їх намагалися якнайшвидше позбутися, адже вони не давали жодної користі, були зайвими.

“Доглядач вийшов надвір і покликав дітей… “Роздягайтеся, хлопці, догола, – наказав доглядач, – а я зараз вернуся!” Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серце. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця сіпнулося, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця в кут кімнати і відпустив. М’яко стукнуло об землю тіло… “Наступний!” – сухо сказав лікар.

– Тадзю! – гукнув його Булат. – Не знаєш, чи ще вийдуть ті малі пацани? – Доглядач пильно глянув… і повільно сказав: “Вийдуть, але… димарем. Недавно дістали голку”. “Голкою” на табірному жаргоні називали смертельну ін’єкцію фенолу в серцевий м’яз”.

Із книги Данила Чайковського “Хочу жити!”

Николай Дунда. Фото:
Ідентифікаційне фото загиблого в Аушвіці Миколи Дунди. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Імена загиблих в Аушвіці підлітків: Павло Хоменко, Микола Дунда, Наталія Діденко, Микола Гаматиця, Іван Грешко, Петро Ковальчук, Ганна Пономаренко, Василь Троцюк… Усім було від 12 до 15 років. Це лише мізерна частина тих, чиї життя концтабір обірвав на самому початку.

Ті, хто уникнув “голки”, могли вижити тільки за допомогою дорослих ув’язнених.

“Найпоширенішим варіантом такої опіки була неофіційна “посада” так званого піпля при якомусь із табірних “промінентів”, тобто представників ієрархії – блокових, штубових, писарів та іншої подібної публіки. Завданням такого “піпля” було стелити блоковому ліжко, почистити йому обуву (взуття), зварити щось їсти тощо. Розповідали, що блокові і капи часто використовували дітей для заспокоєння своїх статевих збочень”. Фактично такі підлітки поступово перетворювалися на кримінальних злочинців, просто успадковуючи повадки своїх покровителів”.

Із книги Петра Мірчука “У німецьких жорнах смерті”

Політв’язні (бійці підпілля різних країн, військовополонені, ув’язнені за різні “провини” перед “тисячолітнім рейхом”) намагалися займатися підлітками, підгодовували їх, підтримували їхній дух, намагалися врятувати від деморалізувального впливу концтабору.

Надаючи підтримку дітям із Наддніпрянщини та Східної України, ув’язнені в Аушвіці члени ОУН(б) мали подвійну мету – з одного боку, урятувати кого можна (те, що рятували передусім “своїх” за походженням, було звичайним явищем у концтаборі), а з іншого боку, прищепити систему поглядів і цінностей, по суті, виховати собі символічну заміну. Незважаючи на всю ірраціональність такого підходу, це мало сенс із погляду тактики виживання – давало і дорослим націоналістам, і підліткам сенс існування, вартий того, щоб пережити ув’язнення в концтаборі.

Дети. Фото
Ув’язнені діти в Аушвіці. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Великодня гра у хованки

Великодня гра у хованки

Картинки по запросу "великодня гра у хованки"
На це свято радянська влада переслідувала священиків і парафіян, відряджала до церков “сторожів” і влаштовувала “суботники”.

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Великдень у СРСР був забороненим протягом усього часу існування радянської держави. Причина проста — не могли в офіційно атеїстичній державі відкрито відзначати церковне свято, та ще й найголовніше у християнстві. Для того, щоб перешкодити українцям святкувати Великдень, влада вигадувала, що тільки могла, — переслідувала священиків і парафіян, відряджала до церков гласних і негласних “сторожів-дружинників”, особливо ретельно перевіряла присутність на роботі працівників у святкові дні, влаштовувала “суботники”.

Народ у боргу також не залишився. Станом на 1960-70-ті роки на Західній Україні (як і в інших регіонах) сформувалася цікава культура повсякденного опору. Вона не мала своїх організаторів і стратегів, вона не потребувала інфраструктури на кшталт підпільної, не потребувала зв’язкових, криївок і паролів. Її суттю було старанне вдавання “лояльного радянського громадянина”, а “всередині”, у власному колі — старанне дотримання власних законів, правил і традицій. Зокрема, й у святкуванні Великодня.

Щоб перешкодити українцям святкувати Великдень, влада вигадувала, що тільки могла 

________________________________________________________________

Усьому цьому сприяло ще й те, що станом на 1960-ті роки радянська система стала більш “гуманною”. Якщо у сталінський період не те що за святкування Великодня, а й за необережне слово, можна було отримати вирок років на десять, то за Хрущова і його наступників справа могла закінчитися максимум звільненням із роботи. Проте, й це залежало від керівництва “на місцях”.

У 1970-ті роки головним було “не попадатися за часто”. Система вже не мала сил “вимітати” геть усіх, та й її очільники добре пам’ятали, що рано чи пізно терор може дістатися й до верхів, — тож задоволялися видимою покорою. Але Великдень так і залишався підпільним святом. Підготовка починалася задовго до самого свята. Прибирали домівки, роздобували серед тотального дефіциту необхідні продукти, готували страви. Це все можна було робити, не привертаючи уваги, — бо що дивного в тому, що дбайлива господиня прибирає помешкання?

Справжнє випробовування починалося, коли справа доходила до посвячення пасок. Тут було дві можливості — або йти до православних церков, які де-не-де діяли, або запрошувати священика додому. Негативні наслідки, наприклад, штрафні санкції на роботі, були гарантовані в обох випадках. Але більшість вибирала другий варіант.

Влада і призначені нею “сторожі” чудово знали про те, що звичним маскуванням у таких випадках була поїздка до родичів, тому на офіційний “відгул” було годі сподіватися. Під підозру потрапляли навіть справжні відвідини сім’ї, тому дорогою треба було остерігатися не лише “сторожів”, але й просто знайомих, — мало що в кого на думці.

Прокидалися у пасхальну неділю зазвичай рано-вранці, ще затемна. Поспішали на перший поїзд чи автобус. Вибирали той, який курсував у протилежному напрямку від церкви чи помешкання родичів, але звідки була можливість пересісти. На місце призначення слід було потрапити не пізніше сьомої ранку. Слухали коротеньке богослужіння, розговлялися свяченим і їхали назад, щоб мандрівка не була поміченою на “суботнику”, який часто в цей день призначали в установах. Простіше було, якщо якось вдавалося уникнути “суботника” або керівництво про нього забувало — тоді головне було не запізнитися на роботу і до школи у понеділок вранці.

Марія Гель, дружина українського правозахисника-дисидента Івана Геля, вміло використовувала звичку керівництва організовувати різноманітні “суботники” саме на великі християнські свята. Вона добровільно зголошувалася чергувати в в неділі, зокрема й на Великдень. Відбувши чергування, їхала до родичів у село святкувати. Розрахунок був такий — чергування у неділю зараховували за два робочі дні, таким чином вона могла назбирати “відгулів” і поїхати на побачення до чоловіка, який тоді перебував в ув’язненні.

У селах святкування інколи ставали масовими і майже відкритими — вочевидь, спрацьовував факт, що всі одне одного чудово знали і донощика могли швидко знайти. Українська мисткиня Марія Савка-Качмар пригадує, що на Великдень вони ходили до старої церкви, розташованої за п’ять кілометрів від її рідного села, де на святкування збирався велелюдний натовп із усіх присілків.

Важливим елементом святкування Великодня були гаївки. Люди співали пісень, основною темою яких було пробудження природи, і водили хороводи у ритмі мелодії. Зазвичай це була суто молодіжна розвага. Але з точки зору “великодньої конспірації” вона мала суттєвий недолік — потребувала простору. Ті, хто хотів у радянський час водити гаївки, були змушені шукати достатньо просторе, але і віддалене від людських очей місце.

У Львові, наприклад, таким місцем були схили Святоюрської гори. Інтелігенція з кола дисидентів мала свою гаївкову локацію на Великдень — помешкання Олени Антонів, лікарки та першої дружини В’ячеслава Чорновола. Це була не тільки розвага, а й спосіб передання традицій: старші вчили молодших слів гаївок і правильно водити хороводи, обмінювалися писанками. Також запрошували греко-католицького священика — звісно ж, підпільно.

У селах святкування інколи ставали масовими і майже відкритими — вочевидь, спрацьовував факт, що всі одне одного чудово знали 

________________________________________________________________

Традиція дитячих та молодіжних гаївок на подвір’ї в Олени Антонів була неоціненною, якщо зважити на те, що саме на дітей чинився найбільший тиск. Їх зумисне саме на Великдень збирали на різні мандрівки чи, як сказали б зараз, толоки. Наприклад, доньці Івана Геля, Оксані, шкільна вчителька наказувала не їсти вдома паски та іншої традиційної їжі. Тому для дітей такі гаївкові зустрічі були дуже важливі — надто, що їх можна було влаштовувати ввечері, коли всі “заходи” вже закінчувалися.

Був й інший бік Великодня — перед святкуванням працівників державних установ, зокрема вчителів шкіл і викладачів вишів, посилали до церков чи “підозрілих” приміщень слідкувати, чи, бува, хтось із їхніх учнів і студентів не прийде на богослужіння. Багато хто з цих “сторожів” і самі потайки ходили на підпільні богослужіння і святили паску. Вихід був один — відсидівши в “засідці” потрібну кількість годин, вони писали звіт “хтось там приходив, але я їх не знаю, ніколи раніше не бачила”.

Не відмовлялися від паски і “партійні”, від яких вимагалося воювати з Великоднем. Наприклад, серед шанувальників паски Марії Гель був кадровик панчішної фабрики, де вона працювала, такий собі Олексій Петрович. Якось жінка, забувшись, привітала кадровика традиційним “Христос Воскрес!”. “Начальство” у відповідь видало: “Пусть живет!”.

У деяких  містах і селах, де функціонували греко-католицькі церкви, хоч і переведені у православний обряд, дотримувалися навіть такої традиції, як охорона Гробу Господнього. Біля Плащаниці від її виносу у Страсну п’ятницю і до самого Великодня стояла почесна варта молодих хлопців. Інколи їх одягали у однострої УПА, але про це, зрештою, довелося забути з очевидних міркувань безпеки.

Святкування продовжувалося і після Великодня — у Обливаний понеділок, коли символічно обливали одне одного, щоб бути здоровими, як вода. І так тривало з року в рік — суспільство відвойовувало свій простір і традиції у влади.

Висловлюю вдячність за допомогу у підготовці тексту колезі Ірині Єзерській, науковій співробітниці Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”. 

“Крути 1918”: невпізнання свого

“Крути 1918”: невпізнання свого

Фото з офіційної сторінки стрічки “Крути 1918” у Facebook
В нашому прокаті йде фільм “Крути 1918”. Поза численними “ляпами” у сфері побутових деталей періоду 1917-1918 років (тобто Центральної Ради), основною претензією до фільму з боку глядачів та критиків є заплутаність і хаотичність побудови сюжету, що заважає середньостатичному глядачеві розібратися у фабулі.

Джерело – LB.ua

Автор –  Олеся Ісаюк, Центр Досліджень Визвольного Руху

Як історик, я достатньо добре знаю контекст і перебіг подій, щоб безпроблемно доштукувати собі усі ланки, яких може забракнути. Біда в тому, що я і мої колеги — не єдина аудиторія фільму, який задуманий як масовий блокбастер. Тому основна маса глядачів може мати після фільму завихрення в мізках.

Але не це найбільша проблема стрічки — зрештою, цілком можна припускати, що для частини глядачів “хаотичність” фільму стане приводом розібратися у тому, що ж, власне, відбулося на станції Крути у січні 1918 року. Найбільша її біда рівномірно розкинута по всій його тривалості, разом з помилками у “матчасті”, уже переліченими вужчими фахівцями.

На самому початку “Крут” Михайло Грушевський говорить про “толерантність”. Коли, у 1918 році? Факт, українські соціалісти були прихильниками миру без анексій та контрибуцій і всезагальної “революційної демократії”, що у принципі виглядало недоречним на фоні незакінченої Першої Світової та війни з більшовиками, яка розгорялася, але про толерантність вони не говорили — надто у сучасних сенсах.

Фото: B&H

Панна Софія, вона ж — мрія обох братів-суперників. Невже творці фільму не могли прочитати хоч якихось спогадів жінки з “доброго товариства” того часу, щоб уявляти собі манеру поведінки такої панни того часу? Почати з того, що нормою для молоді — а йдеться про діалог між сином генерала і дівчиною з хорошої сім’ї — було “Ви” і через звертання ”пан” чи “панночка”. Зачіска Софії у останньому епізоді — не могла дівчина чи жінка у ті часи вийти з дому без акуратної зачіски і капелюшка. Надто взимку. Розпущене волосся у кучері тоді було неприйнятним у принципі. Розмова Софії з матір’ю більше нагадує стиль спілкування сучасної дівчинки-підлітка з батьками, але не майже дорослої панни з 1918 року. Одна тільки деталь — у ті часи до батьків було прийнято звертатися на “Ви”. Та й не тільки до батьків — ритуали підкресленої ввічливості були нормою у середніх та вищих суспільних стратах.

 

Змушена пожаліти навіть Муравйова — все ж таки в очах колишнього офіцера царської армії набагато природніше звучало б “Уничтожить!’ а не чекістсько-сленгове “Ликвидировать!”.

Увесь цей — і далеко не повний — перелік ілюструє найбільшу проблему фільму. У цьому творчому безладі абсолютно незрозуміла “система координат”. За чим можна упізнати, що йдеться про 1918 рік? Що йдеться у конкретному разі про українців? Чи про більшовиків? Чи про небільшовицьких росіян? Правила ввічливості і загалом манера поведінки та висловлюватися — це не тільки про точність, як таку. Це про певне маркування соціальної приналежності.

Апофеоз “невпізнавальності” українців у фільмі про українську військову історію — образ генерала Савицького. У якийсь момент — круте невисоке чоло, зачіска з начосом над лобом, вуса. “Та це ж Сталін” — від такого відкриття я застигла з розкритим ротом у темноті залу. Одній моїй знайомій у генералі Савицькому привидівся Пілсудський.

Вибачте, панове, але коли свої генерали нагадують чужих авторитарних лідерів — це, делікатно кажучи, не дуже гаразд. З одної простої причини — своє має бути несхоже на чуже. Своє має бути таке “своє”, щоб будь-хто, від бомжа до Президента ідентифіковував його як українське на автоматі. Щоб не збивалася і не могла збитися система “свій-чужий”. Завдання якісного популярного продукту, крім усього іншого — формувати стереотипні образи. Матеріал для ідентифікації нефахівцем. Кажучи по-вченому, задавати рівень культурної ідентифікації.

Загал знає з фільму “Вогнем і мечем” про те, що поляки — це шляхта і “крилаті гусари”, які рубаються на шаблях і ходять у кунтушах; з “Анжеліки”, що Франція — це Версаль, вишукані придворні, барокові сукні і “Король-Сонце”; з фільму “Патріот” — що США — це колоністи, які готові боронити свою землю до останку. Знають, що з Німеччина — це не тільки Гітлер (вітання радянській кіноіндустрії!), а й Лютер та ряд блискучих науковців, які ходять у строгі шпилясті собори, живуть у фахверкових будиночках та пишуть готичним шрифтом. Знають, що Італія — це собори та палаци епохи Відродження, античні статуї, люди, які їдять маслини та піццу і запивають це все вином.

Дмитро Ступка в ролі Симона Петлюри
Дмитро Ступка в ролі Симона Петлюри. Фото: B&H

Навіть така річ, як стиль ручного письма, і та має свої “національне забарвлення”. Усі знають про готичне письмо і стабільно асоціюють його з Німеччиною. Значно менше знають про французьку “кароліну” – але чомусь округле акуратне письмо асоціюється з Францією. Так, як руни — зі Скандинавією. А при згадці про Давній Рим ми, крім усього іншого, згадаємо і “квадратні” латинські літери.

Найвідомішим випадком, коли кіноіндустрія допомогла національній самоідентифікації чи то її сплеску — “Хоробре серце”. Мало того, що після того увесь світ довідався, що Шотландія — це клітчаста тканина, волинки, Уоллес і боротьба проти англійців, то ще у самому Сполученому Королівстві демонстрація картини вилилася у сплеск патріотичних почуттів. Приклад “Хороброго серця” як демонстрації формування та підтримування національної ідентичності, навіть дочекався окремого дослідження — монографії Тіма Едензора, наприклад.

Що можна у контексті розглянутої вище логіки сказати про українців з фільму “Крути”? Що, навіть їдучи на битву, вони співають російські романси (і це ми згадуємо, що той, що прозвучав у фільмі, був написаний на початку 1930-х років?) Слабо віриться, щоб хлопці з українських родин того часу не знали жодної козацької пісні. А за таких обставин можна було б і стрілецькі пісні застосувати.

Що в українців військові командири виглядають як середньостатичні авторитарні лідери. Ну гаразд, у армії в принципі ціниться жорстка ієрархія зверху вниз, але цим військова субкультура у принципі не вичерпується.Тим більше, у випадку української військової історії матеріалу для малювання образів вистачає. Ті ж елементи козацького одягу у військах УНР, різного роду значки і кокарди, факт, що багато хто з масиву солдатів та офіцерів Армії УНР міг похвалитися козацькими предками — вистачило б просто згадок у репліках про таке родичання, і це вже справило б ефект.

Далі: 1918 рік — це епоха, коли особиста холодна зброя як обов’язковий елемент озброєння ще цілком в ходу. У спогадах того часу море алюзій до шабель, як свідчення спадкоємності козацької традиції. Зрештою, навіть самі колишні солдати та офіцери Армії УНР називали свої спогади, наприклад, “Спомини запорожця”, як Никифор Авраменко, чи “Літа козакування”, як Валентин Сім’янців.

Тим часом, таке враження, що козацтво у фільмі фігурує тільки у застільній сцені і розмові про козацькі застільні традиції. А тим часом історію двох братів, один з яких виявляється зрадником, можна було б розгорнути до шекспірівської висоти — якщо знати про трактування зради у козацькій культурі. Зрадників за козацьким звичаєм закопували живими в землю. Народна традиція зберегла великий пласт легенд з лейтмотивом покари за зраду — одна з них стосується Гната Галагана, який у 1709 році показав московському війську таємний хід до Січі, що неабияк допомогло полковнику Яковлєву виконати завдання Пьотра Пєрвого. За народним переказом, цей рід переслідували несподівані та ранні смерті, а сьоме покоління після зрадника стало і останнім. Що заважало обіграти момент кари і спокути у контексті козацького походження роду обох братів? Тим більше, що момент самопожертви як викупу за зраду, яку вчинив родич (нагадаємо, що, за народним повір’ям, за зраду карається весь рід, якщо тільки вину не спокутує хтось добровільно) маємо готовий — це участь у бою під Крутами молодшого брата.

Коли культурний пласт, який дуже символічно відгукнувся у тій епосі і загалом став одною з підвалин національної ідентичності, зводиться виключно до гастрономії, це видається діагнозом. Залишається задати запитання: звідки така глухота?

Це не просто глухота. Це симптом і навіть не невмілості чи неуваги. Це щось значно гірше — це обмовка за Фрейдом у контексті постколоніалізму. Це прояв інерції, що лідер має бути обов’язково з чуприною начосом, як в Сталіна, кущастими бровами, як у Брежнєва, не вилазити з військового строю, як нацисти, мати вуса, як у Пілсудського… Але. Усі перелічені фігури — позитивні чи негативні — чужі. Неукр аїнські. “Крути” були чудовою нагодою показати цілий ряд українських антропологічних типажів. Чудовою — і не менш чудово змарнованою.

Якщо б шанс на виразне проведення у фільмі української системи координат реалізувався, то й Муравйов виглядав би не настільки неприродньо у загальній канві. Наркотичний шал головного

Фото: B&H

ворога асоціюється не з “юродивістю” української культури чи “насланням”, а радше зі “спліном”, контркультурою, яка на персональному рівні виливається у самодеструкцію через вживання збуджуючих речовин та антисоціальну поведінку. Чудова алюзія до того, чим був більшовизм на рівні людських відносин і суспільних структур. Чудова — але “німа”, бо ж бракує тла для правильного відчитання.

Тут звертає на себе увагу факт, що раніше режисер фільму займався популярними серіальними проектами. Хоч не належить до доброго тону обсмоктувати факти біографії у контексті того, чим людина займається професійно, але фаховий досвід накладає на людину свій відбиток. І тут доводиться зробити невеселий і якоюсь мірою банальний висновок — українська масова культура значною мірою не українська. Не тому що вона російська чи пострадянська, а тому, що вона безлика. Це вінегрет. Вінегрет з елементів різних країн і епох, різних культурних шарів, скомпонованих за принципом “щоб покрасівше було”.

А тим часом є речі, які мусять бути відомі усьому суспільству. Особливо на масовому рівні. Мусять бути впізнавані з першого разу, автоматично. І архіважливу роль у цьому відіграє масова культура. Більшість тих, хто ходить у кіно, не читає монографій і слабо пам’ятає шкільну програму з історії. Тому впізнаваний “свій” образ на масовому рівні — це питання національної безпеки і маркер приналежності до умовних “своїх”. Чого, здається, переважна більшість причетних до безпосереднього виробництва масового українського історичного кіно, досі ще не зрозуміла.

Уривок з офіційного трейлеру фільму “Крути 1918”. Джерело: B&H Film Distribution Company

Злука: як ідея перемогла імперію

Злука: як ідея перемогла імперію

Картинки по запросу "злука"

Фото – ТСН

У своєму хижому прагненні якомога міцніше та довше тримати Україну у кайданах Кремль переграв сам себе.

Вперше текст було опубліковано на ТСН.ua  22 січня 2017 року

Автор – Олеся Ісаюк 

Наприкінці 1918 року склалася нелогічна ситуація — українців представляли дві держави. Українська Народна республіка у центрі та на сході країни та Західноукраїнська народна республіка на заході. Обидві держави активно комунікували між собою, незалежно від того, хто перебував при владі в УНР — гетьманський уряд надіслав у Львів у листопаді 1918 року загін під командуванням Андрія Долуда для допомоги українцям, які в той час намагалися утримати Львів у боях з польськими відділеннями, а уряд Директорії у грудні 1918 року розпочав переговори про об’єднання обох українських держав в одну.

Формально Злука відбулася 22 січня 1919 року. Якщо подивитися побіжно на події після того, може здатися, що Злука так і залишилася лише формальністю — Трудовий Конгрес, парламент об’єднаної України, пропрацював до початку лютого 1919 року, тобто доки Київ не опинився у руках більшовиків, територія ЗУНР з часом опинилася під контролем польської армії, а на території УНР розгорнулася війна “всіх проти всіх”, у якій українська армія була змушена воювати одночасно проти більшовиків, білогвардійців та відбиватися від численної армії різноманітних отаманів.

На фоні безперервної війни церемоніальне об’єднання виглядало дещо формально. Здавалося б, формальний кінець Злуці настав у грудні того ж таки 1919 року, коли керівництво ЗУНР на знак протесту проти “пакту Пілсудський-Петлюра”, згідно з яким взамін на військову допомогу у війні проти більшовиків Польща отримувала права на Галичину. У міжвоєнній Галичині після цього Симон Петлюра заробив стійку репутацію людини, яка “продала Галичину полякам”.

Якби у польської сторони і справді були свідомі наміри розколоти на цьому ґрунті Україну, то історію з образою галичан на Петлюру можна було б вважати першою успішною операцією зламати Злуку зсередини. Але насправді ця ситуація була радше показником того, що станом на 1919 рік у режимі “тут і зараз” Україну і українців не сприймали єдиними навіть найближчі сусіди, і не до кінця себе так сприймали навіть самі українці.

Нічого дивного у цьому немає — востаннє перед 1919 роком Схід і Захід України (точніше, Захід і Центр) були в складі одної політичної і культурної єдності аж у середині 17 століття — у період Речі Посполитої. Єдина Україна була ідеєю, якою всерйоз жили тільки освічені україноцентричні кола. Але саме вони мали розуміння, що таке соборність, як її досягти і усвідомлювали значення формальних символічних актів, до яких належала церемонія у Києві 22 січня 1919 року.

Злука мала стати опорою для відновлення почуття єдності. Але одної опори замало — потрібен ще час, щоб вона зрослася. Цього часу УНР та ЗУНР не дала війна з більшовиками, яка закінчилася окупацією більшої частини України більшовицькою Росією. Після цього у Центрі України всерйоз заїкатися про єдність з західною частиною стало рівнозначним автоматичному запрошенню у розстрільний підвал. А галичани продовжували у своїй масі ображатися на Петлюру за “продаж” Галичини полякам, як вони думали. Ідея Злуки перемістилася у переважно елітні частини суспільства, які розуміли силу слова і форми, а також знали, що остаточно Злуку з ідеалу у реальність перетворить тільки час.

Парадоксально, але цей час дали українцям ті ж самі більшовики. Як не крути, але завдяки територіальним апетитам Сталіна основна територія України опинилася у складі єдиної держави у 1939 році. 50 років спільного проживання у “совку” дали те, чого не встигла дати УНР — звичку сприймати себе частиною єдиного цілого, попри формальність кордону між УРСР і рештою СРСР.

50 років спільного проживання у “совку” дали те, чого не встигла дати УНР — звичку сприймати себе частиною єдиного цілого, попри формальність кордону між УРСР і рештою СРСР

                                                __________________________ “____________________________

І тут історія зіграла з більшовиками злий жарт. За час, який минув від Другої світової війни, повністю зникла жива пам’ять про час, коли Україна була розділена “по-живому” державними кордонами, законами, системами. І тому тим, хто відродив і пустив “у маси” ідею Злуки, не треба було формулювати додаткових аргументів. Для людини “з вулиці” вистачало логічної послідовності — ми живемо в одній країні, ми розмовляємо однією мовою, ми маємо спільний досвід, отже, ми єдині. І цей же факт відсутності кордонів значно полегшував логістику Ланцюга Злуки, який об’єднав Львів і Київ у січні 1990 року.

Сама того не усвідомлюючи — а, може, й усвідомлюючи, — через свій територіальний апетит і впевненість у ефективності власних каральних органів імперія подарувала українцям те, чого не вистачало, щоб Злука стала доконаним фактом у свідомості кожного українця. А саме — спільний досвід проживання разом.

Схаменулася імперія швидко. Після відносного затишшя у 1990-х роках з’явилися конструкції на зразок “поділу українців на три сорти”. Використовуючи віддаленість у просторі мешканців Західної та Східної України, радянську ностальгію і психологічну прив’язаність до Росії місцевих керівників на Сході, а часом і в Центрі, маніпулюючи, за великим рахунком, природніми людськими страхами і паразитуючи на бракові інформації, імперія через треті руки почала створювати для одних образ страхітливих “бандерівців”, а для самих “бандерівців” — образ поголовно лютих “напівмоскалів”, єдиною метою яких є начебто перетворити на попелище квітучу українську Україну. Обидва образи з чисто літературної точки зору є нічим іншим, як дихотомією “хороші наші” — “погані чужі”, до яких майстерно під’єднали страхи, базовані на регіональному історичному досвіді.

Втім, було пізно. 15 відносно спокійних років Незалежності дали час для ще однієї важливої речі — підросло покоління, для якого єдина, незалежна, соборна Україна була реальністю, в якій вони росли. Саме це покоління зараз значною мірою воює на Сході, захищаючи Батьківщину від чергового нападу імперії. У цій війні імперія ще раз “стрелила собі в ногу” — бо ніщо так не цементує націю, як боротьба проти спільного ворога.

У цій війні імперія ще раз “стрелила собі в ногу” – бо ніщо так не цементує націю,

як боротьба проти спільного ворога

                                                                      _______________” ______________

Після цього можна вважати, що хай навіть майже через сто років, але символ для еліти поневоленої нації переміг імперію. Причому переміг просто логікою подій — бо Україна протягом останнього століття майже ніколи не мала достатньо ресурсу, щоб систематично просувати ідею своєї соборності. Зате було вдосталь таких людей, які або знищували носіїв цієї ідеї, або маніпулювали ідеєю єдиної території України для власних цілей.

Україна пройшла шлях, який свого часу подолали ряд інших європейських народів. Польща у 1919 році відкрила, що під дахом єдиної державності зібралися спадкоємці трьох імперських систем — австрійської, німецької та російської. За 20 років міжвоєнного періоду виросли юнаки і дівчата, для яких єдина незалежна Польща була об’єктивною реальністю — і вони пішли її захищати у лави Армії Крайової. Така ж вихована у єдиній незалежній державі литовська молодь у роки Другої світової війни пішла воювати за свою країну у ряди “лісових братів”. Українська молодь воює зараз.

Пам’ять попри страх

Пам’ять попри страх

Фото: Макс Требухов
Людська пам’ять милосердна. Вона надійно стирає згадки про тяжкі і страшні переживання, щоб дати можливість жити далі, не здригаючись від страхів минулого. Але, парадоксально, найстрашнішим є не сам жах, як такий

Джерело – LB.ua

Автор – Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху

Смерть — це жахливо, але устократ страшніша смерть безглузда, у тому сенсі, що не має видимих раціональних причин. Раціональних не тільки у загальній системі координат, де логічною передумовою масової загибелі є, наприклад, війна чи епідемія. Коли йдеться про голод — наприклад, неврожай. Раціональних також у складній системі “колективного підсвідомого”, коли нещастя розглядаються, як розплата за неналежну поведінку, свого роду наслідок порушення Божого закону. Віддзеркаленням такого погляду є аргументація, коли помирає дитина – “та що ж воно нагрішило?…”. Чим же нагрішили сотні тисяч дітей?…

А з іншого боку цієї ж логіки — а яка ж була заплата за злочин? Адже за такий злочин, як убивство тисяч безвинних, у парадигмі “що ж воно нагрішило” неминуче мала наступити покара. Інакше весь світопорядок втрачав свій сенс і внутрішню логіку.

Голодомор з точки зору “маленького” спостерігача був апофеозом відсутності здорового глузду — хоч у сенсі раціональному, хоч у сенсі світоглядному. А для жертв незрозумілість самого факту тягла інші незрозумілості — як реагувати, як протистояти, що взагалі можна зробити, щоб порятувати найближчого, слабшого, того, за кого несеш відповідальність!

Вдуматися — 4,5 мільйонів загиблих. За один рік, без війни чи епідемії, при нормальному врожаї. Уявити — тіла мертвих у хатах, на подвір’ях, на дорогах. Уявити — нічого живого. Нічого, бо поїли абсолютно всіх і вся у спробі вирватися з лабет смерті.

І спробуйте уявити, що це все — не має пояснення. Тобто злочинці знають, навіщо вони це зробили, але ані для жертв, ані для спостерігачів ці причини невідомі. І, до того ж, абсолютно незрозуміло, що можна вдіяти, щоб це зупинити.

ЯК?

Відсутність відповіді на це “як?” породжувала безпорадність. Саме безпорадність і є моментом травматизації. Не саме по собі спостерігання жаху, навіть не участь у ньому. А неможливість зупинити жах. Неможливість зміни. Не те що кардинально, а у безпосередній фізичній близькості. На відстані простягнутої руки.

За цим приходило відчуття приниження, неповноцінності — бо хто ж я такий, якщо на моїх очах гинуть рідні і близькі, а я нічого не в стані вдіяти. У ситуації “тут і вже”, без знання про те, що ти став одною з жертв сатанинського плану- запитання риторичне. І люди помирали не тільки з голоду, а й у свідомості повної безпорадності і приниження, силоміць позбавлені “образу і подоби Божої”.

Як же врятуватися? Забути. Тому що кожне згадування — це відтворення, хай і символічне, не тільки самого жаху, а й відчуттів, які запустили травму від цього жаху. У психології є термін ретравматизація — коли через спогади або випадкову зустріч з чимось, що нагадує про момент травмування людина заново занурюється у момент травми. Страх перед таким поверненням і є тим, що замикає уста тим, хто вижив і не тільки їм, а й їхнім нащадкам.

І, парадоксальним чином — грає на користь катам. Адже першочерговий інтерес злочинця — приховати сліди злочину. Відвести від себе звинувачення. Змусити жертву повірити, що все “просто” сталося. І це тільки сонні марення, а то й узагалі симптом психічної неадекватності — страх, небажання розказувати про минуле, небажання їхати там, де виріс, відвертання очей від подвір’їв, де колись…. І постійне збирання хлібних дрібушок, складування у запаси всього їстівного.

І — колективний спазм при найменшій згадці про трагедію. Висловлений у тисячах уривчастих спогадів, у емоційних фразах, у тисячах взаємно протилежних думках, у відчайдушних, часом несвідомо блюзнірських, спробах раціоналізації і пояснення…

Таким чином на службі у злочинців опиняються нормальні здорові механізми людської психіки. Допомагаючи їм не тільки замовчати злочин. Допомагаючи їм також відвернути погляд сторонніх, які могли б, не будучи підтятими відчуттям приниження і безпорадності, допомогти жертвам. Бо у будь-якої людини у принципі при спогляданні настільки всеохопної трагедії без видимих причин виникне не те, що шок, а сумнів у реальності того, що відбувається. Фраза Черчілля — “Не хочу сказати, що ви брешете, але те, про що ви говорите, занадто страшне, щоб бути реальністю” – була сказана емісарові польського підпілля, який розповів британському істеблішментові про реалії Голокосту.

Людська психіка, як така, допомогла злочинцям у образі комуністичної партії та уряду СРСР ще в одному. Людина не може жити без сенсу. Вона мусить мати певний набір базових понять — хто вона, звідки, для чого, з чим асоціює себе, хто свій і хто чужий. І ось той набір виявляється і загрожений смертельною небезпекою, і щільно обплутаний такими емоціями, до яких волів би ніколи не повертатися.

Людина з непрожитою трагедією піде на все, щоб тільки позбавитися відчуття трагедії, втрати, приниження і — найголовніше — повної позбавленості сенсу буття, як такого. Мільйонам тих, хто вижив, треба було дати хоч якийсь сенс.

І їм його дали… “Єдиний радянський народ”, радянська вітчизна, кругом ворог, червоні прапори і серп з молотом, “Вєлікая Отєчественная”, де у смертельній сутичці двох режимів і у прагненні загарбати режимом-творцем Голодомору ще більше земель для своїх нелюдських експериментів складали голови ті, хто пережив Голодомор. Цей сенс давав, попри все, відчуття причетності до чогось великого, що не можна знищити фізично.

І при цьому не було тих, хто міг сказати правду і пояснити, як так вийшло. Бо поки одні мільйони гинули голодною смертю, інші тисячі, які б могли створити новий сенс на місці зруйнованого чи хоча б втримати рештки знищеного сенсу, були арештовувані, суджені неправедним судом і розстрілювані. Сандормох — то був уже останній раунд знищення еліти

…Але інколи у минуле треба заглянути. Щоб пригадати собі, хто ми є і чому ми такі. Щоб, зрештою, відрізнити, ворога від друга, щоб працювала розпізнавальна система “свій — чужий”. І коли у минулому – трагедії, для цього треба мати певну сміливість.

Набагато легше згадувати боротьбу. Навіть безнадійна — це боротьба. Ти приймаєш рішення, як мінімум, боротися чи здатися і коли ти вирішуєш боротися. А твій противник тільки відповідає на твої рухи. Тому то навіть безнадійна боротьба проти стократ сильнішого ворога — почесна.

І тому зараз, згадуючи і пам’ятаючи, ми ставимо чоло зразу кільком силам. Перша з них — це все ще потуга Росії, як правонаступниці СРСР — і в сенсі юридичному, і в сенсі світоглядному. Ми черговий раз відмовляємося коритися імперії — як той січовий стрілець, “ми не поклонимось цареві!ми прагнем волі!”. І зразу ж наражаємося на перехресний вогонь брехні, контрзвинувачень, віктимблеймінгу, провокацій, знеславлення та ще купи методів, до яких готова вдатися імперія, щоб захистити себе саму. Захистити перед правдою, яка страшна для неї тим, що позбавляє її резону для існування.

І одночасно ми виходимо насупроти самим собі. Мало того, що ті, хто говорить вголос про потребу пам’яті і розповідає про реальність того, що саме треба пам’ятати, ризикують ретравматизацією — це можна записати у свого роду професійний ризик. Ті, хто говорить і виходить, виходять також насупроти страху власного народу. Того страху, який зародився тоді, у рік Голодомору, безпорадності, безглуздя і приниження. Який змушував мовчати, коритися, переходити на мову ворога, зраджувати і стукати, будучи непроговореним і не осмисленим. Для цього народу повернення пам’яті про Голодомор — це не тільки очевидна ретравматизація через повернення відчуття страху і безпорадності, а й кардинальний злам того, що через безнастанне повторення і інерцію стало вже звичним, “нормальним”.

І тоді на додачу проклятим питанням з виру геноциду, прийдуть інші прокляті питання — а чого ж ми так себе поводили? А чому ж зрікалися і мови, і традицій, і всього, що робило нас нами? І серед них найболючіше — а чого ж і як ми забули своїх рідних? Чого вони не те що не поховані, а й не спом’януті? Бо обов’язок поминати покійних — це присутнє в усіх культурах, у всіх часах і народах. Це піставове.

І що залишається у момент, коли відкривається безодня, куди було вкинуто вже не чиюсь, а твою власну людську і національну гідність, честь, пам’ять? Перший порух — зненавидіти. Того, хто відкриває тобі правду. Бо це ж з ним приходять усі оті розпрокляті питання. І це він — свідчення твоєї мізерності. Другий порух — зрозуміти, бо дуже скоро стає ясно, що не в тому, хто відкриває, справа. Адже не було б трагедії, не було б забуття, не було б що відкривати.

Тоді залишається тільки пам’ять. Попри страх. Попри зневіру. Попри безпорадність. Попри демонів власної душі. І ставити опір черговий реінкарнації імперії-вбивці зі зброєю в руках. Адже найсильніший той, хто володіє собою.
Ми пам’ятаємо.
Ми сильні.