Українці в Аушвіці: варіанти етнокультурної самоідентифікації в умовах загрози

Українці в Аушвіці: варіанти етнокультурної самоідентифікації в умовах загрози

Передруковується з дозволу редакції «Україна Модерна» 

Автор – Олеся Ісаюк

Вступні зауваження

Концентраційний табір Аушвіц поблизу містечка Освенцім у польській Сілезії на етапі планування і створення передусім мав бути місцем ув’язнення і знищення членів антинацистського польського підпілля, яке саме набирало розмаху, а також єврейської спільноти Польщі. Пізніше, у 1942-1943 рр., Аушвіц став місцем свідомого масового знищення євреїв з усієї Європи, тому нині справедливо сприймається як одне з центральних місць і символів Голокосту. За цим загальним образом часто губиться те, що серед в’язнів Аушвіцу були представники мало не всіх європейських народів, у тому числі українців.

Українці в Аушвіці були однією з тих національних груп в’язнів, яка не була ані найчисленнішою, ані найвпливовішою. Вочевидь, саме через це  історія українців-в’язнів Аушвіцу досі, за невеликими винятками, залишається “білою плямою”. Водночас ця проблема є багатогранною, включає в себе низку аспектів і пов’язана з кільканадцятьма іншими сюжетами (антинацистське підпілля в Україні, протистояння ОУН(б) та нацистського окупаційного режиму, доля військовополонених-червоноармійців у Третьому Рейху, спротив серед примусових робітників, зокрема, у вигляді втеч з місця роботи тощо). Тема українців у Аушвіці відкриває широкі дослідницькі горизонти. Так, на свого дослідника чекає аналіз внутрішньо неоднорідних спільнот у критичних умовах, проблема стосунків українців з іншими національними групами в’язнів, вивчення трансформації цих стосунків, порівняння їх з контактами на волі та у довоєнний період. Зважаючи на значну кількість жінок серед ув’язнених українців, дослідження потребує також гендерний аспект проблеми. Окремою темою для вивчення може стати участь українців у структурах опору в’язнів. Це лише поверховий огляд напрямків, які можуть розроблятися в межах дослідження загальної проблеми українських бранців концтабору.

Українські в'язні Аушвіцу

Цей же текст пропонує базу для подальших досліджень, оскільки покликаний насамперед розібратися з наступними проблемами: як виокремити українців з загальної маси ув’язнених, чому реєстраційні документи табору не дають однозначної інформації про етнічну приналежність і як їх дешифрувати, які групи в’язнів можна виділити серед українців, як “українськість” в’язнів виражалася в умовах концтабору.

Поняття “українські в’язні Аушвіцу” фактично об’єднує кілька категорій уродженців України. Тема потребує детальнішого студіювання, проте потреби цього тексту вимагають бодай  схематично окреслити, про кого йдеться. Тож нижче наведено короткий перелік, складений у послідовності потрапляння відповідних категорій українців до Аушвіцу:

1. Українські мешканці Закерзоння, а також українці, які після радянської окупації Західної України перебралися в нацистську зону окупації. Усі вони мали досвід проживання у польській державі міжвоєнного періоду. Наскільки усвідомленою у кожному окремому випадку була ідентичність представників цієї категорії саме як членів окремої етнічної спільноти українців — сказати важко, оскільки не залишилося жодних свідчень щодо цього[1]. Хоча, на перший погляд, ці люди не відрізнялися від цивільних вихідців з Центральної та Східної України, є сенс виділити їх у окрему групу. Насамперед ця категорія потребує особливої уваги через різницю досвіду 1920-30-х років, яка виливалася у різницю сприйняття ситуації в таборі та вибору моделей поведінки. Також виокремити цю категорію можна за хронологічною ознакою, адже ув’язнення більшості з них, як свідчать документи, припало на період 1940 — першу половину 1942 років, а вже з початку 1943 року українці родом з Закерзоння практично не трапляються серед в’язнів.

2. Військовополонені Червоної армії, серед яких значна частина була українцями. У цьому контексті йдеться передусім про транспорти осені 1941 року, найбільший з яких налічував за різними підрахунками від 13 до 16 тиc. колишніх солдатів та офіцерів Червоної армії, у тому числі і українського походження, хоча кількість саме українців серед них ще нез’ясована. Досвід перебування у Червоній армії впливав на їхню ідентичність і ставлення до них з боку табірної адміністрації.

3. Члени ОУН (бандерівської), які уперше з’явилися серед в’язнів у липні 1942 року. Після першого бандерівського транспорту, було ще два — у серпні 1942 року та на початку листопада 1943 року. Крім цих транспортів, окремі члени ОУН (б), заарештовані саме за свою партійну приналежність, потрапляли невеликими групами у складі інших транспортів [2].

4. Примусові працівники з України (“остарбайтери”), які постійно потрапляли до Аушвіцу, починаючи з весни-літа 1942 року. Серед них можна знайти представників практично всіх регіонів України та, відповідно, різноманітних моделей і механізмів ототожнення себе з українцями — починаючи від прив’язки до України як географічного пункту і закінчуючи повністю сформованою ідентичністю модерного зразка, де Україна фігурувала як окремий суб’єкт на базі етнокультурної спільноти;

5. Євреї з Закарпаття, які потрапили до Аушвіцу, починаючи з весни 1944 року [3]. У цьому випадку, зрозуміло, не йдеться суто про українську ідентичність. Проте закарпатських євреїв сприймали як частину громади “в’язнів з України”. Певна частина з них, вочевидь, користувалася у побуті українською мовою, адже у списках загиблих та картах в’язнів можна знайти прізвища та імена закарпатських євреїв, транслітеровані німецькою мовою у спосіб, характерний для транслітерації українських імен та прізвищ.

Цей поділ в’язнів на категорії є наслідком потреби дослідника структурувати все різноманіття попередніх досвідів, регіональних походжень, причин потрапляння в Аушвіц, які траплялися серед українських в’язнів концтабору. Українські в'язні Аушвіцу

Не буде перебільшенням сказати, що українці були однією з найбільш строкатих та внутрішньо розділених груп серед в’язнів Аушвіцу. Це сприяло розчиненню українців серед загалу. Невидимість їм забезпечувала також специфіка системи реєстрації в Аушвіці, яка чітко прив’язувала національність в’язня до його формального громадянства. Виняток робили виключно для євреїв, тоді як представники усіх інших національностей реєструвалися за державною приналежністю. Який вигляд це мало з точки зору в’язнів Аушвіцу українського походження, зафіксував мемуарист-дослідник: “Яке гумористичне видовище склалося, коли наша українська група сімох отримала чотири різні класифікації: двоє наших друзів з Закарпаття отримали “Ч”, троє з терену Галичини позначку “Р”, один отримав номер без позначки, бо його батько жив у Варшаві і користувався нансенівським паспортом, один отримав чорний трикутник з позначкою “R”, бо був з теренів Східньої України. Отже, сім українців мали чотири категорії національної приналежності [4]”.

Як внутрішня різноманітність, так і специфіка системи реєстрації в’язнів ставлять дослідника перед проблемою знайти достатньо надійні шляхи виділення з загальної маси в’язнів саме українців. Взаємне переплетіння обох обставин робить формальні ознаки ненадійними маркерами, особливо, коли йде мова про пограничні регіони або бракує даних про місце народження конкретного в’язня. Якщо щодо українського походження вихідця з сільської місцевості центральноукраїнських чи західноукраїнських областей можна бути достатньо впевненим, то вихідця з промислових регіонів Донбасу чи зі Слобожанщини можна переплутати з росіянином, вихідця з Закерзоння — з поляком, уродженця Полісся чи північної Чернігівщини — з білорусом, особливо, коли бракує інших ознак для верифікації.

Українські в'язні Аушвіцу

Тож дослідник мусить покладатися на маркери ідентичності, опосередковано зафіксовані у обліковій документації концтабору. Під цим розуміється мова щоденного користування, яку можна визначити на підставі характерних деформацій у записі імені та прізвища, які записувалися зі слів самого в’язня, а також приналежність до греко-католицької конфесії (у випадках вихідців з Галичини та Закерзоння). Розглядаючи такі маркери як свідчення української ідентичності в’язня, можна достатньо точно встановити межі та розміри української спільноти Аушвіцу, при всій її внутрішній неоднорідності.

Якщо вести мову про ідентичність, незмінно постане питання про її усвідомленість. Особливо з урахуванням того факту, що у ряді випадків українська етнокультурна ідентичність, як складова суб’єктності української політичної нації, знаходилася у дискримінованому становищі. Цей фактор неминуче проявляється при комплексному опрацюванні джерел до теми, де дослідник зустрічає різні рівні усвідомлення власної етнічної приналежності. Від небажання поступитися ідентичністю як прояв спротиву до висловленого у формулюваннях на зразок “підросійський українець” розуміння того, що національна ідентичність не співпадає з громадянством, а також звичного користування українською мовою як рідною, що зафіксував писар через характерну транслітерацію.

Тож це питання доречно розкласти на три основні підпункти:

— ідентичність як елемент спротиву, у випадку членів ОУН (б). Бандерівці детально зафіксували свій досвід перебування в концтаборі у спогадах, а отже ця тема добре представлена у джерелах.

— шляхи ототожнення себе з українцями у межах тих можливостей, які надавала система реєстрації в’язнів у Аушвіці. Насамперед зазначення, що місце народження знаходиться в Україні або ж використання “змішаних” форм інформування про громадянство (наприклад, “підросійський українець”);

— виокремлення українців за особливостями транслітерації німецькою чи польською мовою українських імен та прізвищ (коли відсутні інші достатньо надійні джерела верифікації). Поява таких деталей була наслідком об’єктивних особливостей вимови.

Може видатися, що в умовах нацистського табору смерті, де уникнення фізичного знищення вже було успіхом, ідентичність була дуже умовним питанням навіть для самих в’язнів. Насправді ж ототожнення себе з тією чи іншою групою, зокрема за національними та етнічними ознаками, відігравало критичну роль при формуванні локальних мереж взаємодопомоги заради фізичного порятунку в’язнів, що й було одним з проявів спротиву табірній адміністрації [5]. Підставою для формування такої мережі могло стати прибуття у одному транспорті, походження з однієї місцевості, фахова солідарність, приналежність до однієї і тієї ж соціальної групи, або ж до політичної партії та низка інших ознак.

Втім, дослідник теми К. Дунін-Вонсович зауважує, що у процесі формування локальних мереж взаємодопомоги і спротиву, що поступово переросли у єдину підпільну мережу, яка охоплювала весь концтабір, велику роль відігравала спільна рідна мова або спільна мова повсякденного спілкування. В умовах конспірації критично важливим було швидке порозуміння таємно від “привілейованих” в’язнів та адміністрації коцтабору [6]. Мова ж є однією з базових ознак приналежності до певної етнокультурної спільноти.

Бруно Беттельхайм [7] — дослідник і колишній в’язень нацистських концтаборів вважає, що принциповою точкою неповернення, моментом психологічного Українські в'язні Аушвіцузламу та втрати мотивації до спротиву є підпорядкування в’язня тій системі цінностей, яку йому бажає накинути адміністрація табору, а також прийняття тієї ролі у суспільній структурі, яку для вʼязня призначили ідеологи тоталітарного режиму [8]. Фрустрація, зневіра, відчуття повної втрати контролю над власною долею є наслідками такої переорієнтації [9].

Зворотнім наслідком такої логіки є те, що одним з базових елементів вибудовування достатньо ефективної системи спротиву є збереження можливості приймати рішення, базовані на власних цінностях та інтересах, які випливають з усвідомлення власної ідентичності [10]. Визначення власних інтересів є неможливим без розуміння “ким ти є” [11]. За спостереженнями Віктора Франкла, наявність далекосяжної мети, яка в умовах концтабору здається божевіллям, є одною з умов сильної мотивації вижити та переорієнтації мислення на майбутнє, на противагу звичній тактиці “виживання з дня на день”[12].

Наскільки ця логіка справедлива, досить виразно демонструють численні спостереження випадків, коли ядром груп опору були представники сильно мотивованих середовищ, які окрім бажання просто вижити, мали й інший сенс існування. Наприклад, проводом антинацистського спротиву зазвичай були члени політичних партій та представники професій, для яких характерне сильне відчуття своєї місії у суспільстві — священики, військові, лікарі тощо.

Бруно Беттельхайм наводить приклади груп, які, за його спостереженнями, були особливо успішні у тактиці виживання. До них, наприклад, належать найбільш ініціативні групи серед євреїв, які після війни стали організаторами кібуців, а також групи віруючих: свідки Єгови, католицькі священики тощо [13]. Подібні приклади можна навести також поза згаданими Б. Беттельхаймом групами. Так, організований підпільний спротив у Аушвіці розпочав офіцер польської армії, учасник підпілля Вітольд Пілецький, який ще на початку 1920-х років вийшов у відставку у званні ротмістра. [14]. Цікавим є приклад Равенсбрюку, де лідерками та співорганізаторками спротиву стали військовополонені жінки, зокрема Євгенія Клем, яка була викладачкою Одеського педагогічного інституту.  [15].

До речі, таку кореляцію зауважили також дослідники каральних систем поза межами Європи. Так, Дж. Ховз зауважує, що серед військовослужбовців армії США, які потрапили у в’єтнамський полон та брали участь у системі взаємодопомоги (яка вважається першим етапом формування руху опору) була значна кількість вихідців з родин, де традиційними були професії з високим рівнем соціальної відповідальності (військові, медики, священики) та й самі полонені зазвичай мали вищу або спеціальну освіту [16].

Отже, наявність усвідомленої ідентичності мала величезне значення для успішності спротиву. Однак важливу роль у цьому процесі відігравали люди, здатні згуртувати спільноту в’язнів на базі ідентичності. Як правило, вони усвідомлювали власне місіонерське призначення і були представниками професій, що передбачали “служіння людям”. Відчуття приналежності до спільноти мотивувало до виживання і спонукало до пошуку найменших можливостей для висловлення солідарності і способів підтримання існування. Ідентичність, як це показано в аналізі В. Франкла, могла навіть стати одним з основних факторів виживання.

Джерела та література: проблеми дисбалансу і “сліпих зон”

Розкриття заявленої теми передбачає залучення різноманітних джерел, передусім облікової документації концтабору та спогадів. Облікова документація концтабору Аушвіц включає дуже різнопланові документи: картка в’язня (Haeftlingskarte), куди вносилися основні дані про ув’язненого (ім’я, прізвище, дата і місце народження, причина ув’язнення, опис зовнішності та інше), список завдань (Arbeiteinsatz), велика кількість різного роду списків, наприклад список померлих (Totenbuch), список з трупарні (Leichenhalle), список новоприбулих (Zugangsliste) та низка інших. Стан та повнота збереження кожного типу джерел є різною, порівняльний аналіз записів у різних документах щодо однієї і тієї ж особи неминучий. Наразі основна маса документації Аушвіцу оцифрована та зберігається у базах даних ITS Bad Arolsen та auschwitz.org.

Саме ці списки містять інформацію про віросповідання та місце народження, які у сукупності дозволяють достатньо точно визначити, до якої з національних спільнот належав в’язень. Також у документах зафіксовано імена та прізвища, що дає можливість провести аналіз записів — якщо писар був носієм німецької чи польської мови, часто у записах зі слів україномовних в’язнів траплялися характерні помилки.

При цьому списки, навіть при повній збереженості, не дають інформації щодо того, наскільки усвідомленою була ідентичність у кожному окремому випадку. Таку інформацію містять спогади в’язнів, які вижили. Проте радянські військовополонені залишили обмаль свідчень, оскільки їхні представники переважно загинули. Відносно доступними для дослідження є спогади членів ОУН (б), вихідців з Закерзоння та втікачів-примусових робітників з усіх регіонів України. Втім, і ці свідчення представлені нерівномірно. Якщо члени ОУН (б) в еміграції залишили після себе великий пласт спогадів [17], решта багатотисячної української спільноти “після Аушвіцу” тривалий час знаходилася в умовах тоталітарної цензури та була позбавлена можливості висловити свої свідчення про пережите.

Третьою групою свідчень є спогади, зібрані вже у період Незалежності [19]. Їхні автори переважно концентрувалися на власних переживаннях, ідентифікація залишалася на рівні “свій — чужий”, тобто “кати-нацисти” проти “жертв-в’язнів”, здебільшого без подальшої диференціації.

Українські в'язні АушвіцуТема українців у Аушвіці тривалий час залишалася недослідженою, за винятком загальних згадок у працях, присвячених українському досвіду Другої світової війни загалом, а також темі військовополонених, примусових робітників та ін. Чи не єдиною монографією на цю тему залишається праця М. Марунчака “Українські політичні в’язні у німецьких концентраційних таборах”, видана у 1996 році [20]. Крім неї, є оглядові статті польських дослідників Адама Цири (Adam Cyra) та Томаша Кобилянського (Tomasz Kobylanski [21]). Хронологічно останнім є збірник статей “Концтабір Аушвіц. Український вимір: дослідження, документи, свідчення” [22].

Водночас завдяки широкій представленості теми Аушвіцу у світовій історіографії, при належному опрацюванні джерел, є всі можливості різнобічного розгляду теми українських в’язнів табору. Особливе зацікавлення становлять психологічні зміни, механізми адаптації до ситуації постійної загрози та психологічні підстави опору, що розглянуті у роботах В. Франкла, Б. Беттельхайма, Дж. Герман, А. Глінської, К. Дунін-Вонсовича, Д. Гроссмана та інших [23].

“Бандера групе”: ідентичність як база для спротиву

Прикладом чітко вираженої ідентичності серед усіх категорій в’язнів Аушвіцу родом з України, є представники так званої “Бандера групе”, тобто ув’язнені члени ОУН (б). На українській ідентичності у середовищі бандерівців наголошували (та чи могло бути інакше у випадку членів політичної організації, яка вбачала сенс свого існування у здобутті національної держави?). Проте велике значення у формуванні такого іміджу бандерівців має той факт, що саме члени ОУН (б) залишили великий масив спогадів про своє життя, у тому числі і про ув’язнення у нацистських концтаборах, що робить їх надзвичайно вдячним об’єктом аналізу. Ця група особливо гостро переживала факт “позбавлення імені”. Про це свідчить хоча б те, що члени “Бандера групе”, які відобразили у спогадах період перебування у Аушвіці, приділяли окрему увагу факту об’єктивної неможливості вказати власне походження у облікових документах. Прикладом таких переживань може бути цитата з книги М. Марунчака: “Чи могло бути для українського політичного в’язня чи взагалі національно свідомого українця щось більш понижуюче, як, попавши до німецького концтабору, зносити фізичний терор і носити на своїх грудях чужу національну літеру, що в тому часі неначе мала символізувати його національну приналежність і його патріотичні почування, за які він карався в кацеті” [24]. Бандерівці сприймали бюрократичне невизнання українців як окремої групи не тільки на рівні особистого переживання, а й як чинник згуртування, одну з причин протистояння нацизму, який уособлювала табірна адміністрація. Відчуття “невизнаної ідентичності” стало потужною мотивацією для виживання і спротиву: “…була здетермінованість пережити всі лягери і поневіряння і дожитись вільної і незалежної української держави. Така настанова перекликалась зі словами Лесі Українки: “Жити хочу — геть думи сумні!”… оце “Хочу жити” було головним мотивом для долання труднощів таборового життя” [25].

Усвідомлення того, що ідентичність була однією з причин ув’язнення було сильним стимулом для спротиву, що дозволив гуртувати навколо себе інших українців тільки на підставі українського походження, не надаючи значення, наприклад, регіональним відмінностям чи політичним переконанням. Зокрема, діяльність мережі взаємодопомоги поширювалась на в’язнів-остарбайтерів та військовополонених Червоної армії, українців за походженням [26]. Також представники “Бандера групе” зуміли організувати передачу допомоги для ув’язнених у Біркенау жінок-українок [27], причому ця допомога включала в себе не тільки передачу продуктів харчування, а й імпровізований випуск журналу, призначеного виключно для ув’язнених жінок — “Жіноча недоля” [28].

Українські в'язні Аушвіцу

Одним з найяскравіших прикладів, коли “свою” мережу бандерівці поширили на співвітчизників у принципі, була практика залучення до свого кола хлопчаків-підлітків, як правило, остарбайтерів-втікачів. Така практика була звичною серед політичних в’язнів, які опікувалися малолітніми в’язнями, щоб вберегти їх фізично та захистити від сваволі “привілейованих” в’язнів, які часто ґвалтували підлітків. Втім, у випадку “Бандера групе” добре видно, що йшлося не тільки про порятунок вразливіших в умовах концтабору підлітків, а й про продовження боротьби проти нацистів. Цього разу — у формі оберігання “своєї” молоді в умовах постійної загрози: “Цих молодих людей були сотні і всі вони тужили за рідними сторонами, а тому раділи, коли могли зустріти своїх земляків і з ними поділитися своїми турботами і думками. Бувало, неділями до кожного з нас на кімнату приходили по кілька юнаків, розповідали про своє життя і бажали довідатися щось більше з історії України [29]”. Одним з таких підопічних був Михайло Майборода, родом з Полтавщини, 1929 року народження [30]. Цікаво, що в’язень з ідентичними даними вказаний також у базі даних Бад-Арользена.

Якщо проаналізувати поведінку членів ОУН(б) в Аушвіці у контексті поглядів Б. Беттельхайма, складається враження, що маємо справу з послідовним відтворенням сформованої логіки боротьби, базованої значною мірою на усвідомленні власної ідентичності, що мало вигляд участі у підпільній мережі спротиву як продовження боротьби проти нацистів на волі.

Бандерівці сприймали ув’язнення як черговий етап боротьби проти нацистів за незалежність України. Він, зокрема, передбачав відстоювання власних кордонів і можливості “бути собою” та діяти за власною логікою і на користь власних інтересів. Це проявлялося у вигляді формування кола спілкування, групування співвітчизників, планування заходів порятунку слабших товаришів по нещастю, підпільної молитва тощо.

Відправною точкою у міркуваннях Б. Беттельхайма є збереження можливості приймати  рішення за принципом “чини не те, чого від тебе очікують”, а також формування чіткого внутрішнього причинно-наслідкового зв’язку, який пояснює факт перебування людини у концтаборі, а отже усуває відчуття шоку від самого факту ув’язнення.

Українські в'язні Аушвіцу

Парадоксальним чином такий підхід виявився більш ефективним у справі відстоювання власної ідентичності, ніж пояснення писарям “Ауфнаменбюро”, чому українців слід записувати як окрему національність, що тягло за собою ризик стати жертвою побоїв за порушення “порядку”. Прикладом відстоювання в’язнями власної ідентичності є такий випадок. На Різдво 1945 року група українських політв’язнів приготувала імпровізовану Святу вечерю з “зорганізованих”, тобто принагідно вкрадених, продуктів. Одного з учасників підготовки святкування Степана Петелицького (коли він ніс свіжозварений “борщ” до бараку) перепинив заступник рапортфюрера Кадук, відомий садистськими нахилами [31]. У цей момент обох побачив рапортфюрер Хартсвінг [32], якого здивувала відсутність ідентифікаційної літери на одязі Петелицького. Петелицький відповів, що є українцем, а оскільки такого позначення не передбачено, то їхня група, тобто “Бандера групе”, виклопотала у адміністрації табору право носити “безіменні” вінкелі. Після такого пояснення Хартсвінг власноручно написав на “вінкелі” Петелицького літеру “U” — від Ukrainer, а на зауваження Петелицького, що через це його будуть плутати з угорцями, додав “r”. Відповідно вийшло “Ur” і з цією позначкою Петелицький відбув останні два тижні ув’язнення в Аушвіці.

Попри виражене прагнення підкреслити свою ідентичність, у в’язничних картках членів ОУН(б) найчастіше значиться “колишня Польща” або ж “Чехословаччина” [33]. Пояснюється це тим, що члени ОУН (б), переважно достатньо освічені люди, сприймали формулювання “державна приналежність” за прямим значенням, тобто як підтвердження формального громадянства. Також не виключено, що свою роль зіграла початкова розгубленість (попри тюремний досвід оунівців, реальність Аушвіцу сильно відрізнялася від реальності попередніх місць ув’язнення), а також небажання відразу необачно наражатись на небезпеку через наполегливе відстоювання своєї позиції.

Крім членів ОУН (б), організований спротив вочевидь зуміли сформувати лише колишні військовополонені Червоної армії. Принаймні є підстави робити такі припущення, спираючись на спогади та порівняння з іншими концтаборами, де значну частину в’язнів, задіяних у підпільній мережі спротиву становили військовополонені. Попри те, що у цьому випадку йдеться не суто про українську ідентичність, а насамперед про усвідомлення приналежності до спільноти “своїх” — червоноармійців, слід зазначити, що у документах зафіксовано низку випадків, коли червоноармійці називали себе українцями. Прикладом можуть бути картки ув’язнених Андрія Мельничука [34] з Вінниччини та Олексія Поліщука [35] з Київщини. Такі випадки нерідкісні, відповідно, цілком імовірно, що серед військовополонених було досить багато тих, які чітко ототожнювали себе з українцями.

“Підросійський українець” та “колишня Польща”: парадокси ідентичності українця в Аушвіці

Українські в'язні АушвіцуКоли йдеться про решту українських в’язнів Аушвіцу, то в більшості випадків єдиною інформацією, яка може допомогти зрозуміти, ким насправді вважала себе людина, є запис щодо походження у в’язничних документах. Насамперед йдеться про запис у індивідуальній картці в’язня. Попри те, що існували жорсткі правила запису, за якими мав фіксуватись насамперед факт формального громадянства, країна, з якої походить бранець, у цій графі траплялися варіації. Насамперед це пов’язано з тим, що єдиним джерелом інформації для писаря був сам ув’язнений. У випадку неросійських народів Радянського Союзу, у тому числі українців,  це створювало чималі труднощі:

“До Авшвіцу прибували переважно молоді хлопці з села, які ще до того були перелякані тим, що їх привезли до концентраційного табору, де на них кожен випробовував свою палицю від самого моменту вступу в табір. Тож вони всі були загулюкані, знервовані і пригнічені. Їм було годі зібрати свої думки докупи.

Поляк звичайно питав такого заляканого новоприбулого:

— Як називається твій район?

— Я ж казав вам — Гайсинський район, —  той відповідав.

— Добре, — говорив поляк знову, — але як називається те місто, в якому центр району?

— Ну як вам пояснити, — бурмотав заклопотаний українець — це є Гайсинський район…

Так розмова тягнулась би до безкінечності, якби нетерпеливий поляк не бив бідного хлопця кулаком в обличчя за те, що той не вмів сказати: “Гайсин — район, Вінниця —  область [36]”.

Парадоксально, але запис походження малоосвіченої людини, яка, вочевидь, розуміла тільки те, що від неї вимагають повідомити, звідки вона родом, дає набагато більше інформації, ніж запис, зроблений зі слів освіченої людини, яка на питання про “державну приналежність” відповідала чітко: “Радянський Союз”.

Крім стандартних записів “Russe” та “Ud SSR”, у записах трапляються інші означення місця походження, як “колишня Польща”[37], та власної ідентичності, як “українець” [38].  Наприклад, у графі “державна приналежність” Степан Клочко, уродженець с. Гулівка (у джерелі вказано Гулейка) Волинської області, вказав “Україна” [39]. Було б великою помилкою вважати, що це спостереження стосується виключно мешканців Західної України, яких стереотипно сприймають як представників винятково чіткої української ідентичності. Так Олексій Ломака означив себе “російським українцем” [40]. Робітник Степан Плющ назвав себе “українцем з Росії” [41]. В’язень Борис Коробко, родом з Ровеньок Луганської області зазначив, що він “українець” [42], аналогічно вчинили Віктор Лахтєрін зі Сталіно (Донецьк) [43] та Іван Лобода з Дніпропетровщини [44]. У окремих випадках власноручний підпис в’язня на відомостях передачі речей до так званої “ефектенкамери”, де їх, теоретично, мали зберігати до звільнення або смерті в’язня, служить додатковим підтвердженням його українськості, як це було у випадку Федора Залоги [45] та Блакити Івана  [46]. Внаслідок подібних до описаної вище ситуацій у в’язничних картках з’явилося чимало записів, які опосередковано фіксують те, ким себе вважали в’язні.

Ідентичність через мову: що можуть розповісти записи зі слів в’язнів

Українські в'язні АушвіцуДодатковим, а в окремих випадках і єдиним способом встановити з якою спільнотою себе пов’язував бранець, є аналіз  написання імені та прізвища у табірних документах. Так через особливості сприйняття української мови писарями — носіями польської та німецької мов у записах залишився характерний спосіб передачі звуків, або ж типові помилки. Тож за цими ознаками на підставі відтворення імені та прізвища у картці в’язня можна відносно надійно ідентифікувати українця. Також достатньо поширеними були випадки, коли незвичні для вуха писаря українські імена записувались у латинізованій формі. Так Андрій Нежера перетворився у Nezera Andreas [47], Михайло Кравців у Krawciw Michael [48] тощо.

Нижче подано характерні особливості транслітерації, які сигналізують про те, що рідна мова в’язня — українська:

— закінчення -ів українських прізвищ прикметникового типу передавалися через -y, -yj, -ii.  На відміну від російських прізвищ прикметникового типу, які у записах закінчуються на -ia,  -ij. Така картина у випадку Дмитра Лісового (Lisowyj Dmytro) [49], Семена Ольшевського (Olschewskyj Semen) [50], Якова Вишневського (Wischnewskyj Jakow) [51], Якова Добровольського (Dobrowolskyj Jakiw) [52].

— голосні -я, -є, -ї передавали як -ija, -ije (російські — ie, -ia; польські — за правилами правопису польської мови щодо жіночих імен, наприклад — Maria, Julia, хоч при точній транслітерації мало б бути — Mariia, Juliia). Така картина спостерігається у низці записів: Корнієнко Іван (Kornijenko Iwan) [53], Піляренко Марія (Pilarenko Marija) [54], Хондусенко Надія (Chondusenko Nadija) [55], Мусієнко Ольга (Musijenko Olga) [56] У деяких випадках, наприклад, Марії Порич (Porytsch Marija) [57] чи двох жінок з однаковим прізвищем — Поліщук Анни і Поліщук Олени, тільки різниця у транслітерації прізвища та — у останньому випадку — також запис імені дає можливість припустити, до якої етнічної спільноти вони належали: Анну записали як Politschuk Anna [58], а Олену — як Poletschuk Jeliena [59].

— голосні звуки “о”, “и” у російській вимові сприймаються польським чи німецьким вухом як, відповідно, “а” та “і”, прикладом чого є різниця записів на зразок Maksymenko[60] i Maksimienko [61]. У першому випадку спостерігаємо запис явно україномовного в’язня, на що вказує “у”, яка передає українське “и” та відсутність пом’якшень. Натомість у другому випадку послідовність “і” та передача вимовленого “е” через “іе” сигналізує про людину, яка, найімовірніше, у побуті послуговувалася російською. Інколи можна зустріти записи, де україномовна людина намагалася розмовляти російською, імовірно, тому, що вважала російську мову мовою офіційного спілкування: Horyntschenko Wasylyj [62]. Хоча не можна виключати, що йдеться про русифікованого українця, але в цьому випадку, вочевидь, на місці “y” фігурвало б “i”, яке зазвичай позначає вимову російського “и“.

Застосування такого методу дозволяє також робити припущення щодо «українськості» мешканців України неукраїнського походження. Характерним є випадок двох євреїв, імовірно, родичів з Київщини, які задовго до війни виїхали з території України і потрапили в Аушвіц з Франції. Прізвища обох зафіксовані у депортаційних листах з Дрансі, які в оцифрованому вигляді доступні у базі даних Міжнародної Пошукової системи у Бад-Арользені. Для запису прізвища одного з них вжито французьку транслітерацію російської мови, інший, вочевидь, вимовляв своє прізвище по-українськи. Так, у першому варіанті було записано Szkliarewskij, у другому — Szklarewsky [63].

Небезпеки ідентичності

Явно виражена приналежність до певної групи могла нести загрозу. Доказом цього може бути доля братів Бандер, які були вбиті наглядачами-поляками у перші тижні перебування в Аушвіці, а також дані про випадки насильства щодо українців з боку поляків та росіян у інших концтаборах [64]. Характерно, що навіть бандерівці, які відрізнялися гарною організацією та мали досвід підпілля, а часто й ув’язнення, маскували власне походження до моменту, поки не ставала зрозумілою внутрішня ситуація у концтаборі. Для уникнення імовірних знущань вони використовували те, що прізвища багатьох з них легко полонізувалися, маскуватись дозволяло також добре знання польської мови.

Наскільки небезпечною могла бути “не та” ідентичність, не тільки етнічна, а й політична, свідчить ситуація Миколи Климишина, описана ним у спогадах [65]. Згідно зі спогадами, відразу після прибуття Миколи Климишина  один з бандерівців, привезених за два тижні до цього, 20 липня 1942 року [66], Борис Вітошинський, попередив, що його розшукують поляки, які “хочуть тебе вбити за Пєрацького [67]”. У цій ситуації Микола Климишин вирішив використати факт перебування у складі похідних груп у Центральній Україні влітку 1941 року і вдавати з себе вихідця з тих місць. Недоліком цього плану було те, що таке прикриття діяло тільки до моменту офіційної реєстрації в’язня в таборі, оскільки у разі підозри дані про особливо важливих політичних в’язнів перевірялися через супровідні документи. Миколу Климишина врятував випадок — попереднього вечора він випадково зустрів аптекаря з Кракова, який його знав зі студентських часів. У ході підготовки до “Варшавського процесу” ОУН поліція змусила цього аптекаря, на ім’я Станіслав Гошковський [68], підписати свідчення начебто Климишин купував у нього лікарський препарат, який міг бути використаний також як елемент вибухівки. Підписані аптекарем свідчення стали аргументом обвинувачення, причому поліція не дала можливості Гошковському виступити на суді і спростувати свідчення, фактично взяте під тиском. Гошковський вважав, що зустріч з Климишиним дає йому можливість спокутувати свій гріх лжесвідчення і наступного дня, коли під час реєстрації Микола Климишин був змушений назвати своє справжнє прізвище та походження, зумів умовити своїх земляків не чіпати українця [69]. Хоча у цьому випадку йдеться не про етнічну ідентичність, а радше про приналежність до певної політичної групи, але добре видно, що інколи краще було не відкривати, хто ти насправді.

Ця історія має слабкі місця — насамперед, у реєстрі в’язнів Аушвіцу у базі на сайті музею “Аушвіц-Біркенау” та у базі ITS Bad Arolsen в’язня з таким іменем, Українські в'язні Аушвіцуякий би потрапив у Аушвіц у серпні 1942 року, не виявлено. Крім того, є свідчення інших бандерівців, що Климишин ще якийсь час використовував полонізовану форму прізвища Клімчевський, саме з побоювань повторити долю братів Бандер [70]. Натомість усі, хто зачіпав цей епізод у спогадах, сходяться на тому, що ситуація нормалізувалася після переговорів з представниками польської спільноти, імовірно, учасниками табірного підпілля [71]. Подібну картину змальовують і польські мемуаристи та дослідники [72].

Опосередкованим свідченням того, що загал українців в Аушвіці (а також в інших концтаборах Третього Райху) досить чітко розумів, хто вони і звідки, принаймні настільки, щоб решта в’язнів могла їх вирізнити серед решти “росіян”, є свідчення іноземців. Згадки про українців (йдеться про “підрадянських”, оскільки частка бандерівців була дуже малою) знаходимо у Бруно Беттельхайма [73], Ойгена Когона [74], Германа Лянгбайна [75]. Втім, факт і кількість таких свідчень говорить, що переважно українці досить чітко і послідовно виокремлювали себе не тільки серед всього загалу в’язнів, а й серед бранців з території Радянського Союзу, що важливо з огляду на поширене сприйняття вихідців з СРСР як росіян.

Це було б неможливим без постійної неусвідомлюваної демонстрації у спілкуванні з іншими в’язнями маркерів ідентичності на зразок мови. Також свідчення іноземців про українців опосередковано підтверджують, що численні записи на кшталт “підросійський українець” та транслітерація і помилки, характерні саме для передачі української вимови імен та прзівищ не є випадковістю. На сьогодні точна кількість українських жертв Аушвіцу невідома. Вважається, що це близько 120 тисяч осіб, з яких 90 тисяч припадає на закарпатських євреїв. Утім ця цифра дуже приблизна (з них усіх точні імена, місця та дати народження встановлені лише для близько 5,5 тисяч людей). [76] Спираючись на опрацьовані дані, можна стверджувати, що цифри, які відображають кількість українських в’язнів Аушвіцу можуть суттєво зрости. Українці в Аушвіці попри існуючі внутрішні розмежування у критичній ситуації все ж ототожнювали себе з однією етнокультурною спільнотою. В низці випадків для українців ідентичність стала підставою не лише взаємного пошуку “своїх” серед загальної маси в’язнів, а й глибинною мотивацією для спротиву.

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

[1]Група виділена на підставі аналізу даних щодо географії походження в’язнів зі списку, відомого, як Auschwitz Death Certificates.

[2]Марунчак М. Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах. — Вінніпег, 1996. — с. 106 – 113

[3]Славік Ю. Шлях до Аушвіцу: Голокост на Закарпатті. — Дніпро, 2017. — с. 79 – 81

[4]Марунчак М. Українські політичні в’язні… — С. 91

[5]Dunin — Wąsowicz K. Ruch Oporu w hitlerowskich obozach koncentracyjnych. – Warszawa, PWN, 1983. —  S. 52-53

[6]Dunin  Wąsowicz K., 1983, S. 70

[7]Bettelheim B. The informed heart. A study of the psychological conseguences of living under extreme fear and terror. – New York, Penguin, 1991

[8]Bettelheim B., 1991, p. 101

[9]Bettelheim B., 1991, p. 103

[10]Bettelheim B., 1991, p. 69, 79-80

[11]Франкл В. Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі.  – Харків, “Клуб сімейного дозвілля”, 2016,. —  c. 91

[12]Франкл В., 2016, c. 89

[13]Bettelheim B.,1991, P. 20

[14]Pilecki W. Raport.

[15] Helm Sara. If this a women: Inside Ravensbrueck: Hitler’s Concentration Camp for Women. — London, Brown Book Group, 2015. — p. 237 – 245.

[16]Howes Cr. Voices of the Vietnam POWs. — New York, Oxford University Press, 1993. —  P. 11.

[17]В боротьбі за Українську державу. — Львів, “Меморіал”, 1992; Климишин М. В поході до волі. Т.ІІ. — Детройт, 1987; Марунчак М, 1996; Петелицький С., 2000; Мірчук П. В німецьких млинах смерти. — Лондон, 1957 та ін.

[18]Бойко Вадим. Слово після страти. Якщо на землі є пекло. — Київ, 1989

[19]Заник Христина. Анастасія Гулей. Дорога в Освенцим.

[20] Марунчак Михайло. Українські політичні в’язні у нацистських концентраційних таборах. — Вінніпег, 1996.

[21]Cyra A. Banderowcy w KL Auschwytz. Режим доступу: http://www.mysl-polska.pl/node/51;

[22] Українці в Аушвіці. Український рахунок. – Київ, 2020

[23] Bettelheim B. The informed heart. A study of the psychological conseguences of living under extreme fear and terror. – New York, Penguin, 1991;  Dunin — Wąsowicz K. Ruch Oporu w hitlerowskich obozach koncentracyjnych. — Warszawa, PWN, 1983;  Франкл В. Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі.  — Харків, “Клуб сімейного дозвілля”, 2016; Glińska Anna. Moraloność więznia Oświęcimia // Etyka 2, s. 173 – 232; Grossman D. On killing. The psychological cost of learning to kill in war and society. — New York, 1995; Герман Дж. Психологічна травма та шлях до видужання. — Львів, 2015.

[24]Марунчак М., 1996, С. 60

[25]Коваль О. Спомини мого життя. Львів — Auschwitz — Брюссель… – Львів, 2016 –  С. 101

[26]Кардаш В. Справжній друг і провідник// В боротьбі за українську державу… – С. 722; Чайковський Д. Хочу жити!. – Львів. 2009. — С. 108 – 109

[27]Марунчак М., 1996, С. 127-128

[28]Коваль О., 2016, С. 104-105

[29]Коваль О., 2016, С. 102

[30]Мірчук П. У німецьких млинах смерті. — Лондон, 1957, С. 130; Чайковський Д. “Хочу жити!”. — Львів,, 2009, С. 98

[31]Освенцим глазами CC. — Katowice, Krajowa agencja wydawnicza, 1979. -s. 284

[32] Петелицький С. До Освенціму за Україну. — Київ, Суспільна служба України., 2000 . — С. 54-55

[33]Марунчак М., 1996, с. 91

[34] Мельничук Андрей

[35] Полищук Алексей

[36]Климишин М. В поході до волі. Детройт, 1987, Т.2, С. 116.

[37]Волошин Михаил

[38]Каша Степан

[39]Клочко Степан

[40]Ломака Алексей

[41]Степан Плющ

[42]Коробко Борис

[43]Лахтєрін Віктор

[44]Лобода Іван

[45]Залога Федір

[46]Блакита Іван

[47]Нежера Андрій

[48]Михайло Кравців

[49]Лісовий Дмитро

[50]Ольшевський Семен

[51]Вишневський Яків

[52]Добровольський Яків

[53] Корнієнко Іван

[54]Піляренко Марія

[55]Хондусенко Надія

[56]Мусієнко Ольга

[57]Порич Марія

[58]Поліщук Анна

[59]Полещук Елена

[60]Максименко Іван

[61]Максименко Марія

[62]Горинченко Василій

[63] Auschwitz Death Certificates.

[64]Климишин М., 1987, Т.ІІ, С. 89,

[65]Климишин М., 1987. Т. ІІ. С. 87 — 98

[66]Група, з якою прибув М. Климишин, прибула до Аушвіцу 8 серпня 1942 року.

[67]Климишин М.,1987, Т.2, с. 85

[68]У базі в’язнів Аушвіцу в’язня з таким іменем, який би був привезений до табору у серпні 1942 року немає. Отже, якщо Климишин передає події достатньо точно, маємо справу або з помилкою, або зі свідомим заплутуванням, характерним у випадках згадок про людей, які могли опинитися за “Залізною завісою” після війни.

[69]Климишин, Т.2., с. 86-87; 93-95

[70]Чайковський Д. 2009, с. 23

[71] Марунчак М. Українські політичні в’язні… — С.118 — 120; Коваль О., С. 77

[72]Cyra A. Banderowcy w KL Auschwitz.

[73]Bettelheim B., 1991, p. 148 – 149

[74] Kogon E. Państwo SS. Organizacja i funkcjonowanie niemieckiego obozu koncentracyjnego. – Zakrzewo, 2017. — s. 471 — 472

[75] Langbein H. Menschen in Auschwitz.- Frankfurt, 1980 —  Tego ż. Auschwitz przed sądem. — Warszawa, 2010

[76] Ісаюк О. 5 хвиль українських в’язнів Аушвіцу: селяни, червоноармійці, бандерівці, остарбайтери і євреї.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Література без стресу: наївність, як загроза національній безпеці

Література без стресу: наївність, як загроза національній безпеці

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила “стрій рівняється на найслабшого” призводить до катастрофи.

Оприлюднені плани міністерства освіти учергове перетасувати шкільну програму з літератури та численні коментарі з приводу витягли на світ Божий пару важливих речей. Нагадаю, основною ідеєю пропозицій пані міністерки було збільшити у програмі з української літератури кількість сучасних авторів з метою позбавлення учнів стресу від читання “депресивних” сюжетів класичної літератури ХІХ століття.

Це буде далеко не перше перетасування творів у шкільному каноні з декларованими благими намірами. Останні двадцять років ми всі спостерігаємо постійні зміни у програмах читання. Одні — вдалі, інші — ні, деякі взагалі загрозливі, деякі просто незрозумілі. З одними згоджуються всі, інші викликають дискусії і до сьогодні.

А тим часом на рівень розуміння літератури і, ширше, середнього культурного рівня це впливає мало. Більше того — вчителі і викладачі фіксують неухильне зниження середнього рівня учнів та студентів. Ідеться про навички читання, мислення, встановлення причиново-наслідкових зв’язків, уміння проводити аналогії, аналізувати, співставляти суть і форму, встановлювати дійсні відповідники, самостійність мислення та рівень мовлення і далі за списком.

Десь та ж історія з історією та рештою гуманітарних предметів — протягом останніх 20 років купа переміщень, які наразі особливо не загальмували зниження загального культурного рівня і, зокрема, ніяк не перешкодили тріумфу популістів з нульовим культурним рівнем. Факт, що кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна “заморочуватися” високими матеріями і вибере радше який-небудь “Квартал” чи попконцерт не найвищої якості, всього не пояснює. Як і розуміння, що останнє — не тільки наша біда, не надто заспокоює.

Уже цей симптом мав би дати до розуміння, що питання не в кількості творів у програмі і, можливо, навіть не в їх якості. Як не крути, тексти і особистості у програмі переважно гідні. Втім, кожен, хто працює з культурою, знає — мало мати гідні презентації тексти і змісти, їх треба вміти подати. Якщо перекласти на мову педагогіки, то йдеться про методологію викладання.

Кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна “заморочуватися” високими матеріями 

____________________________________________________

А ця річ у випадку гуманітарних предметів у школі, як правило, є викладом фактичного матеріалу без особливої уваги на суть та внутрішні логічні зв’язки, водночас це ще щедро присмачено “націонал-патріотичним вихованням” у вигляді пафосу, який викликає блювотний рефлекс у кожного, не позбавленого художнього чуття. Перевантажені програми, скомпоновані за принципом — аби трохи більше фактів, викладання без внутрішньої логіки — тут аби встигнути просто розказати те, що передбачене програмою, організація навчання без будь-якого урахування психіки людини як такої…

Справедливо ославлена шкільна корупція часто-густо є наслідком спроб надати хоч трохи логічного вигляду усьому цьому святу душі. До цього останніми роками спостерігаю перетворення дітей на “гарячу картоплю” — батьки і вчителі ніяк не можуть розібратися, хто має дітей вчити, а хто виховувати. Це все ніяк не сприяло ані бажанню вчитися, ані якості самого навчання. Зате сприяло і сприяє незмінному падінню рівня гуманітарної освіти, стереотипу про те, що гуманітарне знання — це щось таке малозрозуміле і незрозуміло для чого потрібне, а також незмінному відтворенню принципу “Якщо хочеш, щоб дитина зненавиділа українську літературу та історію, віддай її вчити ті предмети в середню школу”. Внаслідок маємо невелику частину тих, кому пощастило з батьками і вчителями, а решта часто нагадує головного героя твору “Грицева шкільна наука”, який завчив тільки “абабагаламага”.

Культура, тим часом — то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється. Культура і, зокрема, література — це не про кількість матеріалу. Це про знаки і значення, про ідентифікацію на основі способу думання і конкретних значень та символів, це про називання, це про смак і розуміння.

Буквальний текст твору у літературі — це дуже мала його частка. Крім тексту, є ще контекст його написання — тобто ситуація у той період, популярні ідеї, спосіб мислення і т. д. Є підтекст — приховані течії і символи, які ще слід розшифрувати і які можуть бути неоднозначні. Візьмемо для прикладу літературу періоду ХІХ століття — саме вона найчастіше потрапляє під шквал критики та займає чи не найбільше від загального об’єму літератури. А література раніших часів і справді потребує дещиці спеціальних знань для розуміння, і проблема, як її подати у шкільному віці, адже треба якось пояснити, звідки взялася решта літпроцесу і що звідки примандрувало — цілком реальна.

Наприклад, Панас Мирний з волами, які ревуть. Аби учневі було зрозуміло, звідки ті воли і чого вони ревуть — йому треба пояснити про соціальні реалії ХІХ століття, про особливості станового суспільства (у моєму випадку я про це почула на уроці зарубіжної літератури на прикладі Жульєна Сореля з “Червоного і чорного” Стендаля), про долю козацтва у реаліях Російської імперії. І в контексті національного визволення одними тільки воланнями про російський гніт не обійтися — треба розказувати і пояснювати про цілком конкретні вияви і механізми, які геть не обмежувалися Емським указом та іншими прямими санкціями щодо мови.

Культура, тим часом, то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється 

_______________________________________________________

Що ж до персоналій — у випадку Панаса Мирного треба було б розказувати, що означало у ті часи бути провінційним чиновником, у випадку Володимира Винниченка з його Федьком — про богему початку ХХ століття. Досі пам’ятаю шок від розповіді моєї вчительки про сукню з Парижу Ганни Закревської та про Шевченка-академіка, і якої праці це коштувало. З тих розповідей залишилося, крім фактажу, чітке розуміння — ми на рівні, ми не гірші.

Це те, що на поверхні. З підтекстами складніше. Для прикладу, один зі стресогенних сюжетів — смерть дітей Марії у шлюбі з нелюбом у одноймейнній книзі Уласа Самчука. Якщо сприймати прямолінійно — так, тяжкий сюжет. А чому б не сприймати це як символ яловості поєднання без любові? Я у свої шістнадцять сприйняла таке від нашої Любові Григорівни без проблем.

Ідемо далі. “Маруся Чурай”, ще один приклад “депресивного” патріотизму, на який люблять посилатися. Всі пам’ятають тільки “Історію ж бо пишуть на столі, Ми пишемо кров’ю на своїй землі…” — а тим часом вступний розділ — блискуча проєкція на “житейське море”, чи, якщо бажаєте, “Ярмарок суєти” (так, Теккерей). А “Проща” у тому ж творі — чим не персоніфікований діалог Інтелекту (дячок) і Почуття (Маруся). Але це все треба пояснити.

Справжня біда з підтекстами і контекстами починається там, де доходить до творів з глибоким, часом на рівні архетипів, символічним навантаженням: “І мертвим, і живим…” Шевченка, драми Лесі Українки, “Мойсей” Івана Франка і його ж “Сідоглавому” та ще купа поезій. Вони вимагають “допомоги” з інших сфер гуманітарного знання. Для прикладу — у тому ж “Посланії…” Шевченка — знамениті рядки про “раби, подножки, грязь Москви…” — треба було б, замість навідліг лупити по всій еліті (і додавати до постколоніальних травм), пояснити про її еволюцію між традиційною системою “сюзерен-васал” і національною ідеєю, пояснити, чому в українському випадку все відбулося так, як відбулося, у чому полягала проблема “малоросійського дворянства”, пояснити всеєропейську, між іншим, проблему протистояння монархії і республіки — а тут і історія, і політологія, і…. Але ще раз — це все треба вміти пояснити, це все має з’явитися у методологічній частині програм.

Усе це не виховується методом конвеєра. Усе це робиться повільно і з “зануренням у середовище” — а де у школах кошти і засоби на відвідини театрів, музеїв, поїздки? Цим займаються батьківські комітети. Хоча такі речі мали б бути прописані у програмах — у сусідній Польщі і трохи дальшій Австрії з Німеччиною дітей водять у музеї замість уроків літератури і мистецтва. І там же розповідають матеріал — у середовищі. Бачила таке десятки разів.

Отож, ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама собою справляє враження імітації бурхливої діяльності. Але задекларована мета — звільнення дітей від “стресу” — викликає щонайменше здивування. У ім’я звільнення дітей від стресу, нанесених складними і песимістичними сюжетами у літературі пропонується збільшувати кількість “оптимістичних” сюжетів та всіляко захищати школярів від начебто безумовно деформувальних стресів.

Ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама по собі справляє враження імітації бурхливої діяльності 

_________________________________________________________

Для початку слід розібратися, що таке стрес. Так-от, якщо максимально коротко, за автором теорії стресу Гансом Сельє, стрес — це не що інше, як неспецифічна реакція організму на подразник. А якщо почитати інших фахівців, то стане зрозуміло, що стрес буває двох видів — травматичний і навчальний. Останній — навчає. Дає досвід, вчить розрізняти і аналізувати, сприяє дорослішанню не формальному та фізіологічному, а особистісному, виховує культурну ідентифікацію, формує систему культурних координат, яка, зокрема, причетна до аналізування інформації і протистояння ворожій пропаганді.

Досвід спілкування з загалом наших громадян — більш і менш освічених — підштовхує до думки, що у цьому випадку теж маємо справу з бажанням максимально полегшити дітям життя. Важко сказати, чого тут більше — бездумного слідування моді чи несвідомої рекомпенсати тяжкого колективного досвіду з ХХ століття, але наслідки будуть однаково трагічні.

Якщо будь-який стрес записувати у травматичні, маємо всі шанси успішно угробити покоління. Позбавити дитину навчального стресу — означає виховати інфантила і культурний нуль. Бо уміння розмовляти літературною мовою і користуватися столовими приборами не є показником культури. Це, за Жаком Марітеном, всього-на-всього цивілізованість, тобто засвоєння зовнішніх форм культури без проникнення у глибшу суть — тобто систему знаків, символу, рефлексія ідентичності, взаємної позиції “Я” і “світ” та ще багатьох складних універсальних механізмів. І “просто так”, завиграшки, пройти цей шлях не вдасться. Будуть стреси.

До прикладу, література ХІХ століття — а саме звідти основна маса прикладів “стресових” сюжетів — це вже 9 клас, 14-15 років. Це вже не діти, це підлітки, які доволі швидко після цього вийдуть у доросле життя. Ви впевнені, що воно буде їх оберігати і не травмує? Взагалі, судити літературу виключно за параметром такого роду, як емоційний комфорт читачів — це трошки поверхнево і створює ризик виховати людей, які будуть не в змозі впоратися з емоційно насиченими життєвими ситуаціями — а не те, що справді тяжкими ситуаціями (це не скасовує потреби враховувати особливості вікової психології під час підбору чтива і — особливо — відповідної подачі текстів).

І саме тому, якщо ви оберігаєте дітей від стресу як такого — не дивуйтеся, що у 18 років вони голосуватимуть “про приколу” і сприйматимуть “ОК” у діалозі, як пасивну агресію. А ще вони дуже швидко “втомляться від війни”, ніколи не бачивши автомата. Одне і друге — та й не тільки це — є ознакою непристосованості до соціальної комунікації та неготовості до кризової ситуації — а тяжкі часи питати не будуть. Усе це разом є наслідком гіперопіки в ім’я “щоб усе було краще”. Краще — не значить легше. Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила “стрій рівняється на найслабшого” призводить до катастрофи.

Невільниці за колючим дротом: українські жінки у концтаборах Третього Рейху

Невільниці за колючим дротом: українські жінки у концтаборах Третього Рейху

 Видання “ГОРДОН” і Центр досліджень визвольного руху підготували спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі серії публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яку було відкрито 8 травня 2018 року в День пам’яті і примирення біля Головного поштамту в Києві. Вона працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, яких спіткали важкі випробування, але вони не втратили людської гідності. У першій публікації подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки. У другій публікації циклу – розповідь про жінок, які пережили жорстокі випробування в концентраційних таборах, історія їхніх взаємовиручки й опору. Серед в’язнів концтаборів жінок було менше, ніж чоловіків, але їхня доля була іноді страшнішою за чоловічу

Джерело“ГОРДОН”

Автор – Олеся Ісаюк

Серед в’язнів концтаборів були і жінки. Їх було менше, ніж в’язнів-чоловіків, але їхня доля була часом страшнішою за чоловічу. Жінок селили в окремі бараки, повністю “жіночим” був тільки Равенсбрюк. Але й туди із часом “підселили” приблизно 20 тис. чоловіків. Жіночі бараки нічим не відрізнялися від чоловічих – ті самі двоповерхові нари, металеві миски, окрема кімнатка для “блокфюрерки”. Як і чоловіків, жінок ганяли на виснажливу роботу. Часто ця робота вбивала не тільки фізично, а й емоційно – своєю безглуздістю і безсенсовістю. Літературознавець, член ОУН Микола Климишин згадував, як на його очах групу жінок есесівець-наглядач змусив возити землю у тачках кругами і зсипати її в одному і тому самому місці.

Для жінок прибуття у концтабір було подвійною травмою. Крім зламу усіх дотеперішніх уявлень про навколишню дійсність, вони відразу стикалися з насильством, спрямованим на інтимну сферу. Річ у тому, що “церемоніал” прибуття у концтабір, крім так званого карантину, реєстрації, татуювання номера, отримання замість власного одягу табірного “пасяка”, передбачав також зголювання абсолютно всього волосся з тіла. Цю процедуру зазвичай проводили кримінальні в’язні – і зовсім не обов’язково жінки. Бували випадки, коли після “гігієни”, яка супроводжувалася вульгарними коментарями, молоді жінки божеволіли.

Колишня бранка демонструє на Нюрнберзькому процесі сліди експериментів. Фото: waralbum.ru

На жінок чигало ще дві додаткові небезпеки, крім звичних у концтаборі голоду, холоду, хвороб і непосильної праці. Жінка могла стати жертвою медичних експериментів – адже нацистських псевдолікарів цікавили насамперед питання жіночого безпліддя й успадкування ознак. Для таких жінок в Аушвіці збудували 10-й блок, який між в’язнями називали “тотенблок”, блок мертвих, оскільки ті, хто потрапляв туди, рано чи пізно помирали – або внаслідок експериментів, або ж ставали жертвами газових камер. На в’язничному жаргоні таких жінок називали “кроликами”, натякаючи на їхню роль піддослідних.

Але й у Равенсбрюці жінки не були застраховані від того, щоб стати жертвою експериментів. У цьому таборі група лікарів під керівництвом Герти Оберхойзер випробовувала на ув’язнених знезаражувальну дію сульфаніламідів, які планували використовувати у лікуванні гнійних ран.

Жертвою цих експериментів стала Віра Франко, внучка Івана Франка. Її заарештували у вересні 1941 року, рік утримували у львівській слідчій тюрмі СД. Під час ув’язнення Віра перенесла тиф, який тоді косив в’язнів десятками. Кілька місяців просиділа у повній ізоляції в одиночці. У 1943 році потрапила у Равенсбрюк і тут стала жертвою експериментів: “Здоровим дівчатам прищіплювали на тілі якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились уже на все життя”.

Інша небезпека – потрапити у табірний “будинок терпимості” для відповідних “розваг” табірних промінентів та наглядачів. Хоча таких жінок трохи краще годували і їм не загрожувала важка робота, але якщо “працівниця” вагітніла, її зразу ж після виявлення вагітності відправляли у газову камеру.

Уперше українки з’явилися у нацистських концтаборах восени 1941 року. Це були колишні червоноармійки – медсестри, зв’язківки, представниці інших військових спеціальностей. Як і військовополонених-чоловіків, їх відправляли у концтабори та змушували працювати, наперекір усім законам про ведення війни. Потік військовополонених, зокрема жінок, майже не припинявся до 1943 року.

Ось якими описав їх член ОУН, історик Петро Мірчук, який сам пережив Аушвіц: “Мене заскочив вигляд цієї групи. Вбрані в совєтські мужеські робітничі спецодяги з написом С.У., з обстриженими головами, дрібні і худі, з худими гранчастими обличчями. Вони виглядали дуже дивно. Біля них ішли СС-и з псами. СС-и часто поштуркували в’язнів прикладами крісів і копанням змушували їх придержувати рівний крок”.

Ті, хто переживав випробування “малих” таборів для військовополонених, потрапивши у Равенсбрюк чи Аушвіц, часто приєднувалися до підпільних мереж спротиву. Однією з таких невільниць була Євгенія Клем. У Равенсбрюці вона очолила міжнародну мережу спротиву. Підпільницям, зокрема, вдалося врятувати від знищення жінок-“кроликів”.

Євгенія Клем у Равенсбрюці очолила підпільну мережу спротиву. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

З другої половини 1942 року до них приєдналася ще одна категорія – учасниці антинацистського руху спротиву. Після викриття підпільної мережі ОУН на території Третього райху наприкінці 1942 року до Равенсбрюку потрапила ціла група українок –- студенток різних навчальних закладів – Олена Вітик, Лідія Укарма, Ольга Раделицька-Ласка, Ольга Фроляк та інші.

У концтаборі вони створили мережу взаємодопомоги, яка в міру можливостей опікувалася слабшими й старшими віком. Ця група врятувала життя тітки Дарії Гнатківської – дружини одного з лідерів ОУН-УПА Миколи Лебідя.

Після арешту верхівки ОУН(б) у липні 1941 року Лебідь очолив підпільну ОУН(б) і антинацистське підпілля. У січні 1944 року він дивом вислизнув із чергової пастки-засідки гестапо. Розлючені нацисти заарештували Дарію та дворічну дочку, а також дядька Дарії з дружиною та дочкою. Кілька місяців Гнатківську тримали в тюрмі на Лонцького, розраховуючи, що її чоловік не витримає та спробує зв’язатися із сім’єю. Коли чекання не дало результату, а фронт котився на захід усе ближче і ближче до Львова, Дарію з дитиною відправили у Равенсбрюк.

Там вони опинилися у внутрішній тюрмі, так званому бункері. Маленька Зоя привернула увагу нацистських “дослідників”: білява і синьоока, вона мала вигляд зразкової представниці “вищої раси”. А це означало, що її можуть відібрати у матері й віддати на виховання у якусь німецьку сім’ю. Цього не сталося тільки тому, що обличчя дитини мало занадто округлу форму й не відповідало “нормативу”.Олена Вітик не тільки організувала допомогу співтоваришкам по недолі, а й залишила свідчення того, що пережили українки, і не тільки у концтаборі Равенсбрюк. Після війни у 1945–1946 роках вона зафіксувала свої спогади у серії малюнків. Альбом “Равенсбрюк” вийшов у Мюнхені у 1947 році, був перевиданий у 1988 році.

Постійно, протягом усієї війни, у концтаборах з’являлися жінки і дівчата – остарбайтерки. Їхні історії були схожі: вивезення в Німеччину, робота на заводі або у сільському господарстві, втеча, упіймання – як правило, випадкове, і найближчий концтабір.

Для киянки Анастасії Гулей ним став Аушвіц. Їй довелося пережити там два роки, які закінчилися “маршем смерті”, коли приблизно 20 тис. виснажених в’язнів погнали пішим маршем крізь морози і сніги січня 1945 року. Марш тривав дві доби, потім в’язнів, серед них і Анастасію, повантажили у вагони-телятники і повезли, як виявилося – у Маутхаузен. Потім – ще одна “евакуація”, тепер у Берген-Бельзен. Там українок-остарбайтерок поселили у бараки, де раніше жили військовополонені червоноармійці, які стали жертвами епідемії тифу.

Бараки не дезінфікували, а воші були у концтаборах повсюдним явищем, попри реальну загрозу розстрілу за виявлення на в’язневі вошей. У підсумку дівчата, серед них і Анастасія, швидко злягли від тифу. Тиф непросто пережити навіть фізично сильним чоловікам, не кажучи про виснажених двома роками концтабору молодих дівчат. Ті з українок, яких відправляли в Аушвіц, потрапляли не в головний табір, а в так званий Аушвіц ІІ, більше

Дар’я Гнатківська-Лебідь. Фото з монографії “У боротьбі за українську державу” / gig.if.ua

відомий як Біркенау. Тамтешні умови і жорстокість наглядачів наганяли жах і на бувалих в’язнів Аушвіцу І.

Тому, коли стало відомо про прибуття до Біркенау групи дівчат – учасниць антинацистського підпілля ОУН, ув’язнені у “головному” Аушвіці члени ОУН вирішили допомогти землячкам. Вони знали, що раз на тиждень хтось із в’язнів під конвоєм есесівця відносить до Аушвіцу ІІ стерилізатор, а потім приносить його назад. У порожнину стерилізатора можна було покласти продукти.

На щастя змовників, конвоїром був такий собі Шерпе, який ставився до в’язнів поблажливо. Один зі змовників, Михайло Марунчак, повідомив йому про бажання нести стерилізатор – начебто він хотів би побачитися із сестрою, ув’язненою у Біркенау. У призначений день Марунчак зі стерилізатором вирушив до Біркенау. У стерилізаторі передбачливо сховали масло і ще деякі продукти, попередньо вкрадені з кухні. Потім цим способом користувалися ще кілька разів.

Деякі з-поміж українок-ув’язнених вирізнялися на загальному тлі. У 1943 році у Равенсбрюці опинилися вдова і дочка Нестора Махна – Галина, з дому Кузьменко, та Олена Махно. Обох заарештували у 1942 році у Парижі. Чим завинили перед окупантами України і Франції рідні Нестора Івановича – сказати складно. Олену, до того ж, уже неможливо було відстежити за прізвищем – у 1940 році вона вийшла заміж за француза і змінила прізвище на чоловікове. Усе ж обидві потрапили до Равенсбрюку. Обидві пережили нацистський концтабір, а по війні потрапили у концтабори ГУЛАГу. Пережили й ці.

Обкладинка альбому “Равенсбрюк” Олени Вітик-Войтович. Фото з виставки “Тріумф людини”

У нацистських концтаборах діяли розгалужені мережі взаємодопомоги. Створювалися вони зазвичай за принципом земляцтва: українці допомагали у першу чергу українцям, поляки – полякам, євреї – євреям. Тільки з часом ці мережі почали взаємно перетинатися, творячи одну велику систему взаємодопомоги і спротиву нацистам. Переважно ці мережі опікувалися діставанням додаткової їжі та теплого одягу і переховуванням тих, кому загрожувало ув’язнення у внутрішній тюрмі.

Анастасія Гулей. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

Інколи траплялися винятки: наприклад, часом вдавалося видавати підпільні журнали. Одним із продуктів “видавничого дому Аушвіц”, як іронічно зауважив колишній в’язень Омелян Коваль, був жіночий журнал. Його назвали “Жіноча недоля”, натякаючи на назву популярного у довоєнній Галичині часопису “Жіноча доля”. Кілька випусків цього журналу “вийшло” на цигарковому папері кишенькового формату, написані й проілюстровані від руки.

Один із номерів “Жіночої недолі” винесла з Аушвіцу на волю Ксеня – її псевдонім відомий зі спогадів Марії Савчин, яка зустрічалася з колишньою бранкою Аушвіцу у підпіллі: “…була невеличка на зріст, тендітна, з голубими очима і русявою косою та привітною усмішкою… Залишаючи табір, Ксені вдалося захопити із собою журнал “Жіноча недоля”, редагований таємно в таборі українськими жінками-політв’язнями. Вона передала його Орланові, і я мала нагоду його переглянути. Журнал був писаний рукою, на шорсткому сірому папері, старанним почерком, з ілюстраціями, зробленими теж ручно. Тон журналу іронічно-гумористичний”.
Нацистська неволя для українок закінчилася у квітні – травні 1945 року. Частина з них після звільнення повернулася на батьківщину, інші – вирушили в еміграцію. Ті, хто повертався, часто стикалися з цькуваннями та підозрами у зраді, як Євгенія Клем, яку дрібні цькування довели до самогубства у вересні 1953 року. Ті, хто вибрав еміграцію, переважно вже ніколи не побачили України – як Дарія Гнатківська.

Визволені бранки. Фото: waralbum.ru

Українська армія: секрет регенерації

Українська армія: секрет регенерації

Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим — імперія програла. А для нас — нічого ще не пропало.

Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода 

Джерело – ТСН 

Автор – Олеся Ісаюк

Починаючи десь так зі століття шістнадцятого, Україна, як окрема сутність, фактично трималася на війську. Спочатку козацтво сформувалося, як військовий стан, потім вихідці з нього почали відновлювати соціальні та політичні структури. Не дивно, що й свою державу вони назвали “Військо Запорозьке”, а її адміністративний поділ з полками та сотнями автоматично відсилав до поділу козацтва на окремі підрозділи, — пише Олеся Ісаюк в колонці на “Радіо Свобода”.

На початку ХХ століття, попри всі зусилля і щедрі плоди діяльності культурників — чітких інституційних обрисів перспективи відновлення державності набрали з моменту формування першої модерної української військової формації — Легіону Українських Січових Стрільців. Ті, у свою чергу, стали скелетом Української Галицької армії.

Українська армія, для блогів_1
 Комісари Українських січових стрільців. Зліва направо: Дмитро Вітовський, Микола Саєвич і Михайло Гаврилко. Дмитро Вітовський – один із організаторів “Листопадового чину”, українського повстання в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, згодом – державний секретар військових справ ЗУНР

На Наддніпрянщині революційний імпульс розбудив не тільки політичні інституції і всеможливі культурні починання, а й військову традицію — рушила українізація армії. Українці — вояки та офіцери царської армії — гуртувалися, формували окремі українізовані частини і рушали — за можливості і потреби — ближче до своїх.

Українська армія, для блогів_2
unr.memory.gov.ua Промова матроса-українця, делегата Балтійського флоту на Історичному бульварі в Севастополі влітку 1917 року перед українізованими частинами морської піхоти “Спеціальної десантної дивізії”

Час наступної спроби прийшов через 20 років. Хоча “у загашнику” ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська. Ще до початку війни з СРСР з-поміж членів ОУН було сформовано два підрозділи — Дружини Українських Націоналістів, більше відомі, як батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”. Солдати та офіцери цих батальйонів пізніше склали кістяк Української повстанської армії. Яка становила собою не просто армію а, по суті, паралельну структуру, альтернативу тоталітарній системі. І в такій якості УПА проіснувала у боєздатному стані 10 років.

Можна подумати, що українці останні півтисячоліття те тільки і робили, що воювали. Нітрохи, і кращий тому доказ — той факт, що ми чимало знаємо про перипетії боротьби і маємо “ззаду голови” чимало символічних образів. До чеснот лицаря належали не тільки хоробрість, а й освіта, уміння тримати себе. Такі речі неможливі без доброго і багатошарового культурного підґрунтя. Наявність лицарів (не лише у військовому значенні) — гарантія збереження пам’яті про військо і продовження традиції.

Українська армія, для блогів_3
unian.net Бійці сотні УПА “Леви” при охороні Збору УГВР в липні 1944 року в селі Сприня Львівської області

Українська козацька старшина жертвувала на церкви та школи, меценатом Києво-Могилянської академії був гетьман Іван Мазепа. Сини козацької старшини навчалися в європейських університетах. Володіння латиною серед старшини було на порядку денному, поширеною звичкою було ведення діаріушів, листування — а воно у ті часи було мистецтвом, вимагало знання і чуття мови та етикету. Дехто, як Іван Мазепа, писав вірші, які дійшли до нашого часу.

“У загашнику” ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська

_________________________________________________________

Багато хто з-поміж солдатів та офіцерів “усусусів” рушив у стрілецьку лаву з-за лави студентської. Як згадував Роман Купчинський, “серед стрільців що другий — докторош, себто інтелігент”. Така специфіка підрозділу пізніше дала несподівані побічні ефекти — у 1916 році, під час відносно тривалого перебування на Волині, “усусуси” засновували та відновлювали школи і видавали своїм коштом популярні книжки для юнацтва. Цікаво, що одну зі згадок про ці зусилля січовиків пропустила навіть радянська цензура — у тексті Михайла Стельмаха “Гуси-лебеді летять” серед лектури головного героя згадано “книжечки, видані “січовими стрільцями”.

Серед членів ОУН можна знайти щонайменше двох класиків української поезії — Олега Ольжича та Олену Телігу, причому обоє загинули від рук нацистських окупантів.

У архівах можна знайти цілу купу довідок про виключення з Львівського університету людей, про яких ми зараз знаємо, як про командирів УПА різних ланок. Уже після сформування підпільної армії, пропаганда стала одною з найефективніших систем зброї підпілля. Листівки, памфлети, підпільна преса, цілі філософські та політичні трактати — усе це продукувалося рік за роком у підпільних умовах у обсягах, доступних не кожному сучасному видавництву. І за найменшу листівку можна було стати в’язнем ГУЛАГу на десять років за статтею “антирадянська пропаганда”.

Таке поєднання, здавалося б, непоєднуваного, яке повторювалося у кожному етапі боротьби за незалежність, вимагало від тих, хто ставав на чолі цієї боротьби, бути не тільки обдарованим військовиком, а й достатньо здібним стратегом. Іван Мазепа одночасно був майстром політичної інтриги та здібним поетом, Євген Коновалець, військовий багато в чому самоук, зумів збудувати організацію, яка стала базою для спротиву двом тоталітарним системам майже на два десятиліття — такого не вдавалося, здається, нікому. Степан Бандера виявився здібним політиком і — просто у силу характеру — здібним витримати вагу символу визвольного руху. Адже це ті самі “мідні труби”, які дуже легко роблять з людини тирана.

Цю спадкоємність рис добре зауважив ворог — що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю. У цій системі називання ворогів імперії “бандерівець” змінив “петлюрівця”, а той, у свою чергу — “мазепинця”. Серед менш боязкої частини старшого покоління був популярний метод “вибивання з сідла” противників — у відповідь на сердито-агресивне “бандьора!” — відповідати: “Думаєте, що ви мене тим образили?”.

Спадкоємність рис добре зауважив ворог — що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю 

_________________________________________________________

Також виявилася на диво живучою символіка Переяславської ради у різних тлумаченнях. Після порівняно короткого періоду флірту Москви з націями 30-і роки її реанімували у вигляді “споконвічної дружби народів”, а 1954 року помпезно відзначили трьохсотріччя Ради. Ще за тридцять років до того юрист і вчений Сергій Шелухин ствердив, що Переяславська рада повністю втратила сенс і силу з моментом зречення Ніколая ІІ, оскільки укладалася не між двома державами, а була формою союзу між двома керівниками. Навіть якщо трактувати сторону царя Алєксєя Міхайловіча розширено, як свого роду втілення його династії, разом у усіма “царенятами”, все одно, за логікою того, як укладалися такі угоди у відповідні часи та хто у принципі міг вважатися контрагентом міжнародних договорів, дія Переяславської ради закінчувалася разом з моментом закінчення влади Романових.

Було б дивно, якби серед самих українців не знайшлося культурних слідів, які “прив’язують” один етап до другого. Ще задовго до 1917 року козак став архетипом української ідентичності. Солдати Армії УНР іменували себе козаками, а своїх офіцерів — “отаманами”. Зрештою, і офіцери називалися спільною назвою “старшина” — як і в гетьманські часи. “Петлюрівці” наслідували крої та кольори одягу тих часів, у назви підрозділів додавали імена попередників з козацької доби.

Зрештою, приспів однієї з пісень періоду Національної революції 1917—1921 років звучав, як:

Ми йдемо в бій, Земля гуде,

Радіють гори, степи

Бо нас у бій благословить

Могутній дух Мазепи

Одними з символічних дат наступного етапу боротьби стало взяття Києва військами УНР 31 серпня 1919 року, коли в УПА відзначали День зброї та загибель Симона Петлюри у Парижі 25 травня. Зовсім по сусідству і день загибелі Євгена Коновальця — 23 травня. До обох скорботних дат був приурочений День героїв.

Найвідоміша політична акція ОУН — правда, тільки її бандерівської гілки — Акт відновлення Української держави — позиціонувалася, як спадкоємна відносно зусиль старшого покоління здобути незалежність. Як до уряду нововідновленої держави, так і до керівництва підпіллям бандерівці охоче залучали представників старшого покоління — Леоніда Ступницького, Всеволода Петріва та інших.

Інколи військова “чуйка” передавалася не тільки культурно, а й генетично — не один боєць та офіцер Армії УНР згадував у спогадах про далекого прапредка-козака. Один з них, Євген Маланюк, оформив це у поетичній строфі:

Мізерний правнук козака,

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь у гучних мріях,

Я волю полюбив державну

Закінчується ця строфа теж промовисто:

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських

І по паркету наших саль

Ступати лаптю буде ховзко

Один із генералів епохи УНР, Всеволод Петрів, був далеким нащадком захопленого у полон під Полтавою шведського офіцера. Серед повстанців не бракувало таких, чиї батьки воювали в Українській Галицькій армії або в Дієвій Армії УНР.

Природнича наука знає тільки один спосіб надійної перевірки гіпотези — практика. Зрозуміло, у гуманітарних та суспільних дисциплінах такий метод мало застосовний з обмежених причин, але інколи доля все ж підкидає матеріал для перевірки.

П’ять років тому не переставала дивуватися тим, наскільки швидко, наче з-під землі, “полізли” символічні маркери попередніх етапів боротьби. Не йшлося про сам по собі державний прапор, герб, гімн — їхня присутність була зрозуміла. “Звідкись” взялися, згадалися, поширилися стрілецькі пісні, традиція добровольців (досі незрозуміло, з чого дивуватися — таж у нас всі армії у притомному вигляді починалися з добровольців — проблеми починалися, коли добровольці переставали розуміти, що для ефективності і перемог самої доблесті мало, треба ще системність, яку може дати лише армійська система), знайшлися люди, які повернули у війська петлюрівські тризуби, символи українських полків, деякі з яких пам’ятають ще докозацькі часи.

На тлі всього цього “Коли ви вмирали” на концерті з нагоди Дня пам’яті і примирення та “Зродились ми великої години” виглядають просто-таки символічним прибиванням печатки під фактом відродження українців. Як завжди — починаючи з армії, одночасно у війську і слові.

Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим — імперія програла. А для нас — нічого ще не пропало.

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк

“…на перший погляд робили вони враження дуже добре. Озброєні всі американськими автоматами, крісів майже не бачилося. Також сам вигляд бійців, здорових, добре відживлених… в порівнянні з 1939, куди кращий. Супроти населення відносилися прихильно або байдуже-прихильно”.

Так зафіксував перші години появи у Львові “других совітів”, тобто повторну появу радянських військ, невідомий автор підпільного звіту ОУН. Відбулося це 27 липня 1944 року.

За сто два дні до того для німецької окупації Львова розпочався зворотній відлік. Після падіння Чорткова і Тернополя шлях на Львів був відкритий.

Місто почало стрімко наводнюватися німецькими військами, які готувалися до оборони чергового рубежу, у самому місті українське та польське підпілля не минало нагоди ускладнити німцям життя, а заодно і з’ясувати стосунки між собою; цивільне населення зависло між молитвами про врятування від більшовиків та пошуками шляхів і способів евакуації, а між цим усім намагалися врятуватися залишки львівського єврейства, які пережили попередні роки.

 
Схема Львівсько-Сандомирської наступальної операції Червоної армії, в ході якої 27 липня 1944 року нацистів вигнали зі Львова ЦЕНТРАЛЬНИЙ АРХІВ МІНСТЕРСТВА ОБОРОНИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

 

Перша кардинальна зміна прийшла з повітря. Бомбардування. Уперше з 1941 року бомби впали на місто 9 квітня 1944 року, за тиждень до падіння Тернополя. Цей наліт був не тільки першим, але і найбільш нищівним. Позаяк головною ціллю був залізничний вокзал, постраждали сучасні вулиці Городоцька, Бандери та прилеглі. Сильно дісталося сучасній церкві Ольги та Єлизавети.

Одна з бомб “лягла” настільки вдало, що за одним махом знищила базар Грьодлів та кінотеатр “Гражина” (знаходився на сучасній площі Кропивницького). Постраждала бібліотека Оссолінеуму, сучасна бібліотека НАНУ ім. Василя Стефаника.

Невідомий автор підпільного звіту занотував, що гарнізон виявився “цілком неприготованим” до атаки з повітря, чому сприяв факт наближення католицького Великодня, який частина гарнізону почала святкувати заздалегідь. Ще до настання самого свята можна було побачити солдатів та навіть нижчих офіцерів напідпитку.

За якийсь час бомбардування повторилося, потім було ще одне. Востаннє бомби впали на Львів 3 травня 1944 року. Жодне з них не було настільки руйнівним, як найперше. Втім, командування львівського гарнізону зробило висновки з ситуації і запровадило цілу гору різноманітних правил, які повинні були уберегти і гарнізон, і мешканців від смерті з неба.

В усіх приватних будинках та установах мав бути запас води для гасіння імовірних пожеж, при початку бомбардування належало вимкнути всі освітлювальні та опалювальні пристрої.

 
Перед Львіською оперою САЙТ “ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА”

Наприкінці квітня цивільну адміністрацію міста взагалі “посунули” від теми охорони мешканців від бомбардувань.

Для кожного з семи районів міста був призначений офіцер, який наглядав за дотриманням правил безпеки при бомбардуваннях та затемненням. Зрозуміло, що основним клопотом такого офіцера була військова інфраструктура, але і цивільних не минали увагою.

Після початку радянського наступу — 13 липня — було сформовано спеціальні групи протиповітряної оборони з цивільних. На щастя, їм так і не довелося перевірити свої вміння на практиці.

А тим часом, німецькому гарнізонові довелося відвернутися від небезпеки з неба і зайнятися безпосередньою безпекою своїх солдатів та командирів, а також цілістю військового майна.

11 травня 1944 року зникли безвісти 2 легкових автомобілі марки “Мерседес”Наступна велика пропажа датується 24 травня — у лісі біля Винників виявили двох убитих німецьких солдатів. До того ж, викрадено вантажівку.

Через тиждень, 30 травня, невідомі викрали ще дві вантажівки. Наступний день, 31 травня, запам’ятався окупантам убивством офіцера Карла Кюффнера та викраденням автомобіля “Опель”.

У перший день червня 1944 року невідомі покращили результат, викравши вже 2 вантажівки тієї ж марки. Утім, так і залишився непобитим рекорд 27 травня — тоді пропало цілих 8 вантажівок, причому деякі були навантажені боєприпасами. Деякі авто шукали ще з 10 числа, коли ж не знайшли, вирішили все ж таки включити у звіт.

 
Автомобілі, припарковані на сучасній площі Міцкевича у Львові, 1941 рік САЙТ “ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА”

Після цього командуванню урвався терпець і відтоді військові були змушені дотримуватися драконівських правил безпеки: було заборонено пересуватися автотранспортом поодинці, керувати авто мав спеціальний водій, а якщо такого не було, то вимагалося обов’язково блокувати ручне гальмо. Важко сказати, який був реальний ефект від цих заходів — але авто таки стали пропадати рідше.

Але щезання автомобілів було не найбільшою проблемою окупантів — у перший день червня було обстріляно двома невідомими один з постів у центрі міста та безслідно пропав молодший офіцер Герман Шрамм. Того ж дня пропало, найімовірніше, дезертирувало, 9 “добровольців”, судячи з опису приналежності до частини — так звані “хіві”, тобто солдати допоміжних добровольчих частин.

Командування гарнізону вирішило, що настав час навести порядок. І без того німецьким солдатам та офіцерам належало відбувати у відпустку, маючи при собі пістолет мінімум із 15 набоями.

Тепер німцям додали правил — у парки можна було заходити щонайменше утрьох і обов’язково зі зброєю, готовою до пострілу, а на деяких вулицях взагалі було заборонено з’являтися без зброї. Усі цивільні, затримані зі зброєю, негайно арештовувалися та доправлялися в СД для допиту.

Накази не дуже допомагали — пропажі безвісти солдатів та офіцерів у місті стали майже звичайною річчю. 3 червня пропало троє військовослужбовців Вермахту — обер-єфрейтор Руді Гіллебрандт, Роберт Шубелін, Франц Вінгльхофер.

 
Льів’яни на Адольф-Гітлер-плац, нині проспект Свободи, 1942 рік WARALBUM,RU

7 червня список пропаж поповнився лейтенантом Блохбергером. Причому окупанти щезали “з кінцями” — ні тіла, ні будь-які деталі, що могли б допомогти натрапити на сліди зниклих, так і не знайшлися.

На цьому фоні 10 червня видався відносно спокійним — втрати обмежилися викраденою вантажівкою та лімузином — обидва марки “Мерседес-Бенц”. Але вже наступного дня, 11 червня, доброволець-серб Батовач полишив місце служби, одночасно викравши вантажівку, і безслідно зник старший сержант Георг Гуттнер.

12 червня було оголошено розшук доктора Шене — офіцер пропав безвісти в один з попередніх днів та стало відомо про викрадення невідомими вантажівки “Опель-Бліц”. Через кілька днів, 15 червня 1944 року, оголосили про розшук одразу трьох військовослужбовців Вермахту — Хайнца Тітца, Адольфа Сеффера, Йозефа Вагнера. На цьому етапі факт викрадення ще одного лімузина “Мерседес-Бенц” уже, мабуть, сприймався, як належне.

 
Німецьке оголошення з погрозами каральних операцій, якщо українські повстанці не повернуть доктора Шене живого. Оскільки цю вимогу в принципі виконати було неможливо — Шене застрелили упівці в його автомобілі прямо на дорозі між селами Веринь і Роздол Миколаївського району Львівщини — нацистські окупанти згадалі села спалили

Коли наступного тижня не відбулося жодних НП, командування гарнізону, мабуть, зітхнуло з полегшенням. Трохи рано — 23 червня у околицях Високого замку знайшли тіло застреленого ротенфюрера СС. Кругом тіла були сліди трьох невідомих.

Усі відповідні служби були поставлені на вуха. Правда, безрезультатно. Єдиним наслідком стало те, що невідомі тимчасово притихли — наступними “пропажами” стали сержант Альфред Шварц та доброволець Роман Соцький. Обидва “зникли за невстановлених обставин”.

Авторів усіх перерахованих пригод треба було б шукати серед українських або польских підпільників. Останні в процесі проріджування рядів окупанта не забували про власні рахунки.

Пости української поліції, нарівні з німецькими солдатами, були постійними об’єктами нападів польських підпільників. Поліціянти відплачували затриманням кожного підозрілого, який розмовляв польською, — в одного з таких затриманих 3 травня 1944 року виявили списки українських поліцейських, у якому були зазначені їхні приватні адреси.

З протилежного боку ситуація виглядала подібно — польська поліція не минала нагоди затримати підозрілих українців, а польська поліція була не менш ласим шматком для українських боївкарів.

У цей злагоджений хор із червня 1944 року включилося й радянське підпілля, яке досі перебувало в напівживому стані. Ще з квітня комуністичні підпільники активізували пропаганду. Після початку бомбардувань містом почали кружляли чутки, начебто обширні руйнування після першого нальоту були наслідком діяльності радянських підпільників, які начебто давали знаки радянським бомбардувальникам.

Агітація комуністичного підпілля дещо стихла після того, як у квітні СД “накрила” підпільну друкарню комуністів. Втім, це явно була не остання друкарня, оскільки з часом листівки знов почали з’являтися. Асортимент того, що поширювали “на землі”, доповнювала пропаганда з повітря — крім бомб, з радянських літаків скидали листівки під назвою “Вісті з Радянської батьківщини”.

Уже 17 квітня комуністи провели збори, на яких орім них самих, був присутній і замаскований агент націоналістів — завдяки йому підпілля ОУН(б) взнало про плани комуністів у зручний момент перехопити владу.

 
“Вісті з Радянської Батьківщини” за 1943 рік, які видавало Головне політичне управління Червоної армії ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ-МУЗЕЙ ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

Утім, ці плани так і залишилися планами — члени комуністичного підпілля вважали за доцільніше потроху зникати з міста — як припускали, у пошуках шляхів до Червоної армії, яка наступала.

Загальна ситуація цілком підпадала під замальовку мемуариста з рядів німецьк

 
Греко-католицька черниця Чину святого Василія Великого сестра Маріям (в миру – Анастасія Волошин) є найвідомішою українською стигматичкою. Стигми в неї з’явилися у віці 24 років. Вона дожила до часів незалежності України й помера в 1994 році ВІКІПЕДІЯ

ої армії: “Той, хто ввечері йде темними вулицями, не зважується розмовляти, бо ніхто не хоче дати зрозуміти, якого є походження. Поляки бояться нападу українців, українці — нападу поляків, а німці бояться одних і других, але всі разом називають себе християнами”.

Серед усього цього цивільному населенню залишалося хіба що вичікувати і молитися. І воно молилося — містичні настрої злетіли до небачених висот:

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Популярною особою стала стигматичка Настя Волошин [людина, в якої на ті з’являлися сліди крові, схожі на п’ять ран, які отримав Христос під час розіп’яття – ІП], яка начебто пророкувала: “Вони (тобто радянські війська — О.І.) сюди не прийдуть”.

7 червня цивільне населення відчуло на собі дихання фронту: вийшов наказ мобілізувати чоловіче населення — як українців, так і поляків 1909—1930 років народження на копання оборонних шанців на імовірному напрямку наступу радянських військ.

Населення уникало цієї повинності, як могло, і недаремно — у приміських та сільських місцевостях організація цієї повинності виглядала, як централізований масовий вигін цивільного населення на копання окопів та інших оборонних споруд, при цьому абсолютно не зважаючи на бомбардування та артилерійський вогонь наступаючого противника, що неодноразово ставало причиною людських жертв.

Крім цього, поширилася практика проведення каральних рейдів на села за активної участі так званих “чорних”, тобто колишніх червоноармійців, яких вербували у таборах військовополонених. Почастішали “лапанки” на молодь, яку вивозили, як остарбайтерів. Повсякденною реальністю стали перевірки документів.

З початку липня почалася організація евакуації. Були оголошені спеціальні поїзди, які відправлялися двічі на день. Втім, реально з них могли скористати тільки працівники окупаційної адміністрації, їхні родичі та ті, хто міг пред’явити посвідчення працівника будь-якої легальної установи.

Очевидно, таких було не надто багато. Більшість шукала шляху виїзду самостійно.

 
Обов’язкова постанова Львівського міськвиконкому №1 від 27 липня 1944 “Про відновлення порядоку організації безпеки господарського та культурного життя” ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

На практиці евакуація мала такий вигляд: “Сама евакуація була зорганізована досить добре, кожний знав, який поїзд його повезе, а в Криниці втікачів зустрічали представники Комітету й давали призначення до різних сіл“.

Втім, це стосувалося тільки початкового періоду евакуації, приблизно до початку липня 1944 року. По мірі пришвидшення подій евакуація ставала усе більш похапливою — в останні дні, наприклад, поліцейські з сім’ями виїжджали просто возами.

13 липня розпочався наступ. 20-21 липня лінію німецької оборони прорвали. Цивільне населення Львова охопила паніка. Водночас розпочалися грабунки складів.

За словами підпільного звітодавця, “…наша інтелігенція… попала в паніку. Забувши при цьому про ліс, про який часом романтично мріяла і почала розглядатися — хоч за пляцкартою, хоч за автом, яке б відвезло в остаточності хоч до Самбора… На двірці, при автах, за пляцкартами діялись дантейські сцени. Кожний транспорт від авта до ручних тачок коштував колосальні суми”.

 
Офіційний комуністичний мітинг з нагоди вигнання нацистів зі Львова

Одночасно дві підпільні структури — українська та польська — використовували загальний наростаючий хаос для перегрупування власних сил.

Для них обох взяття Золочева та Красного означало абсолютну неминучість повернення радянської влади і, відповідно, сигналом до заходів з адаптації власних структур: “…ми поспішали ще полагодити останні зв’язки-стрічі, сходини та переставити нашу працю на нову дійсність…”.

Польське підпілля використало загальний хаос для закидання у місто власних кадрів: “Одні поляки, замість виїздити, приїхали до Львова із заходу на спеціяльні доручення. На вулицях можна було зауважити… приспішений ритм їх підпільного життя”.

Навіть у таких умовах хтось думав не тільки про великі події. У рубриці оголошень збереглося таке з липня 1944 року: “Михайле (такий-то), озвися, бо ти пішов і пропав, а я не знаю, що думати”.

Зранку 27 липня все притихло. Основним звуком були постріли зі сходу, від сторони вулиці Личаківської. Стрілянина наростала, з часом потягнулися підрозділи відступаючих німців. За ними рухалися наступаючі “старі нові” володарі міста, які покинули його неповні три роки тому…

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже «Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли» і влада фактично валялася на вулиці.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк, Національний музей – меморіал «Тюрма на Лонцького» Центр досліджень визвольного руху

Пізно ввечері 22 червня двоє приятелів прощалися на одній з краківських вулиць. Один сказав іншому: “Вважай, щоб тебе не примкнули. Хай тобі Бог помагає”. Двох приятелів звали Степан Бандера та Ярослав Стецько. Другий із них вирушав до Львова. Кільканадцять годин тому почалася німецько-радянська війна…

До колишнього кордону з Радянським Союзом Стецько з товаришами добирався підручним транспортом. Аж після в’їзду у формальні кордони Союзу вдалося натрапити на покинуту радянську вантажівку. Націоналісти обліпили свою здобич агітаційними плакатами та листівками і якнайшвидше рвонули на Львів.

Кілька разів вони мало не наштовхнулися на відступаючі радянські частини, іншим разом мало не “погоріли” на фальшивих документах. Врешті, уже без жодних документів, бездоріжжям, старанно обминаючи місця, де можна було наткнутися на війська, вони добиралися до Львова.

 
Заступник провідника ОУН Степана Банедри в 1940-41 роках Ярослав Стецько і отець Василь Лаба на вулиці Львова, 1930-ті роки АРХІВ ОУН У ЛОНДОНІ

 

Рейд закінчився 30 червня 1941 року. Цей день почався для мешканців міста дуже незвично. Лешек Аллерханд, дев’ятирічний нащадок династії львівських юристів єврейського походження “…стояв біля вікна і дивився: було порожньо. Раптом з боку вулиці Легіонів [сучасний проспект Свободи] почув ритмічний стукіт, начеб хтось бив у бубен. …За хвилину показалася військова колона. Ішли рівними рядами, рівномірно вистукуючи військовими черевиками, у шоломах, зі зброєю на плечах, як намальовані. Виглядали так гарно, що я завмер…. Запанувала загальна радість; довкола синьо-жовті прапори, багато людей з синьо-жовтими пов’язками…”.

“…Колона війська зрівнялася зі мною. Напереді йшов молодий щуплий вояк з пістолем при боці, задивлений на храм св. Юра. З боків посипалися на вояків квіти. Вояки хапали їх і закричали: “Слава Україні!”, — “остовпів” Богдан Казанівський, член ОУН (б), який за два дні до того чудом вирвався з “Бригідок” [в’язниця на вул. Городоцькій — ІП]. Український батальйон “Нахтігаль” випередив німців і першим увійшов до Львова. У його “хвості” з кількагодинним інтервалом в’їхала машина з оунівцями: Стецьком, Іваном Равликом, Львом Ребетом, Василем Куком, Дмитром Яцівим та Іваном Вітошинським.

 

 
Підрозділ батальйону “Нахтігаль” марширує вулицею Львова АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗОЛЬНОГО РУХУ

Наставав “момент істини”  короткий момент, коли один окупант пішов, а інший ще не прийшов. Цю мить націоналісти планували використати для відновлення незалежності України. Війна нацистів і Совєтів була тільки зручною нагодою використати зосередженість могутніх сил на взаємних “розборках”: “ОУН використає війну з СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську державу”.

Хоча проголошення нової державності завжди є більше плодом політичної волі, ніж наслідком юридичних актів, “бандерівці” старанно попрацювали над тим, щоб “по справі” не залишилося підстав заявляти про юридичну нелегітимність Акта.

Адже від старанності в питанні юридичних формальностей залежала вірогідність і легітимність української незалежності. Підготовка до проголошення незалежності почалася ще в лютому 1941 року. Остаточно на Великому Зборі ОУН(б) у квітні 1941 року було вирішено проголосити незалежність України після початку імовірної німецько-радянської війни.

У травні 1941 року в Кракові за активної участі ОУН(б) формується Український національний комітет під керівництвом генерала Всеволода Петріва. Ця організація об’єднала під своїм дахом майже всі українські організації на еміграції. Тоді ж приготували чернетку Акта.

14 червня Комітет видає декларацію, якою уповноважує Ярослава Стецька і його товаришів з “похідної групи” на проголошення Акта. Сам Акт недаремно називався “Актом відновлення” — таким чином наголошувалося на тому, що бандерівці тільки відновлюють незалежну Україну, проголошену 1918 року і остаточно окуповану більшовиками в 1920 році. Вони могли критикувати попереднє покоління за “м’якотілість” і “опортунізм”, але чітко розуміли — держава, як інституція вища за партійні і поколіннєві спори.

 
Солдати “Нахтігалю” у Львові АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Союзників у боротьбі прийнято шукати за спільною метою та цінностями. ОУН(б) довелося їх шукати за принципом “що залишилося”. Великобританія більше переймалася своїми колоніями, ніж європейськими справами. Франція увесь міжвоєнний період будувала “бар’єр проти комунізму”, де центральна роль відводилася Польщі. Італійського диктатора більше цікавив балканський регіон, решта ж країн або переймалися виключно власними справами, або ж були замало впливовими.

Винятком була Німеччина. Після приходу до влади нацистів ця країна остаточно націлилася на зміну європейського балансу сил і міжнародного порядку. Це означало війну — раніше чи пізніше.

Війна давала Україні шанс на зміну власної незавидної ситуації поділеної та окупованої території — тож політичний прагматизм диктував діяти за принципом: “Ворог мого ворога — мій друг”. У версії керівництва ОУН (б) це звучало так: “Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо, як природніх союзників”.

Навряд чи націоналісти були настільки наївними, щоб не розуміти дійсних цілей нацистів. Перед ними були долі окупованих європейських держав, тож виникало питання — якщо нацисти так поводилися з незалежними до 1939 року країнами, що ж буде з бездержавним народом?

До того ж, вони самі мали за спиною приклад Карпатської України, яка стала жертвою угорських військ з санкції Гітлера. А один з лідерів ОУН(б), Микола Лебедь, після успішного замаху на польського міністра внутрішніх справ Перацького був виданий польській поліції саме з території Німеччини.

 
Керівник усієї підпільної мережі ОУН(б) в Україні — крайовий провідник Іван Климів-“Євген Легенда”

Логічно, ОУН (б) зовсім не поспішала повідомляти нацистам про свої плани, особливо ту їх частину, яка передбачала проголошення незалежності і побудову власної державності. Але про наслідки імовірної окупаційної політики бандерівці німців попередили — 23 червня 1941 року в Рейхсканцелярію Володимир Стахів, голова Українського національного комітету передав меморандум, де чітко значилося: “Неправильно заведена політика може призвести до небажаних наслідків для стосунків обох народів”.

Єдиним принципом, від якого відштовхувалися бандерівці у своїх намірах, було ставлення нацистської Німеччини до ідеї незалежної України. У меморандумі ясно читалися вимоги гарантій політичної незалежності України, рівноправності в економічних відносинах та збереження за Україною права на власну армію.

Група, очолювана Стецьком і мала зреалізувати все згадане в меморандумі. Їм пощастило — один з тих, кого вони зустріли під час першої зупинки на площі св. Юра, був провідник ОУН(б) у Львові.

Ярослав Стецько негайно розпорядився — організувати скликання Національних зборів на вечір того ж дня, сформувати Міське управління Львова як тимчасову адміністрацію міста та негайно зайняти радіостанцію. Дальший маршрут проліг до приміщення колишнього банку “Дністер” — зараз це будинок по вул. Руській, 10.

Треба було зайнятися нагальними практичними речами. Усю першу половину дня зайняли розшуки у Львові представників довоєнного українського політичного істеблішменту і переговори з ними.

У першій половині дня зв’язкові Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та Володимир Лобай сконтактували новоприбулих із мережею підпілля на місцях і з самим провідником ОУН (б) в Україні Іваном Климівим‑”Євгеном Легендою”.

 
Керівник міського комісаріату Української народної міліції Львова Євген Врецьона

Члени ОУН(б) Іван Равлик та Євген Врецьона зайнялися організацією міліції — після відступу радянської влади підтримувати спокій у місті було нікому. Ярослав Старух разом з Львом Ребетом відновили роботу львівської радіостанції, яка стала радіостанцією ім. Євгена Коновальця.

У місті також перебував батальйон “Нахтігаль”, який складався майже поголовно з членів ОУН, але його відразу після прибуття розпустили у тижневу відпустку.

Сам командир “Нахтігалю” з українського боку, обдарований військовик Роман Шухевич, не зміг підключитися до зусиль своїх товаришів — серед мертвих тіл, які виявили на подвір’ї тюрми на вул. Лонцького, було тіло його брата, Юрія…

Ярослав Стецько подався просити аудієнції у митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Попри не найкраще самопочуття, Митрополит прийняв несподіваного візитера. Перш за все Ярослав Стецько розповів Митрополитові про ситуацію та наміри ОУН(б) та попросив про благословення для задуманого проголошення. Свою відповідь Митрополит завершив словами: “Честь України вимагає зробити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім’я Боже, я благословляю”.

 
Так могла виглядати сцена впізнання Романом Шухевичем тіла свого брата. Невідомий німецький вояк стоїть поруч із тілами розстріляних в’язнів на подвір’ї тюрми НКВД на вул. Лонцького (нині — Бандери)

“Час пік” настав увечері 30 червня. У будинку “Просвіти”, яка розташувалася під одним дахом із банком “Дністер”, на 18.00 зібралися попередньо запрошені представники політичних середовищ Львова. Навіть при тому, що значну частину з них за попередні два роки було вивезено, ув’язнено, вбито, загальна кількість зібраних сягала сотні.

Перед самими зборами виникла дискусія — чи варто проголошувати відновлення держави саме зараз? Може, краще все ж у Києві? Чи бодай при наявності мінімально дієздатного державного та військового апарату? Ярослав Стецько, Василь Кук та представник Митрополита о. Йосиф Сліпий наполягли на негайному проголошенню незалежності.

Після цього Ярослав Стецько відкрив збори. Промови виголошували по черзі о. Йосип Сліпий, о. Іван Гриньох, капелан “Нахтігалю”, Василь Кук. Останній зачитав наказ Степана Бандери про призначення Ярослава Стецька головою уряду — Українського державного правління.

 
Площа Ринок у Львові. Містяни збираються перед тим, як Ярослав Стецько зачитає Акт відновлення Української держави АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

 

Збори уже наближалися до кінця, коли у залі з’явилися двоє німецьких офіцерів: Ганс Кох і Ернст цу Айкерн. Обидва несподіваних гостей — вони довідалися про плани “бандерівців” чисто випадково — відмовилися від місця у президії. Кох попросив слова і у своїй промові гостро розкритикував зібрання і застеріг присутніх від будь-яких політичних рішень, прерогатива яких, за логікою Коха, належала виключно фюрерові.

Місію рятівника ситуації взяв на себе журналіст Іван Вітошинський. Після промови Коха він виступив з промовою про потребу спільної боротьби німців та українців проти більшовизму. Після цього запросив Коха зайняти місце у залі. У відповідь почув коротке “Дякую, ні”. Несподівані гості вийшли з залу.

Події далі йшли заздалегідь наміченим ходом.

Після інтермедії з німецькими представниками Вітошинський передав слово Стецькові. Той вийшов на балкон “Просвіти” і звідти зачитав Акт відновлення Української держави. Натовп львів’ян-українців, які зібралися під будинком, відреагували аплодисментами та співом “Не пора, не пора…”.

 
Оригінальний примірник Акта відновлення Української держави з підписом та правками Ярослава Стецька. У документі видно, як слово “проголошення” викреслено й замінено на відновлення. ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ

Наступного дня текст Акта почули сотні тисяч громадян новопроголошеної держави. Його зачитав по радіо Юліан Савицький. За кілька днів його заарештують. Він пройде Аушвіц, Маутхаузен та Ебензе — і загине від виснаження на Великдень 1945 року, не доживши кількох годин до визволення концтабору американськими військами.

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже “Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли” і влада фактично валялася на вулиці.

Її треба було взяти, використавши “зайнятість” великих, симпатію населення, і переваги власної добре організованої підпільної структури.

Після взяття під контроль приміщень місцевих органів влади негайно вивішувався синьо-жовтий стяг, проголошувалася належність даної території до відновленої Української держави… І розпочиналася гарячкова робота — формування власної влади, підтримання порядку, організація життя, формування власної армії…..

Усі решта були в більшому чи меншому здивуванні. Проголошення Акта стало несподіванкою навіть для частини Українського національного комітету — на засіданні Комітету 22 червня розглядали кандидатури на членів майбутнього українського уряду, а вже 30 червня всі постанови виявилися “поставлені на вуха”.

 
Проголошення акту відновлення державності 30 червня 1941 року в Самборі Львівської області

Неприємно здивувалися поляки. Причому верхівка польського підпілля залишалася у невіданні щодо суті того, що відбулося у Львові ще кілька днів — перехід фронту поламав усі лінії і ритми зв’язку.

Один із марш-агентів тоді ще Союзу збройної боротьби, майбутній знаменитий кур’єр Ян Новак‑”Єзьоранський” випадково зустрів у потязі д-ра Володимира Горбового. Той розповів попутникові останні новини — так польська верхівка отримала перші чіткі відомості про успіх конкурентів.

 
Володимир Горбовий, в. о. голови Українського національного комітету в Кракові (до згоди Петріва), генеральний суддя ОУН

Від німців не доходило жодного сигналу. Щось підозрюючи, вони ще 22 червня заборонили Степанові Бандері та фактичному керівникові Українського національного комітету покидати Краків без відома влади. Але промова Коха кілька днів залишалася єдиною реакцією.

Степан Бандера надвечір того ж 22 червня вирушив у напрямку Львова у товаристві Михайла Турчмановича, Теофілії Бзової та свого швагра (брата дружини) Лева Опарівського, який керував автомобілем. Початковий план передбачав перетнути кордон у районі Ярослава. Та після прибуття у місто місцеві підпільники попередили — перехід ненадійний.

Уся група вирушила до Холма. Там стало відомо, що німці розшукують Бандеру і пропонують розмову. Супутники висловили підозру, що йдеться про завуальований арешт. Умовляння не йти сам провідник “збив” аргументом: “…тоді німці скажуть, що хотіли з нами говорити, лише не було з ким, що ми не схотіли, повтікали, поховалися”.

Після зустрічі Бандера “до своїх” не повернувся. Проголошення Акта він зустрів у Кракові. Через п’ять днів його разом з частиною членів президії УНК викликав заступник генерального губернатора Франка Йозеф Бюлер і офіційно заявив про неприйняття Третім Райхом проголошення незалежності України та озвучив вимогу відкликати Акт.

За кілька днів до того, вислухавши звіт про події у Львові, Гітлер заявив: “Товаришу Гіммлер, зробіть порядок з цією бандою!”. Під “бандою” розумілося членів ОУН(б), у першу чергу верхівку Організації.

 
Двоє окупаційних урядовців, які допитували Бандеру в Кракові — Бюлер (посередині) та Кундт (праворуч), травень 1941 року ФЕДЕРАЛЬНИЙ АРХІВ НІМЕЧЧИНИ

Для ОУН не було секретом існування у середовищі нацистського керівництва двох різних поглядів на подальшу політику щодо України. З одного боку, прихильники жорсткої лінії наполягали на позбавленні України будь-якої самостійності і нещадному викачуванні з неї ресурсів, з іншого — міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг просував “м’яку лінію”, суть якої була у формуванні позірно самостійного українського уряду та фактично формування маріонеткової держави рід протекторатом Третього Райху.

У ситуації неясного майбутнього тактика “доконаного факту”, яку застосували “бандерівці”, давала шанси змусити “союзника-противника” продемонструвати своє справжнє обличчя.

Після такого розпорядження шансів уникнути арешту майже не було. Бандеру заарештували зразу ж після відмови скасувати акт. Його перевозять у Берлін, і вже 7 липня помічник державного секретаря і заступник Бюлера обер-фюрер СА Ернст Кундт проводить перший допит. Звинувачення — “зрада фюрера”. Повторюється вимога — скасувати Акт відновлення державності. Бандера знову відмовляється.

 
Повідомлення про відновлення незалежності України 30 червня 1941 року у Львові та вітальний лист митрополита Андрея Шептицького з цього приводу в газеті “Самостійна Україна” (м. Станиславів — Івано-Франківськ) LIBRARIA

Так гра у співробітництво, а точніше сказати, “хто кого використає”, остаточно закінчилася, не протривавши й півроку, якщо рахувати від формування батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”.

9 липня заарештовують Ярослава Стецька. Також на початку липня заарештовано “націоналістичну” частину Українського державного правління. Згодом Бандеру і його товаришів відправлять у концтабір Заксенхаузен, де вони проведуть найближчі три роки — до осені 1944 року.

Це не буде фіналом. 15 вересня відбудуться масові арешти націоналістів по всій території, контрольованій нацистами. Рахунок заарештованих піде на десятки. Декого, як наприклад, Миколу Климишина, керівника Північної похідної групи, заарештують ще до “великих арештів”. Усі заарештовані пройдуть через німецькі тюрми та концтабори — серед них найстрашніший і найбільший Аушвіц.

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Видання “ГОРДОН”, Центр досліджень визвольного руху і Український інститут національної пам’яті продовжують серію спецпроєктів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка працювала в травні – серпні 2018 року біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священників, які опинилися за колючим дротом, про випробування, які випали на долю українських націоналістів, військовополонених, про переслідування євреїв. У цій частині циклу – розповідь про долі дітей, які потрапили в концтабори.

Джерело – “ГОРДОН” 

Автор – Олеся Ісаюк

Автори проєкту

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, керівник наукових програм Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”.

Діти в концтаборах були однією з найбільш уразливих груп ув’язнених. Недостатньо сильні для важкої фізичної роботи, не мали навичок, які дали б можливість здобути вигідне місце в табірній ієрархії, набагато піддатливіші до стресів, ніж дорослі, а отже, і під більшим ризиком. У немовлят узагалі не було шансів на виживання – їх відправляли в газові камери разом із матерями. Серед ув’язнених гуляли моторошні навіть за табірними мірками розповіді, що немовлят живцем спалювали в печах.

Не мали шансів пережити ув’язнення єврейські та ромські діти. Деколи власні батьки відмовлялися від них, вдаючи, що не знайомі. Так вони сподівалися зберегти життя дитині. Але навіть цей спосіб не рятував: трагедія полягала в тому, що в концтаборі без допомоги дорослого діти в принципі не могли вижити.

Хворим або скаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій

_______________________________________________________________

Під час ліквідації концтабору Аушвіц 7 тис. дітей різних національностей залишили в бараку разом із найслабшими ув’язненими. Там їх і знайшли радянські солдати. Дорослі в’язні та конвоїри пішли ще 18–20 січня 1945 року, а радянські танки протаранили ворота концтабору за сім днів – 27 січня. Багато хто не дожив до волі кількох днів, а то й годин.Серед тих, хто пережив жахи ув’язнення, була Лариса Конашевич. Її привезли в Аушвіц у 1943 році з Горлівки. Дівчинку разом із тіткою схопили на вулиці під час облави на потенційних остарбайтерів. Незрозуміло, чому потяг із жертвами полювання на людей потрапив не до Німеччини, а в Аушвіц. Під час так званої селекції тітку і племінницю розділили – молоду жінку призначили в табірний бордель. Коли її вели, дитина з такою силою вчепилася в єдину рідну людину, що її ледве відірвали. Дівчинці вивихнули суглоби плеча. Від болю вона знепритомніла.

Хворим або покаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій. Ларису кинули на купу мертвих тіл. Окрема група ув’язнених, так звана рольвагенкомандо, пізніше забирала тіла і відвозила до воріт забороненої зони, де зондеркомандо займалася виключно знищенням ув’язнених. Дорогою до “брами смерті” дівчинка прокинулася. Ув’язнені радянські військовополонені вирішили врятувати її та сховали серед купи одягу, а пізніше потайки перенесли до чоловічого барака, де жили самі.

Три товариші – Роман, Григорій і Яків – спільними зусиллями ховали й годували дитину. Серед ув’язнених знайшовся лікар – німець за походженням, який вправив бранці з України суглоби. Щоб вижити, Ларисі довелося навчитися довго лежати нерухомо і не кричати, хай що б відбувалося.

“Страшно було лежати серед хворих і тих, хто вмирав… Багато разів відчувала холодне тіло і трупний запах. Щури, жирні й нахабні, господарювали на балках, виїдали в померлих губи, носи, щоки. Мене навчили не кричати. Досі боюся померлих, а від вигляду щурів впадаю в стан шоку”

_______________________________________________________________

Ларисі пощастило. Вона пережила ув’язнення і після війни випадково знайшла свою матір. Батько дівчинки загинув на фронті. Роман Продіус, який урятував їй життя, одружився з її матір’ю.

Ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження

_____________________________________________________________

Більша частина дітей стала жертвою медичних експериментів. Особливий інтерес нацисти виявляли до близнюків, на яких нібито вивчали тему спадковості та спадкових захворювань. Німецький дослідник Ернст Клеє після війни зібрав свідчення дітей, які пережили експерименти. Більшість із цих оповідань справляє враження добре продуманих знущань.

“Резервуаром” для наукових дослідів у Аушвіці був барак №16, розташований поруч із так званим ревіром – табірною лікарнею. Там зібрали сотні дітей різного віку і походження. Вони слугували донорами крові для поранених солдатів вермахту. Зрозуміло, ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження.

Єдиним просвітом у цьому нескінченному жаху були нічні візити ув’язнених жінок. Вони крадькома пробиралися в барак, ділилися з дітьми збереженими шматками їжі, розповідали казки, наспівували колискові різними мовами.

Серед ув’язнених дітей барака №16 опинилась дворічна Ганна. Її ледь живу знайшли радянські солдати, які звільнили Аушвіц. Того дня дівчинка вперше побачила цукор на долоні одного із солдатів і потім довго думала, що цукор таким і має бути – темним і гірким від махорки. Потім було лікування в Києві та пошук батьків. Зрештою сироті знайшли сім’ю. Киянка Онисія Коваль стала для Ганнусі не тільки донором, але й мамою. Дівчинці ще довго ввижалося холодне мертве обличчя медсестри, яка в Аушвіці відбирала кров у дітей.

Ганна Коваль у лікарні показує свій табірний номер. Фото з особистого архіву Ганни Коваль

Особливо багато в Аушвіці було підлітків-остарбайтерів. Забрані з Центральної чи Східної України разом із дорослими родичами, вони намагалися втекти дорогою або тікали вже з місця роботи. Часто бувало, що єдиним стимулом для втечі ставала туга за матір’ю та родичами. Зазвичай їх виловлювали і висилали в найближчий концтабір. Добре, якщо це був місцевий трудовий табір, але більша частина потрапляла в Аушвіц. А там їх намагалися якнайшвидше позбутися, адже вони не давали жодної користі, були зайвими.

“Доглядач вийшов надвір і покликав дітей… “Роздягайтеся, хлопці, догола, – наказав доглядач, – а я зараз вернуся!” Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серце. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця сіпнулося, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця в кут кімнати і відпустив. М’яко стукнуло об землю тіло… “Наступний!” – сухо сказав лікар.

– Тадзю! – гукнув його Булат. – Не знаєш, чи ще вийдуть ті малі пацани? – Доглядач пильно глянув… і повільно сказав: “Вийдуть, але… димарем. Недавно дістали голку”. “Голкою” на табірному жаргоні називали смертельну ін’єкцію фенолу в серцевий м’яз”.

Із книги Данила Чайковського “Хочу жити!”

Николай Дунда. Фото:
Ідентифікаційне фото загиблого в Аушвіці Миколи Дунди. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Імена загиблих в Аушвіці підлітків: Павло Хоменко, Микола Дунда, Наталія Діденко, Микола Гаматиця, Іван Грешко, Петро Ковальчук, Ганна Пономаренко, Василь Троцюк… Усім було від 12 до 15 років. Це лише мізерна частина тих, чиї життя концтабір обірвав на самому початку.

Ті, хто уникнув “голки”, могли вижити тільки за допомогою дорослих ув’язнених.

“Найпоширенішим варіантом такої опіки була неофіційна “посада” так званого піпля при якомусь із табірних “промінентів”, тобто представників ієрархії – блокових, штубових, писарів та іншої подібної публіки. Завданням такого “піпля” було стелити блоковому ліжко, почистити йому обуву (взуття), зварити щось їсти тощо. Розповідали, що блокові і капи часто використовували дітей для заспокоєння своїх статевих збочень”. Фактично такі підлітки поступово перетворювалися на кримінальних злочинців, просто успадковуючи повадки своїх покровителів”.

Із книги Петра Мірчука “У німецьких жорнах смерті”

Політв’язні (бійці підпілля різних країн, військовополонені, ув’язнені за різні “провини” перед “тисячолітнім рейхом”) намагалися займатися підлітками, підгодовували їх, підтримували їхній дух, намагалися врятувати від деморалізувального впливу концтабору.

Надаючи підтримку дітям із Наддніпрянщини та Східної України, ув’язнені в Аушвіці члени ОУН(б) мали подвійну мету – з одного боку, урятувати кого можна (те, що рятували передусім “своїх” за походженням, було звичайним явищем у концтаборі), а з іншого боку, прищепити систему поглядів і цінностей, по суті, виховати собі символічну заміну. Незважаючи на всю ірраціональність такого підходу, це мало сенс із погляду тактики виживання – давало і дорослим націоналістам, і підліткам сенс існування, вартий того, щоб пережити ув’язнення в концтаборі.

Дети. Фото
Ув’язнені діти в Аушвіці. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Великодня гра у хованки

Великодня гра у хованки

На це свято радянська влада переслідувала священиків і парафіян, відряджала до церков “сторожів” і влаштовувала “суботники”.

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Великдень у СРСР був забороненим протягом усього часу існування радянської держави. Причина проста — не могли в офіційно атеїстичній державі відкрито відзначати церковне свято, та ще й найголовніше у християнстві. Для того, щоб перешкодити українцям святкувати Великдень, влада вигадувала, що тільки могла, — переслідувала священиків і парафіян, відряджала до церков гласних і негласних “сторожів-дружинників”, особливо ретельно перевіряла присутність на роботі працівників у святкові дні, влаштовувала “суботники”.

Народ у боргу також не залишився. Станом на 1960-70-ті роки на Західній Україні (як і в інших регіонах) сформувалася цікава культура повсякденного опору. Вона не мала своїх організаторів і стратегів, вона не потребувала інфраструктури на кшталт підпільної, не потребувала зв’язкових, криївок і паролів. Її суттю було старанне вдавання “лояльного радянського громадянина”, а “всередині”, у власному колі — старанне дотримання власних законів, правил і традицій. Зокрема, й у святкуванні Великодня.

Щоб перешкодити українцям святкувати Великдень, влада вигадувала, що тільки могла 

________________________________________________________________

Усьому цьому сприяло ще й те, що станом на 1960-ті роки радянська система стала більш “гуманною”. Якщо у сталінський період не те що за святкування Великодня, а й за необережне слово, можна було отримати вирок років на десять, то за Хрущова і його наступників справа могла закінчитися максимум звільненням із роботи. Проте, й це залежало від керівництва “на місцях”.

У 1970-ті роки головним було “не попадатися за часто”. Система вже не мала сил “вимітати” геть усіх, та й її очільники добре пам’ятали, що рано чи пізно терор може дістатися й до верхів, — тож задоволялися видимою покорою. Але Великдень так і залишався підпільним святом. Підготовка починалася задовго до самого свята. Прибирали домівки, роздобували серед тотального дефіциту необхідні продукти, готували страви. Це все можна було робити, не привертаючи уваги, — бо що дивного в тому, що дбайлива господиня прибирає помешкання?

Справжнє випробовування починалося, коли справа доходила до посвячення пасок. Тут було дві можливості — або йти до православних церков, які де-не-де діяли, або запрошувати священика додому. Негативні наслідки, наприклад, штрафні санкції на роботі, були гарантовані в обох випадках. Але більшість вибирала другий варіант.

Влада і призначені нею “сторожі” чудово знали про те, що звичним маскуванням у таких випадках була поїздка до родичів, тому на офіційний “відгул” було годі сподіватися. Під підозру потрапляли навіть справжні відвідини сім’ї, тому дорогою треба було остерігатися не лише “сторожів”, але й просто знайомих, — мало що в кого на думці.

Прокидалися у пасхальну неділю зазвичай рано-вранці, ще затемна. Поспішали на перший поїзд чи автобус. Вибирали той, який курсував у протилежному напрямку від церкви чи помешкання родичів, але звідки була можливість пересісти. На місце призначення слід було потрапити не пізніше сьомої ранку. Слухали коротеньке богослужіння, розговлялися свяченим і їхали назад, щоб мандрівка не була поміченою на “суботнику”, який часто в цей день призначали в установах. Простіше було, якщо якось вдавалося уникнути “суботника” або керівництво про нього забувало — тоді головне було не запізнитися на роботу і до школи у понеділок вранці.

Марія Гель, дружина українського правозахисника-дисидента Івана Геля, вміло використовувала звичку керівництва організовувати різноманітні “суботники” саме на великі християнські свята. Вона добровільно зголошувалася чергувати в в неділі, зокрема й на Великдень. Відбувши чергування, їхала до родичів у село святкувати. Розрахунок був такий — чергування у неділю зараховували за два робочі дні, таким чином вона могла назбирати “відгулів” і поїхати на побачення до чоловіка, який тоді перебував в ув’язненні.

У селах святкування інколи ставали масовими і майже відкритими — вочевидь, спрацьовував факт, що всі одне одного чудово знали і донощика могли швидко знайти. Українська мисткиня Марія Савка-Качмар пригадує, що на Великдень вони ходили до старої церкви, розташованої за п’ять кілометрів від її рідного села, де на святкування збирався велелюдний натовп із усіх присілків.

Важливим елементом святкування Великодня були гаївки. Люди співали пісень, основною темою яких було пробудження природи, і водили хороводи у ритмі мелодії. Зазвичай це була суто молодіжна розвага. Але з точки зору “великодньої конспірації” вона мала суттєвий недолік — потребувала простору. Ті, хто хотів у радянський час водити гаївки, були змушені шукати достатньо просторе, але і віддалене від людських очей місце.

У Львові, наприклад, таким місцем були схили Святоюрської гори. Інтелігенція з кола дисидентів мала свою гаївкову локацію на Великдень — помешкання Олени Антонів, лікарки та першої дружини В’ячеслава Чорновола. Це була не тільки розвага, а й спосіб передання традицій: старші вчили молодших слів гаївок і правильно водити хороводи, обмінювалися писанками. Також запрошували греко-католицького священика — звісно ж, підпільно.

У селах святкування інколи ставали масовими і майже відкритими — вочевидь, спрацьовував факт, що всі одне одного чудово знали 

________________________________________________________________

Традиція дитячих та молодіжних гаївок на подвір’ї в Олени Антонів була неоціненною, якщо зважити на те, що саме на дітей чинився найбільший тиск. Їх зумисне саме на Великдень збирали на різні мандрівки чи, як сказали б зараз, толоки. Наприклад, доньці Івана Геля, Оксані, шкільна вчителька наказувала не їсти вдома паски та іншої традиційної їжі. Тому для дітей такі гаївкові зустрічі були дуже важливі — надто, що їх можна було влаштовувати ввечері, коли всі “заходи” вже закінчувалися.

Був й інший бік Великодня — перед святкуванням працівників державних установ, зокрема вчителів шкіл і викладачів вишів, посилали до церков чи “підозрілих” приміщень слідкувати, чи, бува, хтось із їхніх учнів і студентів не прийде на богослужіння. Багато хто з цих “сторожів” і самі потайки ходили на підпільні богослужіння і святили паску. Вихід був один — відсидівши в “засідці” потрібну кількість годин, вони писали звіт “хтось там приходив, але я їх не знаю, ніколи раніше не бачила”.

Не відмовлялися від паски і “партійні”, від яких вимагалося воювати з Великоднем. Наприклад, серед шанувальників паски Марії Гель був кадровик панчішної фабрики, де вона працювала, такий собі Олексій Петрович. Якось жінка, забувшись, привітала кадровика традиційним “Христос Воскрес!”. “Начальство” у відповідь видало: “Пусть живет!”.

У деяких  містах і селах, де функціонували греко-католицькі церкви, хоч і переведені у православний обряд, дотримувалися навіть такої традиції, як охорона Гробу Господнього. Біля Плащаниці від її виносу у Страсну п’ятницю і до самого Великодня стояла почесна варта молодих хлопців. Інколи їх одягали у однострої УПА, але про це, зрештою, довелося забути з очевидних міркувань безпеки.

Святкування продовжувалося і після Великодня — у Обливаний понеділок, коли символічно обливали одне одного, щоб бути здоровими, як вода. І так тривало з року в рік — суспільство відвойовувало свій простір і традиції у влади.

Висловлюю вдячність за допомогу у підготовці тексту колезі Ірині Єзерській, науковій співробітниці Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”. 

“Крути 1918”: невпізнання свого

“Крути 1918”: невпізнання свого

Фото з офіційної сторінки стрічки “Крути 1918” у Facebook
В нашому прокаті йде фільм “Крути 1918”. Поза численними “ляпами” у сфері побутових деталей періоду 1917-1918 років (тобто Центральної Ради), основною претензією до фільму з боку глядачів та критиків є заплутаність і хаотичність побудови сюжету, що заважає середньостатичному глядачеві розібратися у фабулі.

Джерело – LB.ua

Автор –  Олеся Ісаюк, Центр Досліджень Визвольного Руху

Як історик, я достатньо добре знаю контекст і перебіг подій, щоб безпроблемно доштукувати собі усі ланки, яких може забракнути. Біда в тому, що я і мої колеги — не єдина аудиторія фільму, який задуманий як масовий блокбастер. Тому основна маса глядачів може мати після фільму завихрення в мізках.

Але не це найбільша проблема стрічки — зрештою, цілком можна припускати, що для частини глядачів “хаотичність” фільму стане приводом розібратися у тому, що ж, власне, відбулося на станції Крути у січні 1918 року. Найбільша її біда рівномірно розкинута по всій його тривалості, разом з помилками у “матчасті”, уже переліченими вужчими фахівцями.

На самому початку “Крут” Михайло Грушевський говорить про “толерантність”. Коли, у 1918 році? Факт, українські соціалісти були прихильниками миру без анексій та контрибуцій і всезагальної “революційної демократії”, що у принципі виглядало недоречним на фоні незакінченої Першої Світової та війни з більшовиками, яка розгорялася, але про толерантність вони не говорили — надто у сучасних сенсах.

Фото: B&H

Панна Софія, вона ж — мрія обох братів-суперників. Невже творці фільму не могли прочитати хоч якихось спогадів жінки з “доброго товариства” того часу, щоб уявляти собі манеру поведінки такої панни того часу? Почати з того, що нормою для молоді — а йдеться про діалог між сином генерала і дівчиною з хорошої сім’ї — було “Ви” і через звертання ”пан” чи “панночка”. Зачіска Софії у останньому епізоді — не могла дівчина чи жінка у ті часи вийти з дому без акуратної зачіски і капелюшка. Надто взимку. Розпущене волосся у кучері тоді було неприйнятним у принципі. Розмова Софії з матір’ю більше нагадує стиль спілкування сучасної дівчинки-підлітка з батьками, але не майже дорослої панни з 1918 року. Одна тільки деталь — у ті часи до батьків було прийнято звертатися на “Ви”. Та й не тільки до батьків — ритуали підкресленої ввічливості були нормою у середніх та вищих суспільних стратах.

 

Змушена пожаліти навіть Муравйова — все ж таки в очах колишнього офіцера царської армії набагато природніше звучало б “Уничтожить!’ а не чекістсько-сленгове “Ликвидировать!”.

Увесь цей — і далеко не повний — перелік ілюструє найбільшу проблему фільму. У цьому творчому безладі абсолютно незрозуміла “система координат”. За чим можна упізнати, що йдеться про 1918 рік? Що йдеться у конкретному разі про українців? Чи про більшовиків? Чи про небільшовицьких росіян? Правила ввічливості і загалом манера поведінки та висловлюватися — це не тільки про точність, як таку. Це про певне маркування соціальної приналежності.

Апофеоз “невпізнавальності” українців у фільмі про українську військову історію — образ генерала Савицького. У якийсь момент — круте невисоке чоло, зачіска з начосом над лобом, вуса. “Та це ж Сталін” — від такого відкриття я застигла з розкритим ротом у темноті залу. Одній моїй знайомій у генералі Савицькому привидівся Пілсудський.

Вибачте, панове, але коли свої генерали нагадують чужих авторитарних лідерів — це, делікатно кажучи, не дуже гаразд. З одної простої причини — своє має бути несхоже на чуже. Своє має бути таке “своє”, щоб будь-хто, від бомжа до Президента ідентифіковував його як українське на автоматі. Щоб не збивалася і не могла збитися система “свій-чужий”. Завдання якісного популярного продукту, крім усього іншого — формувати стереотипні образи. Матеріал для ідентифікації нефахівцем. Кажучи по-вченому, задавати рівень культурної ідентифікації.

Загал знає з фільму “Вогнем і мечем” про те, що поляки — це шляхта і “крилаті гусари”, які рубаються на шаблях і ходять у кунтушах; з “Анжеліки”, що Франція — це Версаль, вишукані придворні, барокові сукні і “Король-Сонце”; з фільму “Патріот” — що США — це колоністи, які готові боронити свою землю до останку. Знають, що з Німеччина — це не тільки Гітлер (вітання радянській кіноіндустрії!), а й Лютер та ряд блискучих науковців, які ходять у строгі шпилясті собори, живуть у фахверкових будиночках та пишуть готичним шрифтом. Знають, що Італія — це собори та палаци епохи Відродження, античні статуї, люди, які їдять маслини та піццу і запивають це все вином.

Дмитро Ступка в ролі Симона Петлюри
Дмитро Ступка в ролі Симона Петлюри. Фото: B&H

Навіть така річ, як стиль ручного письма, і та має свої “національне забарвлення”. Усі знають про готичне письмо і стабільно асоціюють його з Німеччиною. Значно менше знають про французьку “кароліну” – але чомусь округле акуратне письмо асоціюється з Францією. Так, як руни — зі Скандинавією. А при згадці про Давній Рим ми, крім усього іншого, згадаємо і “квадратні” латинські літери.

Найвідомішим випадком, коли кіноіндустрія допомогла національній самоідентифікації чи то її сплеску — “Хоробре серце”. Мало того, що після того увесь світ довідався, що Шотландія — це клітчаста тканина, волинки, Уоллес і боротьба проти англійців, то ще у самому Сполученому Королівстві демонстрація картини вилилася у сплеск патріотичних почуттів. Приклад “Хороброго серця” як демонстрації формування та підтримування національної ідентичності, навіть дочекався окремого дослідження — монографії Тіма Едензора, наприклад.

Що можна у контексті розглянутої вище логіки сказати про українців з фільму “Крути”? Що, навіть їдучи на битву, вони співають російські романси (і це ми згадуємо, що той, що прозвучав у фільмі, був написаний на початку 1930-х років?) Слабо віриться, щоб хлопці з українських родин того часу не знали жодної козацької пісні. А за таких обставин можна було б і стрілецькі пісні застосувати.

Що в українців військові командири виглядають як середньостатичні авторитарні лідери. Ну гаразд, у армії в принципі ціниться жорстка ієрархія зверху вниз, але цим військова субкультура у принципі не вичерпується.Тим більше, у випадку української військової історії матеріалу для малювання образів вистачає. Ті ж елементи козацького одягу у військах УНР, різного роду значки і кокарди, факт, що багато хто з масиву солдатів та офіцерів Армії УНР міг похвалитися козацькими предками — вистачило б просто згадок у репліках про таке родичання, і це вже справило б ефект.

Далі: 1918 рік — це епоха, коли особиста холодна зброя як обов’язковий елемент озброєння ще цілком в ходу. У спогадах того часу море алюзій до шабель, як свідчення спадкоємності козацької традиції. Зрештою, навіть самі колишні солдати та офіцери Армії УНР називали свої спогади, наприклад, “Спомини запорожця”, як Никифор Авраменко, чи “Літа козакування”, як Валентин Сім’янців.

Тим часом, таке враження, що козацтво у фільмі фігурує тільки у застільній сцені і розмові про козацькі застільні традиції. А тим часом історію двох братів, один з яких виявляється зрадником, можна було б розгорнути до шекспірівської висоти — якщо знати про трактування зради у козацькій культурі. Зрадників за козацьким звичаєм закопували живими в землю. Народна традиція зберегла великий пласт легенд з лейтмотивом покари за зраду — одна з них стосується Гната Галагана, який у 1709 році показав московському війську таємний хід до Січі, що неабияк допомогло полковнику Яковлєву виконати завдання Пьотра Пєрвого. За народним переказом, цей рід переслідували несподівані та ранні смерті, а сьоме покоління після зрадника стало і останнім. Що заважало обіграти момент кари і спокути у контексті козацького походження роду обох братів? Тим більше, що момент самопожертви як викупу за зраду, яку вчинив родич (нагадаємо, що, за народним повір’ям, за зраду карається весь рід, якщо тільки вину не спокутує хтось добровільно) маємо готовий — це участь у бою під Крутами молодшого брата.

Коли культурний пласт, який дуже символічно відгукнувся у тій епосі і загалом став одною з підвалин національної ідентичності, зводиться виключно до гастрономії, це видається діагнозом. Залишається задати запитання: звідки така глухота?

Це не просто глухота. Це симптом і навіть не невмілості чи неуваги. Це щось значно гірше — це обмовка за Фрейдом у контексті постколоніалізму. Це прояв інерції, що лідер має бути обов’язково з чуприною начосом, як в Сталіна, кущастими бровами, як у Брежнєва, не вилазити з військового строю, як нацисти, мати вуса, як у Пілсудського… Але. Усі перелічені фігури — позитивні чи негативні — чужі. Неукр аїнські. “Крути” були чудовою нагодою показати цілий ряд українських антропологічних типажів. Чудовою — і не менш чудово змарнованою.

Якщо б шанс на виразне проведення у фільмі української системи координат реалізувався, то й Муравйов виглядав би не настільки неприродньо у загальній канві. Наркотичний шал головного

Фото: B&H

ворога асоціюється не з “юродивістю” української культури чи “насланням”, а радше зі “спліном”, контркультурою, яка на персональному рівні виливається у самодеструкцію через вживання збуджуючих речовин та антисоціальну поведінку. Чудова алюзія до того, чим був більшовизм на рівні людських відносин і суспільних структур. Чудова — але “німа”, бо ж бракує тла для правильного відчитання.

Тут звертає на себе увагу факт, що раніше режисер фільму займався популярними серіальними проектами. Хоч не належить до доброго тону обсмоктувати факти біографії у контексті того, чим людина займається професійно, але фаховий досвід накладає на людину свій відбиток. І тут доводиться зробити невеселий і якоюсь мірою банальний висновок — українська масова культура значною мірою не українська. Не тому що вона російська чи пострадянська, а тому, що вона безлика. Це вінегрет. Вінегрет з елементів різних країн і епох, різних культурних шарів, скомпонованих за принципом “щоб покрасівше було”.

А тим часом є речі, які мусять бути відомі усьому суспільству. Особливо на масовому рівні. Мусять бути впізнавані з першого разу, автоматично. І архіважливу роль у цьому відіграє масова культура. Більшість тих, хто ходить у кіно, не читає монографій і слабо пам’ятає шкільну програму з історії. Тому впізнаваний “свій” образ на масовому рівні — це питання національної безпеки і маркер приналежності до умовних “своїх”. Чого, здається, переважна більшість причетних до безпосереднього виробництва масового українського історичного кіно, досі ще не зрозуміла.

Уривок з офіційного трейлеру фільму “Крути 1918”. Джерело: B&H Film Distribution Company

Злука: як ідея перемогла імперію

Злука: як ідея перемогла імперію

Картинки по запросу "злука"

Фото – ТСН

У своєму хижому прагненні якомога міцніше та довше тримати Україну у кайданах Кремль переграв сам себе.

Вперше текст було опубліковано на ТСН.ua  22 січня 2017 року

Автор – Олеся Ісаюк 

Наприкінці 1918 року склалася нелогічна ситуація — українців представляли дві держави. Українська Народна республіка у центрі та на сході країни та Західноукраїнська народна республіка на заході. Обидві держави активно комунікували між собою, незалежно від того, хто перебував при владі в УНР — гетьманський уряд надіслав у Львів у листопаді 1918 року загін під командуванням Андрія Долуда для допомоги українцям, які в той час намагалися утримати Львів у боях з польськими відділеннями, а уряд Директорії у грудні 1918 року розпочав переговори про об’єднання обох українських держав в одну.

Формально Злука відбулася 22 січня 1919 року. Якщо подивитися побіжно на події після того, може здатися, що Злука так і залишилася лише формальністю — Трудовий Конгрес, парламент об’єднаної України, пропрацював до початку лютого 1919 року, тобто доки Київ не опинився у руках більшовиків, територія ЗУНР з часом опинилася під контролем польської армії, а на території УНР розгорнулася війна “всіх проти всіх”, у якій українська армія була змушена воювати одночасно проти більшовиків, білогвардійців та відбиватися від численної армії різноманітних отаманів.

На фоні безперервної війни церемоніальне об’єднання виглядало дещо формально. Здавалося б, формальний кінець Злуці настав у грудні того ж таки 1919 року, коли керівництво ЗУНР на знак протесту проти “пакту Пілсудський-Петлюра”, згідно з яким взамін на військову допомогу у війні проти більшовиків Польща отримувала права на Галичину. У міжвоєнній Галичині після цього Симон Петлюра заробив стійку репутацію людини, яка “продала Галичину полякам”.

Якби у польської сторони і справді були свідомі наміри розколоти на цьому ґрунті Україну, то історію з образою галичан на Петлюру можна було б вважати першою успішною операцією зламати Злуку зсередини. Але насправді ця ситуація була радше показником того, що станом на 1919 рік у режимі “тут і зараз” Україну і українців не сприймали єдиними навіть найближчі сусіди, і не до кінця себе так сприймали навіть самі українці.

Нічого дивного у цьому немає — востаннє перед 1919 роком Схід і Захід України (точніше, Захід і Центр) були в складі одної політичної і культурної єдності аж у середині 17 століття — у період Речі Посполитої. Єдина Україна була ідеєю, якою всерйоз жили тільки освічені україноцентричні кола. Але саме вони мали розуміння, що таке соборність, як її досягти і усвідомлювали значення формальних символічних актів, до яких належала церемонія у Києві 22 січня 1919 року.

Злука мала стати опорою для відновлення почуття єдності. Але одної опори замало — потрібен ще час, щоб вона зрослася. Цього часу УНР та ЗУНР не дала війна з більшовиками, яка закінчилася окупацією більшої частини України більшовицькою Росією. Після цього у Центрі України всерйоз заїкатися про єдність з західною частиною стало рівнозначним автоматичному запрошенню у розстрільний підвал. А галичани продовжували у своїй масі ображатися на Петлюру за “продаж” Галичини полякам, як вони думали. Ідея Злуки перемістилася у переважно елітні частини суспільства, які розуміли силу слова і форми, а також знали, що остаточно Злуку з ідеалу у реальність перетворить тільки час.

Парадоксально, але цей час дали українцям ті ж самі більшовики. Як не крути, але завдяки територіальним апетитам Сталіна основна територія України опинилася у складі єдиної держави у 1939 році. 50 років спільного проживання у “совку” дали те, чого не встигла дати УНР — звичку сприймати себе частиною єдиного цілого, попри формальність кордону між УРСР і рештою СРСР.

50 років спільного проживання у “совку” дали те, чого не встигла дати УНР — звичку сприймати себе частиною єдиного цілого, попри формальність кордону між УРСР і рештою СРСР

                                                __________________________ “____________________________

І тут історія зіграла з більшовиками злий жарт. За час, який минув від Другої світової війни, повністю зникла жива пам’ять про час, коли Україна була розділена “по-живому” державними кордонами, законами, системами. І тому тим, хто відродив і пустив “у маси” ідею Злуки, не треба було формулювати додаткових аргументів. Для людини “з вулиці” вистачало логічної послідовності — ми живемо в одній країні, ми розмовляємо однією мовою, ми маємо спільний досвід, отже, ми єдині. І цей же факт відсутності кордонів значно полегшував логістику Ланцюга Злуки, який об’єднав Львів і Київ у січні 1990 року.

Сама того не усвідомлюючи — а, може, й усвідомлюючи, — через свій територіальний апетит і впевненість у ефективності власних каральних органів імперія подарувала українцям те, чого не вистачало, щоб Злука стала доконаним фактом у свідомості кожного українця. А саме — спільний досвід проживання разом.

Схаменулася імперія швидко. Після відносного затишшя у 1990-х роках з’явилися конструкції на зразок “поділу українців на три сорти”. Використовуючи віддаленість у просторі мешканців Західної та Східної України, радянську ностальгію і психологічну прив’язаність до Росії місцевих керівників на Сході, а часом і в Центрі, маніпулюючи, за великим рахунком, природніми людськими страхами і паразитуючи на бракові інформації, імперія через треті руки почала створювати для одних образ страхітливих “бандерівців”, а для самих “бандерівців” — образ поголовно лютих “напівмоскалів”, єдиною метою яких є начебто перетворити на попелище квітучу українську Україну. Обидва образи з чисто літературної точки зору є нічим іншим, як дихотомією “хороші наші” — “погані чужі”, до яких майстерно під’єднали страхи, базовані на регіональному історичному досвіді.

Втім, було пізно. 15 відносно спокійних років Незалежності дали час для ще однієї важливої речі — підросло покоління, для якого єдина, незалежна, соборна Україна була реальністю, в якій вони росли. Саме це покоління зараз значною мірою воює на Сході, захищаючи Батьківщину від чергового нападу імперії. У цій війні імперія ще раз “стрелила собі в ногу” — бо ніщо так не цементує націю, як боротьба проти спільного ворога.

У цій війні імперія ще раз “стрелила собі в ногу” – бо ніщо так не цементує націю,

як боротьба проти спільного ворога

                                                                      _______________” ______________

Після цього можна вважати, що хай навіть майже через сто років, але символ для еліти поневоленої нації переміг імперію. Причому переміг просто логікою подій — бо Україна протягом останнього століття майже ніколи не мала достатньо ресурсу, щоб систематично просувати ідею своєї соборності. Зате було вдосталь таких людей, які або знищували носіїв цієї ідеї, або маніпулювали ідеєю єдиної території України для власних цілей.

Україна пройшла шлях, який свого часу подолали ряд інших європейських народів. Польща у 1919 році відкрила, що під дахом єдиної державності зібралися спадкоємці трьох імперських систем — австрійської, німецької та російської. За 20 років міжвоєнного періоду виросли юнаки і дівчата, для яких єдина незалежна Польща була об’єктивною реальністю — і вони пішли її захищати у лави Армії Крайової. Така ж вихована у єдиній незалежній державі литовська молодь у роки Другої світової війни пішла воювати за свою країну у ряди “лісових братів”. Українська молодь воює зараз.